Семінар: Філософський аналіз права

1. Сутність права.

2. Право і закон.

3. Правова держава.

Методичні рекомендації до семінару:

1. Відповідаючи на перше питання необхідно вказати, що сутнісними принципами філософії права є фор­мальна правова рівність, рівна міра свободи інди­відів та загальної справедливості. Формально право − це лише правоздатність, абстрактна вільна можливість набу­ти своє, індивідуально-визначене право на да­ний об'єкт. В той же час реально набуті права людей неодміно будуть нерівними. Право − це лише рівний для різних людей формалізо­ваний шлях до набуття прав на різні речі, предмети, блага, а не їх роздавання порівно кожному.

Свобода − це загальний правовий принцип, існує в суспільстві у формі правопорядку, відповідальності, дозво­лів і заборон, правопорушень. Принцип права не суперечить принципу свободи та рівності, а навпаки передбачає їх. Тут діє загальний імператив: люди є вільними настільки, наскільки є рів­ними, і рівними — наскільки вільні, а також: або свобода у правовій формі, або свавіл­ля, тиранія, насилля, де немає місця принципу права. Вільні індивіди − носії, суть і сенс права. Там, де заперечується вільна особистість, правове значення фізичної особи, там немає і не може бути пра­ва, правових індивідуальних, колективних, інституційних суб'єктів права, правових законів і правових відносин як у суспільстві, так і в конкретних сферах суспільно-політично­го життя.

Справедливість є основним поняттям права. Право зав­жди справедливе і є носієм справедливості, яка, власне, тому і справедлива, що втілює і виражає загальнозначущу правильність, яка означає загальну правомірність. Справедливість — це са­мовияв, самосвідомість, самооцінка права, водночас і право­ва оцінка всього неправового. Іншого принципу, окрім принципу права, справедливість не має.

2. Відповідаючи на друге питання необхідно зазначити, що обов’язковість й однаковість правових норм досяга­ється дією закону як усталеного зв’язку між ді­ями і вчинками людей та їх наслідками. У процесі зако­нодавства право набуває статусу закону (позитивується), тоб­то йому надається форма загальності й визначеності. Тому закон не просто взаємопов'язаний із правом, а є необхід­ною загальнообов'язковою формою його об'єктивації, ви­разу і дії в суспільному житті. Закон, на відміну від права, яке з’являється спонтанно у ході природного плину людського буття, формується людь­ми свідомо й цілеспрямовано. Закон може бути знаряддям реалізації права, а може і суперечити праву, бути повністю або частково формою офіційного ви­знання, нормативної конкретизації і захисту як права, так і неправових вимог, дозволів чи заборон. Для контролю дотримання правових відносин існує си­стема противаг у відносинах між законодавчою, виконав­чою і судовою гілками влади, загальносудовий, конститу-ційно-судовий, прокурорський контроль за правовою якіс­тю закону.

Закон не має іншої сутності, крім сутності права. За­гальнообов'язковою силою володіє тільки правовий закон. Неправовий закон позбавляє правове буття об'єктивнос­ті. Його сутністю і принципами є тільки владні установ­лення у формі загальнообов'язкових норм. Неправовий закон не може від­мінити об'єктивні властивості права. Правовий принцип рів­ності, справедливості та свободи людей за будь-яких об­ставин зберігає свою об’єктивну загальнозначимість, є ос­новою для критики наявного насилля та свавілля, єдино правильним орієнтиром до бажаної правової перспекти­ви − правового закону.

Право або правовий закон мають різні форми своєї буттєвості: правові норми, правові відносини, правову свідомість, правосуб’єктність, правові процедури, процесуальні форми тощо.

3. Пояснюючи загальні принципи правової держави варто вказати, що реалізація правових принципів передбачає необхідний зв'язок права і держави. При цьо­му держава виступає правовим інститутом, необхідним для зведення загальнозначимого права у загальнообов'язковий закон з відповідними санкціями для утвердження і захис­ту правового закону. Домі­нуюча в сучасному світі демократична концепція право­вої держави має своєю основою ідею народного сувереніте­ту як підвалини і джерела державного суверенітету, зокрема внутрішнього. Народний суверенітет — концентрована єдність повноважень і правочинності, сили і права, які поширюються на все населення і всю країну і визначають зміст законів та порядок суспільного буття. Державний суверенітет − верховенство, незалежність, повнота, загальність і винятковість влади держави, що грунтується на прин­ципі права. Тобто, для реалізації правової держави треба панування тільки правових законів і правової законності. Правовий закон і правова держава внутрішньо взає­мопов'язані, оскільки правова держава неможлива без утвердження верховенства правового закону, а правовий закон для свого встановлення і послідовної реалізації потребує правової держави з відповідним розподілом влади, кон­ституційно-правовим контролем.

