Обставини які зумовили високий рівень розвитку римського права

Обставини які зумовили високий рівень розвитку римського права

1. його всесвітній характер(поширюється на всю територію Європи)

2. у жлдній державі світу юрист не користувався такою повагою, як у Римі.

(У період республіки у Римі карєра юриста відкривала широкі можливості для обіймання високих державних посад)

3. римське суспільство придавало праву виключну роль у розбудові держави і підтримці моральних устроїв суспільства.

Система римського права

Римське право у стародавньому Римі — це складне правове явище, яке складалося з трьох правових систем:

ñ jus civile — цивільне право;

Цивільне право — це національне і найдавніше право, яке регулювало майнові відносини виключно між римськими громадянами, яке поширювало свою дію тільки на римських громадян — квіритів. Тому це право називають ще квіритським правом. Його дія обмежувалася рамками міста, а головним джерелом були закони 12 таблиць.

ñ jus gentium — право народів;

Можна стверджувати, що jus gentium вміщувало все значне і прогресивне, що виробив стародавній світ у галузі правових інститутів, пов'язаних з торгівлею. І тому воно вигідно відрізнялося від jus civile більшою рухливістю, відсутністю обтяжливого формалізму та національної обмеженості, властивих римському цивільному праву.

ñ jus praetorium — преторське право.

Преторське право виникло в результаті практичної діяльності преторів та інших магістратів. Воно регулювало майнові відносини як між римськими громадянами, так і перегринами, але застосовувалося переважно в тих випадках, коли норми названих вище двох систем виявилися неспроможними врегулювати нові відносини.Воно більш повно відображало найновіші соціальні зміни в римському суспільстві, передбачало спрощення багатьох процедур, містило чіткість і ясність правових приписів, було гнучким та надійним засобом захисту інтересів населення.

Публічне і приватне право.

Якщо норми права захищали інтереси приватних осіб, воно було правом приватним, якщо захищало інтереси держави, воно було публічним правом.

5. Саме найвище досягнення римського права - це створення однієї з двох моделей суспільних відносин. Римське право створило західну модель. Розглянемо ці дві моделі - східну і західну.

Східна модель ставлення до людини і буття є модель перетворення дійсності. Людина за своєю природою ненажера, невоздержен, егоїстичний, а тому і у відносинах між людьми не може бути гармонії. Єдине стан, до якого варто прагнути - ідеальне, божественне досконалість. Для цього слід перетворити людську натуру, зробити в самій людині очищення, просвітлення його духу.

Ця модель виявляється в практиці християнських монастирів, буддизмі, суфізмі і мало сприяє розвитку приватного права. Для розвитку права необхідна відмова від обов'язкового перетворення недосконалого за природою людини. Тільки розгляд людину такою, якою вона є, разом з усіма його недоліками, пристрастями та інтересами, тільки повагу до його свободи разом з прагненням зміцнити державність як найбільш всеохоплюючу модель людського гуртожитку можуть висунути проблему права на перший план.

Саме так підходить до людини друга модель відносин, знайшла вираження в культурі Заходу і в римському праві зокрема.

Звідси прагматизм римського права, сам образ римського судочинства.

2.Друга особливість римського права - ставлення авторів давнини до слова. Римські юристи були майстрами правових визначень, створили юридичну термінологію. Багато терміни цивільного права, а також інститути громадянського права можуть бути краще усвідомлені лише при вивченні римського права. Римське право відрізняється чіткістю визначень, гарною юридичною технікою.

3.Римське приватне право наділяє людський індивід такою свободою волі і так твердо переконане в його можливості передбачити всі можливі наслідки своїх вчинків, що міра відповідальності людини за ці вчинки не може бути пом'якшена нічим.

У римському праві не надається ніякого значення каяття, добровільним визнанням провини. Рим не знає виправдання слабкості і не вміє захистити слабких від сильних.

4.Римське право змогло пристосуватися до товарно-грошових відносин.

5.Римське право є основою для сучасних галузей права, таких як громадянське право, комерційне, сімейне, трудове, адміністративне і базою для підготовки кваліфікованих юристів.

Закони Дванадцяти таблиць

Закони XII таблиць — це найдавніша пам'ятка римського цивільного права. Створивши реальний захист проти сваволі патриціанських суддів, вони стали уособленням важливого етапу в боротьбі між патриціями і плебеями в Древньому Римі. На жаль, оригінал їх не зберігся, і матеріалом для реконструкції цього найдавнішого кодексу, розпочатої в XIX столітті, стали фрагменти, приведені у творах древніх римських і грецьких авторів буквально або в переказі.

