Криза і падіння республіки. Зміни в економіці. Повстання рабів

Перетворення Риму в світову державу зумовило в економіці та суспільно-політичному житті країни суттєві зміни. Ця обставина була предметом гордощів римлян, викликала почуття їх зверхності над іншими народами.

Давньогрецький політичний діяч та історик Полібій (II ст. до н.е.) писав: "Де знайти людину таку легковажну або рівнодушну, яка не за­хотіла б зрозуміти, яким чином... майже увесь відомий світ підпав під єдину владу римлян протягом неповних п'ятдесяти трьох років?"⁴ Сам Полібій був схильний пояснювати піднесення Риму досконалістю його політичного устрою. Він вважав, що в римському державному ладі поєднувались усі три форми правління: монархія, аристократія і де мократія. Це поєднання різних форм і стало, на думку Полібія, запору­кою успіху Риму в його зовнішній і внутрішній політиці. Проте на­справді це можна пояснити комплексом внутрішніх і зовнішніх обста­вин і факторів.

У II ст. до н.е. в соціально-економічному устрої Риму відбулися глибокі зміни. Війни стали у житті країни майже постійним явищем і саме вони були рушійною силою, яка впливала на розвиток економіки і суспільно-політичного ладу. Під впливом завойовницьких воєн з їх величезною здобиччю і територіальними надбаннями остаточно сфор­мувалась і стала домінуючою рабовласницька система господарства. Значно швидшими темпами, ніж в інших країнах, тут розвивалася при­ватна власність на засоби виробництва, встановлювалися товарно-гро­шові відносини, розширявся ринок.

Заможна верхівка суспільства концентрує щораз більші земельні володіння. Створюються великі сільськогосподарські маєтки — лати­фундії (від лат. Іаїігіїпсііигп; Іашз ■— широкий, обширний; гипсіиз — по-містя, маєток). У них працювали сотні, а іноді й тисячі рабів. Виробле­на ними сільськогосподарська продукція, ремісничі вироби та інші то­вари за собівартістю були надзвичайно дешеві та й на ринку їх цінили невисоко. Праця ж рабів не оплачувалася, їх утримання, одяг, харчу­вання не потребували великих затрат*.

Крім того, із завойованих Римом провінцій (Сицилії, Африки, Азії) надходили дешевий хліб та багато інших товарів. Отож, ціни на про­довольство, ремісничі вироби й інші товари, а також рабів були низь­кими. Це призводило до розорення дрібних товаровиробників — римських селян, ремісників, котрі не витримували конкуренції з лати­фундіями та заморськими товарами. Тягарем для їхнього господар­ства була й обов'язкова військова служба, коли через безперервні війни їм доводилось постійно покидати своє господарство, яке без господа­ря занепадало, а для його відновлення позичати гроші, часто під заста­ву землі, а то й продавати її. Під час нашестя ворогів (зокрема, Ганніба-ла, Пірра) господарства, будівлі, майстерні селян і ремісників вороги спалювали, руйнували, посіви знищували. Відновити це все незаможні прошарки населення були неспроможні. В результаті кількість вільних громадян, що мали відповідний земельний ценз (для внесення у розряди) ряди) в III—II ст. до н.е. почала зменшуватись. Зокрема, згідно з показ­никами проведеного в 164 р. до н.е. цензу кількість рівноправних гро­мадян становила 337452; у 159 р. до н.е. — 328316; у 147 р. до н.е. — 322000; у 136 р. до н.е. — 317993. Процес розорення селянства був опи­саний й істориками Стародавнього Риму, зокрема Аппіаном.

