Дайте характеристику давньогрецької історіографії

ВАРІАНТ 1.

1.З’ясуйте предмет,завдання курсу «Історіографія всесвітньої історії» та його місце в системі історичної освіти. Історіографія вершина історичної науки науки. Історіографія вивчає -критичному,аналітичному відношенню свідчень про минуле,що становить основний зміст історії як науки. ЗНАЧЕННЯ КУРСУ: 1)курс розширує кругозір і дозволяє історикам давати наукову оцінку тим чи іншим подіям,але й систематизовувати знання. 2) опанування матеріалом дає змогу узагальнювати,оцінювати історичну спадщину,визначити коло досліджених або не дуже питань. 3) вивченя дає можливість раціонально засвоїти спадщину минулого.О Наратніцький зауважив,що раніше доводилось десятиліттями досліджувати історію,а завдяки науковим працям студент може вивчити її за кілька місяців. СКЛАДНІСТЬ: 1)безмежність матеріалу; 2)необхідність солідної підготовки(суміжних дисциплін); 3)відсутність єдиного підручника. ПРЕДМЕТ: 1)історіографія є засобом пізнання єдиного світу. 2)історіографія є результатом творчого натхнення свідомості.Сам термін походить від лат.istorio-розповідь про минуле,grafio-пишу. «Письмова розповідь про минуле».(історіописання)Історіографія-походить з Франції.Саме так називали митця,який малював історичні мініатюри.Історіографія-це спеціальна історична дисципліна,яка вивчає процес виникнення,сприйняття,поширення історичних знань,змін і виконання певних соціальних функцій. ЗАВДАННЯ КУРСУ:1) Зясування організаційних умов,через які здійснювався вплив на історичну науку; 2) зясувати внески окремих вчених в розвиток історичних знань; 3) виявлення того,як змінювалися теоретичні узагальнення; 4)визначення і аналіз кола джерел

. 2.Романтизм в історичній думці Німеччини. Німецький романтизм у історіографії на початку XIX ст. отримав поширення завдяки діяльності т.зв. "йєнського гуртка", в який входили письменники й вчені Фрідріх і Август Шлегелі, Людвіг Тік, Фрідріх Гарденберг (Новаліс), Фрідріх Шлейєрмахер та ін. Вони розвивали естетично-містичні ідеї, підкреслювали індивідуально-неповторний характер історичних явиш, наголошували на ідеальній сутності всього сущого, яку можна зрозуміти тільки звернувшись до почуття, фантазії. Під впливом геттингенських професорів німецька молодь перейнялася ідеєю морального значення держави та її інститутів, зокрема права, у розвиткові народу й історії. Традиціоналізм був підставою наукової діяльності "історичної школи права", засновником якої став талановитий дослідник Фрідріх Карл Савіньї (1779-1861). У своїх працях намагався довести, що закон і право не є продуктами розуму, а властивістю "національного духу", оскільки виникають і поширюються внаслідок традицій, звичаїв й історичної еволюції. Право є основним продуктом історії і покликане виявити властивості духу кожного народу;.його не можна ані створити, ані скасувати. Він досить переконливо показав, як римське право виникло й еволюціонувало відповідно до потреб римлян, а пізніше занепало з крахом Імперії. Колегою і однодумцем Савіньї був Карл Фрідріх Ейхгорн (1781-1854), який провадив плідну науково-педагогічну діяльність у Геттінгенському університеті (пізніше — Берлінському). У фундаментальній пращці "Історія німецької держави і права" (4 томи, 1808-1823) він прослідкував становлення німецького права й доводив його органічну єдність з традиціями германців. Він категорично заперечував погляди просвітників і переконливо аргументував думку про змінність правових інституцій зі зміною становища народу. Леопольд Ранке (1795-1886). З його ім'ям пов'язане формування напряму "німецької класичної історії", який вчинив великий вплив на розвиток світової історичної думки. З легкої руки Ранке була запроваджена нова форма занять — семінари, на яких студенти вивчали джерела й готували по них реферати з наступним їх обговоренням. За період тривалого, понад 60-річного творчого життя Ранке опублікував серію багатотомних монографій з історії Середземномор'я, Німеччини, міжнародних відносин, а у 85-річному віці розпочав роботу над "Всесвітньою історією", встигши написати перші 10 її томів. За своїми поглядами на історію Ранке був прихильником філософського провіденціалізму. який протистояв раціоналізму Просвітництва. Німецька «історична школа» в частині її наукової історіографії (Б.-Г.Нібур, Л.Ранке, Й.-Г.Дройзен та ін.) зосередилася на дослідженні одиничних історичних об’єктів, насамперед античності й середньовіччя, де намагалася відшукати коріння німецької нації. Дослідження ж локальних історичних об’єктів вимагало критичного опрацювання джерел. Так зародився «критичний, філолого-історичний метод», фундаторами якого стали Б.-Г.Нібур і А.Геерен (1760—1842). Вони заклали підвалини критичного методу опрацювання джерел як необхідної умови наукової історіографії, емпіричного дослідження локальних історичних об’єктів. Учні і послідовники Л. фон Ранке, котрі сформували дві генерації німецьких істориків й відповідні напрями історичної науки — так звану прусську школу Г.Трейчке (1834—96), Г. фон Зібель (1817—95) з історіографічно обґрунтованим міфом про національну місію Пруссії та «неоранкіанців» М.Ленц (1850—1932) і Е.Маркс та ін. з концепцією єдності політично-релігійного і духовного розвитку Німеччини від М.Лютера (1483—1546) до О.Бісмарка.

