Умови укладання та розірвання шлюбу

умови укладення шлюбу

. Оскільки шлюб - це союз чоловіка й жінки, то для вступу в цей союз передбачається виконання таких умов:

ñ згода на шлюбнареченого і нареченої, а коли вони перебували під владою домовладики, то і його згода. Якщо з якихось причин домовладика не давав такої згоди, то його можна було примусити до цього через магістрат;

ñ важливою умовою вступу в шлюб була наявність права вступагав шлюб jus connubii. Цим правом тривалий час наділялися тільки римські громадяни і деякі латини. Лише з 212 р. це обмеження було анульовано. Едиктом імператора Каракали всім підданим Римської імперії було надане римське громадянство;

ñ додержання шлюбного віку для жінок 12, а для чоловіків 14 років. Римляни вважали, що саме в цьому віці досягається зрілість, з чим пов'язувалася здатність народжувати дітей, і глибоке усвідомлення того, що шлюб є постшним спільним союзом і пожружня вірність жінки - це сувора умова, яка забезпечує перехід спадкового майна до безсумнівних дітей батька;

ñ не можна було вступати в другий шлюб, не розірвавши першого. Вступ у повторний шлюб після розірвання першого упродовж усього республіканського і класичного періоду не натрапляв на перешкоди з боку закону, який не встановлював для особи, що вступила в новий шлюб, ніяких обмежень. У післякласичний період відомі вже деякі обмеження, метою яких було забезпечити інтереси дітей від першого шлюбу;

ñ недопущення близького споріднення між нареченими. Споріднення по прямій лінії завжди було перешкодою для вступу в шлюб. По бічній лінії в стародавній час шлюби між родичами заборонялися до шостого коліна, в період пізньої республіки і на початку імперії - до другого - третього коліна. Перешкодою до вступу в шлюб було також близьке свояцтво. Зокрема, молодший брат не міг брати за дружину вдову старшого брата, і навпаки;

ñ дотримання року жалоби. Вдова, яка вступала в новий шлюб, повинна була дотриматися так званого жалобного року, який визначався десятьма місяцями з часу припинення першого шлюбу. Вважалося, що це є проявом поваги з її боку щодо померлого, разом з тим усувалися будь-які сумніви у визначенні батьківства дитини, яка за цей час народилася. Якщо вдова порушувала цю умову й одружувалася у рік жалоби, то її шлюб визнавався дійсним, однак сама вона піддавалася безчестю у формі і n f a m і а, і деяким обмеженням у сфері спадкування.

умови розірвання шлюбу

ñ смерть когсь із подружжя

ñ втрата свободи або громадянства

ñ за взаємним бажанням

ñ порушення вірності

ñ замах на життя

ñ нездатність до дітонародження

ñ бажання одного з подружжя піти у монастир

Правові відносини подружжя

Відносини подружжя були як особистого, так і майнового характеру. Вони істотно відрізнялися при шлюбі без чоловічої влади і при шлюбі з чоловічою владою.

Особисті й майнові відносини подружжя при шлюбі cum manu відрізнялися патріархальною суворістю. Дружина не мала юридичної самостійності. Більш того, влада чоловіка над нею була практично необмеженою. Чоловік міг піддавати її будь-яким покаранням, витребувати її (як річ) назад, якщо вона самовільно залишала його дім, продати в рабство. Так само як раби, діти і дружина були повністю позбавлені правоздатності. Широта правового свавілля чоловіка якоюсь мірою обмежувалася громадською думкою. Захід покарання за провинність дружини визначала рада, що складалась з родичів дружини.

Так само складалися й майнові відносини подружжя. Все майно, яке дружина мала до шлюбу або набувала за час шлюбу (наприклад одержувала спадщину), автоматично ставало власністю чоловіка. Практично дружина не могла бути власницею майна, а отже не могла й укладати правочини. Таке обмеження прав дружини певною мірою компенсувалося тим, що вона могла бути спадкоємницею після смерті чоловіка нарівні з дітьми і поділяла соціальне становище чоловіка: почесті, що виявлялися йому, поширювалися і на неї.

Шлюб sine manu інакше визначав особисті й майнові відносини подружжя. Чоловічої влади над дружиною як такої вже не було. Дружина зберігала правовий статус, який мала до шлюбу. Якщо вона була під владою свого pater familias, тобто особою чужого права (persona alieni juris), це її становище зберігалось і після шлюбу, а якщо не була під владою свого pater familias, залишалася незалежною. Влада чоловіка на неї не поширювалася. Втім, у деяких внутрішніх сімейних взаєминах верховенство чоловіка зберігалося (наприклад, вирішення питання вибору місця проживання сім´ї, способів і методів виховання дітей тощо).

Так само регулювалися майнові відносини подружжя, в основу яких було покладено принцип роздільності майна чоловіка і дружини. Все, що було власністю дружини до вступу в шлюб або набуто нею за час шлюбу, залишалося її власністю, якщо вона юридично була самостійною. Дружина мала право самостійно володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном.

