Правове становище рабів у Римському суспільстві.

Рабство виникло у Римі ще до утворення держави. Його по­ява призвела до першого глибокого соціального, класового поділу лю дей на вільних та рабів, а його подальший розвиток — до розкладу пер­віснообщинного ладу.

Напередодні утворення і на початку існування Римської держави, як уже зазначалося, рабство мало патріархальний характер: раби були не­численними, жили в сім'ях господарів, разом з ними працювали. їх навіть називали гатиіиз — слово походить від лат. гатіїіа, що означає "сім'я", "домочадці". Проте в III ст. до н.е. внаслідок постійних завойовницьких війн кількість рабів зростає, і їхня праця використовується у щораз шир­ших масштабах. Рабство набуває античних форм, воно стає основою всього виробництва, витісняючи дедалі більшою мірою працю вільних селян і ремісників. Максимального рівня досягає експлуатація рабів, які перетворилися в основних виробників матеріальних благ. Рабовласни­ки вдаються до найжорстокіших методів експлуатації, примушуючи їх працювати до повного виснаження. Раба не вважають за людину, його власник мав над ним право життя і смерті. Позбавлені найелементарні­ших умов людського існування, напівголодні та напівголі раби працю­вали від зорі до зорі, а за найменшу провину терпіли найстрахітливіші покарання. Раба можна було продати і за безцінь купити. На зміну тер­міна гатиіш приходить поняття — ішігшпепШт тосаіе (розмовляюче знаряддя). Раб стає просто рабом — зегуиз, або зсіауе.

На цьому ґрунті неухильно зростав антагонізм між рабовласни­ками і рабами, щораз частіше виникали повстання рабів, які набува­ють дедалі більшого обсягу (зокрема, у 419,217, 198,192,182,133,104, 100 рр. до н.е.).

З юридичного погляду раб не був суб'єктом, а лише об'єктом права. За ним не визнавалося жодної правоздатності. До раба з боку господа­ря чи інших громадян було таке ж ставлення, як до речі, речі живої, тілесної, але речі — і не більше. Отже, як об'єкт права власності його можна купити, продати, подарувати, передати у спадок, віддати в заста­ву. Раба можна було і вбити. Держава у відносини господарів з рабами не втручалась (за винятком окремих випадків), жодних гарантій захис­ту рабів не встановлювала, навпаки, підтримувала щодо них політику терору і насильства.

Раби перебували у приватній і державній власності. Способи вста­новлення рабства були такі: 1) військовий полон або захоплення чужої людини, належної до общини-міста чи держави, не пов'язаної з Ри­мом жодним договором. Рим, як зазначалося, вів зі сусідами та інши­ми країнами постійні війни, причинами яких серед інших було захоп­лення рабів, котрі користувалися великим попитом на внутрішньому ринку. Продавались вони великими партіями і за кордон — для по­повнення державної скарбниці; 2) народження від рабині, навіть якщо батько був вільним (окрім випадку усиновлення ним цих дітей); 3) купівля рабів за кордоном; 4) у стародавньому праві — продаж римсь­кого громадянина у рабство (за межі Римської держави) у випадку скоє­ння особливо тяжких злочинів або віддання в рабство при несплаті боргів. У період монархії віддача у рабство іноді заміняла присуд до смертної кари, а також пов'язувалась з присудженням до праці у руд­никах. Такі раби називались хєгуі роепае (рабство як покарання).

Способи припинення рабства були такі:

1. Відпущення на волю раба його господарем. Це робили в при­сутності магістрату, який оголошував раба вільним. Господар міг звільнити раба й своїм заповітом. Тоді раб ставав вільним після всту­пу заповіту в дію (смерті господаря). Спочатку жодних обмежень у цій справі в законах чи звичаях не існувало. Але потім вони з'явля­ються (наприкінці існування республіки — на початку імперії). Отже, господар, котрий не досягнув 20 років, не міг відпускати рабів на волю без вагомих підстав. Звільнення рабів на шкоду кредитору (при житті господаря-боржника чи його заповітом) вважалося недійсним. Вста­новлюється також максимальна кількість рабів, яких можна відпус­тити за заповітом. Отже, якщо господареві належало від двох до деся­ти рабів, то можна було відпустити не більше третини; якщо від 30 до 100 — не більше чверті, понад 100 — не більше п'ятої частини, але всього не більше 100 рабів. У 10 р. до н.е. був виданий сенатускон-сульт, згідно з яким підлягали страті всі раби, які знаходились під одним дахом з господарем, якщо його вбили. Винятки допускались тільки тоді, коли доведено, що раб захищав господаря з небезпекою для свого життя.