3.Концептуальне бачення історії М.Блока та Л.Февра. Головну роль у перебудові французької історіографії зіграли історики Люсьен Февр (1878-1956) і Марк Блок (1886-1944). Головні твори Февра "Доля Мартіна Лютера"(1928) і "Проблема невір'я в ХVI столітті. Релігія Рабле" (1942). Крім того, Февр написав величезну кількість полемічних статей і рецензій, частина яких пізніше була видарна в збірниках "Битви за історію"(1953) і "За цілісну історію"(1962).
Основні праці Блока - "Королі - чудотворці" (1924) і "Феодальне суспільство" (т.1-2, 1939-1940). Європейську популярність йому принесла новаторська узагальнююча праця "Характерні риси аграрної історії Франції" (1931).
Погляди Февра й Блока на зміст і методи історичної науки складалися під сильним впливом Дюркгейма й особливо Берра, з яким вони тісно співпрацювали, прагнучи реалізувати його ідею "історичного синтезу" шляхом організації міждисциплінарних досліджень. З великою повагою Февр і Блок ставилися до марксизму.Блок і Февр гостро критикували традиційну позитивістську "подієву" історіографію, що, за словами Блока, животіла "в ембріональній формі оповідання". Вони стверджували, що історія покликана не просто описувати події, а висувати гіпотези, ставити й вирішувати проблеми .Основне завдання історичної науки Блок і Февр вбачали в створенні всеосяжної синтетичної "глобальної" історії, що охоплює всі сторони життя людини, - "історії, що стала б центром, серцем суспільних наук, осередком всіх наук, що вивчають суспільство з різних точок зору - соціальної, психологічної, моральної, релігійної й естетичної, нарешті, з політичної, економічної й культурної". Февр доводив, що для розуміння "глибокого життя" країни зовсім недостатньо описати діяльність монархів, палацові інтриги й перевороти, "укази й накази". Необхідно, насамперед, дати дані про її природу, населення, господарську діяльність, знаряддя праці, торгівлі, міста, систему власності, суспільні класи, релігію, мову, регіональні розбіжності й багато інших факторів суспільного розвитку.Однієї з найважливіших нових проблем, відкритих для дослідження засновниками "Анналів", є історія, що не вивчалася раніше, це історія масової психології, колективних уявлень і цінностей. Блок і Февр визначили її як і сторію ментальностей, увівши це, нині широко прийняте поняття в історіографію. Ґрунтуючись на висунутому ними новому підході до вивчення історії, Блок і Февр піддали перегляду обидва головні поняття історичної науки: історичний факт й історичний документ. Вони доводили, що до числа історичних фактів відностяься не тільки "події", але й "процеси", у тому числі процеси соціально-економічного розвитку й масової психології. Знецінення монети, зниження заробітної плати, зростання цін - все це, - писав Л. Февр, "безперечно, теж історичні факти, причому, на наш погляд, куди більше важливі, ніж смерть якого-небудь государя або укладення неміцного договору".,Полемізуючи з істориками-позитивістами, засновники "Анналів" доводили, що матеріал джерел і засвідчувані ними факти завжди є результатом творчої активності вчених, проведеного ним відбору, що залежить від поставленої ними проблеми, від висунутої гіпотези. "Усяка історія є вибір", - писав Февр. Історик "сам створює матеріал для своєї роботи.
В 1941-1942 р. Блок написав книгу "Апологія історії або ремесло історика" (уперше опублікована в 1949 р.). Створена в трагічних умовах війни й поразки Франції, книга сповнена оптимізму відносно майбутнього історії. 1929 р. Блок і Февр заснували новий загальноісторичний журнал із програмною назвою "Аннали економічної й соціальної історії". Навколо "Анналів" згуртувалася група однодумців - школа "Анналів", - які вважали за необхідне приділити головну увагу вивченню соціально-економічних проблем й обновити методи історичного дослідження.
Школа "Анналів" поступово набула широкої популярності і протягом декількох десятиліть впливала на розвиток французької історіографії. Новаторські праці М. Блока й Л. Февра, висунуті ними ідеї означали перехід до нового розуміння змісту й завдань історичного мислення. Вони заклали основу "нової історичної науки".

