Дидактична спрямованість української історичної науки в 2 пол. Хіх – на поч. Хх

Історична наука, як ніяка інша дисципліна соціогуманітарної сфери, органічно покликана реалізовувати завдання дидактики, адже соціальна її функція й полягає у поширенні історичних знань, вихованні на прикладах історії. В класичну епоху кожен великий історик був одночасно і великим дидактом. З точки зору дидактики, історія - це, насамперед, антропологія, тобто становлення і розвиток людини, особистості. Таке ж положення („історія - це становлення людини”) визначало і творчий метод М. І. Костомарова. Не випадково історик звернувся ще на початку своєї наукової кар’єри, і залишався вірним цьому кредо на все життя, до ідей „народної історії”, що проявлялося у його творчості через принцип етнографізму. Корисність історії, її значення для формування людини, в першу чергу, а також для самосвідомості народу - в цьому вбачав М. І. Костомаров соціальну функцію науки.

Дослідники творчості М. І. Костомарова відзначали соціальну і дидактичну важливість його наукової спадщини. Б. Г. Литвак, зокрема, класифікуючи науково- історичні праці Костомарова, розташовував їх в логічній послідовності в залежності від теорії дидактики, тобто їх призначення для розвитку особистості, формування її історичних поглядів (від академізму до дидактичного призначення): 1) монографії; 2) науково-популярні роботи; 3) історико-публіцистичні. Я. А. Коменським принципи дидактики - науковість, виховуючий характер історичного матеріалу, свідомість, систематичність і послідовність, доступність. А „певна компілятивність”, про яку пише Б. Г. Литвак, означає один із важливих принципів формування змісту історичної освіти (навчальних програм, підручників, навчальних посібників) - відбір із текстів наукових праць найбільш влучних, обґрунтованих фрагментів, які ілюструють і підтверджують думку автора навчального видання. Одностороннє оповідування, що базується лише на думці, точці зору одного дослідника, не може стати основою підручника історії. Потрібен синтез, генералізація навчального матеріалу, „розумна компіляція”. У дидактиці компіляція дуже далека від плагіату, текстових запозичень (з посиланнями на автора чи без таких). Вона полягає у вмінні синтезувати із розрізнених монографічних досліджень систему історичних знань, що дадуть уявлення учням про хід історичного процесу, сприятимуть їх вихованню на позитивних прикладах із історії.

Аналіз наукової спадщини М. І. Костомарова, його публіцистичних творів, а також спеціальних статей, присвячених проблемам освіти, виховання, теорії навчання і конкретних питань тогочасного шкільництва дозволяють виокремити наступні принципи та положення костомарівської дидактики історії.

Вивчення історії, осягнення науки про минуле свого народу, країни потребуєпевного рівня підготовки шкільної молоді. М. І. Костомаров в статті „О преподавании на южнорусском языке” (1862 р.) писав: „Истории вопреки некоторым, мы не считаем нужным вводить в этот план первоначального воспитания. История есть такая наука, которая требует уже большого запаса предварительных сведений и значительной степени развития: без этого - она бесполезна”¹¹. Цей підхід знайшов реалізацію на всіх етапах становлення сучасної системи історичної освіти в Україні. Системне вивчення „історій” - української і всесвітньої - розпочинається у 6 кл. (діти віком 12-13 років), а цьому передує первинне ознайомлення з історією своєї країни в 1-4 кл. через Буквар, Читанку, курс „Я і Україна” та пропедевтичний (вступний, підготовчий) курс у 5 кл. 12-річної школи.

Доступність як основний принцип історичної дидактики. „Наши учебные программы, - відзначав М. І. Костомаров у статті „Тысячелетие” (1862 р.), - пишутся так широко, что незнакомый с делом придет в изумление от громадной учености...”. В сучасному розумінні костомарівське „ широко ” означає пресловуте перевантаження навчальних програм, невміння трансформувати академічний рівень та науковий стиль історичних праць до потреб освіти. Щоб навчання було успішним, воно повинно бути доступним, відповідати віковим особливостям дітей. Академізм вчених праць не повинен відлякувати шкільну молодь.

