Як «діяння» перетворювались на «історію»

«репортажів» про поточні події - як-от твір італійця Джакомо Філіпо Форесті з Берґамо «Novissimae historiarum omnium repercussiones» («Найновіші відоб­раження усіх історій», 1513 р.), а та­кож на генеалогічно-оповідний жанр: саме так, скажімо, названо трактат ос­таннього католицького примаса Шве­ції Олава Маґнуса «Historia de omnibus Gothorum Steonumque regibus» («Істо­рія про всіх готських і шведських ко­ролів», 1554 р.).

Врешті, у XVII ст. слово «історія», обростаючи методологічним верста­том, про що детальніше мова піде далі, помалу витісняє на другий план свого конкурента - «діяння». При цьому во­ни характерно міняються місцями: узагальнювальні праці щораз частіше називають себе «історією», натомість oпис-репортаж ще деякий час зберігає назву «діянь». За виразний приклад тут можуть правити твори литовсько­го ерудита, єзуїта Войцеха Кояловича, чиєму перу, поміж іншого, належали дві замалим не водночас видані праці: узагальнювальний твір «Нistoriae Lithuaniae pars prior» («Перша частина історії Литви», 1650 р.) і опис битв на початку козацької революції «De rebus аппо 1648 еt 1649 сопtra Zaporovious Соsacos gestis» («Про діяння 1648 і 1649 року проти запорозьких козаків», 1651 р.). Прикметно, що словом «істо­рія» стали йменувати себе навіть ті твори, що доти підпадали під жанр і назву «життєписів» (vita). Саме так, зокрема, затитуловано життєпис поль­ського короля Владислава IV пера Станіслава Кобержицького: «Historia Vladislai, Poloniae et Sueciae principis…» («Історія Владислава, володаря Поль­щі та Швеції...», 1655 р.). Ба навіть дав­ні хроніки публікатори XVII ст. поча­ли перейменовувати на «історії», як це сталося з першим виданням Длуґоша: Ян Щасний Гербурт, публікуючи 1615 р. у власній друкарні в Добромилі урив­ки з Длуґошевих анналів, назвав їх «Historia Polonica».

Не останню роль у згаданій мутації понять, слід думати, відіграла практика тогочасних «учителів Европи» - єзуї­тів. Ще 1568 р. генерал Товариства

[ 29 ]

Розділ 1. Чим є та для Чого пишеться історія

Ісуса Франческо Борджіа зобов'язав місце­ві осередки Товариства складати звіти з описом свого заснування та розростан­ня. Такі описи називалися historiae, себ­то ті-таки «репортажі» з місця подій. Від 1598 р. «історії» належало надсила­ти до Рима щотри роки, тож їх укладали в послідовний і детальний текст, як, на­приклад, збережену до нашого часу дво­томну «Історію Львівської колегії Това­риства Ісуса... описану до року 1665» (Historia Collegii Leopoliensis Socientatis lesu… descripta ad annum 1665»). На по­чатку XVII ст., за розпорядженням гене­рала Клаудіо Аквавіви, дійшло до укла­дання зведеної історії Товариства на підставі нагромаджених «історій-репортажів». Перший том цієї праці, що його впорядкував Ніколо Орландині, побачив світ в Антверпені 1614 р. під за­головком «Historiae Societatis lesu pars prima...» («Історії Товариства Ісуса час­тина перша...»). Загалом же між 1614-1661 рр. вийшло п'ять томів («частин») цієї історії, до специфіки якої ми ще по­вернемось, обговорюючи засади історіописання барокових ерудитів.

