Грецькі стоїки Зенон, Панетій, Посідоній і їх Політико-філософські ідеї.

Першими, хто заперечив поліс з його державно-правови­ми інституціями, були стоїки. Стоїцизм як філософська течія проіснував з Ш ст. до н. е. до П ст. н. е. Філософія стоїцизму пояснювала світ (космос) у саморозвитку, як жи­ву, розумну істоту. Всесвітом керує Логос, він є загальним природним законом, який, проте, має божественний харак­тер. Люди є часткою світового космічного циклічного про­цесу, синами Божими, а відтак і братами один одному. От­же, на думку стоїків у світі повинне існувати загальне пра­во, так зване природне право, підмурком якого є вічний розум універсуму та розум людини. На зміст природного права не впливають ні місце, ні час (тут стоїки підтриму­ють Сократа у його суперечці із софістами). Стоїки тверди­ли, що перед природним правом усі рівні, навіть раби. Збір­ники законів різних полісів є лише блідою копією природ­ного права. Згідно із їхнім вченням жити у злагоді із природним правом - це жити по справедливості.

Стоїки розглядали людей, як громадян єдиної світової держави космополісу, а окремого індивіда - громадянином полісу. Громадянами космополісу, за їхнім вченням, є боги і люди. У космополісі править закон, який розумно регла­ментує поведінку людей на принципах міркувань здорового глузду. Здоровий глузд - це закон природи (закон Бога), який є універсальним критерієм добра і справедливості, непорушний у своїх засадах, а його приписи є обов'язко­вими як для можновладців, так і для інших підданих. У кос­мополісі не повинно існувати соціальної різниці між гро­мадянами: грек і варвар, аристократ і простолюдин, раб і вільний, багатий і бідний - всі оголошуються рівними пе­ред законом природи. За єдине, що різнить людей, стоїки визнавали розум і вказували на суттєву різницю між розум­ним і дурнем: «розумного необхідність веде, дурного ж - волочить».

Відтак для всіх і кожного стоїки запроваджували два за­кони: закон міста (окремого полісу) - закон звичаю і закон всесвітньої держави (космополісу) - закон розуму. З цих двох законів закон розуму мав вищі повноваження і втілю­вав норму, з якою мусили узгоджуватися закони полісів і їхніх провінцій.

Таким чином, стоїки започаткували теорію світової держави і теорію природного права. Всесвітня держава стоїків передувала Граду Божому, що з'явився пізніше в християнській теології. Ідеалом стоїків була царська вла­да - правління наймудрішого.

Засновником стоїцизму був Зенон (336—264 р. до н.е.). В історії стоїцизму розрізняють три періоди: древній, середній і новий (римський) Коштую. Головними діячами древньої Коштуй (III-II вв. до н.е.) є, крім Зенона, були Панетий і Посидоний, а нової (римської) Коштуй (I-II ст. н. е.) — Сенека, Эпиктет і імператор Марк Аврелий.

Світобудова в цілому, відповідно до стоїцизму, керується долею. Доля як керуючий і пануючий початок є одночасно «розум світобудови, чи закон усіх сущих у світобудові, керованій провидінням, чи розум, згідне з яким що стало стало, що стає стає і стоїть стане». Доля в навчанні стоїків виступає в якості такого «природного закону» («загального закону») який має в той же час божественний характер і зміст. Згідно із Зеноном, «природний закон божественний і володіє силою, що велить (робити) правильне і забороняє протилежне».

Відштовхуючи від універсального характеру природного закону (і, отже, справедливості по природі), Зенон у своїх творах про державу, а слідом за нимгрецькі і римські послідовники, обґрунтовували космополітичні представлення про те, що всі люди (і по своїй природі, і за законом світобудови в цілому) — громадяни.

22.Матеріалістичний напрямок в політико-правовій думці Стародавнього Риму (Лукрецій Кар "Про природу речей").

Історія давньоримської політичної і правової думки охоплює ціле тисячоліття і в своїй еволюції відображає істотні зміни в соціально-економічній і політіко-правової життя Древнього Риму за довгий час. Саму історію Древнього Риму прийнято ділити на три періоди: царский (754—510 рр. до н. е.), республіканський (509—28 рр. до н. е.), імператорський (27 р. до н.е. — 476 р. н. е.). Причому єдина Римська імперія в 395 р. н.е. була остаточно розділена на Західну (столиця— Рим) і Східну (столиця — Константінополь) імперії, і остання (Східна Римська, Візантійська імперія) проіснувала до 1453 р. Політико-правові інститути і переконання в Древньому Римі розвивалися впродовж довгої історії в умовах гострої боротьби між різними верствами населення — патриціями і плебеями, нобілітетом (з патриціїв і багатих плебеїв) і незаможними, оптиматами (прибічниками верхів суспільства) і популярамі (прибічниками вільних низів), вільними і рабами.