Системність у викладанні історії. Розуміння „системності”, як одного із важливих принципів дидактики, випливає із двох попередніх (пропедевтика, доступність). З кожним етапом вивчення історії рівень складності матеріалу має зростати, адже доступність ніяк не означає спрощення, примітивізацію наукових знань. З цього приводу М. І. Костомаров висловлювався таким чином: „Наука способствует развитию политической и общественной свободы не отрывочным..., а многосложным и продолжительным процессом образования” („Мешать или не мешать учиться”,

В історії української системи освіти були різні підходи до побудови курсу історії, але верх взяла така, що ґрунтується на засадах системності - послідовне і синхронне вивчення історії України та всесвітньої історії з найдавніших часів і до початку ХХІ ст.

Одним із визначальних принципів дидактики історії М. І. Костомаров вважав принцип свободи, недопущення насильства у викладанні. „Для успеха в деле просвещения, прежде всего, нужна свобода, - писав М. І. Костомаров, - свобода и сверху, и с боков, и снизу. Насильственно-навязанное просвещение - все равно, что насильственно-навязанное добро. Цель не будет достигнута. Пусть профессор, в объеме и способе преподавания пользуется полною свободой мысли и ее изложения.”¹⁴. Дуже важлива деталь: Костомаров відстоював „свободу” усіх учасників навчально-виховного процесу - і учня, і вчителя (професора). Неодмінною умовою функціонування університетської освіти він вважав особливий „дух свободи”.

Дидактична історія - підсумок наукової (академічної) історії. Таке костомарівське положення є дуже цінним для становлення сучасної системи освіти в Україні, відновлення інтегральної єдності науки і освіти. Знаючи добре світ історичної науки, особливості праці академічного дослідника, М. І. Костомаров висловив свої рекомендації', як писати підручники з історії. Для оптимальної реалізації такого принципового підходу, сформульованого М. І. Костомаровим, в сучасній дидактиці історії використовується прийом генералізації навчального матеріалу, тобто відбір таких фактів, які найповніше, найточніше і найбільш яскраво відображають епоху, викликають резонансну інтелектуальну реакцію у тих, хто навчається. Важливо також у підручникотворенні апробовувати навчальний матеріал, звіряти його важливість і зрозумілість для учнів.

Найбільше розмірковувань знаходимо у М. І. Костомарова щодо виховуючогопотенціалу історії як навчального предмету. Саме стосовно цього принципу він висловлював найсміливіші положення, які ще й сьогодні не всі готові зрозуміти і сприйняти. „Патриотизм в науке истории - большой недостаток”, - писав М. І. Костомаров М. П. Погодіну в 1864 р.

М. І. Костомаров, будучи вченим великого масштабу, не міг зосереджуватися тільки на проблемах історії, її дидактики. Він вбачав місце дидактики історії в загальній системі побудови освіти та розвитку шкільництва в Україні. Історики педагогіки та освіти традиційно виділяють такі характерні особливості його поглядів на навчання і виховання, що ґрунтуються, безумовно, на дидактиці історії.

37. Єдність та багатоманітність історії як філософсько-історична проблема. Осягнення всесвітньої історії в її єдності і багатоманітності проявів – головна мета філософії історії. На відміну від дослідження історика, який зосереджується на описі одиничних фактів, філософське осмислення історії завжди намагається усвідомити ціліснсть історичного процесу. Вихідною при поясненні окремих явищ історії з філософсько – історичної позиції є ідея закономірності історичного розвитку і саме вона становить фундамент для побудови загального всесвітньо-історичного процесу.

Розробка поняття світового історичного процесу має тривалу традицію (від Геракліта до Гегеля, Спенсера і Гартмана). З трьох вироблених уявлень на історію: хаотична зміна явищ, світовий процес, витвір поодинокої волі, панівним в філософії нині є друге (світовий процес), але воно припускає перше і вимагає третього. Загальний напрямок історичного процесу визначається як поступовий поділ і індивідуалізація часткових окремих приватних сфер людського життя, при дедалі більшої взаємодії людей і дедалі тіснішому об’єднанні всього людства. Оскільки цей результат досягається не навмисною дією якої-небудь окремої особистості, а координацією усіх часткових дій, всесвітня історія підпадає під загальне поняття природнього процесу.

Вперше ідея єдності всесвітньої історії була висловлена Полібієм (що було спричинено осмисленням подій розпаду давньогрецької полісної системи і набуття Римом світового панування). На думку мислителя, рушійною силою об’єднання історії окремих країн в всесвітню історію є примусова дія долі.

Посідоній (Середня Стоя): Світова історія – процес, який відбувається в різних місцях, незалежно один від одного, проте згідно з єдиним планом.

Середні віки: поширення ідеї єдності усього людства (єдинонародження від прабатьків – Адама та Єви), і крізь її призму – обґрунтування ідеї спільності історії, духовної єдності, освяченої Богом.