Для правової держави необхідні й відповідна правова організація самої системи державної влади, створення різних державних органів, чітке означен­ня міри їх компетенції, місця в системі, співвідношення між собою. Зрештою, правова держава − це держава, в якій панує право, метою якої є утвердження правової форми і правового характеру взаємовідно­син (взаємних прав і обов'язків) між публічною владою та підвлад­ними структурами як суб'єктами права, визнання і надійне гаран­тування формальної рівності та свободи всіх індивідів, прав і сво­бод людини і громадянина. Прикметними ознаками правової держави є: верховенство і домінування правового закону та по­стійне утвердження суверенітету народу; визнання й захист прав і свобод, забезпечення реалі­зації прав та виконання обов'язків людини і громадянина; організація і функціонування суверенної держав­ної влади на основі принципу поділу влади на законодав­чу (парламент і представницькі органи місцевого само­врядування), виконавчу (уряд, виконавчі установи на міс­цях), судову (органи правосуддя і нагляду); чітке визначення повноважень держави, її органів і службових осіб; взаємна відповідальність особи і держави; організація ефективного контролю і нагляду за ре­алізацією правових законів і режиму законності на прин­ципах права.

 

Питання до самостійної роботи:

1. Філософія права: поняття і предмет.

2. Людина і право.

3. Громадянське суспільство.

 

Методичні рекомендації до самостійної роботи:

1. З самого початку необхідно встановити, що філософія права − це розділ філософії, що займається вивченням змі­сту права, його сутності й поняття, форм існування й цінності, ролі у житті людини, держави, суспільства. Предметну сферу сучасної філософії права ви­значають проблеми природи і сутності права, його специ­фіки та особливості, співвідношення права зіншими соці­альними нормами, питання сенсу, місця і значення права в системі філософського вчення про світ, людину, форми і норми соціального життя, про методи пізнання, систему цінностей тощо. Як самостійна теоретична загальнонаукова дисциплі­на (подібно до теорії держави і права, соціології права, іс­торії правових і політичних вчень тощо) філософія права виконує певні загальнонаукові функції методологічного, гно­сеологічного, аксіологічного характеру. У взаємозв'язку з іншими видами і засобами вивчення права вона є найви­щою духовною формою пізнання права, осягнення й утвер­дження його сенсу, цінності та знання в життєдіяльності людини і людства загалом.

2. Відповідаючи на друге питання варто зазначити, що суб’єктами права є вільні особистості. Правоздатність і правосуб’єктність людей є пра­вовими характеристиками вільних індивідів у їх взаємо­відносинах, а також необхідними формами реалізації цієї свободи людей. Лише там, де вільні фі­зичні особи є суб'єктами права і правових відносин, мож­ливі й інші суб'єкти права, можливі правова рівність і свобода в організації, функціонуванні та взаємовідносинах різноманітних спілок, асоціацій, соці­ально-політичних, національних, державних утворень. Еволюція уявлень про права та їх реалізацію нерозрив­но пов’язана з етапами соціально-економічної зрілості кон­кретної суспільної організації, з рівнем загальнокультур­ного розвитку людства, його гуманізації. Становлення і розвиток прав людини нерозривні з ево­люцією змісту самого принципу правової рівності у різні епохи і в різних суспільних утвореннях.

3. Треба вказати, що громадянським є суспільство в якому існує і постійно розширюється сфера вільного волевиявлення, яке сприяє розкрит­тю внутрішнього потенціалу людей, що досягається через систему ін­ституцій і відносин, покликаних забезпечити умови для самореалізації окремих індивідів та їхніх об'єднань. Від них очікується висо­кий рівень духовності, відносин, збагачених любов'ю і по­вагою та особливо міцною правосвідомістю на принципах волі, без чого неможливо не лише самому жити у правово­му полі, а й налагоджувати взаємини з іншими людьми. Правосвідомість потребує глибокого і всебічного знання законів. Основою громадянського суспільства є правосвідомі вільні громадяни та їхні добровільні об’єднання, існу­вання яких регулює не політична влада, а самоуправління, вільне волевиявлення громадян і правовий закон.