Разом з тим, дещо обмеженим було jus commercii подружжя щодо одне одного. Загалом, чоловік та дружина мали право укладати між собою різноманітні види договорів, однак, один з них — дарування, — був можливий лише з істотними застереженнями.

Іноді в романістичній літературі можна зустріти твердження, що дарування між подружжям було категорично заборонено взагалі. При цьому посилаються на сентенцію Ульпіана, який писав: «Наші предки заборонили дарування між жінкою і чоловіком; вони вважали гідною поваги любов лише на основі душевного настрою і піклувалися про репутацію подружжя, аби [подружня] угода не мала вигляду набутого засобом [сплати] ціни і аби кращий не біднішав, а гірший не збагатився» (Д. 24.1.3).

Але слід мати на увазі, що Ульпіан змальовував ситуацію, яка мала місце у римському праві раннього періоду. У період класичного римського права правове регулювання цих відносин виглядало дещо інакше. Дійсно, існувало загальне правило, згідно з яким дарування між чоловіком та дружиною не мало сили (Д. 24.1.1—3). Разом з тим, перелік винятків був вельми широким: дозволялось дарування на похорон (Д. 24.1.5.8—10), дарування на випадок смерті (Д. 24.1.9.2), дарування дружиною чоловікові для просування по службі, а також для необхідних витрат за посадою (Д. 24.1.40—42), дарування внаслідок вигнання (Д. 24.1.43), а також на випадок розлучення (Д.24.1.60.1).

Дружина могла доручити чоловікові управління своїм майном. Оскільки між подружжям могли виникати будь-які правові відносини, ці відносини підлягали позовному захисту. Проте існували обмеження, які полягали в тому, що між подружжям не допускалися позови, що призводили до безчестя одного з них.

Майнові відносини подружжя охоплювали ще два шлюбно-правових інститути: посаг, придане (dos) та дарування з боку чоловіка (donatio propter nuptias).

Посагом вважалося не все майно дружини, а тільки те, що спеціально призначалося для цієї мети і передавалося чоловікові самою дружиною, її pater familias чи іншими особами. Спершу мета посагу полягала в полегшенні майнового тягаря чоловіка на утримання сім´ї, а пізніше — у забезпеченні непохитності шлюбного союзу.

У республіканський період посаг відразу переходив у власність чоловіка, і навіть після припинення шлюбу не повертався дружині. Це спричинило низку негативних наслідків. Через повну свободу розлучення і нівелювання моральних засад наприкінці періоду республіки кількість розлучень зросла. Шлюб набуває форми збагачення, що обурювало багатих батьків наречених. Вони вимагають від нареченого перед вступом до шлюбу певних обіцянок на випадок його припинення, що поступово перетворюються на шлюбні договори. Преторська практика з часом виробила певні правила, які зняли гостроту проблеми.

Згідно з загальним положенням, при припиненні шлюбу через смерть дружини посаг залишався чоловікові. Проте, якщо він був встановлений батьком дружини, який був живий на момент смерті дочки, посаг повертався йому. Якщо шлюб припинявся через смерть чоловіка, посаг в усіх випадках повертався дружині. При розлученнях діяло інше положення: якщо в розлученні винен чоловік, посаг повертався дружині, якщо винна дружина — залишався чоловікові. Пізніше Юсти-ніан ще більше обмежив права чоловіка на посаг, встановивши положення: посаг залишався чоловікові лише за умови розлучення з вини дружини, в інших випадках — повертався спадкоємцям дружини чи їй самій. Права жінки на посаг зростали, при цьому римські юристи зазначали: «Хоча посаг перебуває у майні чоловіка, він належить жінці» (Д. 23.3.75).

Дошлюбне дарування — дарування майбутнього чоловіка майбутній дружині — ввійшло в звичай, а згодом набуло досить чітких правових контурів після того, як визначилася забезпечувальна функція посагу. Якщо дружина у разі безпідставного розлучення зі свого боку ризикує втратою посагу, вона зацікавлена в тому, щоб чоловік, отримуючи посаг, виділяв певну (приблизно рівну посагу) частину свого майна для подібної гарантії дружині. Це положення не було нормою, правовим обов´язком чоловіка, проте його суворо додержувалися через вимоги моральності. За Юстиніана зазначені норми набули подальшого розвитку. Це дало змогу у відповідь на переданий чоловіку посаг здійснити відповідне дарування не тільки до шлюбу, а й після його укладення.жТа-ке дарування з боку чоловіка дістало назву donatio propter nuptias. Насправді дарування тут не було. Чоловік залишався власником майна, яке обіцяв дружині замість посагу, користувався ним, як і раніше. Однак при розлученні з його вини це майно переходило у власність дружини як штрафна компенсація. Найбільше це нагадувало заставу на випадок розлучення, за якої дружина не тільки мала право вимагати назад придане, а й могла домогтися передачі цього умовного дарування з боку чоловіка.