4. З’ясуйте зміст поняття «мікроісторія». МІКРОІСТОРІЯ — антропологічно орієнтований експериментальний напрям історіографії, що виник наприкінці 70-х рр. 20 ст. як реакція на кризу старої моделі соціальної історії, що ґрунтувалася на дослідженні структур «довгої тривалості», глобальних трансформацій і оперувала переважно серійними джерелами.Термін «мікроісторія» використовувався в 1950—60-ті рр. 20 ст. (Ф.Бродель, Р.Кено) переважно з негативним чи іронічним підтекстом: як історія, що переймається незначущими подіями.

5.Одним із засновників цивілізаційного підходу до вивчення історії був А)А.Тойнбі

6. До третього покоління школи «Анналів» належить В)М.Ферро та Ле Руа Ладюрі

 

ВАРІАНТ 2.

1. Зародження міфологічної історичної думки. (лекція)

Уявлення про минуле, пам'ять про віддалені предків і найважливіші події колишніх часів властива людству вже на стадії родового патріархального суспільства. Передаються з покоління в покоління родоводи предків (генеалогії) є примітивною формою хронології - основи будь-якого історичного знання. З виникненням державних утворень, з розвитком писемності починається новий етап розвитку історичної думки, хоча укладачі перших історичних записів не відкидали народні перекази.

Міфи первісного суспільства були своєрідною священною історією божества (тотема чи першопредка) даного племені. Міф обґрунтовував існування даної соціальної групи, її статус, ніс в собі норми, цінності, традиції і зумовлені ними моделі поведінки. Міфи передавалися із покоління в покоління, причому міфи найцінніші для племені (сакрального характеру) могли передаватися через спеціальні обряди ініціації і зберігатися в таємниці від всіх непосвячених. Міфи становили духовну цінність племені, пояснювали і санкціонували існуючий у світі порядок і саме так розкривали людині її саму. Міф переживався архаїчною свідомістю як певна дійсність, що впливає на долю світу і людей. Видатний російський культуролог О.Ф. Лосєв підкреслював: міф є справжнє життя, з усіма його надіями, страхами, очікуваннями і відчаєм, з усією його реальною повсякденністю і особистою зацікавленністю. У свідомості членів архаїчних суспільств був відсутній поділ на «світ природи» та «світ історії». Міф містив модель історичного процесу «від витоків часів».

На ранніх стадіях розвитку людства домінували переважно короткі міфи, досить прості за змістом. Пізніше вони ускладнювалися, міфологічні образи і мотиви перепліталися і утворювали цілі цикли. Давні міфи за своїм змістом поділяються на теогонічні (про походження Богів), космогонічні (про створення світу), космологічні (про світобудову), антропологічні (про творення людини), етіологічні (про походження природних об'єктів та предметів), сотеріологічні (про порятунок людини), есхатологічні (про кінець світу).

Дописемні уявлення відбитті в міфах, легендах і т.д. Відображались у них героїчне уявлення про світ. Міфологія панувала в духовному житті людей тривалий час. Синкретизм – невіддільність людини від природи. Недавнє минуле перетворюється у легенди. У народів Пн.-Сх. Азії і Пн. Америки – перекази про птаха ворона, першопредка цих народів. У давніх слов’ян пов’язана з силами природи богів.

 

2. Французька романтична історіографія.

Консервативне напрямок у французькому романтизмі. Спочатку романтизм в історіографії оформився у Франції в руслі реакції на Велику революцію, озброївшись на яку, а також на ідеї Просвітництва, він апелював до старовини, до традиції. Його ідеалом було феодальне минуле.