Громадянське суспільство має складну і змінювану струк­туру: це комплекс соціальних груп, приватних осіб, їх асо­ціацій та інститутів (сім'я, школа, церква, добровільні об'­єднання за професійними, віковими, творчими та іншими інтересами, клуби, спілки, товариства, громадські організа­ції, рухи, політичні партії), взаємодія яких регулюється гро­мадянським правом. Громадянське суспільство забезпечує простір для самореалізації індивіда поза державними структурами. Тому таке суспільство часто розглядають як сферу суспільного буття, не охоплену безпосередньою діяльністю держави. Од­нак вони не взаємоізольовані, а взаємно доповнюють одне одного. Громадянське суспільство сприяє виникненню й кон­денсації громадських ініціатив, які живлять, підтримують, коригують діяльність державного організму.

Питання для індивідальної роботи:

1. Розкрийте процес формування поняття «філософія права» в різ­них філософських концепціях.

2. Доведіть, що право — це лише однаковий для різних людей формалізований шлях до набуття прав на різні об’єкти, а не їхнє розда­вання порівну кожному.

3. Обгрунтуйте, чому лише вільні індивіди є носіями, суттю і сенсом права.

4. За яких умов закон є знаряддям реалізації права, а за яких він може суперечити праву?

5. Чим визначається загальнообов'язковість правового закону?

6. Які статті Конституції України закріплюють юридичнозначимі ас­пекти свободи людини як духовної особистості. Прокоментуйте їхній зміст.

7. Українські громадяни є суб'єктами чи об'єктами права? Проана­лізуйте сучасну ситуацію на конкретних прикладах.

8. Чи є сучасні громадяни України свідомими суб’єктами власних прав. Ваші аргументи: «за» і «проти».

 

Додаткова література:

Бердяев Н. А. Философия неравенства. − М., 1990.

Гегель. Философия права. − М., 1990.

Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради Українй"28 червня 1996 року. − К., 1996.

Нерсесянц В. С. История идей правовой государственности". − М., 1993.

Нерсесянц В. С. Право — математика свободы. − М., 1996.

Рябов С. Г. Політологічна теорія держави. − К., 1996.

Чичерин Б. Н. Философия права. − М„ 1990.

 

ЗМ 3 (Т. 11-16). Історія філософії.

Т. 11: Антична філософія

Мета: розкрити своєрідність античної філософії, як спроби побудувати раціоналістичну картину світу, в якій відбувся перехід від «міфу до логосу». Звернути увагу на основні риси, течії та представників античної філософії. Проаналізувати філософські ідеї Сократа, Платона та Аристотеля. Визначити особливості етичних вчень елліністичних мислителів.

Основні поняття: космос, хаос, першооснова, апейрон, космоцентризм, натурфілософія, софісти, першоелемент, майєвтика, ейдос, форма, Єдине, Благо, Логос, діалектика, епохе, атомізм, метафізика, кінізм, стоїцизм, епікуреїзм, скептицизм, неоплатонізм.

План лекції:

1. Загальна характеристика Античного світогляду і філософії.

2. Досократичний період античної філософії.

3. Класичний період античної філософії (Сократ, Платон, Аристотель).

4. Характерні риси елліністичної філософії.

 

Семінар: Філософія античного світу:

1. Моральна та логічна проблематика філософії Сократа.

2. Вчення про ейдоси, пізнання і людину та суспільство у Платона.

3. Вчення Аристотеля про форми, класифікацію наук, етику та державу.

4. Стоїцизм, епікуреїзм та неоплатонізм як напрями елліністичної філософії.

 

Методичні рекомендації до семінару:

1. Готуючись до семінарського заняття, зверніть увагу на те, що у центрі філософії Сократа вперше формуються моральна та логічна проблематика. Вислів «пізнай самого себе» означав у Сократа вимогу осягнути власну душу, піддавати випробовуванню людські знання і визначити належне людині благо. Найважливішим завданням людської душі є пізнання і прагнення до істини. В діалогах філософ намагався довести, що громадяни перебувають у полоні оманливого знання (докси), яке не витримує випробування логосом (розумом). Філософ, у суперечці з софістами, долає релятивізм, доводячи можливість пізнання істини за допомогою понять. Сократ розуміє свою філософію як майєвтику (повивальне мистецтво), він хоче бути лише помічником у досягненні розуміння та самопізнання, котрі кожен мусить здійснювати в самому собі. Зверніть увагу, що знання, якого домагається Сократ, – це практичне знання, зміст якого полягає в пізнанні добра і зла. Воно має бути спрямоване на правильне застосування на практиці.

