Історизм як продукт новоєвропейської раціональності

Поняття історизму — засадниче для XIX ст. Уперше подібне визначення вжив Фрідріх Шлегель. Говорячи про інтерес до суті, прихованої за буквою тексту, він заявив: «Історизм необхідний у філології». Потім термін цей використовувався неодноразово в філософській полеміці, особливо коли йшлося про цінність історії для філософії, і, зрештою, завдяки тим-таки філософам «історизм» набув характеру теорії. Фрідріх Майнеке сформулював таку тезу: суть історизму полягає в тому, що уважне вивчення окремих свідчень змінює узагальнене бачення потуги людства.

Історизм німецькі історики та теоретики історії такі, як Карл Мангейм та Фрідріх Майнеке визначали як найбільшу інтелектуальну революцію останніх двохсот років.

Суть історизму, його змістовне поле розкривається за допомогою категорій «становлення», «рух», розвиток», «час» і «простір». Дотичними до них є поняття історичності, історичної свідомості, всесвітньо-історичного процесу як цілісності суспільства та інші. Зазначені поняття складають каркас категоріального апарату філософії історії, виступають як вихідні в контексті аналізу суспільно-історичної практики. У процесі формування наукової моделі історичного шляху людства дослідник завжди розглядає факти, події та процеси динаміки їх, детермінації суб'єктивними та об'єктивними чинниками, простежує їхню внутрішню логіку й особливості. Але при всьому цьому в центрі уваги, як правило, стоїть людина, включена в систему конкретно-історичних взаємозв'язків, яка існує в межах чітко визначених просторово-часових параметрів. Філософія історії, абстрагуючись від хронології історичних наук, одним зі своїх головних завдань має дослідження специфіки функціонування людини як історичної істоти, генези становлення історичної свідомості, динаміки сприйняття людиною плину історичного часу, свого місця та ролі в бурхливому морі подій, явищ і процесів об'єктивної дійсності.

У площині історизму фіксується мінливий характер реальності, своєрідність життєвого світу окремого індивіда, його взаємозв'язок з минулим (як історичного досвіду) та спрямованість у майбутнє. Саме в такому аспекті можна вести мову про формування історичності в пізнанні світу в межах філософських пошуків античності, моделей всесвіту епохи Середньовіччя та періоду Відродження.

У науковій і філософській літературі спостерігається поліваріантність дефініції поняття «історизм», паралельно співіснують в мовленнєвих структурах такі схожі поняття, як «історизм» та «історицизм». На перший погляд принципової відмінності між ними немає, але справа тут не просто в термінології, а у відмінностях, що існують на рівні різних методологій осмислення історичного процесу, ядром яких виступає те, що в літературі називають історизмом або історицизмом.

У рамках однієї методології увага дослідників спрямована на конструювання моделі історичного процесу в площині причиново-наслідкових зв'язків, фіксування механізмів і форм взаємодії в структурі історичної еволюції, пошуку загальних законів та векторів спрямованості історичного процесу. Така пізнавальна парадигма характерна для теоретичних пошуків в першу чергу марксистської історичної та філософської думки, хоча її підвалини було закладено в концепції позитивізму (Оґюст Конт, Джон Міль). До її засадничих особливостей можна зарахувати спробу структуризації всесвітньо-історичного процесу як переходу від нижчих форм соціальної організації до вищих (формаційна теоріяМаркса), відкриття загальних законів суспільного розвитку — за аналогією з біологічними законами еволюції живої природи — (ще Герберт Спенсер обґрунтував концепцію суспільства як живого організму), розгляд суспільства як системи, що розвивається у напрямі прогресу й у майбутньому зможе максимально повно реалізувати на практиці гуманістичні ідеали.

Принцип історизму — центральне ядро методології пізнання соціуму в марксистській філософії, він вимагає розглядати суспільну реальність в контексті її змін в просторово-часовому контоніумі. Історизм виступає провідним принципом методології історичного матеріалізму. Саме крізь його призму в історичному матеріалізмі розглядались усі економічні, політичні, соціальні, культурні та інші перетворення, що здійснювались в історії людства, періодизованої в межах суспільно-економічних формацій.

Дещо інша версія історичного процесу представлена в роботах видатних теоретиків німецької історичної школи фон Ранке та Дільтея. Дотичними до неї є ідеї Шопенгауера та Ніцше. Німецькі теоретики пов'язують це слово з тим підходом до минулого, який обстоювали історики XIX ст. (фон Ранке, Гумбольдт і Дройзен). Досить поширене таке визначення історицизму в цьому значенні: історицизм є вірою в те, що адекватне розуміння природи будь-якого явища й адекватна оцінка його цінності повинна досягатися за допомогою розгляду його в термінах місця, яке воно займало, і ролі, яку воно відігравало в процесі розвитку.