Жозеф де Местр (1753-1821) У численних працях, він піддавав критиці просвітницькі ідеї, ставлячи на їх місце провіденціальні. На противагу просвітникам він вважав властивістю людської природи гріховність, зло, несправедливість, рівновагою котрим може бути лише віра й моральність. Местр приходив до висновку про необхідність постійного і жорсткого контролю над людиною з боку релігії (душа) й держави (тіло). Новим моментом, що відрізняв погляди Местра від середньовічної теології, було запровадження в історію, окрім Бога, ще й “народного духу”, який був вироблений звичаями, традиціями, забобонами, котрі сягають глибокої дохристиянської давнини і панують над людьми поза їхньою волею й свідомістю

У загальному романтичному річищі лежали й твори видатного французького письменника і публіциста Франсуа Рене де Шатобріана (1768-1848). Його літературні твори, в яких талановито й привабливо описувалися життя й мораль середньовіччя, руйнували однобічний образ цього періоду, як часу застою і темряви, прикували увагу до моральних питань й ролі християнства. Шатобріан опублікував працю “Історичний, політичний і моральний дослід про давні й нові революції” (1797), в якій з позицій скептицизму піддав критиці просвітницьку філософську історію, яка, на його думку, була відірвана від реальних фактів минулого й штовхала на манівці. Він дотримувався погляду про незмінність людської природи й циклічний характер історії, яка спроможна довести тільки потребу морального вдосконалення людини. Песимістичні настрої консервативного романтизму у 20-х роках ХІХ ст. змінилися більш оптимістичною візією ліберального романтизму. Його представники звернулися насамперед до з’ясування феномену народу та його ролі історії.

Одним з засновників ліберального романтичного напряму у французькій історіографії був Огюстен Тьєррі (1795-1856). Вчений зазначав, що попередні історики не займалися дослідженням історії народу, громадянства, маючи на оці лише історію королів та інституцій. Вивчення минулого народу — це передусім дослідження “національного духу” і того імпульсу, який виходить від мас, що йому “ніщо не може протистояти”. Народні маси не усвідомлюють того, що рухає їхніми діями, але факт полягає у тому, що не вожді, а маси грають вирішальну роль у історії. Одночасно Тьєррі критикував просвітників за абстрактність їхніх раціоналістичних побудов, підкреслював, що пізнати й зрозуміти минуле можна тільки з допомогою проникнення у “дух епохи”, використовуючи відчуття та інтуїцію. Історик не відкидав й раціональних методів, які, на його думку, дозволяють встановити певні закономірності.

Франсуа Ґізо (1787-1874). У своїх голосних працях (“Досліди з історії Франції”, “Історія цивілізації в Європі”, “Історія цивілізації у Франції” та ін.) він виступив, насамперед, як вмілий синтезист, якому властиво узагальнювати й систематизувати значний фактичний матеріал. Теоретичний нахил творів Ґізо більшою мірою прив’язував його до філософської історії Просвітництва, а ідея прогресу в них домінувала.

Вчений поділяв ідеї “теорії завоювання” і утворення станів, доповнюючи їх концепцією виникнення майнової нерівності, пов’язаної з захопленням землі. Прагнучи створити власну філософію історії, Ґізо робив наголос на цивілізаційному прогресі, підкреслюючи його прояви у господарстві, соціальних стосунках, духовному житті.

Франсуа Огюст Міньє (1796-1884). Об’єктом його досліджень була Французька революція, якій він присвятив багато праць, найголовнішою з яких була “Історія Французької революції” (1824). Йому належить перша наукова концепція революції. Зокрема, вчений констатував, що революція стала не тільки політичним переворотом, але змінила “внутрішній стан нації”, відокремивши середньовічні порядки від нових, більш справедливих. Вона була наслідком тривалої станової (класової) боротьби між привілейованим, середнім і плебейським станами. У цій боротьбі симпатії історика були на боці “середнього” стану — носія нових соціальних і національних цінностей.

Дальше наближення історичного дослідження до конкретики — народу як соціальної категорії — здійснив французький вчений Жюль Мішле (1798-1874). “Вступ до всесвітньої історії” (1831). Вважав, що змістом історії є одвічна боротьба людини з природою, духу з матерією, подолання природних законів. Він не поділяв погляду на роль станової боротьби в минулому й сучасності. У нього народ виступав головним актором історії, який у своїх діях керується не розумом, а “могутнім народним інстинктом”, що у ньому провідну роль грають прив’язаність до рідної землі, родинність, самопожертва тощо.