Щоправда, іноді були спроби обмежити жорстокість у поведінці господарів з рабами. Так, на початку нашої ери видано закон Петро-нія, згідно з яким господар міг віддати раба на розправу диким звір'ям лише за вироком судді.

Звичайно, не в усіх рабів становище було таким тяжким. Раби (зок­рема з Греції, Єгипту) були й вчителями дітей господаря, лікарями, скульпторами, поетами, управителями маєтків та довіреними людь­ми. Вони могли мати навіть своїх рабів, заробляли гроші, одержували від господаря подарунки (землю, будинок), але нерухомість залишала­ся в кінцевому підсумку власністю господаря. Такі раби могли корис­туватися ринком, тобто продавати — купувати, але від імені господа­ря. За певними винятками, така діяльність рабів на господаря жодних зобов'язань не покладала. Матеріальне становище його у випадку дій раба могло лише поліпшуватись, однак не погіршуватись, бо тоді дії раба, що завдавали господареві шкоду, вважались недійсними.

2. Звільнення на волю рабів за ініціативою держави. Це мало місце переважно у випадках значної заслуги рабів перед суспільством, дер­жавою. Неодноразово, як засвідчує історія, римські урядовці, сенат до­відувались від рабів-донощиків про антидержавні змови, заплановані повстання, таємні переговори з іноземними державами, наближення і плани чужих військ тощо. Таких рабів-донощиків держава викупляла у власників, звільняла від рабства, давала грошову винагороду, іноді навіть надавала право римського громадянства.

Інші випадки викупу рабів у власників (примусові) — у зв'язку з систематичною надзвичайно жорстокою поведінкою господаря з ра­бами. Рабів тоді не звільняли, а продавали іншому господареві.

Держава могла продати або дати волю покинутому (вигнаному) господарем рабові (наприклад, господар його вигнав як непотрібного через хворобу, старість).

Правове становище відпущених з рабства людей (ІіЬегшті) визна­чалось положенням їх попереднього господаря. Вони набували його родового імені й потрапляли у правову категорію вільновідпущеників. У всіх випадках їх правоздатність була обмеженою. Вільновідпущени­ки не могли обіймати виборних посад у державі, брати шлюб з вільно-народженими. Зберігалася моральна і матеріальна залежність звільне­них від їх колишніх господарів. Вільновідпущеник повинен був на свя­та і з нагоди інших урочистих подій приносити господареві подарун­ки, надавати різні послуги, підтримку, працювати певну кількість днів у його господарстві. Без дозволу магістрату він не мав права пред'яви­ти господареві чи його дітям позов у суді. Господар на випадок смерті вільновідпущеника, якщо у того не було дітей, успадковував його май­но. Інтереси патрона гарантувались ще й тим, що коли вільновідпуще­ник не виконував передбачених під час обряду звільнення обов'язків стосовно господаря, то колишній господар мав право карати винного на свій розсуд. У випадках значних проступків винний карався держав­ними органами. В період імперії "невдячний" вільновідпущеник міг бути знову відданий у рабство його колишньому власникові або про­даний, а його вартість віддавали господареві.

Якщо звільнення раба відбувалося без дотримання встановлених правил і обрядів або якщо власник раба був латином, то звільнені на­бували права латинян. Вони не тільки не мали політичних прав і не могли брати з римлянами шлюб, а й не мали права заповідати своє майно, взагалі складати заповіти, їх діти без дозволу влади не могли спадкувати майно батьків; якщо власником раба був перегрин, то й звільнений ставав перегрином; якщо ж власник (римський громадя­нин) був визнаний негідним мати права римського громадянина, то й звільнений позбавлявся цих прав. Інтереси таких людей захищались лише нормами jus gentium, і вони не могли мешкати у Римі і в межах 100 миль довкола.

 

Державний устрій

У-І ст. до н.е. — це період швидко­го розвитку Римської держави. Внаслідок успішних воєн територія Риму безперервно зростає. Рим поширює панування на увесь Апеннінський півострів, потім на Іспанію, Францію, Британію, Балкани, частину Ма­лої Азії, Сирію, Палестину, Північну Африку.

В перші століття після утворення держави у Римі формується прав­ління у вигляді республіки, в якій ще порівняно довго зберігались орга­ни з епохи первіснообщинного ладу, що виникли в умовах міської об­щини (Народні збори, сенат, жрецькі колегії).

