Особливості осягнення історії істориками від пересічних громад

 

94. Проблема обєктивності істини в історії. Наші знання про закони природи і суспільства, перевірені практикою, є знаннями, що правильно відображують світ, тобто знаннями вірогідними, які мають значення істини. Питання про істинність нашого знання - основні питання теорії пізнання, найважливіші для будь-якої науки. Якщо наукова теорія не дає істинного знання, вона нічого не варта. Проблема істини є однією з найдавніших і найскладніших. Не було жодного філософа, який не ставив би питання про істинне і помилкове. Як відповідність знання речам тлумачив істину Арістотель; неправда виникає тоді, коли в думці пов'язується те, що розділене у дійсності, або розділяється те, що у самій дійсності пов'язане. Зв'язок думок у процесі роздумів і доказів, закони і правила логіки, на його думку, не свавільні, а мають об'єктивні засади у зв'язках самого буття. Арістотель виявив необхідні закони нашого мислення, які не залежать від волі людей і дотримування яких є обов'язковим у процесі доказу. Цю традицію в розумінні істини було продовжено у Новий час переважно в матеріалістичних філософських вченнях.

В ідеалістичних системах істину тлумачили або як вічну, незмінну і абсолютну властивість ідеальних об'єктів (Платон, Августин), або як узгодження мислення із самим собою, з його апріорними формами (Кант). Німецький класичний ідеалізм, починаючи з Фіхте, вніс у трактування істини діалектичний підхід. За Гегелем, істина являє собою діалектичний процес розвитку знання, в якому досягається відповідність поняття предмета думки. З точки зору суб'єктивно-ідеалістичного емпіризму, істина -це або відповідність мислення відчуттям суб'єкта (Юм, Рассел), або співпадання ідей з намаганнями людини досягти успіху (прагматизм), або ж взаємоузгодженість відчуттів (Мах, Авена-рIVс). Неопозитивісти вважають за істинність узгодженість речень науки з чуттєвим досвідом. Конвенціоналізм (Анрі Пуанкаре) виходить з того, що дефініція істини і її зміст мають умовний характер. Як форму психологічного стану особи сприймають істину екзистенціалісти. Таким чином, більшість концепцій істини у сучасній західній філософії характеризуються запереченням об'єктивного змісту знання. Саме об'єктивність і конкретність істини як знання, яке відповідає дійсності, принципово відрізняють матеріалістичне розуміння істини від ідеалістичного. Об'єктивність істини означає, що зміст істинного знання не залежить ні від людини, ні від людства. Конкретність істини виявляється в тому, що істинне знання має своїм змістом певний, конкретний об'єкт, фрагмент об'єктивної реальності. Істинне знання - це завжди знання про щось конкретне. Наприклад, у фізичних довідниках завжди вказуються разом з відповідною температурою кипіння того чи іншого хімічного елемента ті умови, за яким проводиться експеримент по одержанню до-відникових даних. Це виявляється в тому, що вказується тиск (як правило, досліди проводяться за умов нормального тиску), хімічна однорідність (береться, як правило, хімічно чистий елемент) і т. ін. Фіксування умов необхідно для того, щоб вчений при проведенні експерименту міг одержати істинне знання. З філософської точки зору це і означає виконання вченими вимоги конкретності істини.

Отже, конкретність істини - це залежність знання від зв'язків і взаємодій, притаманних тим або іншим явищам, від умов, місця і часу, за яких вони існують і розвиваються. Наприклад, твердження, що вода кипить за умов 100 °С, правильне за наявності нормального атмосферного тиску (760 мм рт. ст.) і невірне при відсутності цієї умови. Таким чином, абстрактної істини немає, вона завжди конкретна. Конкретність міститься в об'єктивній істині. Внаслідок цього поняття істини невід'ємне від її розвитку, від поняття творчості, необхідного для подальшої розробки і розвитку знання. Істинне знання має місце не тільки в науковому пізнанні. Існують різні форми істини: істина буденна (або повсякденна), істина наукова, художня істина, істина моральна та ін. Інакше кажучи, види (форми) істини відповідають видам знання. Розрізняються істина наукова і буденна. Як істинне кваліфікується знання "Сніг білий". Науковим корелятом цієї істини буденного пізнання буде речення "Білизна снігу - це ефект дії некогерентного світла, відображеного снігом, на зорові рецептори". Це речення являє собою не просту констатацію спостережень, а наслідок наукових теорій - фізичної теорії світла і біофізичної теорії зорового сприймання.