Існує принципова відмінність репрезентованого ними типу історизму від позитивістсько-марксистського варіанту дослідження всесвітньо-історичного процесу. Ретельне розрізнення історизму й історицизму, як і принципово різне ставлення до них, характерні для німецької філософської традиції першої половини XX ст., згадаємо тут праці Ніцше, Зімеля, Рікерта, Дільтея, Трьольча. У центрі уваги представників цього напрямку перебувають індивідуальні особливості саморозгортання історичної динаміки в просторі та часі. Особливого значення вони надають конкретизації історичного багатоманіття, ролі особистості в історії, підкреслюючи провідну роль в пізнавальному процесі окремої історичної події перед множинністю проявів історичного поступу. Відмовляючись від побудови абстрактних схем періодизації суспільного процесу, теоретики німецької історичної школи XIX ст. залишають поза сферою власних наукових інтересів дослідження закономірностей історичного розвитку, відкидають намагання марксистів відтворити унікальність, неповторність історії в жорстких рамках історичних схем та законів, критикують прогресистські концепції Просвітництва та філософію історії Геґеля.

З іншого боку, англосаксонські теоретики не виявляють інтересу до поняття «історицизму». Багато хто пов'язує цей термін передусім із тим значенням, в якому його використовував Попер, тобто: головною метою історії та історичних наук є передбачення, а так звані спекулятивні філософії Геґеля, Маркса, Шпенґлера та Тойнбі пропонують нам такі прогнози майбутнього розвитку історії людства. Відповідно до цього визначення природа речі полягає в її історії, тож якщо ми бажаємо зрозуміти природу нації, народу, інституту чи ідеї, історицист вимагатиме від нас розгляду їхнього історичного розвитку.

 

Ідея історії» Колінгвуда

„Ідея Історії” – безперечно найвідоміша книга Колінгвуда. Вона з’явилася у 1946 році, досі не втрачає своєї актуальності і постійно знаходить в центрі наукових дискусій. Колінгвуд вважає, що 4 тисячі років тому попередники нашої цивілізації не володіли тим, що ми називаємо ідеєю історії. Не тому, що люди не розмірковували про історію, а тому, що не мали її взагалі. Історія як така не існувала, вона розкриває дії людей, що відбулися в минулому. Можна виокремити 4 основні характеристики історії, критерії історичної свідомості, історичності як такої за Колінгвудом: 1. науковий характер історії. Має здійснюватися спроба відповіді на питання, які авторові не відомі до початку його дослідження (а не запис чогось, що автор знає напевне). 2. записані факти не є діями з боку людей (дії богів), тому висловлена думка не є історичною стосовно свого предмета, а отже не є історичною і стосовно свого методу (не має інтерпретації, свідчень), стосовно своєї цінності; її ціллю не є подальше самопізнання людини. Знання передане потомству в такому вигляді не є знанням людини про людину, а є знанням людини про богів (релігія, а не історія). 3. історія є засобом самопізнання, способом осмислення буття. Предметом філософії історії, за Колінгвудом, є самосвідомість в її розвитку. Історія йде шляхом інтерпретації свідчень і призначена для самопізнання людства. 4. філософія історії - думка другого ступеня, думка про думку, про пізнання істориків. Апріорна історична уява. Можливість багатоманітних інтерг етацій. Не має об'єктивних істин історії. Колінгвуд також розмірковує і з приводу філософії. Для нього вона є мислиннєвою діяльністю (думкою про думку). Зокрема, для філософії цікавий зв’язок суб’єкта і об’єкта, філософ думає про розум історика з точки зору системи знань.. Аналіз історії буде універсальним лише у тому випадку, якщо він буде обмежувати властивості історії. Складність історії в тому, що ми не можемо стверджувати сутнісну природу дійсних речей, отже, ми створюємо прецедент, який допомагає нам охопити дійсну суть теорії. Тобто для того, щоб дати правильно оцінку, нам потрібно знати: чим є предмет і чим він не є. Саме тому історик не має філософствувати, а має мати певні засади для самоконтролю. Суть історії: розкрити таємницю чи правильно, чи хибно виклав нам події історичний критик. Через ряд питань для розкриття ідеї історії, Колінгвуд виводить два факти: 1) центральним питаннями є мета і цінність історії; 2) виходячи з різноманітності питань, що охоплює історія, вона має бути пов’язана з філософським знанням. Призначенням історії є самопізнання людства. Але історія має самокритику, бо навіть пам’ять перевіряється свідченнями. Колінгвуд приділяє увагу питанню про пам’ять. Зокрема вsн говорить, що спільне у історії та пам’яті те, що вони є об’єктом минулого. Але пам’ять безпосередня, тому позбавлена ясності. Звідси виникає питання чи можна її назвати знанням. Цінність історії у тому, що вона вчить нас: що таке людина.