Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Принципат у Римській державі: зміни в суспільному ладі та державному устроїСодержание книги
Поиск на нашем сайте
Із захопленням влади Августом Гай Октавієм розпочинається період принципату – першої стадії імперії. У 29 р. до н.е. Октавій отримав від сенату звання імпера-тора, магістра республіки, потім довічного трибуна, цензора, а пізніше титул Августа (священного), великого понтифіка. Август мав необмежену владу, але коміції щороку обирали його народним трибуном. Таким чином, він ніби діставав право керувати Римом від народу. Як трибуну, йому була за-безпечена особиста недоторканість, він міг накласти вето на рішення сенату, народних зборів, едикти магістратів. Як цен-зор він міг викреслювати зі списків сенату неугодних для нього осіб. Принцепс мав право амністувати засуджених. Йо-го образа прирівнювалась до образи римського народу. За Августа було створено адміністративний апарат зі штатом чиновників. Їхні обов’язки полягали в організації збору податків, підтриманні громадського порядку, обліку майна принцепса, нагляді за судовими справами та місцевою адміністрацією. На початку принципату сенат формально, як і раніше, видавав закони, був найвищою судовою інстанцією, призначав і звільняв магістратів. Август вважався лише першим у списку сенаторів, а фактично сенат був його слухняним зна-ряддям. Але вже за Августа сенат здав свої позиції. Його за-сідання перетворились на спектакль, учасники якого змага-лись у вихвалянні принцепса. Військово-бюрократична монархічна адміністрація на-прикінці І на початку ІІ ст. н.е. витіснила сенатську. Народні збори скликалися дедалі рідше, їх засідання ма-ли формальний характер. Причетність громадян до управлін-ня державою стала фікцією. Принципат як специфічно римський різновид монархії, зберігаючи зовнішні республіканські атрибути, проіснував до кінця ІІ ст. н.е. Влада принцепса спиралась на могутню мате-ріальну і військову базу. Наприклад, Єгипет вважався влас-ною провінцією Августа. Ще на початку принципату управлінський апарат Риму та провінцій зазнав серйозних змін. Роль магістратів зменшилась. Консули, претори, квестори були усунені від державних справ і займались переважно влаштуванням публічних видовищ та ігор. Їх витісняла армія професіональних чиновників, що одержували платню із скарбниці і були підзвітними принцепсу. Були введені посади: – префекта преторія – командуючого імператорською гвардією; – начальника постачання продовольством. У провінціях функції управління здійснювали намісники, легати, проконсули, пропретори. Їхні адміністративні права та обов’язки фіксувались у мандатах, інструкціях, які складались у канцеляріях монарха або ним особисто. Наглядові функції за діяльністю намісників здійснювали прокуратори, обов’язками яких було інформувати імператора про стан справ у провінції, про зловживання чиновників. За вказівкою імператора Клавдія (10 р. до н.е. – 54 р. н.е.) прокуратори були уповноважені виносити судові рішення. Сформована ними канцелярія керувала імператорським майном, фінансами, розсилала скарги і сигнали про зловживання чиновників. Важливі державні посади звичайно займали родичі імператора. Однак його доля часто залежала від прихильності військ трьох головних армій, що стояли на Рейні, Дунаї, Євфраті. Армія висувала (акламувала) імператора, потім він формально затверджувався сенатом. Таким чином, були створені всі умови для встановлення домінату – необмеженої монархії.
Домінат. Зміни в суспільному ладі та державному устрої. Реформи Діоклетіана Правління Константина З цього часу почався новий період в історії Римської держави — епоха розвиненої, або пізньої, імперії — домінат. Імператора вже визнали абсолютним монархом, котрий стоїть понад законами, оскільки сам їх творить. Це вже не перша службова особа в державі, яка очолює республіканських магістратів, а владика — сютіпиз, звідки і пішла назва всієї системи, встановленої Діоклетіаном. Усе населення держави перетворилось у його підданих — зиЬ^'есіі. Остаточно визнано, що імператор — особа божественна. Це виявляється у релігійному обожнюванні імператора, складному і пишному придворному церемоніалі, запозиченому в східних царів. Щоправда, після визнання християнства державною релігією (див. далі) імператори вже не вважались богами, але їхня влада розглядалася як божественна інституція, а вони самі — як представники бога на землі. Імператор Гай Валерій