Постмодернізм як «нова філософія історії»



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Постмодернізм як «нова філософія історії»



пекла, і веде як не в пекло, то в бо­жевільню - це вже напевно. А нам, тимчасовим мешканцям цього світу, який наразі ще не перетворився на божевільню, це не до вподоби - нас лякає нескінченність, що віддаля­ється мірою того, як ми до неї на­ближаємося; нам до душі скінченне в усій його скромності, конкретне, те, що можна вхопити думкою, те, що здатне служити основою нашого існування та відправним пунктом наших дій.

Проте запозичене від постмодер­нізму сприйняття будь-якого джерела як тексту з власною внутрішньою логікою прислужилося и історикам, під­штовхнувши їх до детального вивчен­ня контексту, в якому виникло й функціонувало джерело або історіо­графічний твір, - його мови, культур­них навичок і позиції автора, обставин написання тощо. Мало хто з істориків замислюється, чи він конструює а чи реконструює минуле, але принаймні, навіть усвідомлюючи, що, всупереч заклинанням вірних лицарів «об'єк­тивного знання», нам доступні лише уламки, розриви та «хаос одинично­го», в душі переконаний, що таки ре­конструює. Якими методами та як - піде мова далі.


Розділ 8

 

Історик сам на сам із джерелом:

різновиди джерел і способи

їх інтерпретації

 

 

Переписувач книг.

Гравюра за мініатюрою XII cm.


Джерело, за образним висловом Робіна Колінгвуда, - це сировина, з якої виготовляють історію. Адже єдиний спосіб перевірити, чи не морочать нам укотре голову байкою, скажімо, про повальну письменність людей трипільської культури, - це знайти якісь сліди цієї письменности: зв'язні тексти, написи на вжиткових предме­тах тощо. Один палкий аматор історії за моєї бутности в архіві разів скільки присилав запит із проханням вислати йому довідку про те, поховано Та­раса Бульбу, й щиро обурювався, що недбалі архівісти такої довідки не шлють. Цей кумедний епізод добре демонструє різницю між професійним й аматорським сприйняттям історії. Аматорові досить повірити, що було так, як йому хотілося б. Натомість фа­ховий історик — це невільник джере­ла, бо мусить знайти свідчення про те, що його цікавить. І коли джерела не містять жодної згадки про Тараса «Бульбу, то ми не маємо права вводити цього персонажа, дарма що він такий колоритний, у розвідку про перебіг козацьких'повстань, - з тієї простої причини, що універсальною ознакою всякої науки, зокрема історичної, є доведення підстав, на яких засновано те чи те судження.

Коли та як ширшав

репертуар джерел

Однак самі по собі джерела - це ще тільки купка цегли, з якої історик зму­рує фундамент під свою оповідь про минуле. Як писав Бенедетто Кроче, це «труп без душі», і тільки «ожививши» джерело своїми знаннями, інтелектом й уявою, історик перетворить низку свідчень на «історію», себто в якийсь спосіб організовану розповідь. По­тенційно свідченням для історика може стати геть усе - від чоловічка, що його намалювала на стіні печери первісна людина, до філософського трактату чи промови генерального секретаря ООН. Отак широко, проте, поняття джерела трактували не завжди. Почавши з Геродота, кожне покоління носіїв чергової історичної свідомости формулювало дедалі складніші питання до минулого, і мірою того, як накопичувалося істо­ричне знання, виникала потреба «роз­питувати» про минуле щораз нові й нові джерела. З другого боку, дедалі більше зростала фахова компетентність

 

 

[229]


Розділ 8. Історик сам на сам із джерелом...

історика, а відтак ускладнювалися й самі питання - від простого що сталося до складнішого як та чому це сталося, ще далі - чи джерело достовірно опо­відає, як та чому це сталося, аж до сьо­годнішнього - чим керувалися люди, які робили те, що робили. В такий спо­сіб помалу утверджувалося наше те­перішнє ставлення до джерел, коли ми, слідом за Марком Блоком, беремо за джерело все, що «видає присутність людини». Ставлячи джерелу нові й но­ві запитання, ми таким чином примно­жуємо історичне знання: адже «білими плямами» минулого насправді є не сю­жети, що їх досі не описано, а питання, яких досі не поставив історик. Своєю чергою, поява одного нового питання обвально тягне за собою вервечку інших, і власне в такий спосіб — у кон­куренції відповідей і гіпотез — розви­вається історична наука.

Джерельну базу історіописання, як пам'ятаємо, започаткували винахідни­ки «усної історії» - Геродот і Тукідид, які збирали свідчення, розпитуючи су­часників та очевидців. В еліністично-римську добу, коли великі діяння предків покрив морок століть, а покій­ників не розпитаєш, народилася ком­пілятивна історія: джерелом для неї служили праці попередників та леген­ди й перекази. Творам еліністичних і римських компіляторів неабияк пота­ланило: з падінням Римської імперії їхні тексти самі набули статусу джере­ла, і в такій функції завдають клопоту сучасним історикам до сьогодні, бо ж іди знай, де Полібій, Плутарх, Лівій чи Светоній фантазують, а де оповідають wie es eigentlich gewesen (Цезареві, Taцитові й Флавієві, що описували, по-сучасному кажучи, актуальні події,вірити легше, але, звісно, теж із примруженням ока - на зразок того, як ми сприймаємо мемуари теперішніх генералів-відставників). Мало того, іта­лійські гуманісти XV ст. власне до ан­тичних текстів уперше запровадили саме поняття «джерело», закликавши повернутися «до джерел» (ad fontesi сучасної їм історії та культури. Гуманісти зневажали середньовічні хроніки як продукт «темних віків», та ба. Вже невдовзі ці хроніки зроблять таку саму блискучу кар'єру, як і твори asi тичних авторів, і стануть чи не основ­ним джерелом з історії Середньовіччя. Самі ж середньовічні хроністи працю­вали за античним рецептом, себто де­що компілювали з попередників, дещо брали з легенд і переказів, а дещо опи­сували «наживо» - на підставі влас­них спостережень за подіями.

Революційні новації у цю понадти-сячолітну традицію внесло XVII ст. - доба зародження критичного мислен­ня, на яку припадають перші спроби перевірити вірогідність усталеного ре­пертуару свідчень, узятих із творів ан­тичних і середньовічних авторів. Від­так «історіографія ерудитів» починав широко використовувати доти майже незадіяні різновиди джерел: законо­давчі та нормативні акти, королівські привілеї, дипломатичні угоди, доку­менти папської канцелярії та навіть нетекстові джерела на кшталт монет чи гербів. У XVIII ст. цей перелік доповнила «історіографія антикварів», перейнявшись особливим пієтетом до старих рукописних кодексів ( «мануск-

 

[230]



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.220.231.235 (0.005 с.)