За суттю це була аристократична республіка, оскільки керівну роль у державі, незважаючила реформи Сервія Туллія, відігравали патриції. Впродовж тривалого часу лише з їх числа складався сенат, який в Римі мав більше значення, ніж Народні збори, з їхнього середовища обира­лися найвищі урядовці держави — консули, претори, диктатори, цен­зори, тільки вони здійснювали судочинство, обіймаючи високі судові посади. З їх числа обирався рекс — цар, посада котрого певний час зберігалася навіть після реформ Туллія (щоправда, у царя була відібрана повністю вся світська влада, але залишено релігійні функції). Зберіга­ли вплив жрецькі колегії (авгурів, понтифіків і феціалів), у складі яких до ІУст. до н.е. були тільки патриції.

Незважаючи на загалом домінуюче становище патриціїв у сус­пільно-політичному житті та державі, яке зберігалося впродовж ще майже двох століть після реформ Сервія Туллія, римляни називали свою державу, як уже згадувалося, Кез риЬНса (суспільна, громадська справа), чим наголошували на верховенстві, суверенітеті народу (рориіш готапиз). З будь-якої нагоди зазначався демократичний, народний характер державних інститутів. Безумовно, певні підстави для цього існували, адже формально Народні збори були найвищим, найавторитетнішим органом держави, і рішення їх вважалось оста­точним.

Народні збори. У Римі з давніх-давен, зокрема ще до виникнення держави, Народні збори вважалися носієм вищої влади. Називали їх коміціями (сотіїіа). Від зборів відрізнялися звичайні сходки населен­ня, де попередньо обговорювали різні поточні питання. На відміну від коміцій, рішення яких мало найвищу юридичну силу, рішення сходок юридичної сили не мали.

У період республіки існувало три види Народних зборів:

1) куріатні коміції (сотіїіа сигіаіа);

2) центуріатні коміції (сотіїіа сепіигіаїа);

3) трибугні коміції (сотіїіа ІгіЬиїа).

1. Куріатні коміції. Це найдавніший вид Народних зборів, які існу­вали ще до виникнення держави. В нових умовах вони зберігаються як пережиток старого ладу, не відіграючи жодної політичної ролі. Основні їхні функції — затвердження усиновлень (удочерінь) і релігійний об­ряд надання магістратам, обраним на центуріатних та трибутних комі­ціях, владних функцій (Іех сіє ітрегіо). З часом ці збори взагалі зник­ли. Остання з названих функцій перейшла до представників курій — 30 лікторів (за кількістю курій) і трьох авгурів (жерців).

2. Центуріатні коміції. Цей вид Народних зборів виник внаслідок реформ Сервія Туллія і був, по суті, зборами війська. Вони збиралися за межами міста (вважалося, що військо не може диктувати свою волю у священному місті Римі) на так званому Марсовому полі. Всі присутні на зборах воїни шикувалися за центуріями, яких налічувалося 193. Кож­на центурія мала один голос (голосував її командир — центуріон, по­передньо обговоривши питання на зборах центурії).

Центуріатні збори невдовзі стали основним, найважливішим ви­дом Народних зборів у Римі, оскільки саме воїни вирішували долю народу, країни загалом, захищаючи її від ворогів, оберігаючи свій край, його населення від поневолення, захоплюючи нові землі, рабів тощо.

До компетенції центуріатних зборів належали такі питання:

а) обрання вищих магістратів (консулів, преторів, цензорів);

б) розв'язання питань про оголошення війни, укладення миру;

в) прийняття нових общин, племен чи народів до складу Риму, на­дання громадянства;

г) прийняття законів, обговорення законодавчих пропозицій ма­гістратів і прийняття з цього приводу рішень;

д) розгляд скарг на вироки про смертну кару; є) інші справи.

Ухвали з винесених питань приймалися за більшістю голосів. Як зазначалося, голосування починалося з центурій вершників, потім І розряду та ін. Викликали ім'я центуріона кожної центурії, і він подавав голос "за" чи "проти". Якщо було набрано 97 голосів ("за" чи "проти"), голосування припинялось, бо ця кількість становила більшість.

У IV—III ст. до н.е. центуріатна система була реформована. У IV ст. згідно з реформою, запропонованою цензором Аппієм Клавдієм, до розрядів і центуріїв введено не тільки землевласників, а й інших грома­дян, котрі мали будь-яке майно зазначеної вартості (100, 75, 50, 25 і 11 тис. асів).

УIII ст. була проведена ще одна реформа. Кількість центурій у роз­рядах змінили: кожному розряду надано по 70 центурій. Збережено 18 центурій вершників, 2 — музикантів і 2 — ремісників та 1 — проле­тарів. Отже, кількість центурій зросла до 373. Ця реформа ліквідувала домінанту вершників і І розряду. Тепер для розв'язання питання по­трібно було 187 голосів. Вершники позбавлялися права голосувати пер­шими, оскільки порядок голосування визначався жеребом.