Наукова істина має певні ознаки:

- раціональна обгрунтованість, доказовість;

- спрямованість на відтворення сутності, закономірностей об'єкта;

- особлива системна організація знання за усвідомленими принципами, тобто упорядкованість у формі теорії і розгорнутого теоретичного поняття;

- перевірка на практиці, випробування логікою, бо наукова істина не може базуватися на вірі.

Перевірка наукових істин, їх відтворюваність завдяки практиці надає їм властивості загальнозначущості. Звичайно, загальнозначущість не є критеріальною ознакою істинності того або іншого положення, адже той факт, що більшість проголосує за щось, зовсім не означає, що це істина. Істинність не походить із загальнозначущості, а навпаки, істинність потребує загальнозначущості і забезпечує її

Роль особи в історії

Людини немає поза суспільством та суспільною історією, Т але історія також неможлива без людини або тоді, коли вона діє проти людини. Ясно, що людину та історію не можна відірвати одне від одного, але їх протиставлення не є надуманим. В певні часи та за певних обставин люди повинні жертвувати собою задля збереження певних історичних надбань або задля того, щоби історія мала продовження. Тобто, бувають ситуації, коли історія виявляє себе вищою за окрему людину та її долю. Інколи питання стоїть інакше: або людині буде належати те, що здобуте історією, або історія буде деградувати разом із деградуванням людини. Таке взаємне дистанціювання людини та історії засвідчує, що в межах їх зв'язку вони несуть на собі різне змістове та смислове навантаження.

Людина постає реальним та єдино можливим чинником історії, бо саме вона продукує певні дії та зумовлює існування тих чи інших сфер суспільного життя та історичної діяльності. В цьому плані історія постає як розгортання внутрішніх можливостей людини. Все, що відбувається в історії, насичене людськими прагненнями, інтересами, зусиллями, стражданнями та ін. З іншого боку, історія спеціалізує людину, і остання постає завжди як людина певної епохи, певного історичного типу суспільства; навіть у фаховому відношенні людина історично зумовлена.

Отже, історія постає як конкретна дійсність людини, і в цьому плані вона людину обмежує, вводить в конкретні форми життєдіяльності та в конкретний простір своїх можливих реалізацій. А якщо історія обмежує людину, то це значить, що вона не вживає всіх її можливостей, а тому постає у своїй конкретності чимсь вужчим від людини, перспективно націленою на можливу повноту людини.

Проте в певному плані історія і суспільство завжди більше, ніж окрема людина, бо вони: а) надають простір для самореалізацій великій кількості людей, а не лише окремим індивідам; б) зберігають та фіксують своїми структурами досвід попередніх поколінь; в) прищеплюють окремим індивідам різноманітні інтереси, що виходять за межі їх суто індивідуальних життєвих потреб; г) нарешті, формують цілі та смисли, які перевершують окремі людські життєві горизонти і приводять до того, що досить часто людина бачить своє основне завдання в служінні історії та суспільству.

. Через це стає зрозумілим, чому людське буття вимагає засвоєння досвіду соціальної діяльності: поза цим людина навіть не може дізнатися про те, чому вона є людиною; проте стає зрозумілим і інше - чому ми все ж маємо підстави говорити про історичну долю, про самовладність історії; адже виявленні та засвідчені технології соціальної діяльності, що є сплавом екзистенції та космосу, мають свої власні закони функціонування, і ці закони не збігаються ні із діями окремого індивіда, ні із законами космосу і природи.

Конкретна єдність суб'єктивних та об'єктивних чинників ш та факторів людської соціальної діяльності, взята із урахуванням її історичних здобутків та тенденцій, постає перед нами як історична доля (або як самовладність історії).

Тому, наприклад, ті ж самі вчинки та дії людей в різні історичні часи можуть мати зовсім відмінні наслідки. Звичайно, ми не повинні при цьому забувати того, що історична діяльність має своїм джерелом людину та космос у їх взаємодії, а тому не можна відривати історію ні від природи, ні від людини. Але так само ми не повинні їх ототожнювати; фактично, історія—це сфера людського самовипробовування. Осмислюючи її, людина, скоріше за все, повинна погодитись із тезою І. Г. Фіхте про те, що діяння є наше призначення. Історія вимагає дій і відгукується на них. Але із розглянутої проблеми співвідношення людини та історії варто зробити ще один висновок:

Історія має дійову (процесуальну) та консервативну сторони, і лише обидві вони можуть забезпечити нормальний хід історичного процесу та історичного самовиявлення людини.