Джамбатіста Віко (Новій час): один з перших, хто найповніше охопив коло проблем, що стосуються співвідношення єдності та різноманіття в історичному процесі. За ним – історичний процес має об’єктивний характер, проте людина не може змінювати хід історії. Створює теорію історичного кругообігу – людство в своєму суспільному розвитку проходить абсолютно однакові етапи: епоха богів, епоха героїв і епоха людей. Кожна нація здійснює поступальний рух від божественної епохи до людської, а після завершення кола знову починається розвиток по висхідній лінії.

Просвітництво: віра в смисл історії, в її щасливий кінець залишається, проте на зміну уявленням про божественне втручання утверджується погляд, згідно з яким, в історії діють об’єктивні закони, які враховують людські втручання. З’являється ідея історичної закономірності.

Філософія історії 18 – 19 ст.: пояснення закономірностей історичного розвитку на основі двох методологічних настанов – об’єктивний ідеалізм і натуралізм. Монтеск’є: натуралізм у формі географічного детермінізму: географічне середовище, клімат формує поведінку, характер, ментальність народів, що виявляється у звичаях, традиціях, і в кінцевому рахунку впливає на розгортання історичного процесу.

Г.Гердер (німецький просвітник): ідея про єдність історичного процесу, що охоплює всі народи, які зрештою приходять до єдиного загальнолюдського майбутнього. Мислитель показує перехід від природного стану – дикунства – до цивілізації. Історія суспільства – продовження історії природи. Людина – вінець природи.

Гегель: історія – рух всесвітнього дух по шаблям пізнання, свободи.

Марксизм: основа єдності історії в самій історії не десь поза нею. Історія –універсальний шаблон за яким рухається людство. Втілення її закономірностей відбувається у вигляді конкретної економічної формації, кожна з яких характеризує відповідний історичний етап. Єдність історії пов’язана з багатоманітністю її проявів, дійсно всесвітньою історія стане в певний момент, коли утвердиться комуністичне суспільство – єдине для всіх.

Сучасні підходи до інтерпретації цієї проблеми пов’язані з осмисленням процесу глобалізації та неоднозначності розуміння його наслідків.Турен: основа об’єднання сучасного людства є фундаментальна наука, проте такий процес має негативні наслідки – нівелювання культурних відмінностей і ідентичностей.Фукуяма: ідея “кінця історії” як витіснення ліберальними і демократичними цінностями в кінцевому рахунку усіх інших норм і ідеалів.Хантінгтон: ідея ”зіткнення цивілізацій” - навпаки посилення культурно-історичних відмінностей як реакція на спроби уніфікації різноманіття.

Таким чином, сьогодні на зміну уявленням про всесвітню історію, приходить ідея глобальної історії – втягнення сучасного світу в єдиний процес, визначальними чинниками якого стають реально-існуючі (економічні, політичні) впливи і взаємодії.

38. Еволюція філософських уявлень єдності людства й історичного процесу. Звичайно, філософія історії вирішує своє коло проблем, але всі вони зводяться до з'ясування того, що криється за видимим емпіричним різноманіттям людської історії, які межові основи історичного пізнання? Від відповідей на ці питання залежить те чи інше розуміння історії, пояснення її ходу, метод її аналізу. На визнанні єдності історії побудовано філософсько-історичні концепції Гердера і Гегеля, Сен-Сімона і Фур'є, Конта і Спенсера, багатьох інших мислителів, що так чи інакше розглядали питання прогресу людського роду. Єдність історії визнавали теоретики, які дотримувалися різних політичних орієнтацій і філософських поглядів. Тут і об'єктивний ідеаліст Георг Гегель, і позитивіст Огюст Конт, і утопічний соціаліст, критик капіталізму Шарль Фур'є, і ідеолог вікторіанської Англії Георг Спенсер. Тому і теоретичний контекст, у якому ця ідея властива, і спосіб її конкретного вираження, її політичне звучання є дуже різними. Філософ Йоганн Гердер підводив під ідею єдності історії природну основу. Георг Гегель, навпаки, єдності історії надавав світового духу, послідовно втіленого в дух різних народів, роблячи їх всесвітньо-історичними, їх життя і складало стрижневу лінію світової історії, а інші народи ніби з неї виключалися. У Шарля Фур'є ідея єдності історії сприяла обгрунтуванню нової вищої цивілізації, що прийде на зміну існуючої. У Герберта Спенсера історія — елемент загальної теорії еволюції, спокійного і поступового розвитку капіталістичних відносин.Визнання єдності історії ще не свідчить про характер поглядів і позицій того чи іншого філософа, а свідчить про прагнення людства знайти те інтегральне начало, що зв'язує тонкі нитки історії окремих народів у тканину Всесвітньої Історії.

