Перехід від республіки до монархії: диктатура Сулли, тріумвірати



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Перехід від республіки до монархії: диктатура Сулли, тріумвірати



Союзницька війна. Боротьба популярів з оптиматами супровод­жувалась актами насильства та індивідуального терору. Не припиня­ли боротьби й італійські "союзники" Риму, які домагалися прав по­вного римського громадянства. Оптимати ж докладали всіх зусіль, щоб не допустити прийняття відповідних законів. Це призвело до вибуху так званої Союзницької війни (90-88 рр. до н.е.), тобто війни між італіками і власне римлянами. Італіки створили свою державну організацію — федерацію міст, обрали свій сенат (50 осіб), двох кон­сулів, 12 преторів. Столицею федерації стало м.Корфіній, перейме­новане в м.Італія. Італіки почали карбувати свою монету, створили об'єднане військо.

Війна була запекла. Тяжкі втрати і небезпека відпадіння племен ет­русків та умбрів, котрі залишалися поки що вірними Римові, приму­сили римлян піти на поступки. Консул Луцій Юлій Цезар увів у 90 р. до н.е. закон (Іех Іиііа), за яким союзники, що зберегли вірність Риму, на­бували права повного римського громадянства.

У 89 р. до н.е. законом народних трибунів Сильвана та Карбона такі ж права набували всі ті італіки, хто впродовж двох місяців склав зброю. Війна незабаром припинилася. Майже все вільне населення Італії на­було прав римського громадянства. В італійських містах збереглося місцеве самоуправління, хоч тепер вважалося, що вони населені римсь­кими громадянами, які мають повне право брати участь у політично­му і громадському житті країни. Водночас широких масштабів набула романізація Італії.

Диктатура Сулли. Але спокій тривав недовго. Знову загострюється боротьба між оптиматами, котрих очолив Луцій Корнелій Сулла, що прославився в Югуртинській та Союзницькій війнах, і популярами, яких після деяких хитань очолили Гай Марій та Луцій Корнелій Цінна. Коли Сулла вирушив на Схід на війну з понтійським царем Мітридатом, що захопив майже всю Малу Азію та висадився у Греції, в Італії дійшло до збройної боротьби між популярами — маріанцями і оптиматами та іншими прихильниками Сулли — сулланцями. У запеклій боротьбі марі-анці перемогли. При цьому війська Цінни і Марія нещадно розправля­лися з сулланцями, знищуючи їх і грабуючи їхнє майно.

У 86 р. до н.е. відразу після вступу на посаду консула Марій помер, але його прихильники залишалися при владі. В цей час Сулла вів на Сході успішну війну з Мітридатом. Розбивши його, Сулла перемож­цем, з великими трофеями, повернувся до Італії. Війська Сулли в кількох битвах завдали маріанцям поразки.

Перемога Сулли супроводжувалась жорстокими розправами над супротивниками в Італії та в самому Римі. Було складено спеціальні списки (проскрипції) оголошених поза законом осіб, які підлягали страті, а їхнє майно — конфіскації. При цьому часто зводились осо­бисті рахунки або чинились вбивства з корисливих мотивів. Було вби­то близько 40 сенаторів та 1600 вершників.

З цього часу починаються радикальні зміни у структурі і функціях державних властей. Оскільки обох консулів не стало (Марій помер, а Цінна загинув), згідно з давньоримською традицією, країною тимча­сово управляв інтеррекс (іп1егге§е$), котрого призначив сенат до ви­борів нових консулів. Наприкінці 82 р. до н.е. інтеррекс Луцій Валерій Флакк провів через збори закон про передачу верховної влади на не­обмежений строк диктатору — Суллі.

Диктатура Сулли нагадувала колишню лише за назвою. Диктатор і раніше мав необмежені права, проте призначався він за надзвичайних обставин з певною метою — для ведення війни, придушення повстан­ня — і строк диктатури строго обмежувався часом ■— до 6 місяців. Сул­ла ж був вперше в історії Риму призначений на невизначений час. Крім

того, йому надавалися необмежені права: він міг видавати закони, регу­лювати соціально-політичний устрій держави, призначати державних службовців, надавати їм верховну владу (ітрегіит), вести зовнішню політику, засновувати колонії, оголошувати війни, виносити смертні вироки, проводити конфіскацію майна та ін. Самі римські історики характеризували його владу як ге§пшп або топагспіа (царську). Вето народних трибунів на його рішення не допускалося. Республіка при­пинила існування. Римом почав правити одноосібно Сулла. Він нале­жав ло оптиматів, і всі його нововведення були пройняті консерватив­ним духом, спрямовані проти римської демократії, мали на меті охо­рону інтересів оптиматів і відновлення того ладу, який існував у Римі до реформ Гракхів.