Основна маса розорених селян через особливості рабовласницько­го способу виробництва не перетворювалась у вільних робітників (рабська праця була дешевшою), а йшла на пошуки кращої долі у Рим, де жила випадковими заробітками, різними подачками і користувала­ся допомогою держави. Цей люмпен-пролетаріат становив значну ча­стину населення багатьох великих міст античного світу. Разом із розо­ренням селянства зростали пролетарські верстви і в Римі, що у свою чергу породжувало негативні соціальні наслідки, оскільки переважно це були декласовані, деморалізовані елементи, здатні на будь-які про­ступки, заворушення, розбої. Головне гасло їхнього життя було "хліба і видовищ!"

Тим часом зміцнювалося економічне й політичне становище нобілів — багатої верхівки римського суспільства, серед якої вирізня­лися старі патриціанські роди — Еміліїв, Корнеліїв, Клавдіїв, Валеріїв та ін. їм не поступалися багатством і впливом окремі плебейські ро­ди — Лівіїв, Семпроніїв і, особливо, Цециліїв, Метеллів. Саме з пред­ставників таких родів комплектувався тоді сенат. З кінця III ст. до н.е. доступ у сенат для нових членів став складнішим, зокрема для пред­ставників латинських і кампанських міст. Лише у виняткових випад­ках досягали вищих посад ті, хто не належав до сенаторської знаті. Це були нові люди — потіпез поуі.

Представники нобілітету поділялися на різні угруповання — своєрідні "партії", які мали розбіжності в питаннях зовнішньої полі­тики, а найчастіше конкурували між собою в боротьбі за здобуття ви­щих магістратур, важливих жрецьких посад, провінціальних намісни­ків тощо.

Окремі сімейства і роди утворювали коаліції, закріплюючи полі­тичні союзи династичними шлюбами, взаємно підтримували один од­ного, коли кого-небудь з них притягали до відповідальності.

Колишня простота у побуті, одязі, невибагливість змінюються над­мірною розкішшю. Будинки обставляють дорогими меблями, виро­бами мистецтва, скульптурами, столи сервірують золотим та срібним посудом, вживають заморські страви і вина, одяг, взуття виготовля­ють з дорогих матеріалів, з дорогоцінними прикрасами. Знатні сімей­ства дуже дбали про свій престиж: в очах громадської думки велике значення мали давність роду, наявність знаменитих предків. З цією метою нерідко фамільні записи фальсифікувались, кількість знатних предків збільшувалась, з'являлися герої, яким приписували фантас­тичні подвиги. Стало престижним мати воскові зображенні предків, які зберігалися у парадній частині дому. В будинках знаті товпилися численні клієнти, котрі супроводжували свого патрона, голосували за нього на виборах, агітували за нього, захищали.

Економічною основою могутності нобілітету було велике землево­лодіння: землі власні та виділені їм для користування з громадського фонду. Успішні війни також збагачували насамперед командирів, котрі належали до того ж нобілітету, знатних родин. Величезні прибутки давало знаті й управління провінціями. Оскільки за законом Клавдія 218 р. до н.е. сенаторам було заборонено займатися торгівлею і про­мислами, то землеволодіння, дорогоцінні метали, мистецькі вироби стали тими формами капіталовкладень, які набули поширення серед нобілітету.

Разом зі зникненням дрібного селянського господарства дедалі більше зростають величезні рабовласницькі латифундії. На великих земельних масивах розгортається садове господарство, створюються пасовища для худоби. У зв'язку з дешевизною хліба площі орних зе­мель скорочуються. Виробництво сільськогосподарських культур в Італії невпинно падає.

Водночас поступово зміцнюються позиції незнатної верхівки плеб­су — вершників (не плутати з центуріями вершників часів реформи Сервія Туллія).