 

39. Історія як розгортання світового духу (Г. В. Ф. Гегель). У Гегеля духовна культура людства представлена в її закономірному розвитку як поступове виявлення творчої сили «світового розуму». Втілюючись в образах культури, що змінюють один одного, безособовий (світовий, об'єктивний) дух одночасно пізнає себе як їх творця. Духовний розвиток індивіда відтворює стадії самопізнання «світового духу», починаючи з акту найменування чуттєво-даних речей і кінчаючи знанням законів, які управляють всім процесом духовного розвитку, – науки, моральності, релігії, мистецтва.

Універсальна схема творчої діяльності «світового духу» отримала в Гегеля назву абсолютної ідеї, а логіка визначається як «самосвідомість» цієї ідеї. «Абсолютна ідея» розкривається в її загальному вмісті у вигляді системи категорій, починаючи від найзагальніших і бідніших – буття, небуття, якості, кількості, міри та ін. – і кінчаючи конкретними, багатообразними поняттями – дійсності, механізму, хімізму, організму, пізнання та ін. Гегель зближує поняття абсолютної ідеї з поняттям бога. Проте у відмінності від бога абсолютна ідея саморозвивається, знаходить свідомість, волю і особистість лише в людині, а ззовні і до людини здійснюється як закономірна необхідність.

Гегель стверджував, що категорії суть об'єктивні форми дійсності, в основі якої лежить “світовий розум”, “абсолютна ідея” або “світовий дух”. Це — діяльнісний початок, що дав імпульс до виникнення і розвитку світу. Діяльність абсолютної ідеї полягає в мисленні, мета — в самопізнанні.

В процесі самопізнання розум світу проходить три етапи: перебування абсолютної ідеї в її власному лоні, в стихії чистого мислення (логіка, в якій ідея розкриває свій вміст в системі законів і категорій діалектики); розвиток ідеї у формі “інобуття” у вигляді явищ природи (розвивається не сама природа, а лише категорії); розвиток ідеї в мисленні і в історії людства (історія духу). На цьому останньому етапі абсолютна ідея повертається до самій себе і осягає себе у формі людської свідомості і самосвідомості.

Універсальна схема творчої діяльності «світового духу» розкривається у Гегеля на основі процесу саморозвитку «абсолютної ідеї».

Першим етапом саморозкриття «абсолютної ідеї» є логіка. Логіка, за Гегелем, - це науково-теоретичне усвідомлення «абсолютної ідеї». Через логіку «абсолютна ідея» розкривається в її загальному змісті у виді системи категорій.

Другий етап саморозвитку “абсолютної ідеї” - природа. За Гегелем, Бог створює природу, щоб із природи виникла людина і разом з нею людський дух.

Третім етапом, вищою формою самореалізації абсолютної ідеї є абсолютний дух, під яким Гегель розуміє сукупну духовну діяльність людства протягом всесвітньої історії, тобто це духовна діяльність змінюючих одне одного людських поколінь. Абсолютний дух - це та ж абсолютна ідея, що приховано працює в людських цілях і справах, це їх внутрішня ідеальна сутність, дійсна причина всіх діянь і пізнання. В абсолютному дусі здійснюється повний збіг ідеї мислення і буття. Ідея пізнає буття у всім різноманітті його визначень. Так Гегель вирішує поставлену Кантом проблему узгодження суб'єкта й об'єкта, мислення і буття;

У Гегеля виходить, що вищою формою і кінцем розвитку абсолютної ідеї, де вона усвідомлює сама себе і весь пройдений нею шлях і стає абсолютним духом, є сама філософська система Гегеля. Відтепер висхідний рух абсолютної ідеї припиняється. Звідси неминуче випливали консервативні соціально-політичні наслідки.

Гегель вважав, що його «абсолютний ідеалізм» усуває недоліки метафізики, емпіризму й концепції безпосереднього знання і зберігає їхні переваги. Від метафізики абсолютний ідеалізм бере впевненість у можливостях людського пізнання, від емпіризму — критичну настанову й прагнення до конкретності, від філософії безпосереднього знання — тезу про необхідність починати філософію з безпосередніх визначень і поступово, через логічні міркування, просуватися до вищої мети пізнання. Гегеля не влаштовує суб'єктивізм Нового часу з його принципом Я як початком філософії. На роль початку підходить лише поняття чистого буття, яке виступає у вигляді абсолютної ідеї.

