Т.13: Філософія Нового Часу і Просвітництва

Мета: Показати, що видатні досягнення у філософії, науці і культурі Нового часу визначають XVII ст. як епоха вільнодумства, а XVIII ст. – як століття Просвітництва. Інтелектуальний і духовний потенціал цієї епохи своїм джерелом має процеси розвитку буржуазних економічних відносин, виникає нова картина світу. Досконале вивчення і узагальнення методологічної практики різних галузей наук дають можливість досягти більшої влади людини над природою.

Основні поняття: емпіризм, раціоналізм, сенсуалізм, вродженні ідеї, субстанція, методологія, монади, агностицизм, Просвітництво, природні права людини, романтизм, теорія суспільного договору, механістичний матеріалізм, tabula rasa.

 

План лекції:

1. Загальна характеристика філософії Нового часу: школи, представники, ідеї.

2. Емпіризм як науковий та політико-правовий принцип.

3. Раціоналізм як науковий підхід та напрямок метафізики.

4. Філософсько-правові ідеї Просвітництва.

 

Семінар:Філософія Нового часу і Просвітництва:

1. Особливості наукової філософії XVII-XVIII ст.

2. Основні напрями філософії Нового часу: раціоналізм та емпіризм.

3. Філософія Просвітництва і французького матеріалізму XVIII ст.

Методичні вказівки для семінарського заняття:

1. У XVII-XVIII ст. активно розвивається наукова філософія доби Нового часу. Для неї є характерним відмежування від релігії та схоластичного способу мислення, піднесення досвіду до рангу експерименту, проголошення математики мовою науки, пошук методу пізнання світу та людини. Окрім того, сама філософія, наслідуючи науку, набувала форми метафізики – умоглядного вчення про найзагальніші види буття – світ, Бога і душу. Але згодом зростав конфлікт між наукою та метафізикою. В філософії починають домінувати гносеологізм – зведення людини та її призначення до пізнавальної діяльності; деїзм – поєднання ідеї Бога з ідеєю незалежної природи; та механіцизм – зведення усіх видів руху та життя до механічного руху. Наукова філософія XVII ст. була представлена різними тенденціями: раціоналізму та емпіризму; матеріалізму та ідеалізму; натуралізму та суб’єктивізму; раціоналізму та ірраціоналізму; індивідуалізму та колективізму.

2. Зверніть увагу, що наукова філософія формувалася у постійній суперечці між емпіризмом та раціоналізмом. В емпіризмі стверджувалося, що джерелом пізнання і критерієм істини є чуттєвий досвід, а в раціоналізмі − дійсність можна пізнати на засадах чистого мислення. Засновник емпіризму Ф. Бекон, відкидаючи схоластику, спрямував свої зусилля на пошук нового методу пізнання. Розуму на цьому шляху заважають чотири недоліки («ідоли» роду, печери, площі та театру), лише подолавши які можна дійти істини. Хоча Бекон визнавав основним науковим методом індукцію – рух думки від одиничних фактів до узагальнень, він наполягав на експериментальній перевірці індуктивних знань та пропонував шукати негативні випадки. Загалом Бекон вірив, що чуттєвий досвід є джерелом загальних ідей.

Т. Гоббс, визнаючи роль математики, посилює роль дедуктивного методу в науках про природу, яку він розуміє механістично. Він вперше звертає увагу на знакову природу слів та вважається одним з творців договірної теорії держави. В межах цього напряму можна виділити власне емпіризм (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Д. Локк) та сенсуалізм (П. Гесенді, Е. Конділ’як). Якщо в емпіризмі доводиться можливість отримати істинне знання з чуттєвого досвіду, що перевіряється практикою та експериментом, то в сенсуалізмі чуття визначається єдиним джерелом знань. Так, визнаючи лише внутрішній та зовнішній досвід, Д. Локк заперечує природжені ідеї та субстанцію, а властивості предметів поділяє на первинні (об’єктивні) та вторинні (суб’єктивні) якості.