Після заборони сенаторам-нобілям займатися комерційною діяль­ністю саме ці вершники зосередили у своїх руках велику торгівлю і фінансові справи. Отож, вершники поступово перетворюються у тор­говельну і фінансову знать. Під їх контролем перебували й різні відку­пи, серед яких особливе місце мали відкупи провінційних податків. Для цього створювалися спеціальні відкупні товариства (зосіеїаіез риЬІі-сапогит), до яких могли належати й люди середнього достатку. Всі чле­ни товариства вносили свій пай і відповідно до нього одержували при­бутки. Головну роль у цих товариствах виконували вершники. Членів цих товариств називали публіканами. Стягаючи в провінціях з насе­лення податки, вони чинили при цьому різні зловживання, вдавались і до лихварства: якщо у платників податків не було коштів, публікани давали їм необхідну суму в позику (під відсотки).

Зовнішня торгівля теж опинилася під контролем вершників. Ба­гатство та вплив їх все більше зростали. Вони й у Римі в широких мас­штабах стали займатися лихварськими операціями, набували землі як в Італії, так і за її межами.

З нобілями вершники переважно виступали в союзі, спільно. Але часто між ними відбувалися конфлікти. Зокрема, вершники почали брати активну участь в антисейаторських коаліціях, які виникали в міру поглиблення соціальних суперечностей у другій половині II ст. до н.е. Пояснюється це тим, що сенатори-нобілі, володіючи величезними має­тками й землями, через сенат і магістратуру ще й управляли державою, визначали основні напрями її внутрішньої і зовнішньої політики, а вершники, тримаючи під контролем торгівлю та фінанси, тобто воло­діючи дуже серйозними економічними позиціями, не мали реальної політичної влади.

Сицилійське повстання рабів. Перше справді велике й особливо тривале повстання рабів почалось 138 р. до н.е. у Сицилії, де надзви­чайно жорстоко поводилися з рабами. Керівником повстання був сирієць Євн, якого вважали пророком. Об'єднаними зусиллями рабів було розбито і вигнано римські гарнізони, спалено римські вілли, вби­то багато рабовласників. Євна проголошено царем і названо іменем сирійських царів — Антіохом. Повстання рабів мало співчуття і підтримку деяких верств неримського вільного населення. Для допо­моги цареві в управлінні створено раду, куди обрано "значних розу­мом людей". Рабство, однак, не ліквідували. Дістали свободу лише ті, хто приєднався до повстання.

Римляни довго не могли розправитись з повсталими. У Сицилію довелось відрядити консула Публія Рупілія з цілою армією, який 132 р. до н.е. ліквідував це повстання. Сицилія знову повернулася під владу Риму.

Загострення соціальних протиріч серед вільних, дедалі грізніші повстання рабів були безсумнівними симптомами назріваючої кри­зи у римському суспільстві. Безроздільне панування нобілітету зу­мовлювало все більше невдоволення серед широких верств вільно­го населення. Селянські маси, що витіснялися з землі нобілями і ла­тифундистами, голосніше і наполегливіше вимагали земельного переділу, ліквідації боргових зобов'язань, протестували проти роз­дачі фонду багатіям, як це робила держава, віддаючи землі тим, хто за них більше платив. Отож опозиція сенатові, котрий очолювали нобілі, зростала.

Вже з 145 р. до н.е. народні трибуни на зборах, виголошуючи про­мови, поверталися обличчям до народу, а не до сенату, як це було прий­нято. В 139 р. до н.е. за законом Габінія було введено у Народних збо­рах таємне голосування.

 

Реформи братів Гракхів

Проте початком могутнього де­мократичного руху слід вважати обрання в народні трибуни у 134 р. до н.е. Тиберія Гракха, ініціатора і рішучого прихильника аграрних ре­форм. Він належав до відомого плебейського роду Семпроніїв. Його батько був видатним полководцем і політичним діячем, мати Корнелія, дочка Сципіона Старшого, вирізнялася розумом і освітою. Тиберій і його молодший брат Гай здобули блискучу освіту. Тиберій брав участь у боях за здобуття Карфагену.

Тиберій Гракх вважав за необхідне відродити вільне селянство, піднести боєздатність римської армії, скоротити кількість рабів, вико­ристання робочої сили котрих витісняло працю вільних людей, роз­кладало, розбещувало їх.