За Гегелем, «дух» пробуджується в людині до самосвідомості спочатку у вигляді слова, мовлення, мови. Знаряддя праці, матеріальна культура, цивілізація – це пізніші, похідні форми втілення творчої сили духу. Вихідна точка розвитку полягає в здібності людини до пізнання «самого себе» через освоєння різноманіття накопиченої людством культури.

За допомогою діалектики Гегель критично переобмірковує всі сфери культури. Всюди він відкриває напружену діалектику вирішення протиріч. Розвинене вчення Гегелем про об'єктивний дух зробило величезний вплив на розвиток соціології і соціальної філософії. «Об'єктивний дух» розгортається в праві, моралі, моральності, родині, державі, громадянському суспільстві.

Історія розглядається як об'єктивна закономірність, що прокладає собі дорогу незалежно від бажання окремих осіб. Історію Гегель розумів як саморозкриття «світового духу», як прогресивний рух людства до усвідомлення свободи. Світовий дух – це єдність суб'єктивного й об'єктивного духу, він стає абсолютним духом. Існують три форми об’єктивного духу: мистецтво, релігія і філософія. Мистецтво виражає абсолют у чуттєвих образах, релігія — в «уявленнях», філософія — у поняттях. Філософію Гегель вважав найбільш адекватним способом пізнання абсолюту. Філософія має важливе соціальне значення. Гегель казав, що вона «є епоха, схоплена в думці».

 

40.Формаційна модель іст. процесу (К. Маркс). Формаційна модель всесвітньої історії розроблена К. Марксом. Відповідно до неї, людство від однієї стадії, за марксистською термінологією - формації, рухається до іншої, більш високої і, таким чином, ніби піднімається сходами прогресу. Суспільно-економічна формація - це сукупність усіх сторін життя суспільства на відповідному ступені розвитку. К. Маркс виділяв три суспільно-економічні формації: первинну (первісну, архаїчну); вторинну (економічну, засновану на приватній власності); третинну (комуністичну). Історичний розвиток постає як послідовна зміна суспільно-економічних формацій. Вирішальну роль у розвитку суспільства, відповідно до марксистської теорії, відіграють виробничі (економічні) відносини. Вони виступають базисом формації, що визначає надбудову суспільства, тобто пануючі ідеї і погляди та відповідні їм організації. Перехід від однієї формації до іншої викликається протиріччями, що виникають у способі виробництва: розвинені продуктивні сили вимагають змін у сформованих економічних відносинах, а потім і у всій надбудові. Це протиріччя в суспільстві, заснованому на приватній власності, набирає форму класової боротьби, де одні класи прагнуть утримати колишній порядок речей, інші прагнуть до рішучих перетворень. Вищою формою класової боротьби є соціальна революція. її перемогою, як вважав К. Маркс, і знаменується перехід до нової, комуністичної формації. Послідовник Маркса В. Ленін вважав створення теорії формацій найбільшим завоюванням суспільної думки. Формаційний підхід, який ще недавно розглядався у вітчизняному суспільствознавстві як єдино правильний, сьогодні сприймається багатьма критично. Насамперед піддається сумніву його універсальність, застосовність до всіх країн і епох. Далеко не всі історичні факти "укладаються" у формаційну схему. Наприклад, одночасно з рабовласницькими державами Середземномор'я існували племена, що знаходилися на стадії первісного, архаїчного ладу, а також суспільства східного типу. Теоретично рабовласницький лад є наступним за родовим ладом ступенем розвитку, у реальній же історії обоє вони існували в одну історичну епоху. При цьому загибель рабовласницьким державам принесли народи і племена, що знаходилися на більш примітивному ступені розвитку.Не вписуються в рамки формаційного підходу і багато сучасних явищ. Уявлення про досяжність у доступному для огляду майбутньому комуністичної фази розвитку багато хто вважає утопічним.

 

41. Питання єдності всесв.історії, її смислу та мети детально розглядалося представниками реліг. Екзистенціалізму. Особливий інтерес викликає концепція КарлаЯсперса. Видатний нім. філософ-екзистенціаліст Ясперс у своїй праці «Витоки історії та її мета» запропонував своєрідну концепцію історичного розвитку людства. За Ясперсом, історія є історією людства, людської культури. І саме як історія людства вона починається лише з моменту самоозначення людини як такої.