Раціоналісти, що виходили з тотожності буття та мислення, вважали, що Бог створив світ на раціональних засадах, на принципах логіки та математики, які є засадами самого розуму. Засновник раціоналізму Р. Декарт, прагнучи створити практичну філософію, встановив правила нового методу, які мають будуватися на незаперечних очевидностях розуму. Останні мають базуватися на вроджених ідеях (Бога, свідомості, числа, тілесності, логіки та категорій), що не виводяться з індивідуального досвіду. Декарт вчив про дві похідні і протилежні субстанції – душу (мислячу) та природу (протяжну), гарантом існування яких виступає абсолютна субстанція Бога. Пізнання світу відбувається на засадах дедукції, яка виводить речі з початкових принципів розуму.

Б. Спіноза обґрунтовував буття єдиної субстанції за допомогою дедуктивно-геометричного методу. Мислення і протяжність є двома атрибутами єдиної субстанції, яка фактично є тотожністю Бога і світу. Як результат, Спіноза прийшов до повної невипадковості сущого, до заперечення свободи як порушення необхідності. І так як мислення людини є виявом мислення Бога, то ідеї Бога є принципами побудови метафізики. Відроджуючи аристотелівське вчення про активні форми,

Г. Лейбніц створив монадологію – вчення про монади – активні субстанційні сили та діячі, що рухають матерію. Світ постає як багатоманітність неподільних, індивідуальних монад, які утворюють ієрархічну будову (мінерали, рослини, тварини, люди), гармонію якої установлює Бог.

3. Запам’ятайте, що історична епоха XVII-XVIII ст. дістала назву Просвіт­ництва. Класичне визначенняПросвітни­цтва дав І. Кант: "Просвіта є виходом людини зі стану не­зрілості, відповідальність за яку несе вона сама. Незрілість – це нездатність обходитися власним розумом без сто­роннього керівництва". Для Просвітництва характерні звеличення розумута самостійного мислення індивіда, дистанціювання від традиції та автори­тету, повага до свободиі позитивне став­лення до здатності розумно розв'язувати всі питання. Скепсис просвітників щодо традицій та авторитетів породжує критику релігії: перевірка її розумом відкидає "забобонність", замінює її раціональним благочестям. Особливим завданням просвітників було встановлення відносин віротерпимостіу відносинах між общинами. Типовий у цьому розумінні деїзм – Бог дав поштовх створенню світу і відтоді в нього не втручається.

Застосування математики і метод спосте­реження спричинили прорив у природо­знавстві. Прикладом може виступати механіка Ньютона – всеохоплююче квантитативне пояснення природи, яке ґрунтується на принципі чіткої при­чинності і відкидає зайві гіпотези. На цю епоху припадає багато наукових від­криттів. На поступі в оволодінні природою заснована віра в прогрес, характерна для Просвітництва. Із соціального погляду, для цієї епохи ха­рактерне піднесення буржуазії, чому сприяв розвиток економіки. Цей процес супрово­джується лібералізмом у теорії: як еконо­мічне вчення він вимагає свободи ремесла і торгівлі. Його девіз: «Нехай ро­биться, нехай діється». До цього додається і філософське обґрунтування прав індивіда на противагу державі та співгромадянам. В Англії виникають важливі юридичні до­кументи, які гарантують ці свободи, на­приклад, акти "Habeas-Corpus" (1697 p.) та "Декларація прав" (1689 p.).

Вагомими результатами роботи у сфері філо­софії права стали нові формулювання природного права і прав людина. «Віргінський білль про права» (США, 1776 р.): "Усі люди від природи вільні... і мають... вроджені права, а саме: право на життя і свободу, а крім того, можли­вість придбавати і зберігати власність, а також прагнути до щастя і безпеки й до­сягати їх». Ідеї Просвітництва мали важливі наслідки для практики державного будівництва. У їхніх рамках філософськи сформульова­но важливі принципи: теорія суспільного договору – здійснення влади роз­глядати як договір між народом і уря­дом; розподіл влади: щоб виключити зловжи­вання владою, влада має бути поділена на різні, (взаємно) контрольовані орга­ни. Класичні формулювання цієї вимо­ги належать Локку та Монтеск’є; вимога демократичної участі в управлінні всіх громадян. Впровадження цих принципів відбувалося по-різному. В Англії складається конститу­ційна монархія (королівська влада, обмеже­на демократичними правами, закріплени­ми документами конституційного значен­ня). На континенті - "освічений абсолю­тизм", заснований на принципі: "Ніщо не робиться народом, усе робить­ся для народу". У Франції спробу втілити в життя нові ідеї держави і прав своїх громадян здійснила революція 1789р.

