Предмет курсу історії політичних і правових вчень. Періодизація. 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Предмет курсу історії політичних і правових вчень. Періодизація.



Предмет курсу історії політичних і правових вчень. Періодизація.

Об'єктом наукового пізнання «Історії вчень про держа­ву і право» власне є не держава і право як соціальні інсти­туції, а форми їх теоретичного пізнання й осмислення: ідеї концепції, теорії, доктрини.

Предметом «Історії вчень про державу і право» є тео­ретично обґрунтовані і концептуально виважені знання людства про державу і право в їх історичному розвитку.

Кожне окреме вчення про державу і право має відносно сталу структуру: програмні й оціночні засади, ме­тодологічну основу, теоретичний зміст.

Програмні й оціночні засади — це політична оцінка існуючої держави та права, визначення їх мети та завдання. У цій частині вчення, як правило, відображаються інтереси та іде­али окремих соціальних груп, їх ставлення до держави і пра­ва.

Змістом державно-правових вчень є намагання з допомо­гою впровадження нового понятійно-категоріального апара­ту з'ясувати питання походження держави і права, осмисли­ти правові форми, основні принципи побудови державного устрою та права, визначити соціальне призначення держави і права, встановити співвідношення права й держави, права й закону, держави й індивіда.

Методологічною основою вчення - є логіко-теоретичні (наукові), філософські або релігійні засади. Історичний розвиток державно-правової думки підпо­рядкований певним закономірностям. Історія вчень про державу і право, вивчаючи ці закономірності, дає підстави для узагальнення знань про природу і зміст понять «право», «держава», «закон»; про роль держави і права в регулюван­ні суспільних відносин; з'ясуванні напрямку еволюції дер­жавно-правової думки людства з урахуванням історичних тенденцій його розвитку.

На даний час існують Три основні підходи щодо періодизації

I. Формаційний, за яким еволюція політико-правової думки відноситься до тої чи іншої суспільно-економічної формації. Отже, виділяються такі етапи:

1). Політична та правова думка рабовласницького суспільства (II тис. до н.е. – V ст. н.е.).

2). Політична та правова думка феодалізму (V ст. н.е. – кінець XVI – початок XVII ст.)

3). Вчення про державу і право періоду капіталізму та імперіалізму (перша половина XVII ст. до 1917 р.).

4). Вчення про державу і право соціалістичної епохи (початок XX ст. – 90-ті рр.)

II. Історичнний:

1). Політична і правова ідея Стародавнього Світу (II тис. до н.е. – V-VI ст. н.е.)

2). Історія Середньовіччя (V-VI ст. – XVII-XVIII ст.).

3). Нова історія (XVII ст. – початок XX ст.)

4). Новітня історія (початок XX ст.)

III. Новітній. Російські вчені (Мартишин, Левченко) запропонували не відмовляючись від формаційного та історичного підходів ділити розвиток політично-правової думки в залежності від того, які ідеї, які теорії переважають у той чи інший період і мають виключний вплив на розвиток людської цивілізації. При цьому використовується і фактор формаційний. Шість етапів:

1. Стародавній світ (практично не міняються).

2. Середні віки (V-VI ст. до першої половина XIV ст..) – зародження класичного феодалізму – тотальний пресинг релігії.

3. Епоха Відродження (перша половина XIV ст. – кінець XVI ст.)

4. Епоха буржуазних революцій (кінець XVI ст. – до середини XIX ст.)

5. Епоха вільної конкуренції (третя чверть XIX ст.) – вільний ринок.

6. Епоха монополістичного капіталу, імперіалізму, соціалістичних революція, стабілізації капіталізму, кризи «реального» соціалізму (остання чверть XIX ст. до сьогодні).

 

Філософські доктрини держави і права Стародавнього Сходу.

Зародження в другому тисячолітті до н.е. подібно як у Вавілоні чи Шумері (твір Гільгамеш). в китайців вчення про державу і право носять божественний характер, але водночас не заперечується самостійна діяльність імператора. Привозноситься ідея про те, що Бог лише дає завдання, а імператор виконує. Однак Китайські філософи пішли знайно далі як опис уже існуючого ладу, вони намагаються виробити план реалізації божого плану.

відомостей про Конфуція і конфуціанство є конфуціанська письмова традиція, і наперед всього “Чотирикнижжя”. У нього входять: 1) “Дасює” – керівництво для чиновників, написане учнем Конфуція Цзен Цзи; 2) “Жунь-юнь” (“Золота середина”, “Середина та сталість”, “Незмінна середина”, написана онуком Конфуція Цзи Си; 3) “Лунь-юй” (“Бесіди та вислови”), записані учнями філософа думки як його самого, так його учнів; 4) “Мен-цзи” – книга конфуціанця

Вкінці кінців, Конфуцій дійшов висновку, що хороший правитель – чесний, компетентний, освічений, знати традиції і дотримуватись їх. Зв'язок між поколіннями – основа еволюції суспільства. Конфуцій заставив всіх чиновників вчитись моралі, історії (царства), писемністі і математики. Саме ці знання, якості і авторитетність правителя приведе до роз квітнення царства на думку мислителя.