2. Розкриваючи друге питання зазначте, що Платон, розвиваючи об’єктивний ідеалізм, розробив вчення про два світи – світ ідей (нематеріальних, вічних і незмінних сутностей-ейдосів) та матеріальних речей. Світ будується творцем світу – Деміургом за праобразом ідей. Будова космосу – макросвіту (божественне начало та матеріальні речі), виступає взірцем для будови людини – мікросвіту (безсмертна душа та смертне тіло). Душа має три здатності – розумну, вольову та емоційну, які, відповідають основним чеснотам – розсудливості, мужності, поміркованості – сконцентрованих в справедливості. Вище пізнання (у Платона – пригадування) – це споглядання умоглядних ідей, можливе через раціональне обговорення та містичне осягнення.

Ідеальна монархічна держава, в якій індивідуальне Платон підпорядковує загальному, складається з трьох станів: правителів-філософів, воїнів та селян. Важливо знати, що платонізм проходить червоною ниткою крізь всю історію філософії.

3. Розкриваючи наступне питання про філософію Аристотеля слід відмітити, що справжньою реальністю для Аристотеля був чуттєвий космос. Заперечуючи теорію окремого світу ідей Платона, Аристотель бачив причини (форми) буття в самих речах. Форми є сутністю, рушійною та цільовою причиною буття речей. Світ поділений на неживий, рослинний, тваринний, людський та ефірний. Він доцільно рухаються до своєї вищої причини – Бога (Першоформи). Аристотель перший досліджував мислення не лише з боку змісту, а й з боку форми (формальна логіка). Філософ розрізняє три частини душі, які відповідають трьом складовим природи: вегетативна душа; чуттєва душа; розумна душа. В етиці Аристотеля – благом для людини є діяльність відповідно до розуму, в якій вона здобуває евдемонію (блаженство). Найкращою державною формою для Аристотеля є та, яка найбільше відповідає конкретній країні і потребам її громадян. У Середні віки вчення Стагірита стало основою схоластики.

4. На передньому плані філософії доби еллінізму опиняються проблеми етики індивіда. Для всіх елліністичних філософій характерно: утворення шкільної філософії – закритих напівсектантських груп з чіткою структурою та правилами; догматизація вчень; культ вчителя та обожествлення засновника; поділ філософії на логіку, фізику, етику; посилення релігійних мотивів; Філософія все більше втрачала дослідницьких і набувала терапевтих функцій, вона стає образом життя.

Вчення про світ епікуреїзму ґрунтується на принципах атомізму та матеріалізму – вічний Всесвіт складається лише з тіл і порожнечі. Тіла є поєднанням атомів. Загальними засадами етики епікуреїзму були: етичний раціоналізм – світ пізнаваний для щастя; гедонізм – метою життя є насолода; мінімалізм та індивідуалізм – для щастя і спокою людина не потребує нічого і нікого. Розрізнюючи миттєву та постійну насолоду – відсутність болю і збентеження, для досягнення останньої необхідно контролювати пристрасті, здолати усі страхи та страждання. Для контролю потреб варто розрізняти: природні та необхідні (задоволення голоду і спраги); неприродні та не необхідні (багатство, слава, влада); природні та не необхідні (гарна їжа, модний одяг). Метою життя є досягнення атараксії – духовного спокою.

Основними принципами фізики стоїцизму є: космічний анімізм – все одухотворене і має свою душу; теовіталізм – світ наповнений іманентною божественною силою (пневмою) та пантеїзм – у всьому присутній Бог. Онтологічно благий світ керується Логосом, який усе узгоджує, визначаючи нездоланний закон буття, його «долю». Людина складається з тіла і душі, яка є фрагментом божественного духу – логосу. В логіці стоїки вперше розрізнювали звуки мови та сенс речі. Стоїчна мораль вимагала жити у згоді з розумною природою світу, а щастя бачила в безумовному прийнятті долі, примиренні із собою та іншими. Істинна мудрість, яка збігається зі свободою, полягає в добровільному узгодженні своїх волінь з тим, чого хоче Доля. Це відкриває шлях до апатії – щастя й духовного спокою.

Неоплатонізм здійснює релігійне тлумачення учення Платона, поєднане з ідеями Аристотеля на основі елліністичної думки. Згідно неоплатоників Єдине – це абсолютно трансцендентне, непізнаване божественне начало, яке поступово і з необхідністю розгортається (еманує), породжуючи три іпостасі: Ум – джерело платонівського світу ідей; Св. Душу – принцип вічної, божественного життя та космос – матеріальне втілення Бога. Матерія світу по суті є небуттям. Людина, що складається з душі та тіла, знаходиться між буттям та небуттям, тому її завданням є повернути душу до Бога, проходячи космічному еволюцію в обратному порядку. Твори неоплатоніків мали величезний вплив на філософів усіх часів, починаючи з християнських філософів Середньовіччя, доби Відродження і Нового часу і завершуючи теоретичною думкою XX ст.