Початок республіканського періоду ознаменувався подією, для всього подальшого розвитку римського права надзвичайно важливою, а саме —складанням і виданням кодексу, відомого під назвою законів XII таблиць (Leges XII tabularum). Відповідно до показань римських письменників, історія виникнення цієї важливої пам'ятки така.

Закони XII таблиць були вироблені комісією 12 (децемвірів) у середині V століття до н.е. (451-450 р.). Свою назву вони одержали від того, що були написані на 12 дерев'яних дошках-таблицях, виставлених для загального огляду на головній площі Рима, його політичному центрі — Форумі.

Відмінною рисою названих законів був строгий формалізм: найменший недогляд у формі судоговоріння спричиняв програш справи. Недогляд цей приймався за «перст божий».

Закони таблиць регулювали сферу сімейних і спадкоємних відносин, містили норми, що належать до позикових операцій, до кримінальних злочинів, але зовсім не стосувалися державного права. Починаючи з IV-III ст. до н.е. закони Таблиць стали коректуватися новим джерелом права — преторськими едиктами, які відображали нові економічні відносини, породжені переходом від древніх архаїчних форм купівлі-продажу, позички і позики до більш складних правовідносин, викликаних зростанням товарного виробництва, товарообміну, банківських операцій та ін.

7. Джерела римського права. У римському праві протягом його історії формами правоутворення служили:

ñ звичаєве право;

ñ закон (у республіканський період — постанови народних зборів; в епоху принципату — сенатусконсульти, постанови сенату, якими вуалювалася воля принцепса; у період абсолютної монархії — імператорські конституції);

ñ едикти магістратів;

ñ діяльність юристів (юриспруденція).

8. Джерела римського права – це форми правообразования, у яких об'єктивуються й отримують обов'язкову силу норми права.

Протягом римської історії мали значення такі види джерел права: 1) звичайне право; 2) закон; 3) едикти магістратів; 4) діяльність римських юристів; 5) кодекси римського права.

Звичне право – це найдавніша форма освіти римського права. Звичне право – неписане право, висхідний до звичаям первісного суспільства. З розвитком цивілізації виникає писане право у такому формі як закон, наприклад, «Закони XII таблиць» (Vв. е.). законами були деякі постанови народних зборів («Закон Петелия» тощо.). До числу законів слід зарахувати і постанови принцепцов (імператорів). Ці постанови носили назва «конституції» і було чотирьох видів: а) едикти – загальні розпорядження, звернені до населення; б) рескрипты – розпорядження з окремими справами; в) мандати – інструкції імператорів своїм чиновникам; р) декрети – рішення з що надходять в руки імператора спірним делам.

Однією з видів джерел права були едикти магістратів. Едикти (програмні оголошення) преторів, курульных эдилов та інших посадових осіб (магістратів) містили правила діяльності цих посадових лиц.

Джерелом права був і різноманітна діяльність римських юристів. Юристи становили формули різних приватноправових актів, давали поради щодо пред'явлення позову і близько ведення порушеної справи. Завдяки своєму авторитету і глибокому розумінню римського права, професійні юристи (Лабеон, Прокул, Сабін та інших.) надавали серйозне впливом геть розвиток римського права.

Найважливішим джерелом права були кодекси римського права, особливо кодекс візантійського імператора Юстініана «Corpus inris civilis» (1930-ті роки Viв. н.е.). До нас дійшло друге видання кодексу 12 книгах, ще, до нас дійшли звані «Новели» – постанови, покладені в основу життя Юстініана. Кодифікація Юстініана являла собою систематизацію правового матеріалу, з усуненням потім із нього застарілих положень на кшталт вимог эпохи.

Правове становище латинів

Латинами визнавалися стародавні жителі Лація та їх нащадки (Лаціум -область в нижній течії Тібра, центром якої був Рим).

Спочатку латинами називалися лише нащадки найдавнішого населення Лація. По суті вони були перегринами, але завдяки своєму спорідненню з римлянами знаходилися в порівняно кращо­му становищі. За своїм правовим статусом латини поділялися на три групи:

— Давні латини (latini prisci) — це громадяни міст Лація, які бу­ли об'єднані в Латинську лігу на чолі з Римом. Общини цих міст наділялися правами укладати з римськими громадянами будь-які правочини за цивільним правом, поселятися в будь-якому місті Лація, в тому числі в Римі, брати законний шлюб з римлянкою. Переїхавши до Риму на постійне місце проживання, латини става­ли римськими громадянами.