Питання для самостійної роботи

1. Раціоналістичні ідеї Р. Декарта, Б. Спінози та Г. В. Лейбніца.

2. Емпіризм Дж. Локка.

3. Суб’єктивний ідеалізм про можливість пізнання світу.

4. Концепції державної влади в філософії Нового Часу.

5. Філософські ідеї романтизму.

Методичні рекомендації до самостійної роботи:

1. Зверніть увагу, що фундаментальні риси свого методу Р.Декарт викладає в "Розмірковуванні над методом правильного застосування розуму." Суть методу полягає в тому, що треба: обминаючи всі пересуди, визнавати іс­тинним тільки те, що можна пізнати чіт­ко і ясно; наскільки це можливо, ділити проблему на частини; просуватися від найпростішого об'єкта до найскладнішого, "ніби сходинками"; забезпечити повноту системи за допо­могою переліку. Ці методи, що запозичені з математики, необхідно застосовувати при до­слідженні будь-якого об'єкта, їхня мета — сягнути пізнанням "простих природ" (аналітичний метод), які осягаються безпосередньо явно (ін­туїція). З таких пізнавальних актів слід виводити твердження (дедукція), що з них виплива­ють.

Відповідно до теорії пізнання Спінози, ідеї людського духу адекватні й істинні в тому разі, якщо вони співвідносяться з ідеями Бога. Будь-яка істинна ідея існує в Богові, тому що істинні ідеї – це модуси божественного мислення. Істинні ідеї ясні й чіткі. Для них характерна достовірна істинність, оскільки істина — це властиве їм мірило, апоза нею немає іншого критерію. "Адекватність ідеї має в собі... відношен­ня до реально існуючої речі... завдяки ідеям Бога... Лише тому, що мислення в основі своїй — це мислення Бога, людські ідеї можуть бути адекватними" (В. Рьод). Спіноза розрізняє три способипізнання: чуттєвий, що виникає з афектів і здат­ний породжувати лише смутні й невпорядковані родові поняття; раціональний, який оперує загальними поняттями шляхом умовиводів; інтуїтивний, який здійснюється "з погляду вічності", тобто у відношенні до Абсолюту. Джерелом помилок може бути лише пер­ший спосіб пізнання. З погляду етичного, пізнання істинної при­роди афектів покликане віднайти можли­вість вести тривале й досконале життя. Добре і погане Спіноза розглядає як таке, що посилює або послаблює людську "міць", тобто ступінь самореалізації людини. Істинна свобода — це усвідомлення неми­нучості необхідного. Тією мірою, якою ро­зум пізнає адекватно, він звільняється від афектів, які віддаляють її від самореалі­зації. Людина, яка пізнала, що все необхідне втілюється в Богові, звільняється, йдучи за ходом подій, визначених Богом. Отже, найвища діяльність полягає в пра­вильному пізнанні, найвищою формою якого є пізнання Бога.

Стрижень філософії Лейбніца – розв'язан­ня ним метафізичних проблем шляхом вве­дення поняття монада. На думку Лейбніца субстанціяне може бути протяжною (на противагу декартовій "res extensa"), бо в такому разі вона була б подільною. Тому для субстанції характерно, що вона діє, має силу. Такі «силові атоми» Лейбніц називає монадами. "Отже, монади — це справжні атоми природи, словом, елементи речей". Ці елементи субстанції мають такі ознаки: у них немає форми, бо з неї витікала б подільність; як субстанції вони не можуть бути ні породжені, ні знищені; вони індивідуальні: жодна монада не є ідентичною з іншою; як самосутні істоти вони "без вікон": жодна субстанція чи обставина не в змозі справляти вплив ні з них, ні на них. Взаємодію монад Лейбінц пояснює наперед встановленою гармонією. Монади поєдну­ються в "спілки", "агрегати". Це нагадує організм: одна "головна" монада оточує себе не­скінченною множиною інших, діючи як їхня ентелехія. Загалом, будь-яка монада перебуває у від­ношеннях з будь-якою іншою. Оскільки монади не мають вікон, але кожна монада взаємодіє з кожною іншою, світ із необ­хідністю влаштований Богом так, що всі стани монад погоджені один з одним у перспективі. Найбільш відомий ужитий Лейбніцем при­клад із годинником, за допомогою якого він ілюструє наперед встановлену гармо­нію душі й тіла. Щоб синхронізувати два годинники, тре­ба або додатково пов'язати їх між собою, або щоразу звіряти їх, або покластися на якусь досконало налаштовану автоном­ність. За Лейбніцем, лише останнє має сенс.