 

Питання для самостійної роботи:

1. Натурфілософські концепції перших філософів.

2. Розкрийте філософію піфагореїзму.

3. Основні положення філософії Парменіда.

4. Філософські ідеї атомістів.

5. Філософське вчення софістів.

6. Філософський спосіб життя кініків та скептиків.

 

Методичні рекомендації до самостійної роботи:

1. Антична натурфілософія – це сукупність філософських спроб ранніх грецьких філософів тлумачити і пояснювати природу. Натурфілософи у всьому сущому шукали спільне первоначало (архé). Фалес стверджував, що єдиною першопричиною і основою речей є Вода. Окрім цього Фалес залишив слід у математиці (теорема Фалеса) і астрономії. Для Анаксімандра архе – це «апейрон» – безмежне, з якого походять усі речі. Апейрон – це інша форма буття, що породжує наш світ. Анаксімен вважав, що першопочатком є повітря, своєрідна пневма. А Емпедокл вважає за основу всього сущого чотири елементи, що приводяться в рух силами любові і ненависті: вода, земля, вогонь і повітря.

2. Для Піфагора архе полягає у числі – початку знання, міри, пропорції, законів, часу, руху, рахунку, фігур, тіл, гармонії. Згодом з теорії чисел виникає математика, нумерологія. Прагнучи все пояснити за допомогою математики, піфагорійці створюють теорію музики, яка ґрунтується на вченні про естетичну насолоду, що створена музичною гармонією Всесвіту: «Весь світ є великим музичним інструментом на якому грає Бог». Побудовані на раціональних числах, філософія і математика піфагорійців зазнали кризи коли вони відкрили ірраціональні числа. Піфагорійці створили своєрідну нумерологію – магію чисел, в якій кожному числу надавали особливе значення.

3. Варто знати, що Парменід розвиває першу теоретичну онтологію. Буття – те, що дає існування, воно всеосяжне. Буття – єдине, неподільне і нерухоме, вічне теперішнє без початку і кінця. Воно співпадає з мисленням, а так як іншого немає, то немає і небуття: «мислити і бути – одне й те саме». Позиція Парменіда дуже оптимістична, оскільки заперечує саму смерть.

4. Для атомістів найменшим, неподільним, вічним, незмінним елементом речей є атоми, які в єдності з пустотою утворюють Всесвіт та речі. Форми атомів визначають властивості та належність речей до матеріальних стихій. Вогонь – пірамідальні атоми; повітря − з атомів шестикутної форми; круглі за формою атоми створюють воду; кубічні форми – землю. П’ятим елементом є ефір.

5. Зверніть увагу, що софісти були першими, хто взявся відповісти на питання політичної практики, навчаючи молодих людей логіці, риториці, політиці, етиці та праву. Вони найчастіше вчили логічним вивертам і хитрощам, які можна було застосувати з користю, а не шукати істинної, правильної чи справедливої відповіді. В цілому софісти відстоювали наступні філософські ідеї: реальність пізнавана лише у феноменах; будь яке знання є суб’єктивним; неможливо об’єктивно встановити істину чи хибність твердження. Всім відома теза Протагора: «людина є міра усіх речей», насправді є утвердженням повного релятивізму та суб’єктивізму. На критиці позиції софістів, представлених поглядами Горгія, Продіка, Гіппія та Антисфена, формувалися вчення Сократа і Платона. Філософія софістів співпадає з положеннями сучасного постмодернізму.

6. У скептиків домінує принцип протиставлення чуттєвих даних про світ його розумінню. Хоча світ один, думок про нього безліч. Визначити істину неможливо, оскільки будь-яке судження про істинність чи хибність може бути і хибним і істинним. Краще постійно перебувати у стані пошуку відповіді, ніж, поспішивши, помилитися. Тим самим, скептики сповідують сумнів у можливості осягнення істини, здійсненні ідеалів. Кінічна філософія найкраще уособлює єдність філософії та життя. Киніки (циніки) провадили ексцентричний, антисуспільний образ життя, вільний від міфів, забобонів, законів та норм. Вони проповідували ідеал повернення до природної простоти. Повна свобода досягалася за рахунок обмеження біологічних потреб, відмови від культурних стандартів та етичних норм.