Згідно з концепцією Ясперса, людина — це істота, що творить та осягає історію. Він наголосив, що ми намагаємось зрозуміти історію як щось ціле, щоб таким чином зрозуміти себе. Людина виступає в Ясперса як нерозчленована цілісність об'єкта та суб'єкта історії. Отже, оскільки людина є суб'єктом і водночас об'єктом історії, то простежити витоки становлення історії можливо, лише проаналізувавши людське буття через свідомість як «те, що все охоплює». Саме у подвійності людини, як суб'єкт-об'єкта історії полягає суть історії. Історія — це водночас те, що відбувається з людиною та її самосвідомість, історія й знання історії.

Історичність — це щось своєрідне та неповторне. Ясперс робить висновок про історичність людського та неісторичність природи. Природа повсякчас присутня в

історії, вона — реальність, яка є основою історії.

Вся історія, за Ясперсом, поділена на чотири етапи:

• «доісторія», що розпочиналася формув. людини як біолог. виду й заверш. формув. великих культур у басейнах Тигру та Євфрату, Нілу, Інду, Хуанхе та Егейського моря;

• період великих культур давнини (IV тис. до н. е.), власне, цим періодом починається історія;

• «осьовий час» (600—300 рр. до н. е.), радикальний переворот, пов'язаний із виникненням «філософської віри»;

• етап науково-технічного розвитку.

Єдність історії виявляється у єдності мети та смислу історії, й у здатності людства до

єдності в спілкуванні. Люди завжди прагнуть пізнати цю єдину мету і цей єдиний сенс історії або хоча б вірити в нього. Єдність історії не може бути осягнута за допомогою знання. Єдність — це й витоки, й мета.

Таким чином, створення концепції всесвітньої історії залишається лише завданням; його, зокрема, й намагався розв'язати Ясперс. Створена ним схема світової історії, як він вважає, найбільше відповідає вимогам відкритості і єдності. Він намагається досягти історичної єдності за допомогою визначення спільного для людства осьового періоду.

42. Відомий російський дослідник М. Я. Данилевський у книзі «Росія та Європа» (1869 р.) пропонує своє розуміння історичного процесу й місця в ньому слов'ян. Своєю книгою «Росія та Європа» Данилевський передбачив появу цілої «родини» теорій, суть яких полягає в особливому способі побудови картини всесвітньої історії. Картина історії являє собою не односпрямований лінійний процес, а безліч розбіжних і перехресних ліній розвитку. Історія не є розвиток єдиного людства — це розвиток культур, що існують поруч у часі або просторі і кожна з них живе своїм самостійним життям, має власну долю, власну історію, власну систему цінностей. Кожна культура має завершений цикл розвитку: вона народжується, досягає розквіту й гине.

Данилевський критикував загальноприйняту схему розподілу світової історії на Стародавність (Античність), Середні віки і Новий час. Поняття «культурно-історичний тип» — центральне в ученні Данилевського. Відповідно до його власного визначення, самобутній культурно-історичний тип творить будь-яке плем'я чи сім'я народів, що відзначаються окремою мовою чи групою мов, досить близьких між собою. Книга Данилевського «Росія та Європа» поєднує елементи природничо-наукового, етнографічного та філософського розуміння культури.

Росія та Європа, за Данилевським, — це цілком самостійні культурно-історичні організми, які взаємодіють за тими ж законами, що стосуються окремих видів рослин і тварин.

Данилевський, вказуючи на те, що не можна розглядати історію як безперервну лінію, зробив звідси висновок: жодної всесвітньої історії немає, а є тільки відокремлені один від одного «культурно-історичні типи». Він налічує їх одинадцять: І) єгипетський; 2) китайський; 3) ассирійсько-вавилоно-фінікійський; 4) індійський; 5)іранський; 6) єврейський; 7) грецький; 8) римський; 9) новосемітський, чи аравійський; 10) романо-германський і 11) греко-слов'янський. Кожен із типів у своєму розвиткові проходить стадії зародження, розквіту, занепаду та загибелі.

Данилевський вирізняв чотири типи культур: первинні; однозасадні, двозасадні і чотири засадні. Він вважав, що культури, створювані народами, самобутні й самодостатні. На чолі слов'янського типу Данилевський бачить саме Росію, яка повинна відіграти головну роль у формуванні та розвитку самобутньої слов'янської цивілізації.