2. У центрі філософії Д. Локка – його теорія пізнання, викладена в "Дослідженні про люд­ський розум". Завдання твору — з'ясувати витоки й основи людського пізнання, а також виявити межі пізнавальної здатності розуму. У свідомості кожної людини з самого по­чатку є уявлення, які Локк називає ідеями. "Усе, що розум сприймає в самому собі, або що є безпосереднім об'єктом сприйняття, мислення чи розуму, я називаю ідеєю". Але звідки ж постають ідеї? Вони походять тільки з досвіду. Локк заперечує теорію, згідно з якою людина має вроджені ідеї, наявні у ній до будь-якого досвіду («іннатизм»). Відразу,,після народження розум подібний до незайманого аркуша паперу ("white paper" або "tabula rasa"). Усі визначені уявлення виникають лише в процесі набуття досвіду і з нього. Але здат­ність уявляти закладена в людині наперед. У досвіду є такі два джерела: зовнішнє чуттєве сприйняття (sensa­tion) і внутрішнє самосприйняття (reflec­tion), яке стосується актів мислення, воління, віри й т. ін. Уявлення, що постають з обох джерел, бувають прості або складні. Простіідеї поділяються, в свою чергу, на ідеї, що: сприймаються лише одним відчуттям (наприклад, колір, звук); сприймаються кількома відчуттями (про­стір, рух); виникають як наслідок рефлексії (про­цеси у свідомості); в яких беруть участь рефлексія і зовнішнє чуттєве сприйняття (час, насолода). Щодо цих простих уявлень розум пово­диться пасивно: они безпосередньо зумовлені подразнен­нями, що йдуть від об'єкта. У чуттєвому сприйнятті Локк розрізняє первинні властивості, характерні для зовнішніх речей як таких (наприклад, протяжність, форма, щільність, число) і вторинні, суб'єктивні властивості, такі як колір, смак, запах, які в суб'єкті є лише відчуттями. Розумові властива й активна здатність про­дукувати складні ідеї шляхом порівняння, поділу, поєднання та абстрагування, склад­ники яких — знову ж таки прості ідеї. Виникають три види складних ідей: суб­станції, модуси і відношення. Субстанції — це або одиничні речі, що існують самі собою, або види (напри­клад, людина, рослина). Модуси — це складні ідеї, що не існу­ють самі собою, а входять до субстанцій (так, день — це простий модус часу). Поряд з ними існують змішані модуси, до яких належать і моральні поняття (наприклад, справедливість). Відношення — це такі ідеї, як, наприклад, причини і наслідки.

3. Крайній емпіризм Д. Локка швидко перетворився на суб’єктивізм у Д. Берклі та Д. Юма. Якщо нам дані лише відчуття, то звідки ми знаємо про реальне існування матеріального світу? Не можна собі уявити буття без людського сприйняття, тому єдиною реальністю є свідомість. «Бути – це значить бути сприйнятим». Така позиція підкреслила важливе значення відчуттів в пізнанні, відкрила дорогу для феноменологічних вчень про конструктивну суть свідомості. А Берклі, послідовно розвиваючи свій суб’єктивізм, доводив вирішальну роль у пізнанні Бога, який дає буття світу сприймаючи його. Тобто, людина, світ існують самі по собі та в нашому сприйнятті завдяки сприйняттю Бога. Тим самим, Берклі розвивав феноменалізм – філософську позицію, за якою єдиною реальністю є наші відчуття, за якими нічого немає.