Питання для індивідуальної роботи:

1. Яке значення тези: "В одну і ту ж річку не можна ввійти двічі"?

2. Як ви розумієте вислів: "Людина є мірою всіх речей"?

3. Поясніть тезу Сократа "я знаю, що нічого не знаю"?

4. Які характерні риси філософського способу життя кініків?

5. У чому, згідно з Епікуром, полягає сутність щасливого життя?

6. Що спільного в етичному ідеалі стоїків, епікурейців і скептиків?

7. Синтезом яких філософських вчень є неоплатонізм?

8. Які шляхи пізнання Єдиного згідно з Плотіном?

Теми творчих робіт:

1. Антична філософія та західноєвропейська культура: пошук ідентичності.

2. Натурфілософія та сучасна наука про будову Всесвіту та речей.

3. Ідеальна держава Платона й сучасні теорії держави: набутки і втрати.

4. Ідеї неоплатонізму як фундамент подальшого розвитку природознавства.

 

Першоджерела:

1. Антология мировой философии: Антич­ность. – М., 2001.

2. Аристотель. Сочинения. В 4-х т. – М., 1976-1984.

3. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. – М., 1979.

4. Платон. Собрание сочинений. В 4-х т. – М., 1990-1994.

5. Секст Эмпирик. Сочинения. В 2-х т. – М., 1975-1976.

6. Сенека. Нравственные письма к Луцилию. – М., 1977.

7. Фрагменты ранних греческих философов. Ч. 1. – М., 1989;

8. Фрагменты ранних стоиков. – Т. I-II. – М., 1999-2002.

9. Хрестоматия по истории философии. В 2-х ч. – М., 1994.

10. Тит Лукркций Кар, Гераклит Эфесский, Парменид, Эмпедокл, Эпикур. Сочинения. – М., 1983.

11. Эпиктет. В чем наше благо? – М., 1904.

 

Основна література:

1. Бичко І.В. та ін. Історія філософії: Підручник для студентів вищих закладів освіти.– К., 2001.

2. Всемирная энциклопедия: Философия. – М., Минск, 2001.

3. Історія філософії. Підручник / За ред. В.І. Ярошовця. – К., 2002.

4. Історія філософії: Словник. — К., 2005.

5. История философии. Запад – Россия – Восток. – Кн. I.– М., 2000.

6. Кунцман П., Буркард Ф-П., Видман Ф. Философия. Dtv-Atlas. – М., 2002.

7. Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К., 2007.

8. Новая Философская Энциклопедия. В 4-х т. – М., 2010.

9. Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії. Проблема людини та її меж. Навчальний посібник. – К., 2000.

 

Додаткова література:

1.Адо П. Что такое античная философия? – М., 1999.

2.Асмус В.Ф. Античная философия. – М., 1999.

3.Богомолов А.С. Античная философия. – М., 1985.

4.Васильева Т.В. Афинская школа философии. – М., 1984.

5.Вернан Ж.П. Происхождение древнегреческой мысли. – М., 1989.

6.Греческая философия / Под ред. М. Канто-Сперберг. – М., 2006.

7.Кессиди Ф.Х. От мифа к логосу. – М., 1992.

8.Лосев А.Ф. История античной эстетики. В 8 тт. – М., 1963-1993.

9.Лосев А.Ф. Словарь античной философии. – М., 1995.

10. Мотрошилова Н.В. Рождение и развитие философских идей. – М., 1991.

11. Рассел Б. Історія західної філософії. – К., 1995. Кн.1.

12. Татаркевич История философии. Античная и средневековая философия. – Пермь, 2000.

13. Целлер Э. Очерк истории греческой философии. – СПб., 1996.

14. Чанышев А.Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. – М., 1991.

 

Т. 12: Філософія Середньовіччя та епохи Відродження

Мета: донести до свідомості студентів, що для західноєвропейської середньовічної філософії характерне поєднання християнства і філософії. Наголосити, що головною темою християнської філософії було співвідношення віри і знання. Вивчити важливі риси Ренесансу. Підкреслити, що це епоха формування гуманістичних цінностей.

Основні поняття: апологетика, патристика, отці церкви, схоластика, номіналізм, реалізм, концептуалізм, універсалії, теоцентризм, провіденціалізм, антропоцентризм,гуманізм, ренесанс, пантеїзм, реформація, контрреформація, геліоцентризм, макеавелізм, утопічний соціалізм, креаціонізм.

План лекції:

1. Загальна характеристика Середньовічного світогляду і філософії.

2. Особливості, етапи, представники східної та західної патристики.