Аврелій Діоклетіан, син вільновідпущеника, народився в Далмації. Вступивши до армії, досяг найвищих чинів, став досвідченим полководцем, улюбленцем солдатів, які й проголосили його імператором. Він правив державою 21 рік — з 284 р. до 305 р. (помер 313 р.). Діоклетіан остаточно порвав із заснованою Августом системою принципату, коли імператор не був монархом, а тільки першим сенатором, першим магістром і першим громадянином, котрий має найвищий авторитет і наділений особливими повноваженнями. Автократичні тенденції у Римі почали виявлятися ще під час правління династії Антонінів і ще більш виразно — Северів. Автократичну політику проводили імператори-іллірійці (зокрема Авреліан). Але тільки Діоклетіан відкрито порвав зі старою конституційною традицією. З часів його правління імператора почали вважати втіленням божества, його воля — це земний вираз волі римських богів. Присутні під час його появи ставали на коліна, падали долілиць, цілували край одягу, взуття. Його поява супроводжувалась складним і пишним церемоніалом, він одягався у пишний одяг пурпурного кольору, оздоблений золотом і дорогоцінним камінням, голову його увінчувала золота діадема. Людина енергійна і рішуча, Діоклетіан приступив до проведення реформ у державі, які докорінно змінили її державний устрій, систему органів влади й управління, збройні сили, фінанси. Складність управління великою державою, необхідність тримати під контролем хоч би найважливіші галузі державного життя примусили Діоклетіана обрати собі співправителя (такі випадки були відомі й раніше: Марк Аврелій і Луцій Вер, Септимій Север і два його сини, Валеріан і Галлієн). Ним став його земляк і соратник Марк Аврелій Валерій Максиміан, котрий також дістав титул імператора та ім'я Августа. Кожен з імператорів призначив особистих заступників із титулами цезарів (Діоклетіан — Гая Галерія Максиміана, Марк Максиміан — Гая Флавія Хлора). Держава була поділена на дві частини — Західну, якою управляв Максиміан і Східну на чолі з Діоклетіаном*. Кожен з правителів був наділений усією повнотою імператорської влади. Діоклетіан і Мак симіан вважалися рівноправними. Цим ніби відновлювався старий принцип колегіальності влади (двох консулів). Як і консули, обидва імператори спільно правили, спільно вирішували важливі справи, проте ця колегіальність була суто умовною, бо фактично Діоклетіан вважався основним імператором, мав більший авторитет і більший вплив на вирішення всіх справ, у тому числі західних. Зрештою й розподіл імперії на дві частини мав тоді ще умовний характер*. Це були частини єдиної держави з єдиним законодавством. Створено навіть видимість єдиної імператорської сім'ї. Августів вважали братами, цезарів—їхніми синами. Діоклетіан віддав дочку заміж за цезаря Гая Максиміана, родичами були Марк Аврелій Максиміан і Хлор. Обом імператорам належала законодавча влада, закони видавалися від імені їх обох — цим також наголошувалась єдність держави. За задумом Діоклетіана, таке колегіальне правління повинно було забезпечити певний порядок престолоспадкування, запобігти можливості узурпації влади іншими людьми в умовах послаблення торговельних, політичних і культурних зв'язків між окремими частинами імперії. Цей захід дав результати. До кінця III ст. майже на всій території імперії вдалось ліквідувати децентралістські узурпаторські тенденції, зміцнити державу, її кордони і навіть ще більше розширити римські володіння. Будь-які повстання придушувались (зокрема, у Галлії). Германців, котрі вторглись у межі імперії, розбили і відкинули за Рейн. Деякі старі республіканські органи у той період ще зберігалися, зокрема сенат, магістратура. Сенат, однак, справами законодавства, судочинства, управління вже не займався. Він відав організацією різних ігор, видовищ, святкувань, контролював виконання різних повин-ностей сенаторами. На всі його ухвали потрібна була санкція імператора. Збереглися також ще окремі магістратури (консули, претори, квестори), проте це були тільки почесні звання. Народні збори не скликалися. Діоклетіан провів низку реформ з метою зміцнити політичну, воєнну й економічну могутність імперії. Оновлено і розширено за рахунок юристів і фахівців раду при імператорі (сошізіогіит), яка стала головним центром управління країною. Крім неї, при імператорі створено низку нових галузевих органів (управлінь, комісій та ін.), багато нових посад. Зокрема великого значення набули управитель імператорського