Сенат згідно з установленими Суллою законами формально пере­творювався у вищий державний орган. Склад його збільшено до 600 осіб, до нього ввійшли воєначальники та інші прибічники Сулли. По­сади сенаторів фактично стали довічними. Розширено судові функції сенату.

Збільшено кількість постійних судових комісій (§иае5Ііопе8 регрешае), з'являються судові комісії для розгляду справ про підкуп, отруєння, підробку заповітів тощо. Суддями цих комісій, як і до ре­форм Гракхів, призначалися тільки сенатори, а головували претори. їх вироки не підлягали оскарженню у Народних зборах.

Збільшилась кількість магістратур. Замість шести преторів обира­ли восьмеро, замість восьми квесторів — 20. Консули і претори повинні були постійно перебувати в Римі. Претори відали тільки судами і судо­чинством. Владу консулів також обмежили: вона поширювалась в ос­новному на Рим та Італію. Існувала певна послідовність у проходженні магістратур та віковий ценз: квестором можна було стати лише досяг­нувши 30 років, претором — 39, консулом — 42. Для обрання на вищу посаду потрібна була перерва — два роки. Переобрання на ту саму по­саду дозволялось лише через десять років. Цензорів позбавлено їх ос­новних функцій (розподіл громадян по цензах-розрядах, обрання се­наторів). Трибуни мали право вносити у Народні збори тільки ті зако­нопроекти, які попередньо схвалив сенат. Право інтерцесії було знач­но обмежене.

Народні збори збереглись, але були змушені беззастережно схва­лювати численні закони Сулли. Плебс позбавили хлібних роздач, що регулярно проводили з часів Гракхів. Народ залякували терором.

Безпосередньо опорою влади Сулли, крім оптиматів, було військо, завдяки якому він прийшов до влади. Заради війська проведено конфіс­кацію частини земель у італійських міст. У Лації і Кампанії на конфіс кованих землях засновано колонії, в яких оселилося майже 100 тис. сул-ланських ветеранів. У самому Римі, крім своїх ветеранів, Сулла опирав­ся на 10 тис. так званих корнеліїв — відпущених на волю і наділених правами громадянства рабів, засуджених та загиблих під час про-скрипцій громадян.

Сулла був необмеженим володарем Риму, але в 79 р. до н.е. він не­сподівано склав повноваження диктатора (як вважають, через важку невиліковну хворобу) і в 78 р. до н.е. помер.

Встановлення диктатури Сулли було виявом кризи старого респуб­ліканського ладу. Ця перша спроба збройного захоплення політичної влади стала прецедентом, прикладом, який наслідували у майбутньо­му інші римські полководці-політики.

Політика Цезаря. Перший тріумвірат. Серед народу зростала і по­пулярність іншого політичного діяча та полководця — Гая Юлія Цеза­ря (100-44 рр. до н.е.). Він походив із знатного і багатого патриціансь­кого роду Юліїв, підтримував популярів, хоч діяв дуже обережно. Організовував для народу розкішні видовища. Прославився у багатьох битвах як талановитий і хоробрий воєначальник. На 62-й рік до н.е. його обрано претором.

Першу спробу досягти в республіці вищих посад шляхом змови і державного перевороту було зроблено у 66 р. до н.е. У змові брали участь переважно розорені нобілі, у тому числі сенатори. Очолив її Луцій Сергій Катиліна, свого часу сулланець, намісник провінції Африка, де був звинувачений у здирстві. Він домагався посади консула у Римі, да­ючи багато обіцянок широким народним масам. Але змова за актив­ною участю Ціцерона була розкрита. Чимало її учасників страчено, Катиліна загинув у битві.

У цей час в Італію зі сходу повернувся Помпей, а з Іспанії — Цезар. Цезаря на 59-й рік до н.е. обрано консулом. Помпея у сенаті, де вели­кий вплив мав його противник Лукулл, зустріли вороже, багато його реформ на сході не затвердили.

