Управління провінціями у Стародавньому Римі; суд і процесс в республіканському Римі



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Управління провінціями у Стародавньому Римі; суд і процесс в республіканському Римі



Іншим було управління провінціями — позаіталійськими територіями, завойованими Римом. Залежно від того, чи ці території (племена, держави) здавались Риму добровільно, чи були завойовані силою зброї, жителі їх або ставали підданими Риму (збері­гаючи свободу, але не набуваючи прав громадянства), або перетворю­вались у рабів. їхні землі в обох випадках переходили у власність Рим­ської держави. Ці землі частково віддавали під колонії римським гро­мадянам, частково їх передавали у користування місцевому населен­ню, яке сплачувало за них значні податки і побори (грішми та нату­рою). Щораз частіше стягування податків надавалось у відкуп приват­ним особам, так званим публіканам, які не забували при цьому і про власні інтереси.

Провінції спочатку очолювали вищі римські магістрати, котрі от­римували їх в управління за жеребом (консули, претори та ін.). Але оскільки вони не могли постійно перебувати у провінціях, то від їх імені часто там управляли легати, квестори, військові трибуни та інші магі­страти.

Згодом, з III—II ст. до н.е., порядок управління провінціями (і розмір податків, обсяг повинностей) визначав сенат, який нерідко посилав у новозавойовані території спеціальні комісії з числа сенаторів для орга­нізації управління. Очолювали провінції спеціальні римські намісни­ки з колишніх вищих магістратів, котрим присвоювались титули про­консулів (якщо він був у Римі консулом), пропреторів, процензорів.

Кожен намісник оголошував відповідні правила і засади свого уп­равління провінцією в особливому акті — Іех сіага або Іех ргоуіпсіае. Намісникові належала вся повнота влади: він був верховним адмініст­ратором, воєначальником і суддею (лише римські громадяни могли оскаржити його вироки і рішення у Рим). При намісникові, який сам формував увесь місцевий апарат управління, знаходився присланий з Риму квестор, котрий відав фінансовими питаннями.

Основу управління підкореними територіями і народами стано­вив широко відомий у пізніші часи принцип усіх колонізаторів: сііуісіє еі ітрега — "розділяй і володарюй". Створюючи привілеї одним, при­гноблюючи і утримуючи за їх допомогою інших у покорі, він правив усіма. Характерним прикладом є надання привілеїв і прав римського громадянства аристократії міста Капуї, що залишилась на боці Риму під час латино-кампанського повстання проти Риму в 414 р. до н.е. Це значною мірою зумовило його поразку. Кампанська аристокра­тична кіннота своєю хоробрістю вирішила битву римлян з союзни­ками при Сентіні на користь перших. Таких прикладів можна навес­ти багато.

Судова система. У найдавніший період особливих судових органів і спеціального порядку розгляду спірних справ не існувало. Здебільшого громадяни та інші жителі Риму самі повинні були захищатися від пра­вопорушників, тобто широко практикували самосуд. У подальшо­му захист прав та інтересів особи й власності став вкладатися у чітко визначені релігією та правом форми і відкрите самоуправство було заборонене під загрозою покарання.

Розгляд спірних та судових справ уже в VII ст. до н.е. перейшов у відання спеціально створеної жрецької колегії понтифіків. Зрештою, звичаєві правила поведінки та зароджуваного права тоді тісно й без посередньо перепліталися з релігією, оскільки вважалось, що поведін­ка, взаємовідносини і загалом життя людей цілком залежать від волі богів, які постійно їх контролюють. Жерці вирішували справи, поси­лаючись на волю богів, дотримуючись складних релігійних обрядів, жертвопринесень, віщувань.

Органи держави, що частково виникли з попередніх органів ро­доплемінного періоду, а частково з'явилися вперше, відразу почали здійснювати, поряд з іншими державними функціями, й ті, що потім диференціювалися як судові. Навіть претори, котрі згодом стали ос­новними суддями Риму, мали крім судових ще функції управління, у тому числі навіть правотворчі. Судові функції, отже, мали Народні збори, сенат, окремі магістрати (консули, едили). Навіть у період імперії в компетенцію імператора і вищих службових осіб входили і судові функції. Взагалі Рим упродовж усього розвитку не встановив окремої системи судових органів, відмежованої від органів держав­ної влади.

На початку утворення держави судочинство здійснювала стара ко­легія понтифіків. Щоправда, значення її як судового органу дедалі змен­шувалось, а з виникненням магістратури преторів основні судові функції перейшли до них.

Хоча самозахист і самосуд почали державою обмежуватись, а зго­дом були повністю заборонені (крім необхідної оборони), оскільки держава зосередила монополію на здійснення судочинства, все ж цей процес тривав довго. Навіть, скажімо, у II ст. до н.е. крадіжка вважала­ся доведеною лише тоді, коли були свідки її здійснення або у злодія виявляли вкрадену річ (також при свідках). Отже, розслідування кра­діжки було "приватною справою", так само як і справи щодо різних майнових, особистих угод. Отож, сфера державного захисту поруше­них прав поширювалася поступово і повільно. Впродовж століть рим­ляни були далекі від розуміння того, що будь-яке законне право по­винно бути захищене на вимогу потерпілої сторони державою, що судовий захист прав нерозривно пов'язаний з існуванням і суттю са­мого права. Крім того, у давнину права особи захищали лише тоді, коли органи держави встановлювали для даної категорії справ мож­ливість пред'явити позов. Не встановлено позову — немає можли­вості захиститися за допомогою держави. Це стосувалося приватних справ.