Ще більше зросло значення центуріатних зборів після видання в III ст. до н.е. закону Менія, згідно з яким сенат позбавлено права зат­верджувати рішення зборів.

3. Трибутні збори виникли внаслідок реформ Сервія Туллія. На відміну від центуріатних зборів — зборів війська, трибутні були збо­рами всього населення триб (але громадян), тобто зборами за терито­ріальним принципом. Розрізнялись два види трибутних зборів — спільні (патриціїв і плебеїв) і суто плебейські. Залежало це від того магістрату, який скликав збори. Якщо це був консул, претор чи цен­зор, то збори зазвичай скликали спільні; якщо плебейські магістра­ти — плебейські трибуни чи едили, то збори були плебейськими. У прак­тику увійшло, що трибутні збори здебільшого були плебейськими. По­станови спільних зборів називалися рориііксіга, плебейських — рІеЬізсіїа.

Спочатку трибутні збори порівняно з центуріатними вважалися другорядними. На них ухвалювали менш важливі рішення, обирали середнього рангу і нижчих магістратів (квесторів, курульних едилів та ін.), плебейських магістратів (плебейських, або народних трибунів та плебейських едилів), обговорювали й ухвалювали проекти законів, вне­сені преторами (1е§ез ргаеіогіае), розглядали скарги громадян на виро­ки про стягнення штрафів.

Трибутні збори скликали у Римі, в самому місті. Триб, як зазнача­лося, налічувалося 20 або 21. Однак кількість їх постійно зростала, і в III ст. до н.е. їх вже налічувалось 35, у тому числі 4 міські і 31 сільська. До цих триб потім входили й ті громадяни, котрі проживали в інших місцевостях (щойно завойованих Римом). Тобто триби вже не були територіальними об'єднаннями громадян за місцем проживання. На­лежність до тієї чи іншої триби стала спадковою. Звичайно, жителі віддалених сільських місцевостей навряд чи могли регулярно з'явля­тися на трибутні збори. Здебільшого в них брали участь мешканці міста і навколишніх регіонів. Але оскільки кворуму як такого тоді не існува ло, то й збори відбувалися за будь-якої кількості громадян. Голосуван­ня проходило за трибами. Кожна триба (35) мала один голос.

Роль трибутних зборів з часом зростала. Згідно зі законом Гортен­зія (287 р. до н.е.), рішення цих зборів стали обов'язковими для всього римського народу, всієї держави. Вони не потребували схвалення се­нату. До трибутних зборів після закону Гортензія перейшла майже вся законодавча діяльність. Тільки питання війни і миру завжди вирішу­валося центуріатними зборами.

Щодо порядку скликання названих зборів у Римі, винесення ними рішень, то скликалися вони не регулярно, а в міру потреби вищими магістратами, які мали верховну владу (докладно про це див. далі). Заз­далегідь населенню повідомляли питання, які заслуховуватимуться на зборах. Якщо центуріатні збори, як відомо, обов'язково проводили за межами міста, то трибутні — спочатку в місті (на Форумі чи на Капі-толії), а потім щораз частіше за містом — на Марсовому полі.

Починались центуріатні й трибутні збори на світанку і повинні були закінчитися до заходу сонця. Спочатку виконувались різні релігійні обряди, потім оголошувались питання і пропозиції стосовно їх розв'­язання. При потребі відбувалося обговорення. Якщо не виникало та­кої потреби або були відсутні промовці, проводили голосування. В ранній період республіки воно було відкритим, а з II ст. до н.е. введено таємне голосування. Обираючи магістратів, кожен громадянин діста­вав табличку, на якій писав ім'я кандидата. Потім центуріон чи пред­ставник триби голосували вже від імені центурії чи триби (теж таблич­ками). Тим, хто голосував за закони, видавали дві таблички. На одній була написана буква "II" — ші го§аз — "як пропонуєш", на іншій — буква "А" — апгі§ио — "як було попередньо". В урну кидали одну з табличок. Тим, хто розглядав скарги на вироки, також роздавали дві таблички з буквами "Ь" (ІіЬего) — "виправдати, звільнити" і "В" (сіашпо) — "засудити, винен".

При потребі збори можна було продовжити наступними днями. Вони могли бути призупинені (але не під час голосування) жерцями, зокрема, з приводу "несприяння богів", вищестоящим, (ніж той, хто скликав збори) магістратом, плебейськими трибунами.

У ранньореспубліканський період Народні збори відігравали знач­ну роль у державному житті Риму, проте не таку велику, як, скажімо, в Афінах. Тільки збори могли розв'язувати питання війни чи миру, тільки вони приймали і скасовували закони, обирали службових осіб тощо. Однак на відміну від Афін їх скликали нерегулярно, за бажанням сенату чи магістратів, багато важливих питань суспільного і державно­го життя вирішувалось поза ними.