Істотну роль в історії Древнього Риму зіграла боротьба плебеїв за рівняння свого положення з патриціями, тобто з власне «римським народом», члени якого монополізіровалі в своїх руках політичні і цивільні права. Ця боротьба привела до реформ Сервія Тулію, шостого римського царя. В результаті даної реформи плебеї були включені до складу «римського народу», який був роздільний на п'ять розрядів за майновою ознакою. Реформа забезпечила перевагу багатих в управлінні державою Плебеї отримали право на участь в народному зібранні і на долю від общественной власності (у тому числі і земляною). Але вони не були повністю зрівняні в правах з патриціями і ще довгий час продовжували боротьбу проти привілеїв патриціїв.

Коли в 494 р. до н.е. плебеї, невдоволені своїм положенням, покинули Рим, тодішній консул патрицій Мененій Агріппа переконав їх повернутися в місто за допомогою порівняння римської цивільної общини з єдиним організмом, в якому разлічниє складові частини (патриції і плебеї) здійснюють хоча і різні, але необхідні для всього організму функції. Тут, до речі кажучи, ми маємо справу з одним з ранніх (для европейськой думки) формулювань органічної концепції суспільства і держави

В цей же час фундирувалася посада плебейського (народного) трибуна з широкими повноваженнями, дозволяючими нейтралізовать антиплебейські акції інших магістратів. У дальнейшем (367 р. до н. е.) був ухвалений закон, згідно з яким один з двох що щорік обиралися народним зібранням консулів (вищих магістратів римської республіки) мав бути плебеєм. Видними ідеологами плебеїв були брати Тіберій і Гай Гракхи, які, будучи вибрані народними трибунами (соответственно в 133 і 123 рр. до н. е.), рішуче виступили за обмеження крупного землеволодіння, конфіскацію надлишків землі і їх роздачу безземельним громадянам. На користь міського плебсу і люмпена-пролетарів Гаєм Гракхом були запропоновані і такі заходи, як зниження цін на хліб, будівництво доріг і так далі

Спроба реалізувати ці заходи зустріла запеклий опір верхів римського суспільства і привела до вооруженной боротьби, в ході якої загинули і самі Гракхи (Тіберій в 133 р. до н. з., Гай в 122 р. до н. е.). У політичному плані рух братів Гракхов був направлено на ослабіння і підривання сенату і консервативно налагодженого сенаторського стану і вирішальне посилення ролі народу (і перш за все міського і сільського плебсу, а також стану вершників) в справах держави.

По проведенному Гаєм Гракхом судовому закону суди, що знаходилися раніше у веденні сенаторського стану, були передані до рук всад-ников. Після ухвалення цього закону Гай Гракх вигукнув: «Я одним ударом знищив сенат». Хоча це і було преувеліченієм, проте не викликає сумнівів велика роль названого закону в зміцненні антисенатських сил і посиленні демократічеського руху проти аристократичної верхівки тогдашней римської республіки. Певний вплив на боротьбу Гракхов за демократизацію римських соціально-політичних порядків надали ідеали і інститути старогрецької демократії.

У загальнотеоретичному плані давньоримська політико-правова думка знаходилася під помітною дією відповідних старогрецьких концепцій. Примітно, що, коли в середині V ст до н.е. плебеї зажадали складання писаного законодавства, до Греції були направлені римські посланці для ознайомлення з грецьким законодавством і особливо із законами Солона. Результати цього ознайомлення були використані при складанні важливого джерела давньоримського права — знаменитих Законів XII таблиць (перші десять таблиць було прийнято в 451 р. до н. е., дві останні — складені і прийняті в 450—449 рр. до н. з.). Значний вплив на давньоримських авторів зробили погляди Сократа, Платона, Арістотеля, епікурейців, стоїків, Полібія і багатьох інших грецьких мислителів. Так, загальнофілософські переконання Демокріта і Епікура, уявлення Демокріта про прогресивний розвиток людей від первинного природного стану до створення впорядкованого політичного життя, держави і законів, думка Епікура про договірний характер держави і права були сприйняті і розвинені Тітом Лукрецием Каром (99—55 рр. до н ери) у його відомій поемі «Про природу речей».

Римський епікуреєць, філософ і поет Тіт Лукрецій Кар (бл. 99-55 рр. до н. е.), автор знаменитої поеми «Про при­роду речей» усі форми суспільного життя пов'язує винят­ково із розумом людини, заперечуючи втручання у життя суспільства будь-яких надприродних сил чи божественного розуму. На його думку, індивід позбавлений будь-яких ін­стинктивних прагнень жити у суспільстві, окрім прагнення особистого щастя. Але необхідність адаптації в умовах природи та досвід такої адаптації сприяли розвитку людей корисних ремесел, виникненню різних соціальних інститу­тів, включаючи державу і закони організованого суспільства. Отже, згідно із вченням Лукреція Кара, держава і закони — це результат природної творчості людей, які діють в умо­вах певного фізичного середовища