Тим часом Цезарю вдається примирити Помпея з Крассом, котрі суперничали між собою, борючись за владу. Цим примиренням була підірвана влада сенату. Отже, троє могутніх людей у Римі — Помпей, Цезар і Красс уклали неофіційний союз і зобов'язалися допомагати один одному. Це об'єднання названо першим тріумвіратом ("союз трьох")*. їх опорою були вершники, народ і армія. Сенаторська знать цю угоду зустріла вороже.

У 59 р. до н.е. Цезар як консул всупереч сенатові провів два аграрні закони, в яких йшлося про наділення землею незаможного населення за рахунок державного фонду та викупу землі в Італії у приватних осіб (за їхньою згодою). Окремими законами затверджувалися усі заходи Помпея на Сході та зменшувалася відкупна сума податків в Азії, що задовольняло Красса та його прихильників з вершницького стану. На інтерцесію трибунів Цезар просто не звертав уваги. Під страхом суво­рого покарання сенаторів зобов'язали присягнути на вірність усім за­конам.

Цезар провів і низку інших законів: закон (Іех Ішіапш) про здит-ство посилював кару за цей злочин у провінціях і точніше визначав компетенцію провінціальних намісників; закон про обов'язкову пуб­лікацію всіх рішень сенату та ін.

На пропозицію народного трибуна Публія Ватинія, Цезар після консульства взяв під своє управління Галлію та Іллірію (строком на п'ять років), завдяки чому набував воєнної сили, слави і багатства, а також мав віддане військо. Цезар остаточно завоював і підкорив Риму цю ве­личезну провінцію, яка охоплювала нинішню Францію, Бельгію, час­тину Голландії, більшу частину Швейцарії. Розбивши ще й германців, Цезар першим серед римських полководців перейшов Рейн. Усе це принесло римлянам величезну здобич. Успіхи Цезаря викликали захоп­лення у Римі, на його честь були проведені урочистості, які тривали п'ятнадцять днів.

За час відсутності Цезаря у Римі між Помпеєм і Крассом знову роз­горілась ворожнеча. Помпей зблизився з сенатом і оптиматами. Красс незабаром вирушив у Сирію, де очолив війну з сильним парфянським царством, яке підкорило усю Месопотамію і частину Сирії, але був уби­тий парфянськими воїнами.

У самому Римі політична ситуація продовжувала загострюватись. Судові процеси, здебільшого у фінансових справах і справах управлін­ня в провінціях, розкривали неймовірні зловживання римських адмі­ністраторів та ділових людей у підвладних Риму областях. Проте підкупні судді виправдовували навіть тих, у злочинності кого ніхто не сумнівався.

Боротьба під час виборів магістратів досягла надзвичайної гостро­ти, передвиборні збори переходили у збройні сутички. Сенат надає Помпеєві надзвичайні повноваження для встановлення спокою в сто­лиці. Він вперше зосередив у своїх руках, всупереч звичаям, різні магі­стратури (консульство, намісництво в Іспанії, повноваження з винят­кового постачання Риму харчами). Таке суміщення раніше ніколи не практикувалося, але відтепер стало прецедентом для майбутніх подій.

Діяльність Помпея в тісному союзі з сенатом і оптиматами, ідеоло­гом яких був Ціцерон, призвела до розриву його з Цезарем. Чутки, що Цезар вирушає в Рим, примусили сенат доручити Помпеєві команду­вання усіма військами. Оптимати і сенат готувалися до збройної бо­ротьби проти Цезаря. У 49 р. до н.е. Цезар з одним легіоном справді перейшов р.Рубікон, яка відділяла галльську провінцію від Італії, і ру­шив у Рим. На його бік перейшло багато війська, його підтримували широкі верстви населення, сподіваючись змін на краще. Помпей з при­хильниками, у тому числі більшою частиною сенаторів, утік у Грецію. Тут у 48 р. до н.е. відбулася вирішальна битва (біля м.Фарсали у Фес-салії). Переможений Цезарем Помпей, шукаючи порятунку, втік у Єги­пет, де був підступно вбитий і обезглавлений (його голову прислали Цезареві).

Згодом римська політична традиція стала представляти його як мученика за свободу, республіку, батьківські традиції. Проте це не так. Помпей неодноразово змінював свої політичні позиції, він, як і Цезар, прагнув до єдиновладдя. Недаремно він вважав себе "новим" Олек­сандром Македонським і намагався його наслідувати.