 

3. Організаційні основи і методичні засади англійської історіографії новітнього часу.

Основними організаційними центрами ан­глійської історичної науки є університети: Оксфордський, Кембріджський, Лондонський, Манчестерський та інші. При них створено також ряд спеціальних науково-дослідних установ (інститути, школи, центри та ін.). Важлива роль у розвитку науки належить і таким самостійним науково-дослідним закладам, як Королівському інституту міжнародних відносин (діє з 1920 р.), Інституту по вивченню країн Східної Європи і слов’ян (діє з 1915 р.), На­ціональному інституту економічних і соціальних досліджень (з 1938 р.) та ін. Розвитку історичних досліджень сприяє розгалужена мережа біб­ліотек, музеїв, архівів. Наукові проблеми істориків задовольняють численні фахові видання: “Історія”, “Історія сьогодні”, “Англійський історичний огляд”, “Кембріджський історичний журнал» та ін.

Британські історики мають можливість об’єднуватися у різні добровільні товариства та асоціації (Британська асоціація архівів, Товариство по вивченню воєнної історії, Шотландське історичне товариство). Але найкрупні­шими серед них є Королівське історичне товариство та Історична асо­ціація. Всі вони ставлять перед собою мету сприяти та удосконалювати викладання й вивчення історії.

Характерною рисою англійської історіографії новітнього часу є зростаюча увага до неї з боку уряду, монопольних об’єднань і приват­них фондів. У сфері методології традиційний британський емпіризм, позитивістський підхід до історичного факту та історичного процесу поступово здавали свої позиції. Посилювались релятивізм, сумніви в об’єктивному характері історичного знання, заперечення ідеї історичної закономір­ності, прогресу.

З 60-х років і до нині в британській історіографії відбувається посилення позиції кліометрії, “нової соціаль­ної історії” як узагальнюючої дисципліни, та “локальної історії”, яка прагне до комплексного аналізу провінціального суспільства. Ці нова­ції є характерною рисою розвитку сучасної історіографії Велико­британії. Має своїх прихильників серед англійських істориків і марксистська методологія.Таким чином, методологічна платформа істориків Великобританії є мозаїчною. З організаційного боку англійська історична наука протя­гом 1918-1990 рр. досягла значного ступеню розвитку.

4. «Усна історія» - це словосполучення вперше було використане професором Колумбійського ун-у Невісом у 1948р., який розумів під цим терміном збір і використання спогадів про історичні події, викладені у словесні формі.

5. Засновники школи «Анналів» були:

Б) М.Блок та Л. Февр

6. «Вступ до вивчення історії» написали…

А) Лангуа і Сеньобос

ВАРІАНТ

Варіант №4

V Варіант

1.Теоретичні засади християнської теології. Аврелій Августин. Криза Зах. Рим. імп. і її падіння супроводжувалася культурним занепадом і водночас посиленням церковного впливу на суспільство та розвиток історичної думки. Освіту могла здобути лише невелика кількість людей переважно в церквах і монастирях. В таких обставинах формується церковно-історична концепція історії, основи якої були закладені в працях «отців церкви» Ієроніма і, особливо, Аврелія Августина, єписк. Гіппонського (354-430). Їх історичні погляди ґрунтувалися на релігійних ідеях, тому історія постає у них як протиставлення порочного земного життя Царству Божому, в якому праведних чекає вічна гармонія і безсмертя. Ідеї дуалізму в історії особливо чітко сформував Августин в своїй праці «Про град Божий»:

· написана під враженням взяття Риму Аларіхом;

· «Град божий» (11 кн.) – це спільнота обранців, визначених Богом до порятунку. Коли настане кінець світу і всі грішники будуть засуджені, ці обрані об'єднаються у вічному єднанні з богом в «Гр. бож.».

· бог є визначальною силою в історії і все підпорядковано волі божій. Звідси ідея провіденціалізму, тобто прагнення зобразити історичний процес як здійснення божеств. плану, а кожна подія – прояв божої волі.

· «Град земний» (18 кн.) – земну історію Авг. розглядає як підготовчий етап для встановлення «царства божого», виходячи з цього – з часом земні держави повинні обов'язково загинути, свідченням чого і виступає доля Риму (Прихильники язичницької релігії стверджували, що причиною ослаблення Риму є відступ від старих богів). «Град земний» - боротьба, насильство, підкорення слабших сильнішими.