3. Схоластика і містика. Проблема універсалій у Середньовічній філософії.

4. Взаємовідношення віри і розуму, філософії та теології у Фоми Аквінського.

5. Філософські ідеї Відродження.

 

Семінар: Філософія Середньовіччя та епохи Відродження:

1. Біблія та антична філософія як джерела християнської думки.

2. Філософія східної та західної патристики.

3. Система філософії Фоми Аквінського та її критика в епоху Відродження.

4. Середньовічна та Ренесансна концепція світу і людини. Гуманізм.

Методичні рекомендації до семінару:

1. Розкриваючи перше питання зверніть увагу на те, що джерелом християнської філософії є божественне Одкровення (Біблія). Уся християнська філософія – це інтерпретація та тлумачення тем та символів закладених в Біблії. Маючи принципово морально-духовний, релігійний контекст і зміст, ідеї та вчення Біблії відносяться до проблем, які постійно розглядала антична філософія: буття, походження світу, причина світу, виникнення і сутність людини, історичний процес, мета існування світу, історії та людини. Власне християнська філософія стала можливою в результаті осмислення вчення Біблії за допомогою концепцій та понять платонізму, аристотелізму, стоїцизму, неоплатонізму. Зокрема, для осмислення персонального Бога Біблії християни використали платонівське поняття Блага, Єдиного, стоїчну і філонівську концепцію Логосу та вчення неоплатонізму про божественну трійцю (Єдине, Розум, Душа). За допомогою античної філософії християни розробляли вчення про творення світ і людей, про безсмертя душі. Ідеї біблійних та античних авторів закладають основу для розвитку середньовічної філософії.

2. Другим періодом розвитку середньовічної філософії є патристика (IV – VIII ст.), яку поділяють на грецьку і латинську. Під впливом середнього платонізму, східні отці розробляють проблеми натурфілософії, антропології, етики. Вони тлумачили людину як посередника між чуттєвим і духовним світами, в якій душа і тіло становлять єдність. У працях Діонісія Ареопагіта, під впливом неоплатонізму, розробляються ідеї ієрархії ангелів та Церкви, розробляється вчення про два методи богопізнання (апофатичне та катафатичне).

Представник патристики Аврелій Августин розробив цілісне вчення про Бога в руслі ідей платонізму. Бог – вічне Буття, персональний Абсолют, який творить світ за допомогою вічних ідей. Людина, як образ Божий, має безсмертну душу, наділену пам’яттю, волею, розумінням, здатна споглядати Бога через самопізнання. Кінцева мета людського існування – блаженство і любов. Історія подається як боротьба царства Божого і царства земного, вони засновуються на різному спрямуванні любові.

3. Фома Аквінський, переосмислюючи аристотелізм для схоластики, намагався узгодити віру та розум. Він розмежовував природну (пізнання істини розумом) та надприродну теології (пізнання істини вірою в одкровення). Існують істини спільні для віри і розуму – Бог, душа, світ. У суперечці між реалістами та номіналістами Фома зайняв позицію поміркованого реаліста. Для нього універсалії є одночасно і божественними ідеями, і сутностями речей, і поняттями людської свідомості. Ця позиція визначала його антропологію, згідно якої людина – це єдність активної, формоутворюючої душі та пасивної тілесності. Етика базується на визнанні людської волі як незалежної, але співвідносної з абсолютною Волею Творця. Відповідно спасіння постає як узгодження людської та божественної воль.

В добу Відродження схоластика Фоми стала об’єктом критики з боку гуманістів. Її відірваність від реального досвіду пізнання природи, посилання на авторитет Біблії та Аристотеля, відкидання нових наукових відкриттів, зумовили не лише критику схоластики, але й пошук нових шляхів в природознавстві.

4. Середньовічний теоцентризм тлумачив людину як образ та подобу Божу, посередника між земним та небесним – істоту абсолютно залежну від Бога. Людина була чітко вписана в структуру світу – центром якого була Земля. Ренесансна концепція людина та Всесвіту базується на принципах гуманізму та антропоцентризму. В цей час відбулося «відкриття людини» як вільної і необмеженої у своїх можливостях істоти, яка сприймається вищою цінністю – центром космічної перспективи. Духовний рух гуманізму, започаткований Петраркою і Бокаччо, із зневагою відноситься до закостенілої традиції схоластики, а звідси виникала вимога відродження античного духу. Нове розуміння людини як homo universale (всеохоплюючої людини), міра освіченості якої є одночасно і мірилом моральної досконалості, на практиці спрямовувало зусилля до формування історично і соціально орієнтованої особистості. Філософськи значимими представниками гуманізму були Ф. Петрарка, К. Салютаті, Л.Б. Альберті, Л. Валла в Італії, Е. Роттердамський у Нідерландах, Т. Мор в Англії та М. Монтень у Франції. Революцію в космології здійснив М. Коперник, який замість геоцентричної картини світу Птолемея (II ст.) з Землею як нерухомим центром Всесвіту, висуває геліоцентричну, в якій Сонце є центральним світилом, навколо якого рухається Земля.