Після перемоги над Помпеєм Цезар вирушив у Єгипет, де, втру­тившись у династичний конфлікт, посадив на престол царицю Клео-патру. Невдовзі у Сирії він переміг сина Мітридата-Фарнака. Саме він надіслав знамените повідомлення про перемогу у Рим: уєпі, уісіі, уісі — прийшов, побачив, переміг. У подальшому Цезар розбив значні сили помпейців у Африці (46 р. до н.е.), потім в Іспанії, де на чолі супротив­ників виступали сини Помпея Гней і Секст. Цезар пишно відзначав свій тріумф. З цього часу він став єдиновладним правителем Риму. У 44 р. до н.е. Цезар був обраний на посаду пожиттєвого диктатора (сіісіаіог регреіииз).

Отже, громадянська війна 49-45 рр. до н.е. була результатом кризи, яку переживала Римська держава. Соціальна боротьба в Римі вступала в нову фазу, набуваючи щораз гостріших форм. Почалася ера грома­дянських воєн — кривавих, затяжних, ера військових диктатур, що стали не винятком, а правилом як форма управління країною. Класова бо­ротьба рабів все частіше поєднувалася з соціальною боротьбою міських і сільських низів. Система управління величезною державою, форми і методи цього управління все більше не відповідали новим умовам. Та й провінції розглядалися не як частини єдиного цілого, а як маєтки римсь­кого народу, чужорідні області, на які поширюється влада Риму.

Нещадна експлуатація провінцій призводила до повного розорен­ня деяких регіонів, викликала протести, які загрожували римському пануванню. Римське законодавство передбачало суворі покарання за зловживання у провінціях, проте судові процеси, що часто відбували­ся в цей період, не захищали населення провінцій, а були засобом бо­ротьби між окремими групами чи особами панівних кіл.

Об'єктивною потребою був перехід до такого політичного ладу, який змінив би форми і методи управління провінцій, пригальмову­вав соціальну і політичну боротьбу в самому Римі. Події засвідчили, що нобілітет неспроможний самостійно провести радикальні зміни в державному устрої, а вершинство в середині І ст. до н.е. не виконувало самостійної політичної ролі.

Разом з розоренням селянства та розкладом демократії зникли пе­редумови для дальшої демократизації римського політичного ладу. А проте у ході боротьби між різними рабовласницькими угрупуваннями представники пануючих верств часто зверталися за підтримкою до вільної бідноти і навіть до рабів, що певною мірою перешкоджало при­душенню виступів рабів і низів вільного населення.

Досвід соціально-політичної боротьби цих років власне показав не­минучість встановлення твердої одноособової влади. Цезар у цьому плані був більш послідовний, ніж Помпей, котрий домагався єдинов­ладдя і водночас мав намір зберегти панування нобілітету, що звужу­вало соціальну опору його боротьби.

Цезар вийшов на політичну арену як керівник демократичної партії, партії популярів. Гасла популярів зберігали значення і в наступні пері­оди його діяльності. Він прагнув залучити на свій бік значні групи про­вінційного населення, щедро роздаючи права римського громадянства не тільки окремим особам, і й цілим містам, регіонам (зокрема у Цізальпінській (приальпійській) Галлії).

Здобувши перемогу, Цезар милостиво вчинив з противниками. Було конфісковано лише майно Помпея і його найзавзятіших прихиль ників. Усі інші дістали амністію. Цезар неухильно стає на шлях прими­рення зі старою аристократією. Він наділяє привілеями визначних сена­торів, представники старої знаті обираються на вищі державні посади, одержують великі земельні володіння тощо. Для соціальної політики Цезаря, отже, було характерним прагнення знайти підтримку різних соціальних груп римського населення. В інтересах італійських жителів він запропонував закон про мініципії, який надавав містам автономію у розв'язанні місцевих питань, встановлював правила проведення цен­зу і виборів міських магістратів, давав привілеї воїнам-ветеранам.

Цезар виселив 80 тис. міської бідноти з Риму в колонії,.наділивши їй земельні ділянки. Але була зменшена кількість бідняків з 320 до 150 тис, які мали право отримувати від держави безоплатно хліб. Прий­нято закони, які оберігали особу боржників. Близький Цезарю відо­мий історик Саллюстій закликав його до більш значних соціальних ре­форм, навіть до ліквідації грошей, що породжують розкіш — головну ваду римського суспільства. Але Цезар лише обмежив суми грошей, які могли мати окремі особи на руках. Видано закони проти розкоші та розпусти. Цезареві належать широкі проекти осушення боліт, дренажу ґрунтів, прокладання доріг, водопроводів тощо. Прийнято суворий закон проти зловживання у провінціях, впорядковується податкова система. Взято під контроль діяльність публіканів (відкупників по­датків). Відкупи на прямі податки ліквідовано, їх вносили державі без­посередньо представники общин.