Тиберій Гракх запропонував проект аграрного закону, згідно з яким глава сім'ї міг мати не більше ніж 500 югерів (125 га) землі для себе і по 250 югерів для дорослих синів, але не більше 1000 югерів на всю сім'ю. Йшлося про державну землю, віддану у володіння або продану при­ватним особам. Надлишки земель відбирали (за винагороду), ділили на ділянки по ЗО югерів і віддавали селянам у спадкове користування, але без права відчуження і з вимогою обов'язкової сплати певних внесків (натурою і грішми). Для введення цього закону в життя слід було обрати спеціальну комісію у складі трьох осіб.

Законопроет Тиберія Гракха викликав у Римі бурхливі суперечки. Переважна більшість великих землевласників виступили категорично проти нього. Проте окремі нобілі, які розуміли нагальну потребу в проведенні аграрної реформи, у пом'якшенні соціальних протиріч, підтримали Гракха (у тому числі принцепс сенату Аппій Клавдій, з доч­кою якого Тиберій був одружений, Публій Муцій Сцевола, Ліциній Муціан та ін.). Підтримали Гракха і широкі народні маси. "Маси селян стікались у Рим, — писали історики, — наче ріки у море".

Боротьба за аграрну реформу перетворювалась у масовий рух. Коли законопроект обговорювали в трибутних Народних зборах, інший на­родний трибун, Марк Октавій, пов'язаний з нобілями великий земле­власник, наклав на законопроект уєіо. Тоді Гракх застосував нечува-ний доти захід, поставивши на голосування питання, чи може бути народним трибуном той, хто йде проти інтересів народу. І збори одно­стайно дали заперечну відповідь. Октавія усунули з посади. Це було справжнім революційним актом, оскільки уперше в історії Риму три­бун, який мав право припиняти розпорядження магістратури, сенату, відхиляти проекти законів, що вносились на Народні збори, був дост­роково позбавлений повноважень.

Законопроект Гракха було затверджено і для його реалізації об­рали відповідну комісію. Комісія приступила до роботи, проте їй пе­решкоджали великі землевласники. Іноді було майже неможливо ви­значити межі а§ег риЬІісиз — громадських земель. Великі ускладнен­ня виникали під час встановлення прав володіння. Крім того, в про цесі розмежування земель нерідко порушувалися права союз­ників.

У цей час помер (133 р. до н.е.) пергамський цар Аттал III, заповів­ши своє царство Риму. На пропозицію Тиберія, скарбницею царя мав розпоряджатися не сенат, а Народні збори, і ці гроші повинні були піти на допомогу селянам, новонаділеним землею. Це був новий удар, завданий сенатові, який дотепер безконтрольно розпоряджався фінан­сами країни.

Після закінчення строку річного перебування на посаді Гракх ви­сунув свою кандидатуру на повторний строк, ввівши до своєї програ­ми низку демократичних реформ (судову реформу, скорочення стро­ку військової служби та ін.). Але повторне обрання народного трибуна суперечило римським конституційним традиціям. Розпалилися пристрасті. Збори тривали два дні, і суперечки закінчилися збройною сутичкою. Вороги реформи зі своїми озброєними прихильниками і клієнтами напали на Гракха. У сутичці він і понад 300 гракханців заги­нули.

Проте аграрна комісія продовжувала розподіляти землі. Аграрна реформа була життєво важливою, і сенат не відважувався її відразу ска­сувати.

Отже, вороги Гракха і його реформ поки що перемогли. Позиції сенату, його політична сила, державницькі вікові традиції виявились міцними, а демократичний рух недостатньо об'єднаним, недостатньо цілеспрямованим. Зрештою, не підтримували Гракха не лише нобілі, а й вершники, численні міські жителі, котрі були пов'язані зі знаттю клієнтськими зв'язками.

