Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Управління провінціями у Стародавньому Римі; суд і процесс в республіканському РиміСодержание книги
Похожие статьи вашей тематики
Поиск на нашем сайте
Іншим було управління провінціями — позаіталійськими територіями, завойованими Римом. Залежно від того, чи ці території (племена, держави) здавались Риму добровільно, чи були завойовані силою зброї, жителі їх або ставали підданими Риму (зберігаючи свободу, але не набуваючи прав громадянства), або перетворювались у рабів. їхні землі в обох випадках переходили у власність Римської держави. Ці землі частково віддавали під колонії римським громадянам, частково їх передавали у користування місцевому населенню, яке сплачувало за них значні податки і побори (грішми та натурою). Щораз частіше стягування податків надавалось у відкуп приватним особам, так званим публіканам, які не забували при цьому і про власні інтереси. Провінції спочатку очолювали вищі римські магістрати, котрі отримували їх в управління за жеребом (консули, претори та ін.). Але оскільки вони не могли постійно перебувати у провінціях, то від їх імені часто там управляли легати, квестори, військові трибуни та інші магістрати. Згодом, з III—II ст. до н.е., порядок управління провінціями (і розмір податків, обсяг повинностей) визначав сенат, який нерідко посилав у новозавойовані території спеціальні комісії з числа сенаторів для організації управління. Очолювали провінції спеціальні римські намісники з колишніх вищих магістратів, котрим присвоювались титули проконсулів (якщо він був у Римі консулом), пропреторів, процензорів. Кожен намісник оголошував відповідні правила і засади свого управління провінцією в особливому акті — Іех сіага або Іех ргоуіпсіае. Намісникові належала вся повнота влади: він був верховним адміністратором, воєначальником і суддею (лише римські громадяни могли оскаржити його вироки і рішення у Рим). При намісникові, який сам формував увесь місцевий апарат управління, знаходився присланий з Риму квестор, котрий відав фінансовими питаннями. Основу управління підкореними територіями і народами становив широко відомий у пізніші часи принцип усіх колонізаторів: сііуісіє еі ітрега — "розділяй і володарюй". Створюючи привілеї одним, пригноблюючи і утримуючи за їх допомогою інших у покорі, він правив усіма. Характерним прикладом є надання привілеїв і прав римського громадянства аристократії міста Капуї, що залишилась на боці Риму під час латино-кампанського повстання проти Риму в 414 р. до н.е. Це значною мірою зумовило його поразку. Кампанська аристократична кіннота своєю хоробрістю вирішила битву римлян з союзниками при Сентіні на користь перших. Таких прикладів можна навести багато. Судова система. У найдавніший період особливих судових органів і спеціального порядку розгляду спірних справ не існувало. Здебільшого громадяни та інші жителі Риму самі повинні були захищатися від правопорушників, тобто широко практикували самосуд. У подальшому захист прав та інтересів особи й власності став вкладатися у чітко визначені релігією та правом форми і відкрите самоуправство було заборонене під загрозою покарання. Розгляд спірних та судових справ уже в VII ст. до н.е. перейшов у відання спеціально створеної жрецької колегії понтифіків. Зрештою, звичаєві правила поведінки та зароджуваного права тоді тісно й без посередньо перепліталися з релігією, оскільки вважалось, що поведінка, взаємовідносини і загалом життя людей цілком залежать від волі богів, які постійно їх контролюють. Жерці вирішували справи, посилаючись на волю богів, дотримуючись складних релігійних обрядів, жертвопринесень, віщувань. Органи держави, що частково виникли з попередніх органів родоплемінного періоду, а частково з'явилися вперше, відразу почали здійснювати, поряд з іншими державними функціями, й ті, що потім диференціювалися як судові. Навіть претори, котрі згодом стали основними суддями Риму, мали крім судових ще функції управління, у тому числі навіть правотворчі. Судові функції, отже, мали Народні збори, сенат, окремі магістрати (консули, едили). Навіть у період імперії в компетенцію імператора і вищих службових осіб входили і судові функції. Взагалі Рим упродовж усього розвитку не встановив окремої системи судових органів, відмежованої від органів державної влади. На початку утворення держави судочинство здійснювала стара колегія понтифіків. Щоправда, значення її як судового органу дедалі зменшувалось, а з виникненням магістратури преторів основні судові функції перейшли до них. Хоча самозахист і самосуд почали державою обмежуватись, а згодом були повністю заборонені (крім необхідної оборони), оскільки держава зосередила монополію на здійснення судочинства, все ж цей процес тривав довго. Навіть, скажімо, у II ст. до н.