Давні латини відзначалися найбільшою близькістю до римських громадян. Фактично вони істотно не відрізнялися від римських громадян за своїм правовим статусом;

— колоніальні латини (latini coloniarii). З середини II ст. до н. е. Рим вже повністю підкорив Апеннінський півострів і почав ство­рювати свої колонії на завойованих землях поза межами Лація. Населення цих колоній наділялося статусом латинських громадян. Згодом вони склали особливу категорію населення — колоніальні латини чи латини колоній (latini coloniarii). Вони наділялися пра­вом комерції і правом переїзду до Риму. Але в середині III ст. до н. е. вони ще не мали права брати шлюб з римською громадянкою. Подекуди це право окремим латинам колоній надавалося як певна пільга спеціальною постановою. Латини колоній у разі обрання їх на вищі державні посади у своїх общинах одержували статус рим­ського громадянина. Вони мали право продовжувати свою політич­ну діяльність у Римі. Римське громадянство діставалося латинам колоній і в разі переїзду на постійне місце проживання до Риму. Отже, політична еліта фактично мала подвійне громадянство — своїх латинських міст та колоній і Риму. Проте цей привілей істот­ного значення не мав, оскільки латини колоній самі були, як пра­вило, вихідцями з Риму. Під час перебування в Римі латини коло­ній мали право голосу на народних зборах.

Наведений зміст правового статусу латинів колоній свідчить, що істотної різниці між їхнім статусом і статусом римських грома­дян фактично не було. Відмінність лише у місці постійного прожи­вання та належності до общини. Римський громадянин мав право у будь-який час переселитися на постійне місце проживання до ла­тинської колонії, завдяки чому ставав латинським громадянином. Проте він також легко міг повернутися назад до Риму і одержував статус римського громадянина;

— раби, відпущені на волю (latini juniani), які одержували ста­тус латина Юніана дістали свою назву за назвою закону, який визначив їхній статус. За Гаєм (1.17), раби могли бути відпущені на волю і дістати статус латина за таких умов: а) раб повинен бути старшим ЗО років; б) належати своєму володареві за правом квірй-тїв; в) відпущений на волю праведним і законним способом. За та­ких умов вільновідпущеник ставав римським громадянином, але якщо якась з наведених умов не була дотримана, то він ставав латином.

Латини Юніана за своїм правовим статусом помітно відрізняли­ся від інших латинів. Цю групу складали особи, які не належали до жодної з общин. їхній правовий статус ніби спеціально підкреслю­вав ущербність походження і становища. Латини Юніана не мали права брати шлюб з римською громадянкою, не мали права ні за­повідати, ні одержувати за заповітом. Не допускалося і спадкуван­ня за законом: після смерті латина Юніана майно переходило до його колишнього володаря, який відпустив цього латина на волю, тобто майно латина Юніана ніби завжди було майном його волода­ря. Проте обов'язки латина Юніана в такому разі на його володаря не переходили.

Правовий статус латина, таким чином, виникав в результаті:

а) народження в сім'ї латинів, при цьому діють ті ж самі пра­вила, що для римських громадян: статус шлюбної дитини визнача­ється за статусом батька, позашлюбної —. за статусом матері;

б) присвоєння статусу латина актом державної влади;

в) добровільного переходу римського громадянина до числа латинів з метою одержання земельного наділу;

г) звільнення від рабства володарем-латином або римським громадянином, але за умови надання правового статусу латина.

Правовий статус латинів певною мірою відрізнявся від правово­го статусу римських громадян. У сфері публічного права обмежен­ня полягали в тому, що латини не могли служити в римських ле­гіонах, обиратися на посади римських магістратів. Проте під час перебування в Римі вони мали право брати участь у роботі народ­них зборів і голосувати в них.

У цивільно-правовій сфері латини за правовим статусом набли­жалися до римських громадян, але далеко не всі. Основна частина латинів — жителі Лація, як і римські громадяни, мали право брати шлюб і торгувати. Друга, менша частина латинів — раби, відпуще­ні на волю, хоч і одержали статус латина, проте не мали права брати шлюб, заповідати своє майно, спадкувати за законом. Після смерті такого латина майно переходило до його колишнього воло­даря, що надав йому волю. Зобов'язання померлого до патрона не переходили, тобто латини «жили як вільні, помирали як раби».