Після смерті Ти­берія Гракха політична боротьба не припинилась. Власне з цього часу можна говорити про виникнення двох основних римських політич­них партій — оптиматів (орпітшз — кращий) і популярів (рориіиз — народ).

Метою оптиматів, як згодом констатував Ціцерон, була охорона і захист консервативних основ Римської держави, зокрема влади сена­ту, привілеїв нобілів. Популяри ж були партією римського плебсу (міського і сільського), опирались на Народні збори, хоч їх керівники здебільшого виходили не з низів, а з тих же нобілів. Це не були партії в нинішньому розумінні слова — вони не мали статутів, чіткої програ­ми, оформленого членства, керівного органу. Нерідко політична бо­ротьба посилювалася інтригами між різними групами нобілітету, пе­репліталася з чварами між окремими родами і сім'ями, але в центрі бо­ротьби між оптиматами і популяторами все-таки перебувало аграрне питання і питання про демократизацію суспільно-політичного устрою Римської держави.

Початок нового етапу демократичного руху пов'язаний з трибу-натом Гая Семпронія Гракха — молодшого брата Тиберія. Джерела описують його як людину рішучу, енергійну, стійку, високоосвіче­ну, з блискучими ораторськими здібностями. Він був членом комісії у справі надання селянам землі, квестором у Сардинії. На 123 р. до н.е. він був обраний народним трибуном, переобраний і на 122 р. до н.е. (у 131 р. до н.е. прийнято закон про можливість переобрання на посаду трибунів на другий строк). У своїй політичній діяльності він став спадкоємцем справи брата — продовжувачем аграрних реформ. Першим законом, прийнятим з його ініціативи, був закон про суд над тими, хто розправився з його братом. Потім він вигнав з країни без суду усіх інших його уцілілих противників. Закон був насампе­ред спрямований проти тодішнього консула Попілія Лената, кот­рий допустив це свавілля. Лената було засуджено і вигнано з Італії. Надалі цей закон почали застосовувати дуже часто, причому навіть в армії, де до того часу не можна було оскаржувати рішень коман­дира.

Гракх домігся прийняття й інших законів — на військову службу не можна було приймати молодь до 17 років (раніше часто це правило порушувалось), а також заборонено вирахування з солдатської платні за обмундирування та ін.

Важливим був і так званий хлібний закон, згідно з яким кожен бідний громадянин міг купувати у держави хліб за дешевшою, ніж на ринку ціною (один модій за 6 асів; модій=8,7 л або кг). Такі випадки мали місце і раніше, але відтепер матеріальна, зокрема "хлібна", допо­мога незаможним визнавалася обов'язком держави.

Боротьба проти нобілітету вимагала залучення до популярів верш-ництва, економічна сила котрого зростала. Водночас у вершників з'я­вились і певні свої політичні вимоги. З цією метою Гай Гракх провів закон "Про провінцію Азію" (Іех сіє ргоуіпсіа Авіа), згідно з яким на території колишнього Пергамського царства вводився податок-деся-тина з прибутку. Збирання цього податку доручалось відкупним ком­паніям, які вигравали це право на аукціоні, що влаштовували цензори у Римі. Цим усувалася конкуренція з боку місцевих (у Азії) фінансистів. Отже, вершникам були гарантовані необмежені права економічної екс­плуатації багатої східної провінції.

Велике значення для вершників мав і судовий закон, за яким у постійних судових комісіях з розгляду справ про зловживан­ня у провінціях повинні були засідати і представники вершників. Це завдало тяжкого удару нобілітетові, з середовища котрого підбиралися намісники та інша вища адміністрація провінцій.

Для пожвавлення економічного життя Італії Гракх розпочав будів­ництво шляхів. Це давало заробіток незаможному населенню, було ви­гідне сільським жителям, а вершники діставали підряди.