 

Сенат

У Римській державі сенат мав дуже велике значення. Він збе­рігався ще з додержавного періоду і з утворенням держави став, по суті, відігравати серед державних органів домінуючу роль. У давнину кількість сенаторів становила 300 осіб — кожен рід (300) був представ­лений старійшиною. Хоч з утворенням держави родова організація втратила ^значення, проте кількість сенаторів збережено.

Спочатку сенаторів призначали консули, а з IV ст. до н.е. — цензо­ри. Вони складали список сенаторів (аІЬшп), записуючи їх у строгому порядку залежно від рангу (від попередньої посади, досвіду, авторите­ту). До складу сенату входили найперше колишні магістрати — консу­ли (сошиїаге), претори (ргаеіогіі) та інші поважні, заслужені особи, зокрема глави сімей, родів, полководці. Сенатора, який був у списку першим, називали ргіпсерз зепаШз. Він був своєрідним головуючим сенату (офіційно такої посади не існувало).

Сенат формувався на п'ять років. Після закінчення цього терміну список сенаторів переглядався. До наступного списку цензори могли декого і не внести (якщо попередній сенатор чимсь себе скомпромету­вав). Тривалий час сенаторами могли бути тільки патриції, а приблиз­но з 444 р. до н.е. — і плебеї (з найбагатших і найзнатніших родин). Обирали сенаторів здебільшого з вершників або громадян І розряду, тобто з найбільш багатих і впливових родин. Згодом ця знать виділи­лась у так званий сенаторський стан. Наприкінці існування республі­ки почали вимагати навіть певний майновий ценз для введення до скла­ду сенату (значно вищий, ніж колись для "вершників" чи І розряду — не менше як 1 млн сестерцій). Так сенат став органом служилої спадко­вої аристократії.

Призначали засідання сенату і головували на них вищі магістра­ти — консули чи претори, а з IV ст. до н.е. — ще й плебейські (народні) трибуни. Сторонніх осіб на засідання не допускали. Після доповіді го­ловуючого й обговорення питання сенат висловлював свою думку (за підсумками голосування) — кепатуз сопзиІШт, або сксгеШт. Оскільки сенат вважався формально дорадчою установою при вищих магістратах, то його рішення не було для них обов'язковим. Проте фактично рідко який магістрат наважувався виступати проти або не виконувати рішен­ня органу, де засідали найвпливовіші знатні та заслужені представники римського суспільства. Отож, сенат почав швидко і неухильно набувати авторитету, його рішення щораз більше впливають на хід державних справ, на розвиток римської історії загалом.

Визначилася й компетенція сенату — певне коло справ, які він роз глядав у обов'язковому порядку. Прийняті рішення стали обов'язко­вими до виконання.

Отже, по-перше, це були повноваження у законодавчій сфері, зок­рема в VI-V ст. до н.е. закони, прийняті центуріатними і трибутними Народними зборами, а також рішення плебісцитів і проведені збора­ми вибори службових осіб потребували затвердження сенату (раїгшп аисїогігаз). Однак у III ст. до н.е. затвердження сенатом законів центурі-атних зборів і результатів виборів було скасовано і замінено попереднім (до внесення у Народні збори) затвердженням проектів законів і спис­ку кандидатів на посади. Очевидно, ці заходи мали на меті уникнути конфліктів сенату з Народними зборами, оскільки тепер вони виража­ли свою волю лише з питань, уже схвалених сенатом. У 287 р. до н.е., як зазначалось, була також скасована вимога щодо схвалення сенатом по­станов плебейських зборів і законів, прийнятих трибутними коміція­ми. Але й після цієї реформи сенат, якщо були порушені формальні обставини під час скликання і проведення Народних зборів, міг ану­лювати їхні рішення.

По-друге, повноваження в адміністративній сфері. Сенат видавав розпорядження стосовно благоустрою, громадської безпеки. Зрештою, стало звичаєм, що кожен більш-менш важливий захід обговорювався спочатку в сенаті, від думки якого залежало його здійснення. Шляхом, скажімо, відмови у субсидуванні того чи іншого заходу сенат міг оста­точно вплинути на його впровадження чи невпровадження у життя.