За бажанням латини могли порівняно легко набути римське гро­мадянство. Воно надавалося на підставі постанов Римської держа­ви цілим категоріям латинів за певних обставин. Переїхавши на постійне місце проживання до Риму, вони також одержували ста­тус римського громадянина. Пізніше це призвело до різкого змен­шення чоловічого населення в містах Лація. Внаслідок цього було встановлено правило: латин, що мав намір переїхати до Риму на постійне місце проживання, зобов'язаний був залишити на місці попереднього проживання чоловіче потомство.

Права римського громадянина одержували також латини, обра­ні у своїх общинах на посаду магістратів або сенаторів. Латини Юніана могли одержати римське громадянство тільки за особливі заслуги перед Римською державою (охорона безпеки доріг, якісні та великі поставки тощо). Як зазначалося вище, в І ст. до н. е. все населення Італії дістало правовий статус римського громадянина.

Правове становище рабів

Правове становище рабів не було завжди однакове. У ранній період історії їх правове становище випливало з наявності так званого домашнього патріархального рабства. Рабство в цей час ще не було прямою основою виробництва. Раб на правах молодшого члена входив до складу великої патріархальної сім’ї. Влада домовладики над рабом освячувалася релігією. Вбивство раба вважалося справою негідною. За заподіяння тілесних пошкоджень рабові, так само як і вільному, накладався штраф, різниця була лише в розмірі. Щоправда, власник міг віддати раба у найм, закласти, продати. Таким же правом домовладика володів стосовно інших членів родини - жінки, дітей. Особливістю раннього рабства було те, що влада домовладики над рабом була пожиттєвою.

У кінці республіканського періоду і з початком принципату раб з члена великої патріархальної сім’ї, хоч і обмеженого в правах, перетворюється в просту власність, зачислюється до інвентаря, майна рабовласника. Його правове становище визначається формулою: “раби є речами” - servi res sund. З того часу раб уже не суб’єкт, а об’єкт права, його дії не мають юридичного значення. Тепер раб не міг за своєю волею мати сім’ю, власність, право звертатися до суду, служити в армії. Фактично становище рабів було надзвичайно важким. Усім добре відомий сенатусконсульт, прийнятий при Августі (10 р. н.е.), за яким усі раби, котрі в момент убивства їх господаря перебували на відстані, що дає змогу почути крик, і не прийшли йому на допомогу, піддавалися тортурам і смертній карі. Влада рабовласників над рабами була безмежна і характеризувалася повним свавіллям.

Жорстока експлуатація рабів призводила до повстань, які розхитували економічні устої римського рабовласницького суспільства. Це змусило державу, особливо в післякласичний період, під впливом філософії стоїків, а також християнської релігії вживати заходів щодо визнання за рабами хоч якоїсь подоби на правоволодіння. Державою встановлюються певні рамки відносин між рабовласниками і рабами, зокрема: 1) за безпідставне вбиство власного раба рабовласник ніс таке ж покарання, як за вбиство чужого раба; 2) віддати раба в гладіатори рабовласник міг лише з дозволу магістрату; 3) раб, якого покинув власник через старість або хворобу, набував свободу; 4) від нестерпної жорстокості рабовласника раб міг знайти притулок у храмі, і якщо така жорстокість підтверджувалась, то власника змущували продати раба іншому господарю.

Говорячи про поширення правоздатності рабів, важливо брати до уваги й те, що ставлення деяких рабів до засобів виробництва поступово змінюється. Уже в ІІ - І ст. до н.е. в середовищі міських рабів відбувається диференціація. У привілейованому становищі перебувають раби 83 цінних професій, освічені раби, наприклад, висококваліфіковані кухарі, педагоги, ювеліри, поети, художники, юристи і ін. Перелічені професії майже повністю були монополізовані греками. Володарі цих рабів їх оберігали, оскільки вартість їх була дуже високою.

Прагнення рабовласників піднести зацікавленість рабів у результатах праці привело, як вже було зазначено, до виділення пекулія. Проте права володільця пекулія були вже розширені. У ІІІ ст. н.е. було встановлено, що раб своїм пекулієм за борги господаря не відповідає. Крім того, раб наділявся правом відчуження пекулія, передачі у спадщину, повністю сам відповідав за свої зобов’язання, у тому числі і подавати позов до свого господаря.