· божественний план в зображується як прогресивний процес;

· розглядаючи історію як процес поступового утвердження християнства, Авг. Відходить від античного принципу кругообігу подій і зображує історію лінійною;

· подає періодизацію історію людства (на прикладі загибелі античного світу) за віковими групами (дитинство, юність, вік мужності, похилий вік, старість – перемога християнства після кінця світу).

Заслуга Августина полягає в тому, що він, вказавши на загальність історії людства, звів всі ці елементи воєдино і співвідніс їх з історією свого власного часу таким чином, що християни змогли прийняти факт краху Риму, не піддаючи надто суворому випробуванню свої релігійні вірування.

 

2. Історичні погляди французьких просвітителів. Хар. риси франц. просв. і-фії: -сусп.-політична загостреність творчої діяльності просвітників; -посилення уваги до античної історії, як ідеалу нового ладу; -негативне ставлення до Середньовіччя, коли процвітало неуцтво та варварство.

· 35 т. «Енциклопедія або тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел» (1751-1772) за ред. Д. Дідро і д’Аламбера – маніфест Просвітництва. Д. Дідро у працях «Влада», «Держава», «Законодавство», «Власність» висунув схему людської історії, в основі якої різні форми господ. діяльності людей. На стадії землеробства виникає держава та прив. власність.

Шарль Луї Монтеск’є (1689-1755) - президентом парламенту м. Бордо. Праці «Перські листи», «Про дух законів» (1748). Монтеск’є порівняв системи правління, починаючи з часів стародавнього Риму. Всі ці системи, на його думку, змінювалися в залежності від природно-кліматичних умов, традицій та звичаїв націй. Застосував теорію поділу влади (зак, вик, суд). Ідеалізував конст. монархію Англії.

Ф. Вольтер (1694-1778) займався історією професійно. Праці: «Історія Карла ХІІ» (1731), «Вік Людовіка XIV” (1751), «Дослід про права та дух народів і про головні історичні події» (1756-1769). Ідеї: -Поєднання історії з просвітницькою філософією – «філософія історії». - Висунув нове розуміння предмету та завдань історії: прагнув написати історію людей. - Розширив географічний ареал світової історії, включивши у нього Азію та Африку. Критично ставився до джерел. Критикував теологічну концепцію, виступав за свободу і рівність перед законом, за конст. монархію і освіч. абсолютизм.

Ж. Тюрго (1727-1781) один з творців теорії прогресу. 1750 р. праця «Послідовні успіхи людського розуму» і «Роздуми про всесвітню історію» (незавершені). Запровадив поняття «всесвітня історія», включаючи в його зміст всі країни та континенти світу. Висунув ідею закономірного та поступового розвитку людства, його руху від нищих до вищих форм (лінійний прогрес). Зміни в умовах матеріального життя - визначальний фактор прогресу.

Ж. Кондорсе (1743-1794) Твір «Нариси історичної картини прогресу людського розуму».Стверджував, що вся історія — це поступальний рух до більш розумного. Головним критерієм прогресу вважав розвиток розуму, наукового пізнання світу, успіхи в досягненні свободи. Періодизація історія (9 епох).

Ж.-Ж. Руссо (1712-1778) належав до демократичного крила французького Просвітництва. Праці: «Міркування про походження та причини нерівності між людьми», «Суспільний договір». Найдосконаліше суспільство засноване на договорі громадян. Найбільше зло – приватна власність. Прихильник республіки.

Отже, французька просвітницька історіографія започаткувала модерну історичну науку, утвердила ідеї індивідуальності, універсальності, прогресу.

ВАРІАНТ

Англійське просвітництво

На англійське і шотландське Просвітництво великий вплив зробили французькі філософи, зокрема Вольтер. У британській інтелектуальної культурі елементи раціональних філософських історій з'єдналися з традиціями емпіричного знання, заснованого на "здоровому глузді", обережністю по відношенню до абстрактних філософсько-історичним схемами, увагою до вивчення джерел і любов'ю до хорошого літературному письму.