Іншу концепцію світових сучасних цивілізацій ми знаходимо в Освальда Шпенґлера. Найважливіше завдання, що ставить перед собою Шпенґлер, —критика європоцентризму, з позицій якого історія трактувалася доситьтривалий час і нерідко трактується дотепер. Шпенґлервідмовляється від концепції єдиного «всесвітнього» історичного процесу,єдиної лінії еволюції людства.

«Присмерк Європи» відбиває власні погляди Шпенґлера на європоцентризм і панлогізм. Шпенглер висуває ідею певних співтовариств людей, наділених спільною ментальністю. Кожна така спільнота володіє певною сукупністю особливих рис, які німецький філософ називає стилем.

Як і Данилевський, він категорично виступає проти такої системи історії, згідно з якою всі культури світу обертаються навколо одного центру — культури Європи. Світова історія, на його думку, це не лише Античність і Західна Європа, але також Індія, Вавилон, Китай, Єгипет та ін.

Ось які фази розвитку він виокремлює:

• міфо-символічну ранню культуру;

• метафізично-релігійну високу культуру;

• пізню цивілізаційну культуру.

Терміном «цивілізація» Шпенґлер позначає виключно пізній етап розвитку культури, яку оцінює як логічну стадію її завершення й занепаду.

43. Брит. історик, соціолог і філософ Арнольд Тойнбі створює власну культурно-історичну концепцію, в якій центральним поняттям є локальні цивілізації. Історичний процес для нього — це існування в просторі та часі окремих локальних суспільств. Тойнбі вважає, що цивілізації розвиваються замкнено, ізольовано, локально. «Одиницею виміру» історичного буття для Тойнбі є цивілізація. Він висуває такі тези:

1) цивілізації «являють собою суспільства, за обсягом у просторі та часі більші, ніж національні держави чи будь-які інші політичні союзи»;

2) саме цивілізації повинні розглядати історики;

3) цивілізації є порівнювані між собою;

4) жодна з цивілізацій не охоплює всього людства;

5) спадкоємність у процесі розвитку різних цивілізацій набагато менша, ніж спадкоємність між фазами розвитку однієї цивілізації.

Згідно з концепцією Тойнбі як християнського філософа, засновком історії є вселенський розум. Тойнбі вирізняє 21цивілізацію, що будь-коли існували на Землі. Він рішуче не сприймає концепцію «єдності цивілізації».

Кожна цивілізація проходить на своєму життєвому шляху чотири стадії. Стадія зародження — генеза. За стадією генези настає стадія зростання. У процесі зростання

цивілізації постійно загрожує небезпека переходу в стадію надламу, що змінюється стадією занепаду. Занепавши, цивілізація або зникає, або дає життя новим цивілізаціям.

На відміну від Шпенґлера, який прогнозує «присмерк Європи», Тойнбі, як і Ясперс, обґрунтовує можливість врятування західної цивілізації шляхом посилення ваги релігійно-духовних засад та моральних чинників суспільного життя людей.

44. Особливий варіант «соціокультурної реальності» розробив російсько-американський соціолог Пітірім Сорокін. Основою концепції Сорокіна є розгляд суспільства та культури як єдиного соціокультурного феномена — суперсистеми.

Для Сорокіна культура, суспільство не є живим організмом. Сорокін робить висновок про існування трьох основних суперсистем, що періодично змінюють одна одну в історії: ідеаційної, ідеалістичної та чуттєвої.

Соціокультурна концепція Сорокіна ґрунтується на понятті цінності. Кожна велика культура та цивілізація є вираженням певної засадничої цінності.

Кожен тип культури, на думку Сорокіна, має свій, іманентний йому, закон розвитку й свої «межі зростання». Це є соціокультурна динаміка. Сорокін будує нову концепцію аналізу культур. Йогопідхід відрізняється від методу Шпенґлера та Данилевського, бо воснову розуміння культур покладено зовсім інший принцип. Головноюкласифікаційною ознакою соціокультурних суперсистемСорокін вважав світогляд.

Згідно з концепцією Сорокіна історичний процес є не лише динаміка культур у часі (по вертикалі), а й взаємодія їх (по горизонталі).

45. У філософії та соціології XX ст. замість тези про цілісну історію людства постає уявлення про становлення як самодостатній процес. Реальні тільки фрагменти, події, але єдиного історичного процесу як чогось безупинного, цілісного немає.

