Теоцентризм і природоісторизм, як різновиди історичного процесу

Теоцентризм – основная черта философии Средневековья, согласно которой реальностью, определяющей все сущее, является не природа и не человек, а Бог.Бог является реальностью, которая создает и определяет все сущее. Особенностью средневековой философии является сплав теологии и античной философской мысли. Теоретическое мышление средневековья в своей основе теоцентрично. Бог, а не космос представляются первопричиной, творцом всего сущего, а его воля безраздельно господствующей над миром силой. Философия и религия здесь настолько переплетены, что философию Фома Аквинский характеризовал не иначе, как «служанку богословия». Источниками средневековой европейской философии выступили преимущественно идеалистические или идеалистически истолкованные философские воззрения античности, особенно учения Платона и Аристотеля. Основными принципами средневековой философии были: креационизм – идея сотворения мира Богом из ничего; провиденциализм – понимание истории как осуществления заранее предусмотренного Богом плана спасения человека; теодицея – как оправдание Бога; символизм – своеобразное умение человека находить скрытое значение того или иного предмета; откровение – непосредственное волеизъявление Бога, принимаемое субъектом как абсолютный критерий человеческого поведения и познания; реализм – существование общего в Боге, в вещах, в мыслях людей, словах; номинализм - особое внимание к единичному.

Природоісторизм розглядається як здатність враховувати досвід людського співжиття у творенні соціальних програм та як "маніакальна ощадливість" особи щодо минулого свого народу.

 

58. Ідея історичного кругообігу.

Класифікацію Макіавеллі спробував розвинути на свій кшталт італійський філософ-містик, поет та політичний діяч Т. Кампа-нелла (J568—1639), який стверджував, що варварство та цивілізація, віра та сумнів абсолютно збігаються з великими періодами небесних явищ, а це зайвий раз підтверджує, що історія людства замкнута на себе, як орбіти небесних тіл.

Цю ідею історичного кругообігу потім підхопив видатний італійський мислитель, один з фундаторів історизму Дж. Віко (1668— 1744). Згідно з Віко, історія має об'єктивний та провіденційний (від лат. providentia — провидіння; наперед визначений, фатальний; приписуваний провидінню, тобто божеству) характер, а всі нації розвиваються циклами, які включають три епохи. Перша епоха — божественна, коли ще немає держави і всім керують жерці. Друга епоха — героїчна, коли виникають аристократичні держави. Третя — власне людська епоха, коли з'являються демократичні республіки або представницькі монархії.

За словами відомого російського історика М. М. Стасюлевича (1826—1911), автора "Філософії історії у найголовніших її системах" (1908), Віко не тільки першим окреслив план ідеальної та вічної історії, вказавши у ній місце для кожної історичної нації, а й увів до гуманітарних наук той порівняльний метод, якому вони зобов'язані багатьма своїми успіхами.

До Віко причину історичного кругообігу шукали в природі речовинного світу, і деякі філософи (Кампанелла та ін.) висували припущення про зв'язок долі людства з розташуванням небесних тіл. Віко ж указав на природу власне людського духу як на головну причину історичного кругообертання.

Перше видання головного твору Віко "Засади нової науки про загальну природу націй" побачило світ 1725 p., друге — 1730 р. Третє видання, перероблене та доповнене, було надруковане 1744 p., вже після смерті автора. На той час у Франції починався широкий просвітницький рух.

Праця Віко зовсім не схожа на твори письменників доби Просвітництва. Можна погодитися з тими істориками, які зізнаються, що її дуже важко читати, оскільки Віко нерозбірливий у виразах, а його міркування про всесвітній потоп та вірогідність біблійних переказів виглядають дуже безпорадними.