Гай Гракх почав активно створювати нові колонії римських грома­дян як в самій Італії, так і за її межами. Тим самим, з одного боку, з Риму відселялося "зайве", непрацююче населення, а з іншого — зміцню­валась влада Риму на місцях. Колонії створювались на пожвавлених торговельних шляхах і мали значення не тільки як військово-земле­робські поселення, а й як торговельні центри. Гракх вирішив заснува­ти колонію навіть на місці зруйнованого римлянами Карфагену — тобто місці, оголошеному римлянами проклятим, і тому ніхто не пови­нен був там селитися. Це рішення Гракха викликало серед населення гостру полеміку.

Гракх мав великий авторитет серед демократичних і ділових кіл римського населення. У своїй діяльності він вийшов за рамки, визна­чені народним трибунам. Він очолював діяльність аграрної комісії, втручався в зовнішньополітичні справи, відав будівництвом шляхів, засновував колонії тощо. Сенат був безсилим йому протидіяти. За ста­рими звичаями народний трибун не повинен залишати Риму, проте Гай Гракх поїхав до Африки, щоб особисто керувати заснуванням на місці Карфагену колонії Юнонії. Поселенцям (6 тис. осіб) там виділи­ли небувало великі наділи — по 200 югерів.

Водночас з успіхами Гракха зростала й опозиція проти нього, на­самперед нобілів та й інших громадян, прихильників старих порядків і традицій. Особливо різку протидію зустрів законопроект Гая Гракха про надання прав римського громадянства союзникам, які нарівні з римлянами брали участь в усіх війнах, проте на відміну від них про­довжували сплачувати військовий податок (ігіБишт), не мали права брати участь у розподілі громадських і завойованих земель, їх особа не охоронялася правом провокації, римські магістрати нерідко зловжи­вали своєю владою. Допускалося навіть їх публічне тілесне покарання. Надання їм прав римського громадянства значно збільшило б число політично повноправних громадян, зміцнило б позиції римської де­мократії.

Цей законопроект зачіпав інтереси різних верств римських грома­дян — не тільки сенаторів, а й плебсу, який не мав наміру поступатися своїми перевагами на користь союзників. Законопроект було відхиле­но. Противники Гракха розпочали проти нього шалену агітацію. За­снування ним колонії Юнонії оголосили порушенням волі богів. Вико риставши загін крітських найманців, оптимати у Римі вчинили зако­лот. Майже 3 тис. прихильників Гракха було вбито, сам він покінчив життя самогубством.

Отже, у цій рішучій сутичці з римською демократією оптимати здобули перемогу. За сенатською традицією обидва брати-трибуни вважалися "заколотниками". Але плебс шанував їх пам'ять, спорудив їм статуї, люди приносили до їх підніжжя квіти, пожертви. Вони обид­ва стали жерствами реакції, однак і римській олігархії було завдано відчутного удару.

З часів Гракхів починається період напруженої політичної бороть­би в Римі, який триває понад століття. Незважаючи на загибель обох братів-реформаторів, їх діяльність слід вважати одним з великих успіхів римської демократії. Становище окремих соціальних угрупувань зміни­лося: позиції оптиматів послабились, а вершників — зміцнились. Збільшилась кількість дрібних селянських господарств: за цензом 136 р. до н.е. їх було 317933, а у 125 р. — 394736. Отже, майже 80 тис. громадян одержали земельні ділянки. Тим часом у попередній період їх кількість не збільшувалась, а зменшувалась.

Проте успіх аграрних законів був лише частковим. Гракхи не усунули причин, які призводили до обезземелення селянства, прошарок нових дрібних власників не міг відновити попередню селянську армію.

У подальшому було видано ще декілька аграрних законів. Най­більшої уваги заслуговує закон трибуна Спурія Торія (111 р. до н.е.). За цим законом різні категорії громадських і завойованих земель, які були у володінні римських громадян, ставали їхньою власністю. Громадяни мали право ними вільно користуватися й розпоряджатися.