У Римі відомі різні способи обернення в рабство, серед яких найдавнішим було захоплення у полон воїнів ворожої Риму держави. У рабство могли бути обернені й іноземці, які виявилися на території Риму і не користувалися ніякими правами чи привілеями. Рабом ставала дитина, народжена рабинею, навіть якщо батько був вільним.. За певних умов у рабство могла бути обернена й вільна людина, піддана Римської держави. Так у стародавній час глава сім’ї міг продати в рабство підвладного сина або дочку за непослух. Боржник міг бути проданий в рабство кредитором. Аналогічно міг учинити і потерпілий зі злодієм.

У рабство оберталися особи, засуджені до пожиттєвих каторжних робіт, а також вільні жінки, які вступали в зв’язок з рабами всупереч заборони власника.

25. Вільновідпущеники. Відпущений на волю раб називався вільновідпущеником (libertini). За загальним правилом вільновідпущеник набував правового статусу особи, яка дарувала йому волю, тобто залежно від того, хто був його попереднім власником. Якщо це був перегрин, латин чи римський громадянин, то й вільновідпущеник набував статусу, який відповідав становищу перегрина, латина або римського громадянина.

Вільновідпущеники були вільними, але обмеженими в своїй правоздатності. Вільновідпущеник зобов’язаний був поважати патрона, а прояв неповаги міг призвести до втрати свободи й повернення в рабство. За потребою вільновідпущеник і далі був зобов’язаний надавати патрону різні послуги, а також матеріальну допомогу. Він також не мав права звертатися до свого патрона з штрафним позовом.

У сфері публічних правовідносин вільновідпущеники обмежувалися в праві служити в римських легіонах, а в І ст. втратили право брати участь у роботі народних зборів і голосувати.

Колонат І ПЕКУЛІЙ

Колони. У період принципату поряд з рабським господарством розвивається і фермерське господарство. Внаслідок повстань рабів і масових страт, а також припинення притоку як військової здобичі їх кількість значно зменшується, і володільці латифундій починають розуміти, що більш вигідно здавати свої землі дрібними ділянками вільним орендарям - так званим колонам. Римському праву відомі дві категорії колонів: орендарі за договором, серед яких були й крупні наймачі, які використовували працю рабів, та орендарі, які з покоління в покоління сиділи на землях великих власників.

Так закон 357 року забороняє землевласнику продавати землю без колона, який сидить на ній.У результаті колони із вільних (нехай формально чи юридично) людей перетворюються на кріпаків, рабів землі. У колонат переростало іноді користування пекулієм з боку рабів, які прикріплювалися в подібних випадках до земельної ділянки. Ці обставини ще більше стерли різницю між рабом і кріпосним колоном. Отже, на заміну рабству приходить інша форма експлуатації - колонат, якій судилося стати основною формою експлуатації у феодальному суспільстві.

пекулій

Важливим моментом в розвитку інституту пекулія в Римській імперії було відображення його в римському праві. Раб у рабовласницькому Римі вважався річчю, а не особою, і, відтак, не був наділений дієздатністю. Це ускладнювало ведення справ рабом, оскільки для ефективного управління майном виникала необхідність наймати працівників, укладати договори чи здійснювати інші дії, що тягнули за собою юридичні наслідки.Тому, згідно з римським правом, наділений пекулієм раб отримував повноваження діяти від імені свого господаря, хоча сам правосуб'єктності не набував. Усі дії, вчинені рабом, наділеним пекулієм, створювали юридичні наслідки для його господаря. Проте повноваження раба були обмежені змістом пекулія, і тому дії, що виходили за межі цих повноважень, не створювали юридичних наслідків.В подальшому пекулій став основою для інституту колонату, а той, в свою чергу — для феодалізму.

Юридичні особи

Хоч юридична особа традиційно характеризується як суб'єкт приватного права, однак у Стародавньому Римі вона активно виступає також як суб'єкт публічного права. Це пов'язують (О. А. Омельченко) з тим, що визначальним у тлумаченні сутності цієї категорії було врахування єдиної спрямованої волі при здійсненні юридичних дій. Причому конкретне юридичне «наповнення» повноважень і статусу юридичної особи визначалося його видом, багато в чому сформованим історично і найбільшою мірою пов'язаним з організацією самоврядних одиниць.