В останній чверті XVII ст. слово «історія» здобуває вже незворотну пе­ремогу у заголовках найрізноманіт­ніших жанрів історіописання. Для прик­ладу, всі написані між 1682-1692 рр. чо­тири твори офіційного історіографа шведського королівського двору, ви­датного німецького правознавця та політичного мислителя Самуеля Пуфендорфа, що загалом обіймають по­над 50 томів, містять у назві слово «історія»: «Вступ до історії благород­них імперій і держав...», «Шведська державна історія...», «Історія правлін­ня Карла Ґустава», «Історія держав­ного правління Великого Курфюрста». Так само озаголовлені: латиномовна праця із «всесвітньої історії» німець­кого ерудита Марка Боксгорна - «Historia universalis sacra et profana» («За­гальна історія священна й світська», 1675 р.); книжка пруського вченого Кристофа Гарткноха «Alt- und neues Proussen oder Prousischer Historien zwei Theile («Дві частини пруської історії, або Давні та нові пруси», 1684 р.); історія Польщі {«Historiae Poloniae pars prior») силезького ерудита Йоахіма Пасторія (1680 і 1685 рр.), що

4. Автограф Яна Длуґоша. Друга половина XV ст.

 

[ 30 ]

Народження «історіографії»

містила й видану ним 1652 р. окре­му розвідку про козацьку революцію тощо.

Невдовзі, у XVIII ст., завдяки ак­тивній інтервенції в історіописання фі­лософських абстракцій, про що де­тальніше йтиметься далі, утвердилося й поширене до сьогодні подвійне значення слова «історія» - ним стали познача­ти як самі події минулого, так їх описи.

Народження «історіографії»

 

Раціональне мислення Просвітниц­тва вирішило навести лад у недисциплінованому перемішуванні двох щойно згаданих понять. Відтак наро­джується слово історіографія, що в дослівному перекладі означає «опису­вання історії» (від грецького (h)istoria + graphe [описування]). Втім, цей ви­нахід спирався на узвичаєній речі, бо ще з XVI ст. при королівських дворах та університетах існували посади «іс­торіографів» із відповідними функція­ми. Зокрема, офіційним історіографом польського короля Зиґмунта І Старого бувперший польський картограф Бернард Ваповський (бл. 1450-1535), ав­тор доведеної до 1535 р. хроніки й опи­су війни 1508 р. між Великим князів­ством Литовським і Московією «De bello a Sigizmundo I, rege Poloniae, contra Moscos gesto аппо 1508» («Про війну, ведену королем Польщі Зиґмунтом І проти московитів у 1508 році»). Обидві праці повністю опубліковано лише в XIXст.; принагідно варто додати, що вони містять найдокладнішу інформацію про особу та повстання князя Михайла Глинського. Університетсь­кий офіційний історіограф фіксується на теренах Речі Посполитої уперше при Краківській академії, де 1621 р. цю посаду обійняв доктор медицини Ян Петрицій, до речі - уродженець Льво­ва. Заняття історією вочевидь не нале­жало до пріоритетів професора-медика, але одну працю, як ми тепер сказа­ли б - на актуальну тему, він залишив. Це тричі перевидана в Кракові (1622, 1632 і 1637 р.) книжечка «Rerum in Polonia ac praecinue belli cum Osmano Turcarum imperatore gesti finitique historia аппо 1620 et 1621» («Історія діянь у Польщі, а особливо здійсненої і завер­шеної війни 1620 та 1621 р. з Османом, імператором турків»).

Але й терміну «історіографія» не су­дилося втримати монополію на одно­значність. Починаючи від XIX ст. й до сьогодні ми під «історіографією» ро­зуміємо: 1) сукупність праць із тих чи тих ділянок історії, 2) наукову дис­ципліну, що вивчає стан історичної на­уки та історію історичного знання.

У першому випадку словом «істо­ріографія» позначають перелік праць, присвячених тим чи тим питанням, як-от історіографія козацьких воєн; історіографія Голодомору; історіог­рафія історії освіти тощо. Слово «істо­ріографія», що фіксує тут назви роз­відок із певної ділянки знань, в такий спосіб, по суті, ототожнено з бібліо­графічним переліком - доконечним вступним кроком до будь-якого дослі­дження.