палацу, начальник особистої канцелярії імпера тора, управитель його скарбниці, управитель імператорських маєтків. Затверджено суворі правила про ранги численних чиновників, права, надані кожному рангові, порядок підвищення по службі тощо. Всі ці органи і посади мали чітко виражені риси бюрократичного апарату. Кадри чиновників нерідко поповнювались вихідцями з різних верств суспільства. Діоклетіан провів новий адміністративний поділ держави. Основні засади цього поділу — це сувора централізація, збільшення кількості чиновників і відокремлення цивільного управління від військового (це було завершено вже при Костянтині). Отже, вся імперія поділялася на 12 діоцезів, межі яких здебільшого збігалися з межами колишніх провінцій. Діоцези у свою чергу поділялися на провінції. Італія тепер остаточно втратила привілейоване становище: її було поділено на два діоцези, куди входили не тільки італійські, а й інші області (приальпійські райони, Сицилія, інші острови). Невідкладного реформування потребували й збройні сили, що служили опорою монархічної влади і мали забезпечувати внутрішній спокій країни й оберігати державні кордони. Діоклетіан з розумінням і відповідальністю взявся за цю справу, яку після його смерті продовжив Костянтин. До реформи Діоклетіана легіони були розквартировані в окремих провінціях на постійно. Це їх пов'язувало з місцем розташування і при потребі їх було надзвичайно важко перекинути в іншу місцевість. Діоклетіан розпорядився поділити війська на дві основні категорії: прикордонні, які постійно перебували у певній прикордонній смузі, і мобільні частини, які при потребі, не оголюючи кордонів, можна було перекидати з місця на місце. Це дало позитивні наслідки. Велику увагу приділено зміцненню військової дисципліни. "Вірність солдата" і "хоробрість солдата" — ці слова часто карбувалися навіть на монетах. Водночас було значно збільшено кількість війська. До Діоклетіана війська переважно комплектувались добровольцями. Цей принцип зберігся, але водночас введено правила обов'язкового, рекрутського поповнення армії. Діоклетіан зобов'язав великих і середніх землевласників давати державі певну кількість рекрутів — відповідно до кількості наявних рабів і колонів. Зобов'язано служити в армії летів — полонених варварів, яких оселено на римській території. Нарешті, за спеціальну винагороду на військову службу почали приймати загони вільних варварів. Реформа армії, зростання чиновницько-бюрократичного апарату потребували величезних коштів, що витрачались також і на неймовірну розкіш імператорського двору, будову грандіозних палаців, громадських споруд, цирків, доріг, мостів, водопроводів. Тим часом економіка імперії, фінанси, незважаючи на окремі заходи Авреліана та інших імператорів, були розхитані. Діоклетіан і тут провів низку реформ. Вводилася нова система оподаткування населення, оскільки для ранньої імперії характерна різноманітність податків, причому істотна роль відводилася податкам непрямим, які втратили значення занепадом господарського життя і падінням цінності грошей. У фінансовій системі основного значення набули прямі податки і передусім поземельні. Для цього складено кадастр усіх земель. Одиниця оподаткування визначалася певною кількістю орної землі, її якістю та кількістю голів худоби. З кожної одиниці стягувався певний податок — у натуральній формі або грішми. Від податку ніхто не звільнявся, навіть сенатори. Міських жителів, котрі не мали землі, обклали подушним податком (аріїаіїо). Жителі Італії, які до того часу не платили податків, тепер їх сплачували. За регулярне надходження податків відповідали міські ради і персонально декуріони (або куріали), а також власники земель. У свою чергу це спричинило особисте закріплення колонів за своїми господарями. Податкова реформа Діоклетіана гарантувала державі певну кількість продуктів, потрібну для утримання двору, армії, столиці. Отже, державне господарство будувалось на натурально-господарській основі, не залежало від інфляції, ринкових цін, підвезення продуктів із провінцій. Грошове господарство, яке, безумовно, виконувало важливу роль, також потребувало оздоровлення. З цієї метою Діоклетіан провів монетну реформу. Почала карбуватися повноцінна золота монета (аигеиз), що важила 1/60 римського фунта (5,45 грама), срібна і бронзова. Однак особливого успіху ця реформа не мала, оскільки реальна вартість монети не відповідала її номінальній вартості, співвідношення