За призначенням, статусом і обсягом повноважень можна виокремити три види юридичних утворень: держава, громади і близькі до них громадські об'єднання та установи.

Держава (Populus Romanus) була головним суб'єктом політичної влади і пов'язаних з нею публічно-правових відносин. Разом з тим, вона мала свою власність (ager publicus, державні раби, міські стіни, будівлі тощо), а, отже, була суб'єктом майнових правовідносин, які могла реалізовувати незалежно від здійснення громадянами їхніх приватних прав. Таким чином, держава була суб'єктом і публічного, і приватного права, оскільки вважалося, що римський народ може вступати в абстрактному виді у приватноправові за своїм змістом правовідносини: відчужувати чи набувати майно, одержувати спадщину тощо.

Поряд з цим, у багатьох випадках вступу держави у майнові відносини, як юридичної сукупності, більшою чи меншою мірою відчувалося відлуння її статусу як суб'єкта публічного права. Наприклад, державна скарбниця не вважалася самостійним суб'єктом права: всі суперечки приватних осіб з приводу фінансових операцій, податкових та інших зборів вирішувалися у звичайному приватноправовому порядку шляхом позовів до конкретних фізичних осіб.

Громади (municipii) та подібні до них громадські об'єднання (колегії жерців, чернечі об'єднання, цехи торговців і ремісників, співтовариства відкупників чи інших підприємців) утворювалися як корпорації (collegia) публічного права, однак правоздатність їх обмежувалася в основному сферою приватного права. Самостійними корпораціями могли бути визнані об'єднання, що переслідували суспільно корисну мету — їхня самостійність також була ніби переданим уповноваженням з боку верховної суверенної влади римського народу. Тому вони користувалися заступництвом з боку держави.

Установи (храми, благодійні фонди, лікарні) визнавалися суб'єктом спеціальних майнових відносин тільки у разі їхнього визнання чи організації за допомогою спеціального акта з боку влади. Повноваження їх були досить вузькі і, як правило, саме їхнє існування було похідним від більш значимого публічно-правового суб'єкта — держави, церкви тощо.

Агантська сімя

Агнатська сім'я складалась з домовладики та підпорядкованих йому інших членів, які вважались один одному агнатами. Агнати не завжди були між собою кровними родичами. Агнатами ставали, наприклад, жінки, що виходили заміж: вони переставали вважатись членами сім'ї своїх батьків і переходили під владу домовладики, до чиєї сім'ї належав чоловік. Таким чином, агнатське споріднення визначалось чоловічою лінією у сім'ї. Смерть домовладики не призводила до зникнення агнатського споріднення.

30.когнатське (кровне) споріднення — природне споріднення, тобто безпосереднє походження одного від другого — спільного батька або прабатька. Когнатська сім'я незалежно від факту спільного проживання і праці була союзом кровних родичів, що походять від спільного предка. Агнатське споріднення було правовим відношенням і могло змінюватись, когнатське ж споріднення є спорідненням природним і постійним. Кровне споріднення і тепер покладено в основу сімейно-правових відносин. Воно також визначається за лініями і ступенями споріднення. Розрізняють дві лінії — пряму і бокову. Пряма поділяється на висхідну і низхідну. Якщо родичі походять послідовно один від одного (батько, син, внук, правнук) — це родичі по прямій лінії. Родичі по прямій лінії, від яких походить конкретна особа, називаються родичами по прямій висхідній лінії (батько, дід, прадід тощо). Родичі, що походять від цієї конкретної особи, становлять пряму низхідну лінію (діти, внуки, правнуки). Родичі, які походять від одного спільного предка, є родичами по боковій лінії (брат — сестра, дядько — племінник).

Близькість або ступінь споріднення по прямій і боковій лініях визначалися числом народжень між тими особами, між якими бажано було з'ясувати ступінь споріднення. Наприклад, батько і син пере­бувають в першому ступені споріднення, брат і сестра в другому. Бокові родичі, які мали спільного батька і матір, називались повно-рідними. Повнорідні брати і сестри називалися в Римі germani, брати і сестри, які мають спільного батька, називалися єдинокровними, а тільки спільну матір — єдиноутробними. Якщо ж у них різні батьки і різні матері, вони не знаходяться в кровному споріднені і називаються зведеними.