Натомість у другому випадку під поняття «історіографії» підпадає ціла низка дослідницьких напрямів, як-от:

[ 31 ]

Розділ 1. Чим є та для Чого пишеться історія

а) історія історіографії, себто про­стеження кола інтересів якогось на­уковця чи групи науковців - школи, течії тощо (такий напрям, своєю чер­гою, може набувати ознак біографістики - коли в центрі уваги дослідника стоять походження, освіта, особисте життя чи перипетії кар'єри науковця); б) історія науки - коли акцент пос­тавлено або на інституційних моментах роботи певної групи науковців (органі­заційних засадах її функціонування, відповідних періодичних виданнях, членстві в різних наукових товариствах тощо), або на вивченні академічного світу як професійного та соціяльного середовища; в) історія ідей - коли ми зосереджуємося на зіставленні історіо­графічного твору/творів із певними ідеями чи/або ідеологіями, пошире­ними в той чи той час, або ж, навпаки, інспірованими самою історіографією; г) методологія історії - коли йдеться про вживані певним науковцем, шко­лою чи течією методи дослідження та принципи пояснення/описування ми­нулого. Принагідно варто завважити, що методологію часто плутають із фі­лософією історії. Насправді це різні речі. Методологія зосереджена на при­кладній роботі історика, натомість філософія історії (інколи її ще назива­ють історіософією) - це галузь філо­софії, яка розмірковує над універсаль­ною значущістю минулого як скарб­ниці досвіду людства («сенсом істо­рії»), над феноменом сприйняття лю­диною часу тощо.

Врешті, історіографія є частиною широко витлумаченої культури і, з по­гляду культурних студій, становить не менш вдячний матеріял для досліджен­ня, ніж красне письменство, малярство, архітектура, музика тощо, бо всі разом вони відбивають притаманний тій чи тій епосі «дух часу». Адже, як писав ще 1942 р. видатний французький історик Люсьєн Февр, кожна епоха витворює «власний ментальний Усесвіт», зокре­ма власні уявлення про минуле, засто­совуючи інакші методи інтелектуаль­ного пошуку, даючи інакші пояснення одним і тим самим подіям і керуючись інакшими мотивами інтересу.

 

«Строга мова» історіописання

 

У перебігу перетворення барвистих оповідок на науку історія мусила за­своїти й доти невластиву їй «наукову мову», себто систему певних, загально-прийнятих і наділених усталеним зміс­том, понять. Тож стисло перегляньмо той поняттєвий арсенал, до якого істори­ка призвичаїли починаючи з XIX ст. - доби «унауковлення» (сцієнтизації) історії. Сюди належать передусім такі поняття: об'єкт і предмет дослідження, метод дослідження, історичний факт, історизм, історична пам'ять, історична свідомість.

Щодо перших трьох понять, то ни­ми послуговується будь-яка галузь науки, позначаючи словом об'єкт явище, що його вона вивчає, словом предмет — конкретний прояв цього явища, а словом метод - сукупність прийомів, за допомоги яких ми діста­ємо потрібну інформацію. Правду ка­жучи, слово «об'єкт» потрапило до цього клубу не за адресою, увійшовши

 

[ 32 ]

«Строга мова» історіописання

в лексикон історика впродовж другої половини XIX ст., на хвилі ото­тожнення історичної науки з приро­дознавством. Природознавець справді оперує реально наявними «об'єкта­ми», натомість історик доступу до ре­альности не має, бо не може мати: йо­го «об'єкт» - це суто мисленнєва кон­струкція. Як початківцю обережно обійти поширене в Україні до сьогодні «матеріялістичне» сприйняття історії, не роздратувавши рецензента, - спро­бую порадити в останньому розділі цієї праці. Тут же зазначу, що з «пред­метом» справи простіші: зазвичай ідеться про цілком конкретні речі, обчислювані й описувані. Наприклад, при дослідженні освітньої діяльности Товариства Ісуса «предметом» бу­дуть єзуїтські підручники або склад учителів/учнів певного колегіуму, або матеріяльне забезпечення на­вчання тощо; у дослідженні з історії найманського війська - зафіксована в джерелах процедура вербування найманців, або платня, або їхній соціяльний склад, або озброєння, то­що. Стосовно ж методів історичного дослідження, то їх детальніший роз­гляд чекає на нас далі, коли мова піде про джерело та способи його інтер­претації.