По-третє — це повноваження у фінансовій сфері. Сенат складав п'ятирічний бюджет внутрішніх державних видатків і річний бюджет військових витрат. Від сенату залежало надання дозволу на понадбюд-жетні витрати. Він же розпоряджався встановленням деяких податків і додаткових джерел прибутків, зокрема неодноразово звертався до громадян з проханням віддати на потреби держави особисті збережен­ня — золото, срібло, прикраси тощо. Так було у критичні для Риму періоди його боротьби з ворогами. Сенат здійснював нагляд за управ­лінням державним майном, землями, їхнім розподілом. У розпоряд­женні сенату знаходилась державна скарбниця, під його наглядом — недоторканний запас золота і срібла, який зберігався у храмі Юпітера.

По-четверте, повноваження у галузі зовнішньої політики. Сенат вів переговори з іншими державами й народами, приймав і відправляв посольства, укладав мирні угоди (вони, щоправда, вимагали схвален­ня центуріатних зборів).

По-п'яте, повноваження у галузі військовій. Сенат затверджував розподіл провінцій (вони розділялися за жеребкуванням) і армій між воєначальниками.

По-шосте, повноваження у галузі культів. Сенат керував будовою храмів, призначав проведення релігійних церемоній, вводив культи нових богів тощо.

По-сьоме, при необхідності сенат був уповноважений вживати над­звичайні заходи стосовно управління чи порятунку держави. Отже, сенат у випадку особливої воєнної загрози Риму або виникненні внутрішніх масових конфліктів міг: 1) давати консулам розпоряджен­ня про призначення диктатора; 2) надавати магістратам надзвичайну і необмежену владу (це почало практикуватися з кінця II ст. до н.е., тоб­то в період різкого зростання соціально-економічних і політичних су­перечностей у суспільстві).

Отже, як бачимо, сенат мав великі повноваження і відігравав важ­ливу роль в управлінні суспільством. Особливо його роль зростає в другій половині періоду існування республіки, коли сенат зосереджує всі найважливіші державні справи. Значення сенату посилювалось пе­редусім за рахунок зменшення ролі Народних зборів.

Магістратура

Цей державний інститут також виник внаслідок впровадження у життя реформ Сервія Туллія. З'явився він не відразу, не водночас, а поступово, "поструктурно". Магістрати — це службові особи держави, урядовці — вищі, середні, нижчі — уповноважені пред­ставляти Римську державу і від її імені здійснювати державні акти в галузі управління і судочинства. Магістрат, як засвідчує зміст цього слова (та§із1:ег — начальник), очолює народ, разом з народом є носієм державної "величі". Образа його, зневага прирівнювалися до образи всього римського народу. Під час перебування на посаді магістрат не міг бути притягнений до відповідальності або усунутий, зміщений з неї. Виконання обов'язку магістрату — не служба, а Ьопог — честь, пошана.

Магістратури поділялися неординарні (звичайні) й екстраординарні (надзвичайні). Магістрати не були наділені законодавчою владою, бо право видавати закони належало тільки Народним зборам. Не мали вони й права змінювати, виправляти чи доповнювати закони.

Інститут магістратури характеризується певними загальними ри­сами: 1) виборність; 2) колегіальність; 3) недовгочасність; 4) відпові­дальність перед народом; 5) безоплатність.

Виборність. Усі магістрати, за двома винятками, обирались Народними зборами — центуріатними або трибутними. Тому не слід називати їх чиновниками, як це іноді трапляється в літературі, бо чи новники призначаються вищестоящими урядовцями. До невиборних, призначуваних магістратів належали диктатор і начальник кінноти.

Спочатку формально будь-який римський громадянин, що мав пра­во участі в Народних зборах, міг виставити свою кандидатуру під час виборів на будь-яку посаду. Згодом (законом 180 р. до н.е.) були вста­новлені такі обмеження: 1) кандидат у магістрати повинен був упро­довж десяти років відбувати військову службу, яка починалася з 17 років, отже, він повинен досягнути 27-річного віку; 2) для кандидатів на най­вищу посаду — консула — вимагали попереднього перебування на по­садах квестора або курульного едила чи претора; 3) між складенням обов'язків з однієї магістратури й обранням на нову посаду потрібна була дворчіна перерва.

При Суллі у 81 р. до н.е. для посад магістратур був законодавчо вста­новлений віковий ценз: квестора — 30 років, претора — 40 років, кон­сула — 42 роки.

Колегіальність. На кожну посаду (крім диктатора і начальни­ка кінноти) обирали по декілька осіб. Особливість цієї колегіальності полягала у тому, що вони не мусили повсякчас діяти спільно, колек­тивно, а працювали окремо, тобто розв'язувати питання одноосібно. Кожен з магістрів був наділений всією повнотою влади у межах даної магістратури. Але при розв'язанні важливих питань урядовці кожної магістратури повинні були ці питання між собою узгоджувати (скажі­мо, військовий похід). В іншому ж випадку магістрат міг рішення коле­ги позбавити юридичної сили, заявляючи протест словом забороняю — уєїо. Такий протест-заборона називався інтерцесією. Акт інтерцесії за­стосовувався не тільки щодо рішення рівних за посадою урядовців, а й нижчих за рангом магістратів (але не вищих).