У той час, коли Віко писав свою "Нову науку", у Франції відбувалася дуже жвава та напружена полеміка літераторів, відома під назвою "суперечки стародавніх та нових". Палкі прихильники раціоналістичної філософії Р. Декарта в особі Ш. Перро (1628—1703), автора трактату "Паралелі між стародавніми та новими щодо питань мистецтва та наук" (1688—1697), а також всесвітньо відомих казок

("Кіт у чоботях", "Попелюшка", "Синя борода" тощо), та французького письменника Бернара Ле.Бовьє де Фонтенеля (1657—1757) повстали проти беззаперечного авторитету античності з точки зору суворого раціоналізму. Порівнюючи Стародавню Грецію із сучасною їм Францією, вони заявляли, що перша схожа на глухе закуткове село, а її гомерівські герої — на брутальний простолюд.

На початок XVIII ст. ідея неперервного, лінійного розвитку цивілізації вже була у широкому вжитку у Франції та Англії. З цією ідеєю була нерозривно пов'язана критика всіх попередніх форм суспільного життя, й передусім варварськи-героїчних, а по суті феодальних.

Якщо просвітники міркували з точки зору індивідуальної свідомості просвіченої особистості, то Віко оцінював історію з точки зору народу, який у своїй масі є недостатньо свідомим, не ширяє у хмарах, а займається своїми повсякденними практичними справами. Тому стародавні звичаї народів, їхні легенди, міфи слід оцінювати не за індивідуальними мірками, а за мірками народного життя загалом. За такого підходу людські почуття та розум виявляються однаковими у людей різних епох. Понад те, цивілізовані народи, досягнувши найвищих щаблів цивілізації, знову поринають у стан варварства, нічого не втрачаючи у своїй незмінній людській природі.

Звичайно, ідея кругообігу, яку обстоював Віко, сьогодні виглядає наївною, а проте вона має свої авторитетні модифікації у творах німецького філософа О. Шпенглера (1880—1936) та англійського історика А. Д. Тойнбі (1889-1975).

 

59. Історичні цикли в моделі історії Дж. Віко

Нарешті, в «Новій науці» ДжамбатістиВіко циклічна концепція історії йсоціальних змін дістає свій найсистемніший, найзагальніший і найцікавіший вияв. Оригінальна концепція Дж. Віко поєднує ідеї лінійності та циклічності. Віко, мабуть, був першим мислителем, який систематично намагався відокремити в історіях різних народів те, що незмінне, фундаментальне й притаманне усім з них, від того, що минуще, специфічне та місцеве. Віко виходить із пе­редумови, що через усі повороти та відхилення людська історія ре­алізовує певний «громадянський лад». Ідеться про створення «велико­го граду роду людського». Віко надає перевагу думці про участь у вічній ідеї, котра спочатку ледь-ледь, а потім дедалі виразніше заяв­ляє про себе в зростанні цивілізації. Всі нації розвиваються циклічно, проходячи три стадії: 1) анархії та дикунства; 2) порядку та цивілізації; 3) занепаду цивілізації та повернення до нового варварства. Такі цик­ли повторюються в трьох епохах, які проходить історія, — епоха богів, епоха героїв та епоха людей. По суті, Віко розробляє спіральну концепцію історії.

Віко здійснив спробу довести не лише існування трьох стадій — періодів богів, героїв і людей, через які проходять усі народи та які, бувши пройденими, повторюються знову, а й, на додачу, спробу по­казати наявність непростої кореляції між найскладнішими соціаль­ними явищами при проходженні цих трьох циклів.

Незважаючи на нескінченну безліч різних конкретних звичаїв, історія повторюється вічно, ніколи не виходячи з кола трьох епох. Відповідно, різні соціальні феномени тісно пов’язані один з одним на кожній стадії. Віко вважав, що природа людини, звичаї, кон­цепція природного права, форми правління, характер мови, юрис­пруденція та закони, суспільна влада, людська психологія й розум, соціальна організація, — все має специфічні риси в кожному періоді, й ці риси відтворюються в усіх відповідних періодах циклів. Що ж до ідентичності цих повторюваних циклів, Віко визнає зовнішню відмінність між ними, але водночас наполягає на їхній сутнісній і внутрішній ідентичності. Він не згадує, що це вічне по­вторення циклів прагне до визначеної мети чи визначеного кінця. Це свідчить, що Віко не був прихильником есхатологічної кон­цепції історії.