Решта згаданих повище понять не настільки однозначні. Найпростішимз-поміж них на позір здається поняття історичний факт, себто те, що десь колись реально сталося (з латинського factum - дослівно «здійснене»). Саме так тлумачила «факт» класична історіографія XIX століття. Натомість у XXст. цю прозорість було скаламучено. Оскільки історикові не дано особи­сто споглядати перебіг описуваного ним «факту», то й сам цей «факт» по­стає лише як витвір пізнавальної про­цедури - отже, перетворюється з ре­ального («твердого») на уявний. Це, звісно, не означає, що «твердих фак­тів» не було взагалі. Королі правили, війни точилися, люди скоювали злочи­ни й робили шляхетні вчинки, але все це, за висловом польського теоретика історіописання Єжи Топольського, «передано на нашу ласку». Адже те, що ми наводимо в своєму описі як «факт», було пересіяне через подвійне сито. Спершу його препарував автор джере­ла, вихопивши з безмежжя людей і подій те, що привернуло його особисту увагу, а далі - історик, який, своєю чер­гою, довільно помістив цю інформацію в шерег інших «фактів» - на його влас­ну думку, чимось пов'язаних. Аби зро­зуміти, наскільки умовним є перше й друге сортування, досить уявити собі, скільки «фактів» трапляється у житті людини чи певної спільноти протягом одного лише дня (звідси жарт, що історію «як вона була насправді» може побачити тільки «око Бога»). Під цим кутом зору знайдене істориком свід­чення про «факт» саме по собі ще нічо­го не означає - ну, сталося, то й сталося. Натомість коли історик прилаштує це свідчення на якійсь цілісній мапі мину­лого, — «факт» починає «оповідати», «свідчити», «переконувати» і т. ін. (кожному з нас добре відомі ці мовні кліше; тут варто нагадати каламбур вже згаданого Гейдена Байта: мовляв, історія - це всього лиш історіографія). Отже, послуговуючись поняттям

 

[ 33 ]

Розділ 1. Чим є та для Чого пишеться історія

«історичний факт», ми завжди мусимо пам'ятати про його відносний, сконст­руйований самим істориком зміст.

Засади конструювання певних ці­лостей із розрізнених свідчень назива­ють історизмом. У шкільному спроще­нні історизм визначають як принцип, за яким кожне явище належить роз­глядати лише з урахуванням ознак, притаманних його часові й місцю по­дії. Насправді ж ідеться про складніші речі, та й саме поняття історизму має різні змісти. У філософському контек­сті його вперше вжив 1797 р. німець­кий філософ та історик літератури Фридрих Шлєґель, опонуючи універсалістським філософським доктринам Просвітництва, а наприкінці XIX ст. спопуляризував також німецький фі­лософ Вільгельм Дільтей, обґрунто­вуючи відносний характер всякого знання, оскільки воно залежить від ро­зуму індивіда та від часу, в якому той живе. Що ж до історизму як пізнаваль­ної стратегії вивчення минулого, то він утвердився в німецькій романтичній історіографії першої третини XIX сто­ліття. Керуючися вірою в підпорядко­ваність світу божественному Розу­мові, історики розглядали кожну епо­ху чи культуру в історії людства як згори наділену притаманною лише їй «історичною ідеєю» (historische Idee), себто власним призначенням і сенсом (за висловом Вільгельма фон Гум-больдта, «внутрішньою правдою»). Отже, належало за допомоги знань та інтуїції осягнути цю, найвищу, сут­ність явищ, спираючися на них самих, а не судячи про одну епоху на підставі іншої (той-таки Гумбольдт формулює це як уміння «розпізнати в кожній по­дії контури історії в цілому», а Лєопольд фон Ранке - як уміння «прочи­тати святий ієрогліф» історії). Позити­вістська парадигма пояснення минуло­го (про неї детально йтиметься далі), яка набула популярности в другій по­ловині XIX ст. поза межами Німеччи­ни, відкидала історизм німецького зразка, наполягаючи на тому, що пе­ребіг будь-якої історії підпорядковано не туманній «історичній ідеї», а неу­хильним законам розвитку та проґресу. Такий принцип спекулятивної філо­софії історії дістав назву історицизму: Карл Попер пізніше іронічно назве йо­го вірою в можливість передбачати майбутнє на підставі законів історії. На завершення нагадаю суто радянський парадокс: у термінологічних словниках радянського часу під гаслом «істо­ризм» викладалося достоту те, що на­справді належить до прикмет «істори­цизму» (те саме надибуємо й у багать­ох сучасних українських довідниках).