Недовгочасність. Ординарні (звичайні) магістрати звичайно обиралися на рік (крім цензорів, яких обирали на п'ять років). Римські політичні діячі вбачали у цьому джерело свободи громадян (НЬеПатіз огі^іпет).

Відповідальність перед народом. Кожен магістрат за діяльність відповідав перед зборами, які його обрали. Це також є свідченням, що магістратів не можна називати чиновниками. Однак вищих магістратів можна було притягнути до відповідальності перед судом Народних зборів тільки після закінчення строку їх повноважень, а середніх і нижчих — і в процесі їх діяльності. Фактично не несли відпо­відальності цензори і плебейські трибуни. Проти них можна було по­рушити справу лише в приватному порядку. Є, однак, відомості, що і їх іноді притягали до відповідальності перед зборами. Часом, зокрема в період пізньої республіки, траплялося засудження магістрату під тис ком його політичних противників (так, Ціцерон І ст. до н.е. був вигна­ний з Риму за те, що будучи консулом, домігся без суду страти сорат­ників свого противника Катіліни).

Безоплатність. За працю магістрати не діставали винагороди. Праця магістрату вважалася почесною, тому ганебним вважали брати гроші за службу батьківщині. У багатьох випадках самим магістратам доводилось зазнавати чималих витрат, зокрема на виборчу кампанію, офіційні й неофіційні прийоми, оснащення війська тощо. Тому обій­мати ці посади могли переважно тільки люди заможні. Водночас магі­стратура була й джерелом різних прибутків, часом і збагачення (наприк­лад, у випадку успішних походів).

Влада магістратів характеризувалася поняттями роїезіаз та ітре-гішп. Роїезіаз — це загальне поняття влади. Нею були наділені всі ма­гістрати. Іптрегіит — вища, верховна влада, якою були наділені тільки. вищі магістрати?"

Отже, за обсягом повноважень магістратів можна поділити на дві групи — наділених іптрегіит (та§ізІгаІиз сит ітрегіо) і магістратів, не наділених нею (та^ізігаїиз зіпе ітрегіо).

Поняття іптрегіит охоплювало у Римі такі повноваження:

1) вища військова влада (право командувати військом, право укла­дати перемир'я);

2) право скликати сенат і Народні збори та голосувати на їхніх за­сіданнях;

3) право управляти суспільством, вирішувати спірні справи і про­блеми, чинити суд, накладати покарання аж до смертної кари (в ок­ремих випадках такі вироки могли бути оскаржені до Народних зборів);

4) право видавати загальнообов'язкові нормативні акти, які могли навіть доповнювати чи уточнювати закони, прийняті Народними збо­рами;

5) право здійснювати певні релігійні функції, обряди (ауспіції).

Середні та нижчі магістрати, наділені роїезіаз, мали право: а) на­кладати штрафи на громадян за різні проступки і порушення, у тому числі за невиконання їхніх розпоряджень; б) видавати обов'язкові до виконання розпорядження.

Вища влада мала межі й залежала від того, де діяв магістрат: якщо у межах міста і території не більше милі навколо його стін (ітрегіит сіоті), то влада магістрату була обмежена, і його дії можна було оскар­жити (до сенату або Народних зборів); якщо ж магістрат діяв за межа­ми міста (у воєнному поході), то влада його була необмеженою, рішення оскарженню не підлягали.

Магістрати були наділені правом у випадку невиконання їхніх роз­поряджень вдатися до примусу: затримувати порушників, віддавати їх до суду, накладати штраф або арешт на їхнє майно. Під тиском плебеїв штрафи обмежили певним розміром.

Кожен з вищих магістратів мав допоміжний апарат урядовців, яких підбирав собі сам і які були на утриманні держави. Це рада при магіст­раті (сопзіїіит), канцелярія, куди входили секретарі, писарі (зсгіЬае), ліктори (воїни-охоронці, котрі носили на плечі пучок пруття з встром­леною в нього секирою — газсез — фаски), глашатаї, посильні тощо.

Кожен, хто бажав висунути свою кандидатуру на посаду того чи іншого магістрата, повинен був заздалегідь повідомити про це діючо­го магістрата, який мав право скликати Народні збори. Назвавшись кандидатом, він одягав білу тогу (сапсИсіаІш — людина, одягнута у білу тогу) і міг проводити передвиборчу кампанію — виступати перед на­родом та ін. У ході виборів кандидатів могли підтримувати різні полі­тичні групи, товариства (упродовж тривалого часу — патриції та пле­беї), які вживали всіх дозволених і часто недозволених засобів, щоб обрали саме їхніх кандидатів.