Схожу суб’єктивістську позицію займає Д. Юм. Ми нічого не можемо сказати про зовнішній нам світ. Ми маємо лише відчуття та виводим з них поняття. Але мислення – це лише послаблені відчуття, які на основі асоціацій створюють поняття. Юм пішов далі Берклі стверджуючи, що неможливо нічого сказати не лише про матеріальний світ, але й про духовний – Бога, душу, Я, а також про субстанцію, постір і час, причинність. Так, ми не можемо сприймати причинно-наслідкові зв’язки як щось реальне. Їх створює мислення, нав’язуючи нашим враженням. Ми не можемо стверджувати не лише реальну причинність у світі, але й ми не можемо довести причинність логічно. Наші уявлення базуються на звичках сприйняття, довірі побаченому, бо ми мислимо за принципом: «після цього, значить в наслідок цього». Основним недоліком емпіризму та сенсуалізму було те, що людина бралася як ізольований суб’єкт, не враховувалася важлива роль культури в пізнавальній діяльності.

4. Запам’ятайте, що батьком лібералізму був Дж. Локк. Він розробив класичне розуміння прав і свобод людини, вчення про народ як джерело влади, представницьку демократію, удосконалив теорію супільного договору, ввів положення про розподіл влади і т. ін.). Шарль де Монтеск'є розрізняє три форми держав­ного устрою, кожна з яких підлягає відпо­відному їй принципу: деспотія, принципом якої є страх; монархія, яка ґрунтується на шанобі; республіка, що може бути або демо­кратичною, або аристократичною, прин­ципом якої є чеснота. Досконалою є та форма правління, якій властива помірність, бо лише тоді вона може забез­печити свободу. Свобода служить, крім того, й обмеженню влади, завдяки її поділу на: законодавчу владу, яка повинна контро­лювати виконавчу. Остання складається з двох палат – контролюючої верхньої па­лати і законодав­чої нижньої палати; виконавчу владу з правом вето на рішен­ня законодавчої влади; судову владу, чітко відмежовану від ви­конавчої.

Основоположною теоретичною пробле­мою державності є питання про державну владу. Жан Боден дає визна­чення поняття суверенітету, характерно­го для держави: це абсолютна, довготривала, вища (розпорядча) влада. Володарем су­веренного права (законодавство, веден­ня воєн, розпорядження судами та фінан­сами) є абсолютний монарх, нікому не підзвіт­ний, за винятком божественних запові­дей і природного права. Владу, що йому належить, не може бути забрано в нього. Щоправда, він зобов'язаний поважати свобо­ду і власність громадян.

Інший погляд відстоює Йоанн Альтузій. Для нього єдиний володар суверенітету – народ, який призначає правителя виключно з можливістю відкли­кання його повноважень; він повинен управляти за допомогою уряду. Але народ має право усунути володаря від влади.

У праці «Про право війни та миру» Гуго Гроцій захищає вчення про природне пра­во. Він розрізняє позитивне право – встановлене і чинне в певний час, і природне право — вічне і нормативне. Позитив­ний закон може претендувати на чинність лише в тому разі, якщо відповідає природ­ному праву. "Природне право — це вимога розуму, яка засвідчує, що певний вчинок – вна­слідок його відповідності або невідповід­ності самій розумній природі – або мо­рально необхідний, або мерзенний". Основа природного права — стадний ін­стинкт, властивий людям, який спонукає їх об'єднуватися в організоване суспільство, і розум, послуговуючись яким, людина може пізнати, що саме відповідає, а що не відпо­відає природі людини. Зміст природного права може бути встановлено, по-перше, на підставі очевидних принципів, пов'язаних із природою людини, і, по-друге, на зістав­ленні того, в чому збігаються погляди всіх цивілізованих народів.

Своєю книгою "Володар" Нік­коло Макіавеллі дає новий напрям політичній філософії, розриваю­чи встановлений з часів античності взаємо­зв'язок політики й етики. Для нього йдеться не про побудовану на етичних ідеалах дер­жаву, а про аналіз того, що є в реаль­ності. "...адже між життям, яке воно є, та жит­тям, яким воно повинно бути, така ве­личезна прірва, що орієнтований на те, що повинно бути, а не на реальне, скоріш загине, ніж виживе. Людина, котра зав­жди бажає тільки добра, неминуче заги­не в оточенні багатьох недобрих людей". Макіавеллі обґрунтовує вчення про міцно організовану дер­жаву, яка має зміцнювати моральну свідомість громадян. Основою такої держави має бути розумність і воля до влади володаря. Тому Макіавеллі описує риси правителя, здатного навести лад у державі та утриматись при владі. У разі необхідності правитель мусить бути готовим чинити і зло. В інтересах утримання влади треба не бути, а вда­вати доброго, щоб мати повагу народу. Щастя й нещастя людей залежить від його особис­тої сили (virtu)і збігу обставин (fortuna). Тому володар повинен уміти пристосову­ватися до обставин і, крім того, мати осо­бисту силу, здатну впливати на мінливу долю. Отже, здійснене Макіавеллі відокрем­лення політики від моралі дало змогу побудувати нову політичну теорію.