 

Питання для самостійної роботи:

1. Погляди християнських апологетів.

2. Погляди на природу універсалій номіналістів та реалістів.

3. П’ять доказів буття Бога в системі Фоми Аквінського.

4. Космологічні ідеї Коперника, Бруно, Кеплера та Галілея.

5. Реформаційна філософія Мартіна Лютера та християнський гуманізм.

Методичні вказівки до самостійної роботи:

1. Першим етапом розвитку християнської думки була апологетика. Її представники стверджували, що деякі положення християнської релігії можуть бути знайдені у творах античних мислителів, особливо у Платона та стоїків. Видатними апологетами були Юстин Філософ, Тертуліан, Климент Олександрійський, Ориген. Вони розвивали чимало ідей середнього платонізму про ієрархічність Трійці, непізнаваність Бога, безсмертя душі, умоглядні способи богопізнання.

2. Значним етапом розвитку середньовічної філософії є схоластика. Її назва походить від поняття «школа», яка вживається не тільки як символ початкової освіти, але в сенсі певної теоретичної спрямованості. Основним предметом аналізу схоластики були богословські проблеми, що перейшли у спадщину від патристики, серед яких проблема Бога; роль Божественних ідей у процесі творення; співвідношення віри і розуму; свобода волі і передвизначення. Спосіб вирішення їх базувався не тільки на платонізмі, а й на аристотелізмі. Однією з проблем середньовічної філософії є питання про статус загальних понять – універсалій. Універсалії – це загальні родові поняття (живі істоти, людина, благо). Чим є загальні поняття стосовно світу і людини? Для номіналістів, які спиралися на Аристотеля, реально існують лише речі, а загальні поняття – це лише імена, які існують у свідомості та мові. Для реалізму, який спирався на Платона, загальні поняття не менш реальні, ніж одиничні речі, вони мають власне ідеальне існування. Представниками номіналізму були Росцелін, Оккам, а реалізму – Еріугена, Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський.

3. Фома визнає велике значення розуму в теології, свідченням цього були п'ять доказів існування Бога у Фоми. Оскільки пізнанняпочинається з чуттєвого, Фома відкидає апріорні доведення існування Бога; його докази випливають із чуттєво-раціонального осягнення світу. Перший доказ Бога від рушія. Для будь-якого руху і для будь-якої зміни потрібен рушій, який в свою чергу вимагає першорушія – Бога, котрий сам нерухається. Другий доказ Бога – від причини. Будь-який наслідок має причину. Оскіль­ки ніщо не є причиною самого себе (бо в такому разі, логічно, воно мало б пе­редувати собі самому), а ряд причин не може тягтися до нескінченності, то має існувати перша причина, сама не спри­чинена нічим іншим, — Бог. Третій доказ Бога – від необхідності буття. Щоб існувати, річ має бути з необхідністю, але кожна річ може бути чи не бути. Щоб бути з необхідністю треба, щоб існувало саме необхідне буття, яке існує не випадково – Бог. Четвертий доказ Бога – від ступеню досконалості. Всі речі є більш чи менш досконалими. Ступінь досконалості залежить від причетності мірилу досконалості – Богу. П’ятий доказ Бога – від мети. Світ в цілому і речі влаштовані доцільно – вони прагнуть до своєї мети. Але вони можуть телеологічно існувати, якщо, окрім окремих цілей, існує вища Мета Світу – Бог. В подальшому викладені доведення були розкритикованими Кантом.

4. Справжню науково-космологічну революцію здійснили Микола Коперник, Йоганн Кеплер та Галілео Галілей. У своїй основній праці "Про обертання небесних сфер" Коперник, замість панівної тоді геоцентричної картини світу Птолемея, в якій Земля була нерухомим центром Всесвіту, висуває геліоцентричну, в якій Сонце є центральним світилом, навколо якого рухається Земля. Це був важливий крок до прориву від замкнутої середньовічної до відкритої динамічної моделі світу.

Йоганн Кеплер,розвиваючи метод квантита