Сучасний культурно-історичний простір постає перед дослідником як багатоманітне явище, що вимагає для прочитання багатьох мов. Якщо раніше пізнавальна парадигма у вивченні історії і культури будувалася за принципом «древапізнання», де розрізнялися ієрархія, структура, послідовність, то нова парадигма набула характеру різоми (Дельоз, Ґваттарі). Термін запозичений з ботаніки й означає спосіб життєдіяльності багаторічних рослин на зразок іриса. Різома — це безліч безладно переплетених відростків, чи пагонів, що ростуть у всіх напрямках. Вона, отже, не має єдиного кореня, центру, що пов'язує в єдине ціле.

Різома в постмодернізмі уподібнюється бур'яну, що стелиться, долаючи перешкоди саме через те, що його утискують, обмежують, обступають культурні рослини. Місце різоми там, де тріщини, розлами, порожнечі й інші провалля людського буття. Різома вчить нас рухатися «пересіченою місцевістю» нашого буття.

Мислити різомно — «означає мислити в речах, серед речей», в орієнтації на лінію в зазначеному вище її розумінні. Так загалом описують «різомну» модель історії.

46. Концепція зіткнення цивілізацій Семюела П. Гантінгтона є одним із досить відомих варіантів осмислення цієї проблеми. Гантінгтон намагається актуалізувати цю концепцію, застосувати її до практичних потреб. Його мета, як випливає з праці «Зіткнення цивілізацій та перебудова світового ладу», полягає в тому, щоб зрозуміти світ і навіть змінити його, або принаймні справити певний вплив на політику в сфері міжнародних відносин. Гантінгтон є прихильником цивілізаційного підходу. Людська

історія розглядається ним як історія цивілізацій. В історії, на його думку, змінюються покоління цивілізацій.

У його концепції кожна цивілізація — носій абсолютно своєрідного типу світогляду. Гантінгтон твердить, що цивілізація та культура — поняття, які описують загальний стиль життя народів. Для нього цивілізація — це культура в ширшому сенсі слова; вона є найширшою культурною спільністю, найширшим угрупуванням людей.

Гантінгтон зазначає, що поділ народів за культурними ознаками на цивілізації та за фізичними на раси багато в чому збігаються, проте народи однієї раси можуть бути глибоко розділені цивілізаціями. Засадничим фактором такого поділу найчастіше виступає релігія. Іншою важливою ознакою цивілізацій є всеохопність. Це означає, що жодну зі складових не можна осягнути до кінця поза цивілізацією, частиною якої вона є. Цивілізації охоплюють, але самі не є охопленими.

Основну увагу Гантінгтон приділяє дослідженню відносин між самими цивілізаціями та тих конфліктів, які виникають між ними. В своїх працях Гантінгтон приділяє велику увагу унікальності західної цивілізації. Він виходить із того, що всі цивілізації живуть власним життям. Людина для Гантінгтона є продукт певної цивілізації.

47. Для дослідників історії головна проблема — це розуміння природи історичного процесу, його структури, визначення того, як відбувалися зміни й у якому напрямку вони розгорталися. Крім того, для історика особливої ваги набуває проблема періодизації. Періодизація існує на двох рівнях: індивідуальному й інституціональному. Кожен історик індивідуально вибирає хронологічні параметри для своєї роботи.

Спроби осмислення послідовності, наступності конкретних історичних періодів дозволили створити деякі узагальнені структуровані цілісні образи історії. Протягом двох з половиною тисячоліть філософи використовують лише три образи історичного процесу: лінійні, циклічні та поєднання їх.

Лінійні моделі є образ історії як незворотної послідовності подій; геометричним аналогом цієї моделі спрямованості історії є пряма. Лінійність — це послідовність таких подій, які ведуть до певного стану суспільства. Найчастіше зустрічається прогресивна лінійна модель історії. Відповідно до неї поступ характеризується переходом від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш досконалого, тобто вона грунтується на понятті соціального розвитку.

Циклічність тлумачиться як послідовність подій, що повторюються через певні проміжки часу. Для філософії історії характерні циклічні концепції, побудовані за метафорою кола, тому часто вживають замість поняття циклу поняття кругообігу. Говорячи про циклічність, переважно мають на увазі спрямування історії саме по колу.

48. Західні історики прийняли тричастинну форму періодизації історії, що розділяє минуле на три великі частини — Давня історія, історія Середньовіччя і Новий час — з

епохальними межами приблизно в 500 р. і 1500 р. н. е.