Серед творів англійських просвітителів особливе місце займають "Листи про вивчення і користь історії" лорда Болінг-БРОКА (1678-1751), посмертно опубліковані в 1752 р Для державного діяча Болингброка заняття історією були одним з проявів загального інтересу до філософії. У своїх роботах він розвивав ідеї, близькі міркуванням Вольтера і французьких просвітителів або сформульовані на основі праць англійського філософа Джона Локка. Розум, по думці Болингброка, як предмет фізики підлягав експериментальному вивченню. Основу своїх знань люди запозичили з того, чому їх вчила природа; при цьому всі ідеї, доступні людині, сходили до отриманим ззовні враженням. Особлива увага приділялася питанням етики і моралі.

Шотландський філософ Девід Юм (1711-1776), автор "Трактату про людську природу" (1739), скептично ставився до концепції, що пояснюють світ з раціоналістичної точки зору. Весь порядок, який людина бачив навколо, причини і наслідки, на думку Юма, були відкриттям порядку в самій природі, а проявом потреби розуму вірити в існування зв'язків між речами і встановлювати їх. Історичний працю Юма - вісім томів "Історії Англії від вторгнення Юлія Цезаря до революції 1688 г." (1752-1762) - представляє першу повну англійську національну історію. Спочатку була опублікована та частина твори, де розповідалося про події XVII ст., Правлінні Стюартів і Англійської революції. Шотландський історик ВІЛЬЯМ РОБЕРТСОН (1721-1793) - автор "Історії Шотландії" (1759), а також порівняльних робіт, присвячених народам Індії та Америки. Успіх творів Робертсона був досягнутий всупереч словам Юма, який застерігав письменників від тем, присвячених "сухим" сюжетам або вимагали ерудітского поглиблення в деталі. На відміну від Юма, для написання національної історії Робертсон використовував дані джерел з шотландських і англійських архівів, піддавши їх ретельної критиці.

Найбільшим англійським істориком століття Просвітництва був Едвард Гіббон (1737-1794). Тематика його основної праці "Історія занепаду і загибелі Римської імперії" (1776-1788), на перший погляд, не мала нічого спільного з національної англійської історією. Однак цей твір зіграло важливу роль у британській історіографії, воно вважається зразком історичних праць епохи Просвітництва.

Гібон починав свою розповідь з II ст. н. е. і доводив його до падіння Константинополя в 1453 р У сферу уваги автора потрапляли в основному події політичної та релігійної історії. Епоха Великої імперії трактувалася як найщасливіший час минулого. Причини її загибелі історик вбачав у становленні та поширенні християнства.

Гібон задавався питанням про причини загибелі цивілізацій. Загрожувала Чи Заходу доля Римської імперії? На думку автора, Рим був підточено зсередини власною величчю; культивація поміркованості, смаку, мистецтв і наук може утримати сучасний світ від того, щоб скотитися до нового варварства. Твір спиралося на великий звід джерел і, на думку багатьох сучасників і нащадків, було прибраний в блискучу літературну форму.

Таким чином, в британській історіографії століття Просвітництва з'єдналися увагу до філософських теорій, антікваріанізм і літературні достоїнства історичних творів.

 

2. Позитивізм у Франції Поважну роль у поширенні позитивізму в історіографії відіграв широко відомий літературознавець Іпполіт Тен (1828-1893).Обширна наукова спадщина французького вченого охоплює різноманітні питання історії, літератури, мистецтва, соціології, філософії. Під впливом позитивізму він намагався внести сцієнтичні (наукові) методи у всі галузі знання, а історію перетворити в “експериментальну науку”. У вивченні минулого вчений прагнув поєднати методи біології і психології, називав історію “психологічною анатомією”. Психологія мас, на його погляд, визначала суспільство на даному відрізку часу і формувалася під впливом трьох чинників, які взаємодіяли між собою: “раса” (природні етнічні особливості), “середовище” (географічні ісоціально-політичніобставини), і “момент” (взаємодія двох попередніх між собою і з історичною традицією). Вказані чинники були достатніми для пояснення минулих подій і дозволяли побачити їхній закономірний характер. Тен, як і інші французькі позитивісти активно пропагували свій метод на сторінках провідного часопису “Історичний огляд”. Автори публікацій (Е.Лавісс, Г.Моно та ін.) наголошували на завданні істориків залишатися на ґрунті докладних позитивних фактів та їхньої наукової інтерпретації, усуваючи на бік будь-якіполітичні й філософські теорії. Історикові належало звертатися насамперед до документів, в тому числі архівних, критично їх опрацьовувати і встановлювати чіткі та непідважальні історичні факти, які далі використовувалися для опису конкретних історичних ситуацій. Соціологічне теоретизування поступово відсувалося на другий план, поступаючись вузькоспеціальному опрацюванню джерел. У1898 р. два професори Сорбонни Шарль Ланґлуа (1863-1929)іШарль Сеньобос (1854-1942)опублікували підручник історичного методу “Вступ до вивчення історії”, який став класичним зразком позитивістської методології, перевидавався багато разів різними мовами. У книзі майже вся увага зосереджувалася на методах збору і опрацювання історичних документів. Автори застерігали від широких узагальнень, виведення “історичних законів”, залишаючи цю справу соціологам і, фактично, роз’єднуючи ці дві науки.