Якщо ж порушувались інтереси суспільства, держави, то і в най­давніший період органи держави застосовували каральні засоби, які вважали необхідними — смертну кару, вигнання, конфіскацію майна, штрафи тощо. Жодного особливого порядку розгляду таких справ не існувало. Злочини й проступки у багатьох випадках розглядалися як порушення релігії, її законів і тягнули за собою релігійні санкції—про­кляття винного.

З бігом часу судочинство, судовий процес, підходи до службової ролі права змінюються. Зокрема, з'являються поняття ^'исіісіипт 0ш сіісеге) — встановлення права, тобто розв'язання конфлікту властями або застосування відповідною владою встановлених правил.

Поступово встановлюються дві категорії справ: а) ;исіісіа риЬІіса — справи, пов'язані з порушенням публічних, державних інтересів і б) щсіісіа ргіуаіа — справи, що стосуються окремих осіб. Виникають і дві галузі римського права: публічне і приватне. Докладніше про це йтиметься далі.

Поки що, беручи до уваги все сказане, розглянемо органи, які здійснювали судочинство. Отже, до утворення магістратури преторів розгляд справ проводився консулами, частково понтифіками. Не слід забувати, що колегія понтифіків (3, потім 6 осіб) — це не суто жрець­кий орган, бо жрецтва як численної, ізольованої верстви (на зразок східних деспотій) у Римі не існувало. Жрецькі колегії були своєрідни­ми магістратурами, тільки релігійними, що теж обирались або затвер­джувались на Народних зборах.

Як засвідчують джерела, консули, котрі спочатку належали виключ­но до стану патриціїв, стосовно плебеїв чинили сваволю. Тому 509 р. до н.е. на вимогу останніх видано закон Валерія, за яким смертні виро­ки, винесені консулами у межах міста, могли бути оскаржені до центу-ріатних Народних зборів. За межами міста вироки консулів були оста­точними. Крім того, плебеї домоглися видання закону про обмеження розміру штрафів, накладених консулами, — до 30 биків або 3 тис. асів (закон Атернія Тарпея 454 р. до н.е.).

Розслідуванням справ займалися квестори.

З середини IV ст. до н.е. функції судочинства перейшли до преторів, а слідчі — до постійних слідчих комісій при них. Зі зростанням насе­лення збільшувалась кількість спірних та судових справ і претори, навіть коли їх стало більше, та курульні едили не могли охопити обсяг наван­таження. Тому при преторах формуються колегії професійних судів — спочатку невеликі, по декілька осіб, потім щораз численніші — по де­кілька десятків і навіть по 150-200 осіб. Суддями претори призначали осіб з числа внесених у спеціальний список. Спочатку вони мали нале­жати тільки до сенаторського стану, згодом призначали й інших за­можних громадян (ггіЬипі аегагіі), які мали майно вартістю не менш ніж 300 тис. сестерцій. До списку суддів Оисїех ипш) наприкінці рес­публіканського періоду вносили імена 900 осіб.

Поряд з преторами, едилами і суддями щсіех ипш спори вирішува­лись і деякими іншими органами. Зокрема, в давніші часи існували ще агЬіггі (арбітри), котрі, очевидно, розглядали спори між родичами і су­сідами (наприклад, про межі ділянок, розподіл майна). Вони здійсню­вали суд на місці знаходження майна, з приводу якого виникали спо­ри. Можливо, арбітри розглядали й інші справи (наприклад, сімейні конфлікти). Арбітр відрізнявся від офіційного судді тим, що його оби­рали самі сторони, не звертаючись до офіційних властей (претора), і велике значення у вирішенні справи мало його особисте переконання. Справи він міг вирішувати на власний розсуд, покликаючись або на закон, або на звичаї, традиції чи власну думку.

Деякі спори між римськими громадянами і перегринами та між са­мими перегринами розглядали так зватрекуператори (гесирегаіогез) у колегіальному складі (5-7 осіб). Іноді суд рекуператорів встановлював­ся за договорами Риму з іншими державами. Проте про порядок його утворення і компетенцію достатніх відомостей немає.

Існувала ще колегія сіесетуігі зшііЬик щсіісапсіі — судова колегія децемвірів, яка в період республіки вирішувала справи про те, чи дана людина є вільною чи рабом (на початку імперії вона припинила існу­вання).

Діяла також колегія сєпШгпуігі — центумвірів, що складалася з 105 членів — по три від кожної триби і ділилася на декілька секцій. У ком­петенцію цього органу входили деякі категорії справ про право влас­ності та спадкування. Докладних відомостей про неї також немає.

Суд над членами сім'ї продовжував чинити домовладник (раїег гатіїіаз). Розправу над рабами чинили їхні господарі або (в особливо небезпечних випадках) служителі поліції безпеки, що знаходились у роз­порядженні вищих магістратів. Для придушення повстань використо­вували гарнізонні війська або армію.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-06-26; просмотров: 297; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.81.89.248 (0.024 с.)