Шлюб та його види

Сім’я у Римі утворювалася за допомогою шлюбу. Римське право розрізняло (аж до часів Юстиніана): 1) законний римський шлюб, тобто шлюб між особами, які володіли правом jus connubii - між громадянами; 2) шлюб між особами, які цим правом не володіли - між перегринами. Своєю чергою римський законний шлюб історично поділявся на два види: cum manu - з повною владою чоловіка над жінкою і sine manu - без такої влади. Відомий ще один різновид римського шлюбу, але вже незаконного - це так званий к о н к у б і н а т.

Законний римський шлюб укладався у невідворотній відповідності з нормами jus civile. Він допускався лише між римськими громадянами, які володіли jus connubii.

Види:

ñ без чоловічої влади

ñ з чоловічою владою

ñ фіктивний

ñ конкубінат

ñ між різними класами

З чоловічою владою

а цим шлюбом жінка підпадала в повну залежність чоловіка чи pater familias, якщо чоловік сам перебував під владою батька. Вона займала становище дочки батьків свого чоловіка, абсолютно позбавляючись агнатських зв'язків зі своїми батьками, братами, сестрами та іншими близькими родичами. Влада чоловіка фактично була необмеженою. Проте вже Закони XII таблиць допускали можливість укладення шлюбу, за яким дружина не підпадала під повну владу чоловіка. Жінка мала право перешкодити встановленню влади чоловіка, ночуючи поза домом три доби наприкінці кожного шлюбного року, цим самим перериваючи перебіг давності. Таким чином вона зберігала незалежність.

Без чоловічої влади

не породжує влади чоловіка над дружиною і первісно не тягне взагалі ніякого юридичного зв’язку між дружиною та чоловіком: юридично чужа чоловіку та своїм дітям, дружина перебуває в тому ж сімейному стані, в якому вона була до шлюбу. Жінка зберігала усі права, пов’язані з її належністю до рідної сім’ї.

Такий шлюб істотно відрізняється від шлюбу з чоловічою владою і порядком укладення, і припиненням. Але цей шлюб мав багато негативних наслідків на життя римського суспільства. Великий зріст багатства одних кіл при збідненні інших та різке падіння нравів дуже розхитало сімейний устрій. Нестійкість шлюбних відносин, зловживання свободою розлучення, незалежність дружини вплинули на прийняття ряду законів, спрямованих на зміцнення шлюбних відносин та зупинення розлучень. Для стимулювання укладення шлюбу та народження дітей, Август (18 р. до н.е.) встановив кримінальну відповідальність за порушення шлюбної вірності.

Конкубінат

Конкубінат – це співжиття чоловіка та жінки без укладення шлюбу. В римському праві конкубінатом визнавалося врегульоване законом фактичне співжиття чоловіка та жінки (на відміну від повноцінного шлюбу) з наміром встановити шлюбні відносини. Діти, що народжувалися від конкубінату, мали обмежені права спадкування. В Середні віки конкубінат та церковний шлюб існували як рівно поширені союзи.

Домовладика

Pater familias (буквально «батько сім'ї») — особливий правовий статус господара дому, глави сім'ї у Стародавньому Римі.

За законами 12 таблиць pater familias мав лат. vitae necisque potestas — владу смерті і життя над своїми дітьми (patria potestas), дружиною (manus mariti), рабами та іншими членами сім'ї інших поколінь. Однак про долю клієтелів pater familias не міг вирішувати — вони були вільні. Спочатку влада Pater familias була безмежна, а решта членів сім'ї були повністю безправні. Але потім римське право стало визнавати їхні права. Ослаблення влади Pater familias було наслідком розкладання патріархальної сім'ї, розвитку торгівлі, які передбачали певну самостійність дорослих членів сім'ї. За законом слово Pater familias було остаточним і абсолютним.Лише римські громадяни володіли правом pater familias. На кожне домогосподарство припадав лише один pater familias. Навіть дорослі діти були під авторитетом їх pater familias, допоки він жив. Після його смерті ті діти які проживали у їх власних домогосподарствах отримували тоді свій статус pater familias.