 

Окремі магістратури.

Консули. Найвищими і найранішими за часом утвореннями були посади двох консулів. Ця магістратура з'явилася відразу після скасу­вання посади рекса —■ приблизно 510-509 рр. до н.е.

Спочатку консулами могли бути тільки патриції, але з 376 р. до н.е. (за законами Ліцінія і Секстія) плебеї домоглися доступу до цієї поса­ди. Консулів обирали на центуріатних зборах і вони наділялися вер­ховною владою (ітрегіит). їм належала вся повнота адміністративної влади, у тому числі право на присудження будь-яких покарань, аж до смертної кари. Якщо в Римі їхня влада ще обмежувалась Народними зборами і сенатом, то поза Римом вона була необмеженою. Консули мали великі повноваження і у військовій сфері. їм належало верховне командування військом — кожен консул мав свою армію.

Отже, консули оголошували набір громадян у дві консульські армії, призначали всіх командирів, здійснювали правосуддя, розпоряджали­ся військовою здобиччю, мали право укладати перемир'я з ворогами.

Консулів усюди супроводжували ліктори (12 осіб), з їхньою появою всі громадяни повинні були вставати.

Претори. У відповідь на здобуття плебеями однієї з двох консульсь­ких посад патриції у 366 р. до н.е. домоглися створення посад двох пре­торів — заступників консулів, які обиралися на центуріатних зборах з патриціїв. Щоправда, патриції недовго тішилися успіхом, бо з 337 р. до н.е. ця магістратура стала доступна й плебеям. Оскільки консули здебільшого перебували поза Римом (на війні), то претори повинні були виконувати всі їхні обов'язки і тому вони також наділялися ітрегіит. Головним обов'язком преторів була так звана сшіоаіа игЬіз — охорона порядку в місті. Звідси випливала їхня кримінальна і цивільна юрис­дикція, яка згодом стала основною компетенцією преторів. З 242 р. до н.е. один з них розглядав судові позови і спори римських громадян, інший, так званий ргаеіог реге§гіпі, — позови і справи іноземців та інших осіб, що не були римськими громадянами.

Володіючи правом вищої влади, претори вирішували справи, навіть якщо не було відповідного закону чи всупереч нормам існуючого, але застарілого права. Цим пояснюється та велика роль, яку відіграли пре­тори в розвитку римського права. Незважаючи на часто архаїчні, зас­тарілі квіритські закони, посилаючись на свою ітрегіит, вони розг­лядали справи і виносили рішення, які були більш доцільними, спра­ведливими, зрозумілими людям і відповідали вимогам часу.

Претори мали право (це траплялося, якщо був хворий або поми­рав консул) командувати військом, скликати Народні збори, сенат та ін. Кожного претора звичайно супроводжувало шість лікторів, а під час здійснення судочинства — два.

З розширенням території Римської держави і збільшенням насе­лення кількість преторів зросла до восьми осіб.

Цензори. З 443 р. до н.е. за ініціативою патриціїв і з їхнього сере­довища центуріатні збори почали обирати двох цензорів. З 351 р. до н.е. доступ до цієї посади відкрили і плебеям. Законом Публія Філона (339 р. до н.е.) встановлено, що один з цензорів має бути плебеєм. Цен­зорів обирали на п'ять років, оскільки сенат також переобирався кож­них п'ять років. До обов'язків цензорів входило: 1) визначення май­нового стану громадян і розподіл їх за розрядами, центуріями і три­бами; 2) складання списку сенаторів (згідно зі законом Овінія 312 р. до н.е.). Цензори мали право викреслювати з цього списку всіх тих, хто був, на їхню думку, не гідний цієї посади, і вписувати інших. Так само вони могли викреслювати з розрядів і триб тих громадян, хто втратив потрібне для цензу майно або чимось себе скомпрометував (з цим по­в'язувалась втрата політичних прав), а натомість могли вписувати но­вих громадян.

У зв'язку з цими обов'язками виникли й нові функції цензорів, а саме: здійснювати нагляд за поведінкою, моральністю громадян, бо­ротися з розкішшю, марнотратством (видавали, наприклад, едикти проти розкоші, встановлювали опіку над марнотратниками).

Цензори також брали участь у фінансовому управлінні державою, завідували державним майном, здавали на відкуп збір податків і оренд ної плати з громадських земель, керували будівництвом громадських споруд.