5. Романтизм виникає як консервативна оппозиція Просвітництву. Його відомі представники Ф Шлегель, Новаліс, пізній Шеллінг будували ірраціоналістичну філософію на фундаменті віри та релігії. Вони критикують наївний раціоналізм та антиісторизм Просвітництва, доводять важливість історії та культури в розвитку народів. Природа постає у романтиків як витвір духу, вони встановлюють культ генія та героя. В теорії пізнання провідне місце займає інтуїція.

Питання для індивідуальної роботи:

1. Чи має підстави теорія вроджених ідей?

2. Покажіть позитивний аспект і в чому полягає обмеженість раціоналістичної методології.

3. Як саме англійський емпіризм сам себе заперечив?

4. В чому полягає позитив результатів розвідок суб’єктивних ідеалістів?

5. Чи вдалося просвітникам подолати релігію?

6. Яким чином з природи людини можна вивести природні права?

7. Чи має насправді теорія природних прав людини універсальний сенс?

Теми творчих робіт:

1. Принцип універсального сумніву Р. Декарта і сучасна наука.

2. Вплив наукової революції XVI-XVII ст. на подальший розвиток філософії.

3. Історичне значення раціоналістичної методології.

4. Теорія природних прав людини: історичний та сучасний контекст.

 

Першоджерела:

1. Бэкон Ф. Новый Органон // Соч.: В 2-х т. – Т. 2. – М, 1971.

2. Гельвецій К. А. Про людину, її розумові здібності та виховання. – К., 1994.

3. Гоббс Т. Левіафан, або суть, будова і повноваження держави церковної та цивільної. – К., 2000.

4. Декарт Р. Міркування про метод, щоб правильно спрямовувати свій розум і відшукати істину в науках. – К., 2001.

5. Лейбниц Г. В. Рассуждения о метафизике // Соч.: В 4-х т. – Т. 1. – М., 1983.

6. Лок Джон. Два трактати про врядування. – К., 2001.

7. Локк Дж. Опыт о человеческом разумении: Соч.: В 3-х т. – Т. 1-2. – М., 1985.

8. Руссо Ж.-Ж. Про суспільну угоду, або принципи політичного права. – К., 2001.

9. Спиноза Б. Этика: Соч.: В 2-х т. – Т. 1. – М., 1957.

10. Юм Д. Исследование о человеческом разумении. – М., 1995.

Основна література:

1. Бичко І.В. та ін. Історія філософії: Підручник для студентів вищих закладів освіти.– К., 2001.

2. Введение в философию: Учебное пособие для вузов / Под ред. И.Т. Фролова. В 2 т. – Т. 1. – М., 2002.

3. Всемирная энциклопедия: Философия. – М., Минск, 2001.

4. Історія філософії. Підручник / За ред. В.І. Ярошовця. – К., 2002.

5. Історія філософії: Словник. – К., 2005.

6. История философии. Запад – Россия – Восток. Кн. III // http://www.bookssite.ru/scr/page_119923.html

7. Кунцман П., Буркард Ф-П., Видман Ф. Философия. Dtv-Atlas. – М., 2002.

8. Новая философская энциклопедия. В 4-х томах. – М., 2000.

9. Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К., 2007.

10. Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії. Проблема людини та її меж. Навчальний посібник. – К., 2000.

Додаткова література:

1. Гайденко П.П. История Новой философии // http://www.philosophy.ru/library/gaid/02/0.html

2. Гусєв В.І. Західна філософія Нового часу. ХVІІ – ХVІІІ ст.. – К., 1998.

3. Момджян Х.Н. Француское Просвещение XVIII ст. – М., 1983.

4. Рассел Бертран. Історія західної філософії. – К., 1995.

5. Соколов В.В. Европейская философия XV-XVII веков. – М., 1984.

6. Убальдо Н. Иллюстрированый философский словарь. – М., 2006.

7. История философии: Запад-Россия-Восток. Кн. II. – М., 2001.