Умови укладення шлюбу

. Оскільки шлюб - це союз чоловіка й жінки, то для вступу в цей союз передбачається виконання таких умов:

ñ згода на шлюбнареченого і нареченої, а коли вони перебували під владою домовладики, то і його згода. Якщо з якихось причин домовладика не давав такої згоди, то його можна було примусити до цього через магістрат;

 

ñ важливою умовою вступу в шлюб була наявність права вступагав шлюб jus connubii. Цим правом тривалий час наділялися тільки римські громадяни і деякі латини. Лише з 212 р. це обмеження було анульовано. Едиктом імператора Каракали всім підданим Римської імперії було надане римське громадянство;

ñ додержання шлюбного віку для жінок 12, а для чоловіків 14 років. Римляни вважали, що саме в цьому віці досягається зрілість, з чим пов'язувалася здатність народжувати дітей, і глибоке усвідомлення того, що шлюб є постшним спільним союзом і пожружня вірність жінки - це сувора умова, яка забезпечує перехід спадкового майна до безсумнівних дітей батька;

ñ не можна було вступати в другий шлюб, не розірвавши першого. Вступ у повторний шлюб після розірвання першого упродовж усього республіканського і класичного періоду не натрапляв на перешкоди з боку закону, який не встановлював для особи, що вступила в новий шлюб, ніяких обмежень. У післякласичний період відомі вже деякі обмеження, метою яких було забезпечити інтереси дітей від першого шлюбу;

ñ недопущення близького споріднення між нареченими. Споріднення по прямій лінії завжди було перешкодою для вступу в шлюб. По бічній лінії в стародавній час шлюби між родичами заборонялися до шостого коліна, в період пізньої республіки і на початку імперії - до другого - третього коліна. Перешкодою до вступу в шлюб було також близьке свояцтво. Зокрема, молодший брат не міг брати за дружину вдову старшого брата, і навпаки;

ñ дотримання року жалоби. Вдова, яка вступала в новий шлюб, повинна була дотриматися так званого жалобного року, який визначався десятьма місяцями з часу припинення першого шлюбу. Вважалося, що це є проявом поваги з її боку щодо померлого, разом з тим усувалися будь-які сумніви у визначенні батьківства дитини, яка за цей час народилася. Якщо вдова порушувала цю умову й одружувалася у рік жалоби, то її шлюб визнавався дійсним, однак сама вона піддавалася безчестю у формі і n f a m і а, і деяким обмеженням у сфері спадкування.

Умови розірвання шлюбу

ñ смерть когсь із подружжя

ñ втрата свободи або громадянства

ñ за взаємним бажанням

ñ порушення вірності

ñ замах на життя

ñ нездатність до дітонародження

ñ бажання одного з подружжя піти у монастир

Правові відносини подружжя

Відносини подружжя були як особистого, так і майнового характеру. Вони істотно відрізнялися при шлюбі без чоловічої влади і при шлюбі з чоловічою владою.

Особисті й майнові відносини подружжя при шлюбі cum manu відрізнялися патріархальною суворістю. Дружина не мала юридичної самостійності. Більш того, влада чоловіка над нею була практично необмеженою. Чоловік міг піддавати її будь-яким покаранням, витребувати її (як річ) назад, якщо вона самовільно залишала його дім, продати в рабство. Так само як раби, діти і дружина були повністю позбавлені правоздатності. Широта правового свавілля чоловіка якоюсь мірою обмежувалася громадською думкою. Захід покарання за провинність дружини визначала рада, що складалась з родичів дружини.

Так само складалися й майнові відносини подружжя. Все майно, яке дружина мала до шлюбу або набувала за час шлюбу (наприклад одержувала спадщину), автоматично ставало власністю чоловіка. Практично дружина не могла бути власницею майна, а отже не могла й укладати правочини. Таке обмеження прав дружини певною мірою компенсувалося тим, що вона могла бути спадкоємницею після смерті чоловіка нарівні з дітьми і поділяла соціальне становище чоловіка: почесті, що виявлялися йому, поширювалися і на неї.

Шлюб sine manu інакше визначав особисті й майнові відносини подружжя. Чоловічої влади над дружиною як такої вже не було. Дружина зберігала правовий статус, який мала до шлюбу. Якщо вона була під владою свого pater familias, тобто особою чужого права (persona alieni juris), це її становище зберігалось і після шлюбу, а якщо не була під владою свого pater familias, залишалася незалежною. Влада чоловіка на неї не поширювалася. Втім, у деяких внутрішніх сімейних взаєминах верховенство чоловіка зберігалося (наприклад, вирішення питання вибору місця проживання сім´ї, способів і методів виховання дітей тощо).