З VI—V ст. до н. е. у Ст. Китаї відома концепція даосизму, Родоначальником вважається китайський мислитель кінця VII – початку VI ст. до н.е. Лао Дзи. Дану теорію філософ виклав у тводі «Дао де дзінь». В основі цієї філософії лежить ідея дао (все і ніде, природа і суспільство, це чорне і біле, це я і не я, це життя і смерть, це ти і не ти). Все складається із Дао, людина завжди намагається познати суть дао. Послідовники Чжуандзи, Ян Чжу. В основному вони вписувалися в концепцію Лао Цзи. Відмінність у Ян Чжу заключається лише в тому, що він виділяє в суспільстві окремого індивід, людина по природі егоїстична, тому вона має право боротися з усіма традиціями, пережитками.

Мо-цзи (До Ді, 479—400 до н. е.) заснував на­прямок, що отримав назву "моїстична школа". Мо-Цзи заперечує природнє походження держави і права, сталість всіх морально-етичних принципів, не є прихильником патріархальної сили, вперше протиставляє індивідуалізм колективізму.Немає необхідності в управлінському апараті як такому. Суспільство має управлятися теократами – каста людей, яка в більшій мірі наділена всеосяжною любов’ю, має здійснювати місію по згуртуванню суспільства.

Школа легістів – вони не відносяться до попередніх. Базується на первісній китайській філософії.

Китайські легісти заперечують зв'язок права з філософією. Право не є і не може бути пов’язано з іншими суспільними явищами і інститутами. Воно самостійне явище, розвивається за власними законами і правилами, не носить природній характер і має специфічне завдання, носить встановлений характер.джерела: праці китайських юристів Хань-Фей (55 робіт).

Індія

Першими основними джерелами даної доктрини є знамениті Махабхарата, Архашастра, Рамаяна. (Кінець II — початок I ст. до н.е.) Адхашастра, Махапхарата, Рамаяна, Індійскькі Веди, зокрема ідеї щодо походження держави і права — 20 книга Махатхарата, принципи управління в Архашастрі. З правових джерел — перший збірник законів — Брахману Каутільї, що на замовлення Чандра Гурти формулює в єдиний збірник Закони Ману.

Індійська філософія по-своєму пояснює появу держави — повязана із занепадом людської моралі.

Принципи загального порядку в індії викладені в — тріварді:

1. Артха — artha — матеріальна діяльності людини.

2. Кама — kama — внутрішні мотиви, мета, суспільні цілі.

3. Дхарма — dharma — міра порядку, встановлена на базі першого і другого правила.

 

Трансформація суспільно-політичної доктрини християнства у ІV-ІX ст.

Політичні і правові ідеї Реформації (П.Мюнцер, М.Лютер, Ж.Кальвін).

Предмет курсу історії політичних і правових вчень. Періодизація.

Об'єктом наукового пізнання «Історії вчень про держа­ву і право» власне є не держава і право як соціальні інсти­туції, а форми їх теоретичного пізнання й осмислення: ідеї концепції, теорії, доктрини.

Предметом «Історії вчень про державу і право» є тео­ретично обґрунтовані і концептуально виважені знання людства про державу і право в їх історичному розвитку.

Кожне окреме вчення про державу і право має відносно сталу структуру: програмні й оціночні засади, ме­тодологічну основу, теоретичний зміст.

Програмні й оціночні засади — це політична оцінка існуючої держави та права, визначення їх мети та завдання. У цій частині вчення, як правило, відображаються інтереси та іде­али окремих соціальних груп, їх ставлення до держави і пра­ва.

Змістом державно-правових вчень є намагання з допомо­гою впровадження нового понятійно-категоріального апара­ту з'ясувати питання походження держави і права, осмисли­ти правові форми, основні принципи побудови державного устрою та права, визначити соціальне призначення держави і права, встановити співвідношення права й держави, права й закону, держави й індивіда.

Методологічною основою вчення - є логіко-теоретичні (наукові), філософські або релігійні засади. Історичний розвиток державно-правової думки підпо­рядкований певним закономірностям. Історія вчень про державу і право, вивчаючи ці закономірності, дає підстави для узагальнення знань про природу і зміст понять «право», «держава», «закон»; про роль держави і права в регулюван­ні суспільних відносин; з'ясуванні напрямку еволюції дер­жавно-правової думки людства з урахуванням історичних тенденцій його розвитку.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-07-11; просмотров: 211; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 52.90.211.141 (0.025 с.)