Тим не менше, позитивізм, започаткувавши соціологічну історію, зберіг вплив на неї: щодо цілісного бачення суспільства і його розвитку у часі й просторі, взаємозв’язку і взаємодії у соціумі рівноправних чинників — психологічного, економічного, політичного, соціального тощо. Тою площиною, на якій перетиналася взаємодія вказаних чинників, позитивісти вважали колективну (суспільну) психологію, яка й проголошувалася вирішальним фактором суспільного прогресу, еволюції.

Проте, простеження впливу конкретних чинників на соціальну психологію привело позитивістських істориків до дослідження економічних, соціальних, культурних, ідеологічних явищ і процесів, а увага до масових фактів — до запровадження у дослідження нових методів (статистичного, генетичного, типологічного та ін.). Це поклало початок плідним дослідженням в галузі економічної і соціальної історії, історії культури та ін.

 

3.Третє покоління школи «Анналів» представлене Жоржом Дюбі, Жаком Ле Гоффом, Мішелем Вовелем.

Ці «анналісти» вже в більшій мірі, ніж їхні попередники спиралися саме на історичну антропологію, яка стає головний методологічним підходом до історії. Тобто первинним об’єктом дослідження стає людина, її історичні та етнічні типи, а не конкретні історичні події, явища та процеси. Для історичної антропології властиве цілісне розуміння суспільства як єдності економічної структури, соціальної організації та культури, тобто «всієї сукупності соціальних стосунків». Історичну антропологію, яка склалася в 1970-х рр., можна визначити як \ і іжд ис ци п л і на р ну галузь, в якій історія розглядається як процес становлення людини [14, с. 86].

Саме на цьому етапі з’явилися теоретичні роботи з проблематики ментальностей. Раніше, хоча ця проблематика і була озвучена, проте розроблялася більшою мірою на інтуїтивному рівні. «Анналісти почали дивитись на минуле очима етнологів, разом з тим залишаючись істориками» [11, с. 105].

Ж. Ле Гофф вважав, що дістатися до глибин ментальності можна через щодення - приказки, звичаї, лінгвістичні дефініції, символічні значення. Хоча символізм був типовим явищем середньовіччя («нашарування конкретного на абстрактне становило основу ментальностей і відчувань середньовічних людей» [7, с. 308]), проте таке трактування повсякденності було поширене «анналістами» на всі історичні періоди.

Ж. Дюбі стверджував: «Ми переконані, що всі соціальні відносини складаються як функція «системи образів», яка передається від покоління до покоління в процесі виховання й навчання й внаслідок певних економічних умов». «Система образів», які відрізняються в різних суспільних стратах і є детермінантою для поведінки та формування уявлень про світ - це і є ментальність. Під ментальністю Ж. Дюбі розуміє систему, що розвивається, усі елементи якої тісно взаємозалежні й зчленовані.До трьох ритмів часу, виділених Ф. Броделем, Ж. Дюбі додав четвертий. це ментальний пласт, пов'язаний з біологічними властивостями людини. Він майже нерухливий і змінюється лише з еволюцією самих біологічних ознак [6, с. 19]. Крім того, з 1970-х рр. історики-«анналісти» почали все більше звертатися до вивчення нематеріальної сфери людського повсякденного буття: досліджувалися психологічні умови життя, страхи, сподівання, ставлення до різних суспільних інститутів - сім’ї, релігії, освіти, державної влади та інші.

Справді, третє покоління досить сильно розширило проблематику досліджень. У одній зі своїх статей Ж. Ле Гофф підняв питання політичної історії, що, по своїй суті, суперечить соціальній. «Перед обличчям нової політичної історії, яка буде написана, традиційна політична історія - труп, однак труп цей ще має бути знищений. Зрозуміло, ази політичної історії залишаються й завжди будуть не тільки корисні, але й необхідні. Тако