Що ж до поняття історична па­м'ять, то це - красива метафора й не більше. Адже людська пам'ять про пе­режите зазвичай не сягає глибше трьох поколінь, тож ідеться про вига­даний образ минулого - певне «колек­тивне переживання», яке згуртовує спільноту в цілісну одиницю завдяки спільним «спогадам» про нібито єди­ного предка, про спільно освоєну/здо­буту територію, про спільно пережиті успіхи й невдачі тощо. В цьому сенсі «історична пам'ять», по суті, тотожна мітові, бо вибирає з хаотичного плину сущого лише якісь певні, потрібні спільноті, вартості, а також дає змогу

 

 

[ 34 ]

Оманлива прозорість «строгої мови», або Ефект «золотих галушок»

долати тимчасовість і скороминущість життя окремої людини. Врешті, в добу націотворення саме на підставі котро­гось із «образів минулого», що цирку­люють у спільноті (наприклад, для Ук­раїни - козацького), постає пантеон національних святощів - оточених аврою самопожертви героїв, подвигів, перемог, поразок тощо. Своєю чергою, цей пантеон щільно вмонтовують у по­дальшу національну культуру через безнастанні відтворення у мистецтві, красному письменстві, шкільній освіті тощо, а відтак канон «історичної па­м'яті» нації остаточно цементується як «правда історії».

З огляду на сказане, «історична па­м'ять» аж ніяк не корелює з науковим історіописанням - завжди дискусій­ною й засадничо фрагментарною ре­конструкцією минулого. Як влучно писав 1984 р. П'єр Нора у передмові до першого тому семитомної «Історії пам'яті» («Les lieux de memoire»; ми до неї ще повернемося):

Оскільки пам'ять емоційна й лег­ковірна, то її влаштовують лише ті деталі, які її підкріплюють. [...] Історія ж як операція інтелектуальна й секуляризаторська вимагає аналізу та критичного дискурсу. Пам'ять прилаштовує спогад серед священ­ного, історія ж виганяє його звідти, вона завжди говорить прозою.

 

На відміну від «історичної пам'яті», себто пересічно усталеного в певній спільноті образу минулого, поняття історичної свідомости стосується передусім історика, який ставить минулому власні запитання, хоча зрозуміло, що провести чітку демаркаційну лінію між тим і тим навряд чи можливо - адже історики не падають з неба у свій час і свою країну. В прикладному сенсі по­няття «історичної свідомости» пов'язу­ють із властивою тій чи тій культурній добі манерою описувати минуле - сві­тоглядними засадами, способом відбо­ру «фактів» і монтування їх в оповідну цілість, стилістикою тощо (наприклад, можна говорити про античну, середнь­овічну, ренесансну і т. д. історичну сві­домість).

 

Оманлива прозорість «строгої мови», або Ефект «золотих галушок»

 

Згадані поняття - це набуток за­гальноприйнятої «конвенції» у сфері пізнання як такого. Інша річ - так звані «оперативні терміни», себто кон­кретніші поняття, за допомоги яких описують те чи те явище. Сьогодні, ко­ли історія перетворилась (чи при­наймні перетворюється) на «науку по­над кордонами», узгодження їх змісту теж набуло актуальности. Скажімо, чи тотожні між собою українське слово «держава», російське «государство», польське «panstwo», французьке «etat», італійське «stato», англійське «state»? Чи збігаються такі вочевидь різні за етимологією поняття, як «уряд», «правительство» та «government»? Адже термінологічні поля, цими та купою інших термінів породжені, відбивають не тільки різну «географію мов», а й різні типи історичного розвитку та відмінні процеси становлення полі­тичної й інтелектуальної культури.

[ 35 ]