е. крадіжка вважалася доведеною лише тоді, коли були свідки її здійснення або у злодія виявляли вкрадену річ (також при свідках). Отже, розслідування крадіжки було "приватною справою", так само як і справи щодо різних майнових, особистих угод. Отож, сфера державного захисту порушених прав поширювалася поступово і повільно. Впродовж століть римляни були далекі від розуміння того, що будь-яке законне право повинно бути захищене на вимогу потерпілої сторони державою, що судовий захист прав нерозривно пов'язаний з існуванням і суттю самого права. Крім того, у давнину права особи захищали лише тоді, коли органи держави встановлювали для даної категорії справ можливість пред'явити позов. Не встановлено позову — немає можливості захиститися за допомогою держави. Це стосувалося приватних справ. Якщо ж порушувались інтереси суспільства, держави, то і в найдавніший період органи держави застосовували каральні засоби, які вважали необхідними — смертну кару, вигнання, конфіскацію майна, штрафи тощо. Жодного особливого порядку розгляду таких справ не існувало. Злочини й проступки у багатьох випадках розглядалися як порушення релігії, її законів і тягнули за собою релігійні санкції—прокляття винного. З бігом часу судочинство, судовий процес, підходи до службової ролі права змінюються. Зокрема, з'являються поняття ^'исіісіипт 0ш сіісеге) — встановлення права, тобто розв'язання конфлікту властями або застосування відповідною владою встановлених правил. Поступово встановлюються дві категорії справ: а);исіісіа риЬІіса — справи, пов'язані з порушенням публічних, державних інтересів і б) щсіісіа ргіуаіа — справи, що стосуються окремих осіб. Виникають і дві галузі римського права: публічне і приватне. Докладніше про це йтиметься далі. Поки що, беручи до уваги все сказане, розглянемо органи, які здійснювали судочинство. Отже, до утворення магістратури преторів розгляд справ проводився консулами, частково понтифіками. Не слід забувати, що колегія понтифіків (3, потім 6 осіб) — це не суто жрецький орган, бо жрецтва як численної, ізольованої верстви (на зразок східних деспотій) у Римі не існувало. Жрецькі колегії були своєрідними магістратурами, тільки релігійними, що теж обирались або затверджувались на Народних зборах. Як засвідчують джерела, консули, котрі спочатку належали виключно до стану патриціїв, стосовно плебеїв чинили сваволю. Тому 509 р. до н.е. на вимогу останніх видано закон Валерія, за яким смертні вироки, винесені консулами у межах міста, могли бути оскаржені до центу-ріатних Народних зборів. За межами міста вироки консулів були остаточними. Крім того, плебеї домоглися видання закону про обмеження розміру штрафів, накладених консулами, — до 30 биків або 3 тис. асів (закон Атернія Тарпея 454 р. до н.е.). Розслідуванням справ займалися квестори. З середини IV ст. до н.е. функції судочинства перейшли до преторів, а слідчі — до постійних слідчих комісій при них. Зі зростанням населення збільшувалась кількість спірних та судових справ і претори, навіть коли їх стало більше, та курульні едили не могли охопити обсяг навантаження. Тому при преторах формуються колегії професійних судів — спочатку невеликі, по декілька осіб, потім щораз численніші — по декілька десятків і навіть по 150-200 осіб. Суддями претори призначали осіб з числа внесених у спеціальний список. Спочатку вони мали належати тільки до сенаторського стану, згодом призначали й інших заможних громадян (ггіЬипі аегагіі), які мали майно вартістю не менш ніж 300 тис. сестерцій. До списку суддів Оисїех ипш) наприкінці республіканського періоду вносили імена 900 осіб. Поряд з преторами, едилами і суддями щсіех ипш спори вирішувались і деякими іншими органами. Зокрема, в давніші часи існували ще агЬіггі (арбітри), котрі, очевидно, розглядали спори між родичами і сусідами (наприклад, про межі ділянок, розподіл майна). Вони здійснювали суд на місці знаходження майна, з приводу якого виникали спори. Можливо, арбітри розглядали й інші справи (наприклад, сімейні конфлікти). Арбітр відрізнявся від офіційного судді тим, що його обирали самі сторони, не звертаючись до офіційних властей (претора), і велике значення у вирішенні справи мало його особисте переконання. Справи він міг вирішувати на власний розсуд, покликаючись або на закон, або на звичаї, традиції чи власну думку. Деякі спори між римськими громадянами і перегринами та між самими перегринами розглядали так зватрекуператори (гесирегаіогез) у колегіальному складі (5-7 осіб). Іноді суд рекуператорів встановлювався за договорами Риму з іншими державами. Проте про порядок його утворення і компетенцію достатніх відомостей немає. Існувала ще колегія сіесетуігі зшііЬик щсіісапсіі — судова колегія децемвірів, яка в період республіки вирішувала справи про те, чи дана людина є вільною чи рабом (на початку імперії вона припинила існування). Діяла також колегія сєпШгпуігі — центумвірів, що складалася з 105 членів — по три від кожної триби і ділилася на декілька секцій. У компетенцію цього органу входили деякі категорії справ про право власності та спадкування. Докладних відомостей про неї також немає. Суд над членами сім'ї продовжував чинити домовладник (раїег гатіїіаз). Розправу над рабами чинили їхні господарі або (в особливо небезпечних випадках) служителі поліції безпеки, що знаходились у розпорядженні вищих магістратів. Для придушення повстань використовували гарнізонні війська або армію.
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-06-26; просмотров: 474; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.119.253.168 (0.007 с.) |