Цезар провів також реформу календаря. З 1 січня 45 р. до н.е. вве­дено нове літочислення (так званий юліанський календар), яке знач­но пережило Римську державу, а в Росії та Україні існувало до кінця 1917 р. Цезар мав намір кодифікувати римське право, але не встиг цього зробити.

Для усієї системи заходів і проектів Цезаря характерними є праг­нення примирити, задовольнити усі верстви населення, уміння ла­вірувати між соціальними групами, серед яких точилася боротьба. Зго­дом таку політику, такий режим було названо цезаризмом. Соціальна опора Цезаря не була стійкою через суперечності інтересів різних її при­хильників. За цих умов особливого значення набувала армія, за допо­могою якої Цезарю вдалося домогтися слави і багатства. Його попу­лярність серед війська була надзвичайна, отже, опора на армію є також однією з характерних рис цезаризму.

Як відомо, Цезар займав різні високі посади в державі — постійно обирався консулом, був верховним понтифіком, йому пожиттєво надано звання диктатора. У 48 р. до н.е. він отримав довічну владу народного трибуна, а в 46 р. до н.е. йому вручено префектуру нагляду за моральністю. Він дістав почесний титул батька вітчизни (рахег раігіаз). Війська проголосили його імператором. Цезар мав права ви­рішувати питання війни і миру, визначати кандидатів у магістрати, розпоряджатись державною скарбницею. Сукупність цих повнова­жень надавала Цезарю, по суті, довічну монархічну владу. Він реорга­нізував сенат, довівши кількість його членів до 900. Збільшено кількість магістратів: преторів — до 16 осіб, едилів — до шести, кве­сторів — до 40.

Статуї Цезаря ставили в храмах поруч зі зображеннями богів, він очолював римську релігію. Його прихильники неодноразово улесливо намагалися об'явити Цезаря царем. Зокрема, 44 р. до н.е. у святковий день перед величезним натовпом друг Цезаря Марк Антоній хотів увін­чати його царською діадемою, але Цезар не прийняв її, що викликало вибух оплесків. Це була своєрідна політика "загравання" з римським народом, котрий ще не відійшов від республіканських звичаїв. Безпе­речно, цей жест Цезаря не був щирий (як і в інших випадках, коли він нібито відхиляв відкрите звеличення своєї особи). Насправді ж він схва­лював усі урочистості, організовані на його честь.

Серед верхів римського суспільства було чимало незадоволених порушенням республіканських традицій, усуненням їх від державних посад, зосередженням необмежених повноважень однією особою, тен­денцією до встановлення монархічної влади. І проти Цезаря почали готувати змову, в якій брало участь близько 60 сенаторів. Замах вчи­нили в 44 р. до н.е.

На початку засідання сенату Цезар увійшов у курію і сів у своє крісло. За умовним знаком на нього накинулись змовники з кинджалами, се­ред яких був і Марк Юній Брут, котрого Цезар вважав другом. Поба­чивши його, закривавлений Цезар вигукнув: "І ти, Брут?" Цей вислів увійшов в історію як символ зради.

Отже, Цезаря було вбито. У заповіті Цезар усиновлював і оголошу­вав спадкоємцем свого внучатого племінника Гая Октавія (його бать­ко був одружений з племінницею Цезаря), якого було названо Гаєм Юлієм Цезарем Октавіаном. Октавіан не відважився правити держа­вою одноособово, тим паче, що умови для єдиновладдя в країні не скла­лися — знову настав період конфронтацій, громадянських воєн, деста­білізації. Тому в 43 р. до н.е. прихильники цезаризму утворили так зва­ний другий тріумвірат у складі Октавіана, Марка Антонія і Марка Емі­лія Лепіда. Народні збори офіційно його затвердили. Тріумвірам вру­чили консульську владу і необмежені повноваження "для облаштуван­ня держави". Республіканці вчинили проти них збройний виступ, од­нак у вирішальній битві були розбиті.

Другий тріумвірат довго не проіснував. Лепід зійшов з політичної арени, між Октавіаном і Антонієм почалась ворожнеча, що закінчи­лась війною. Накреслився чіткий поворот до зміни форми правлін­ня — до монархії.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-06-26; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.238.204.31 (0.013 с.)