між цінністю металів було визначено довільно. В результаті повноцінна монета зникла в обігу, її перетворювали в зливки, ховали; ціни на товари і далі зростали. Для боротьби зі зростаючою дорожнечею 301 р. видано едикт, яким визначено максимальні ціни на різні продукти, а також максимальні ставки оплати праці. За незаконне підвищення цін передбачено суворе покарання і смертну кару. Але оскільки були прийняті єдині ціни для всієї імперії, без урахування особливостей регіонів, зручностей шляхів сполучення та інших місцевих умов, то вони не узгоджувались з реаліями життя. Отже, едикт не мав ефективних правових наслідків і його, найімовірніше, просто не виконували, — свідчень істориків або документів про покарання перекупників, спекулянтів не збереглося. У політичній системі Діоклетіана велика увага приділялася релігійним проблемам. Діоклетіан, подібно до Августа, виступав відновником традиційної римської релігії, старих римських богів на чолі з Юпітером. Водночас, як це спостерігається у східних монархіях, підтримувалось божественне походження імператорської влади, самого імператора. Це суперечило вченню християн, і вони чинили певний пасивний опір релігійній політиці імператора, відмовлялися брати участь у релігійних культах, ігрищах, солдати-християни не віддавали релігійних почестей імператору. Держава, імператор починають знову переслідувати християнство, яке на той час набуло великого поширення (навіть дружина і дочка Діоклетіана, чимало придворних були християнами) і в останні десятиліття III ст. користувалося значною терпимістю держави. На початку IV ст. проти християнства видається чотири жорстокі едикти, поновлюються їх гоніння. Намагаючись зміцнити і розширити кордони держави, Діоклетіан, Максиміан та їхні заступники — цезарі Галерій і Хлор вели численні війни: з франками у Галлії, карпами і язигами на Дунаї, мавританськими племенами в Африці, з персами на Сході. Противники і повстайці були розбиті, розширено кордони держави, відновлене панування римлян у Месопотамії. Проте 305 р. Діоклетіан і його співправитель Максиміан зреклися влади. Оцінюючи реформи Діоклетіана, зазначимо, що різноманітна законодавча діяльність, військові походи засвідчують неабияку енергійність, ініціативність, авторитет цього імператора, якому вдалось упродовж 20 років твердо утримувати владу. Безперечно, він був політиком консервативного напряму, намагався відтворити колишню славу "Вічного міста", старі звичаї, релігію, але водночас розумів нагальну потребу проведення різноманітних реформ і рішуче їх проводив. Зокрема, він реформував і змінив податкову систему, оздоровив фінанси, зміцнив збройні сили. Діоклетіан дотримувався основних реалій римського суспільства, використовував досвід інших держав, зокрема перської монархії. З часів Діоклетіана влада імператорів визнавалася абсолютною, більше того — вона обожнювалась. Правління Костянтина. Після зречення Діоклетіана і Максиміана державою недовго правили цезарі Хлор і Галерій. У Британії 306 р. помер Хлор, і північні легіони проголосили імператором його сина Флавія Валерія Костянтина, а в Римі імператором став син Максиміана — Максенцій. Розпочалася шалена боротьба між претендентами за імператорську владу, яка завершилась перемогою Костянтина. Співправителем він оголосив Валерія Ліціана Ліцинія. Разом вони правили імперією упродовж десяти років, проте 324 р. між ними виникла сутичка, внаслідок чого Ліцинія було заслано у Фессалоніки, а Костянтин правив державою разом зі синами. Правління Костянтина (306-337) ознаменувало остаточний розрив з традиціями принципату. Він провів низку важливих реформ, видав у Мілані 313 р. так званий Міланський едикт про вільне сповідання християнства. Християни вже не зазнавали гонінь, утисків, вони користувались такими ж правами, як і представники інших релігій. Християнство з переслідуваної релігії перетворилось у релігію державну, пануючу. Тепер церква почала вимагати у віруючих цілковитої покори існуючим державним порядкам, сприяла зміцненню імператорської влади. В свою чергу імператор всіляко підтримував церкву, вважаючи, що в єдиній державі повинна бути і єдина церква. До імператора часто почали звертатися єпископи для розв'язання різних церковних проблем і навіть спірних догматичних релігійних питань, імператор брав діяльну участь у їх обговоренні під час церковних зібрань. Єпископи, обрані общинами, збиралися на собори, які на той час стали найвищою