Розділ 6. «Антипозитивістський бунт» на зламі ХІХ-ХХ століть



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Розділ 6. «Антипозитивістський бунт» на зламі ХІХ-ХХ століть



лосний неоромантичному світобаченню та натхнений ідеєю подолання буденності енергією героїчного чину. Метром-теоретиком нового історіографічного на­пряму став молодий історик Краківсько­го (з 1905 р. - викладач, далі професор Львівського) університету Станіслав Закшевський (1873-1936), який 1896 p., у промові з нагоди річниці смерти Йоахіма Лєлєвеля, закинув своїм учителям, історикам Краківської школи, «от­руєння народу» непатріотичним погля­дом на минуле. У пізнішій двотомній збірці статей «Zagadnienia historyczne» («Проб­леми історії», 1908 p.) Закшевський гост­ро виступає проти позитивістської течії в польській історіографії, що, за його ви­словом, призвела до «розриву з мину­лим», тоді як найважливіше завдання історика - це «вишкіл людей, просякну­тих жагою чину». Отже, в основі історич­ного пізнання має лежати не відстороне­не дослідження, а інтуїція, що дає змогу «відчути зв'язок між теперішнім і мину­лим», побачити людську енергію, «яка виходить поза пересічну міру й моно­тонність» завдяки розумові, волі й праг­ненню до влади «сильних людей» (тут, як бачимо, присутня виразна апеляція до Ніцше).

На практичному рівні ідеї Закшевського найповніше втілено у працях іншо­го професора Львівського університе­ту - Шимона Аскеназі (1865-1935), блискучого лектора та яскравого сти­ліста, автора, зокрема, дуже популярної книжки «Książę Józef Poniatowski» («Князь Юзеф Понятовський», 1904 p.; далі лише до 1913 р. двічі перевидавала­ся) і тритомної монографії «Napoleon а Pólska» («Наполеон і Польща», 1918-1919 pp.). Наділені залізним духом, персонажі цих праць жертвують власна» життям у боротьбі за незалежність Польщі, що має послужити взірцем для чита­ча. За висловом історика, такі герої-символи є «сильнішими й правдивішими ніж правда», адже «без ідеалів не мо­жуть існувати ні народи, ні мислителі». Оцінюючи творчість Аскеназі, сучасний польський дослідник Мірослав Філіпович слушно зауважує:

Аскеназі був найвидатнішим представником неоромантичного нурту | в польській історіографії. [...] Можна сказати, що власне на працях Acкеназі було виховане те покоління, іякому в роки Першої світової війни та після неї довелося боротися за ' незалежну Польщу.

 

Під безсумнівним впливом Краків ко-львівських неоромантиків написано праці вже згадуваного «батька держав­ницької школи» в українській історіо- графії, слухача Краківського університету Вацлава (Вячеслава) Липинського (1882-1931) «Stanislaw Michał Krzyczew. Z dziejów walki szlachty ukraińskiej w szeregachpowstańczychpodwodzą Bohdana Chmielnickiego» («Станіслав Михайло Кричевський. З історії боротьби ук­раїнської шляхти в повстанських лавах під проводом Богдана Хмельницького», 1912 р.) та «Україна на переломі (1657-1659). Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-м сто­літті» (1920 p.). З одного боку, цим пра­цям притаманна властива Краківській школі абсолютизація держави як конеч­ної умови національного буття, — мотив для української народницької історіог-

[194]


Неоромантичний струмінь в історіографіях «скривджених історією» націй

рафії засадничо чужий. З другого боку, героїв своїх книжок (Кричевського і Хмельницького) Липинський моделює як символи жертовної посвятивищій ідеї визволення України - носіїв «жит­тєвої сили» й «енергії», що тягнуть за со­бою пасивну масу власною «титанічною волею». Неоромантичний патос вимагав відповідної риторики, тим-то обидві праці Липинського витримано в образ­но-драматичних тонах, із застосуванням численних метафор, епітетів, патетичних повторів та апеляцій до читацького спів­переживання. За достатній приклад тут може правити ось такий пасаж із перед­мови до «Станіслава Михайла Кричевського»:

Для нас, людей ХХ-го століття, які сліпо вірять у творчу всемогутність парламентарних промов, які побож­но схиляють чоло перед потугою друкарської фарби й журналістсь­ких пер, які дивляться на життя й розвиток суспільства через призму літературних настроїв чи будують майбутнє народу на збільшенні, для прикладу, випуску молочної про­дукції, - може сьогодні здатися нез­розумілою така добровільна данина з власної крови своїх найліпших синів, що її тоді склав у жертву наш народ за свою свободу, за визволен­ня. Але не гадаймо принаймні, що ця жертва пішла намарно. Бо якщо ми сьогодні існуємо як окремий на­род, якщо розвиваємо свою інди­відуальність та щодня її зміцнюємо як український народ, то завдя­чуємоцим великій революції 1648 року. [...] Врешті, з духовної спад­щини, успадкованої від козацьких воєн, виріс Шевченко, виріс увесь наш теперішній рух відродження, виросла вся теперішня Україна.

 

Залишається додати, що, на жаль, шляхетні поривання неоромантиків на свій спосіб зміцнили підґрунтя для ідей, кардинально протилежних і шляхет­ності, і людяності, бо створювали жи­вильне середовище для національної мегаломанії. Це далося взнаки вже за Першої світової війни, а надто - у між­воєнний період, після того як війна, ого­ливши кризу європейської ліберальної демократії, без перебільшення відкрила ворота для поширення радикальних версій антилібералізму, інтегрального націоналізму та, врешті, расизму. Сут­тєво прислужилися до цього ідеї ірра­ціональної філософії кінця XIX- по­чатку XX ст. щодо ролі інтуїції та ві­тальної енергії в бутті людства. Пере-

 

[195]



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.220.231.235 (0.005 с.)