церковною інстанцією. Рішення соборів подавали на затвердження імператорові. У Нікеї 325 р. відбувся важливий собор, який з приводу різних догматичних суперечок серед єпископів прийняв основні засади догматів християнства. Наприкінці ІІІ-на початку IV ст. виникає чернецтво, а згодом — монастирі. У політичній і соціальній сферах Костянтин продовжує систему реформ, основи якої заклав Діоклетіан. Зберігши попередній адміністративний поділ на діоцези і провінції, Костянтин утворив ще більші адміністративно-територіальні одиниці — префектури. їх налічувалось чотири — по дві на кожну частину імперії. Західна частина поділялась на Італію з Африкою і Галлію з Іспанією; Східна — на Схід та Іллірію. Очолювали префектури префекти Преторія. їх призначав імператор. Префектури наділялися на діоцези (в двох західних префектурах було разом шість діоцезів, у двох східних — сім) на чолі з вікаріями, котрі вважалися заступниками префектів, але мали самостійні повноваження в галузі управління, фінансів, юрисдикції. Вікаріїв також призначав імператор, і в деяких питаннях вони підпорядковувались безпосередньо йому. Діоцези поділялися на провінції (в середньому по 15-20 у кожному). Провінції очолювали ректори (гесіогез або сопзшагіз чи соггесіог), котрих також призначав імператор. Провінції поділялись на округи, якими управляли препозити. В округах створено органи місцевого самоуправління населення — се нати і муніципальні магістрати, щоправда, вони повністю були підпорядковані окружній адміністрації. Управління Римом здійснювалось окремим способом. На чолі його стояв претор міста (ргаеїогіиз сегЬі), безпосередньо підпорядкований імператору. Сенат ще зберігався, але тільки зовні: він виконував роль міського колегіального дорадчого органу і відав лише міськими справами. Як і при Діоклетіані, зберігались ще посади консулів, преторів і квесторів, але жодного реального значення в системі управління вони не мали. За часів Костянтина цивільну владу остаточно відокремили від військової. Всі управителі префектур, діоцезів, провінцій, округів були цивільними посадами. Військо очолювали військові командири. У збройних силах зберігся і розвинувся поділ війська на прикордонні та мобільні легіони. В армії виділились особливо вірні, надійні привілейовані частини — раїатіпі. Замість значно скороченої ще за Діоклетіана преторіанської гвардії утворились особливі частини при імператорі — доместики (сіотезгісі). Оскільки армія і далі була основною опорою імператора, то воїни діставали щораз більші привілеї. Військова служба стала також професією, причому привілейованою. Доместики мали найліпші місця на видовищах, церемоніях, високу платню, значну частину воєнних трофеїв та ін. Солдати не повинні були мати сім'ю, а існуючі шлюби на час служби припинялися. В армії знову запанувала чітка дисципліна, суворо дотримувались військової ієрархії. Права і обов'язки воїнів, армійські порядки були закріплені у спеціальному військовому статуті. За правління Діоклетіана і Костянтина зміцнились органи поліції, сформувалась таємна поліція. За громадський порядок у Римі відповідав префект міста, в розпорядженні якого перебувало шість когорт озброєних поліцейських сил. Існувала ще нічна поліція та поліція боротьби з пожежами. Поліційні сили були в розпорядженні правителів всіх міст. Під час домінату керівником поліції всієї імперії став начальник імператорської канцелярії (та§І5Іег ойісіогит або та§і«їег раїаііі). Він зосереджував також Й інші важливі державні функції. У таємній поліції було встановлено посаду фрументаріїв, котрі отримували державну платню і повинні були інформувати владу про всі важливі події у місцевому суспільстві. Широко практикувалась і підтримувалась політика доносів, нагляду. Донощики на державних злочинців отримували 25% вартості майна засуджених. У період правління Діоклетіана і Костянтина відбулися серйозні зміни в судоустрої та судочинстві. Ще раніше магістрати, а потім сенат були позбавлені права чинити суд. Ці уповноваження перейшли до імператора та його урядовців. У м.Римі кримінальною юрисдикцією відав префект міста, в Італії та інших префектурах — префекти-преторії, а в діоцезах, провінціях, округах — відповідні правителі (вікарії, ректори, препозити). Всі вони могли призначати для допомоги собі суддів, котрим доручали розгляд тих чи інших справ. Окрім цього були спеціальні судді у справах нічних пожеж, постачання міст продовольством (останнім навіть надавали право виносити смертні вироки та ін.). Розгляд цивільних справ теж перейшов від преторів до імператорських урядовців і суддів. Сторони для розгляду спору могли обирати собі приватних, третейських суддів. Були створені нові посади державних суддів з розгляду справ про опіку, аліменти тощо. За імператора Костянтина внаслідок послідовно проведеної фіскальної політики відбулося своєрідне закріплення станів: заняття певною професією стало явищем примусово-спадковим, зокрема діти селян мали бути селянами, ремісників — ремісниками тощо. Низка едиктів (316, 317, 325 рр.) людям певних станів забороняла залишати без дозволу властей місця проживання, село чи місто, де вони народилися. Ніхто не міг (навіть імператор) звільняти населення від виконання визначених повинностей, сплати податків. На вимогу землевласників 332 р. Костянтин заборонив колонам переходити від одного власника до іншого. Власник землі, в якого виявлено чужого колона, мусив його повернути господареві, сплатити штраф і всі податки за нього за час перебування в його маєтку. Колонів-утікачів заковували в кайдани і повертали власникам. Колонів, як і посаджених на землю рабів, не можна було продавати без землі. Водночас будь-який вільний, хто обробляв чужу землю впродовж ЗО років, ставав колоном. Колонам заборонялося виступати у суді проти землевласників. У 324-330 рр. на місці грецького міста Візантії Костянтин збудував нову столицю держави, названу його іменем, — Константинополь, куди збирався переселитися з Риму з усім двором і урядовцями. Він вів успішні війни з варварами: на Рейні — з франками, на Дунаї — з готами. За Костянтина різні області імперії продовжували заселятись варварами. Зокрема, не маючи змоги з допомогою зброї вигнати сарматів, їм відвели для поселення землі в придунайських провінціях, а вандалам — у Паннонії. Цим імператор мимовільно сприяв варваризації держави. Продовжуючи реформи Діоклетіана, позбавлений властивого йому римського консерватизму Костянтин діяв з більшою рішучістю. Управляв він імперією твердо і деспотично, нещадно розправляючись з опозицією. Християнська церква оголосила Костянтина за його заслу ги перед нею (перед смертю Костянтин прийняв християнство) святим і рівноапостольським. Помер він 337 р. Реформи Діоклетіана і Костянтина мали на меті подолати кризу, яку переживала Римська імперія. Проте вони тільки загальмували, а не припинили той занепад, що розпочався III ст., причини якого коренилися в загальній кризі рабовласницької системи господарства. Впродовж 16 років після смерті Костянтина між його синами та іншими претендентами на імператорську владу тривала гостра боротьба. В економіці, фінансах, політичному житті знову наступив хаос, деградація. Значно скоротився грошовий обіг, домінувала натурально-господарська система. Внутрішня і зовнішня торгівля різко загальмувалась. Велика земельна власність (імператорів та їхньої родини, сенаторського стану) досягла небачених розмірів. Знову зросли податки і побори з населення. Стало дедалі важче охороняти кордони імперії від нашестя варварів і загалом державу від внутрішніх повстань. Розширився управлінський апарат — кількість посад, органів,тощо. Серед чиновників, подібно до армії, встановилась чітка субординація. З'явилась посада особистого секретаря імператора, влада котрого дедалі зміцнювалась. Відомство двора очолили впливові ргаерозішз «асгі сиЬісуІі (цю посаду часто займали євнухи). Вищі чиновники називались коштами. Вони поділялись на розряди. Кожен вищий імператорський чиновник мав канцеля-рію. За комітами йшли погагіі. Десятки тисяч дрібних чиновників (у центрі і на місцях) перебували на ще нижчих сходинках. Усі чиновники мали свою уніформу, ранги, а після закінчення терміну служби отримували пенсію. З'явилася і спеціальна дипломатична служба. Розрослося фінансове відомство, яке поділялося на дві частини: загальнодержавних прибутків та податків (аегагшп засшш) на чолі з СОШЄ5 засшш 1аг§іїіопит і приватних коштів імператора, котрими управляв соптез гегит рггуаіагит. Перехід до оборонних воєн різко скоротив приплив рабів. Та й тих, котрих захоплювали (а їх було щораз менше), перетворювали у колонів. Відживши свій час, рабство поступово зникало. Римська імперія від середини IV ст. дедалі більше занепадала.
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-06-26; просмотров: 579; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.219.13.53 (0.01 с.) |