Правові наслідки припинення шлюбу.

Розірвання шлюбу як юридичний факт викликає певні юри­дичні наслідки. Між подружжям припиняються особисті права та обов'язки (статті 51, 52, 54, 55, 56 СК). Відповідно до ст. 113 СК після розірвання шлюбу особа, яка змінила своє прізвище у зв'язку з реєстрацією шлюбу, має право надалі іменуватися цим прізвищем або відновити своє дошлюбне прізвище. Для вирішен­ня цього питання згода іншого з подружжя не потрібна. Після розірвання шлюбу та одержання відповідного свідоцтва особа має право на повторний шлюб (ст. 116 СК України). З припиненням шлюбу закон пов'я­зує питання щодо визначення походження дитини. Так, відповід­но до ч. 2 ст. 122 СК вважається, що дитина походить від подружжя, якщо вона народжена до спливу десяти місяців після припинення шлюбу. Після цього колишній чоловік жінки не може бути записаний як батько дитини н Книзі реєстрації народжень. З припиненням шлюбу закон пов'язує також виникнення у под­ружжя права на утримання. Відповідно до ч. 2 ст. 76 СК після роз­ірвання шлюбу особа має право на утримання, якщо вона стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу і потребує матеріальної допомоги і якщо її колишній чоловік або дружина може надавати матеріальну допо­могу. Крім того особа має право на утримання, коли вона стала інвалідом після спливу одного року від дня розірвання шлюбу, якщо її інвалідність була результатом протиправної поведінки щодо неї колишнього чоловіка або жінки під час шлюбу. Розірвання шлюбу означає припинення режиму спільної су­місної власності подружжя. Речі, набуті кожною особою після розірвання шлюбу, належать їй на праві приватної власності. Ра­зом із тим, особливістю відносин колишнього подружжя є те, що стосовно майна, яке було набуто під час шлюбу, режим спільної сумісної власності зберігається до часу поділу майна.

Відповідно до ст. 114 СК у разі розірвання шлюбу органом реєстрації актів цивільного стану шлюб припиняється у день винесення ним відповідної постанови. Якщо розірвання шлю­бу здійснюється за рішенням суду, шлюб припиняється у день на­брання чинності рішенням суду. СК по-новому визначає час при­пинення шлюбу у другому випадку. Сімейний кодекс значно розширює можливості збере­ження шлюбу і передбачає спеціальний правовий механізм для поновлення шлюбу після його припинення. Це стосується як ви­падків розірвання шлюбу, так і припинення його внаслідок ого­лошення особи померлою або визнання її безвісно відсутньою (статті 117, 118 СК).

Відповідно до ст.117 СК жінка та чоловік, шлюб між якими було розірвано, мають право подати до суду заяву про поновлен­ня їхнього шлюбу за умови, що жоден із них не перебував після цього у повторному шлюбі. У такий спосіб закон надає можливість колишньому подружжю поновити свій шлюб. На підставі рішен­ня суду про поновленняшлюбу та анулювання запису акта про розірвання шлюбу державний орган реєстрації актів цивільного стану видає нове Свідоцтво про шлюб. Важливим моментом є те, що за вибором подружжя день реєстрації шлюбу може бути виз­начений днем першої його реєстрації або днем набрання чинності рішенням суду про поновлення шлюбу. Якщо подружжя домо­виться щодо поновлення свого шлюбу від дня його першої реєст­рації, фактично, період, коли вони не знаходилися в шлюбі вна­слідок його розірвання враховуватися не буде.

 

Особисті (немайнові) права та обов’язки подружжя.

До особистих немайнових прав подружжя перш за все належать передбачені ст.. 49 та 50 СК право на материнство та право на батьківство. Материнство — це забезпечена законом можливість жінки здійснювати репродуктивну функцію — на­роджувати дітей, утримувати та виховувати їх.

Зміст особистого немайнового права жінки на материнство становлять правомочності дружини з приводу вирішення: мати чи не мати дитину.

право дружини та чоловіка на повагу до своєї індивідуальності. У ст. 51 СК зазначено, що дру­жина та чоловік мають рівне право на повагу до своєї індивіду­альності, своїх звичок та уподобань.

У СК закріплено також право дружини та чоловіка на фізич­ний та духовний розвиток. Маючи право на фізичний та духов­ний розвиток, подружжя має вирішувати ці питанняна засадах рівності, взаємоповаги і підтримки одне одного.

право чоловіка та дружини на зміну прізвища. При реєстрації шлюбу нареченим надається право надалі іменуватися своїми дошлюб­ними прізвищами, що підкреслює однакову соціальну цінність особистості чоловіка і жінки. За взаємною згодою наречені мо­жуть обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подруж­жя. Присвоєння якого-небудь іншого прізвища не дозволяється.

Право дружини та чоловіка на розподіл обов'язків та спільне вирішення питань життя сім'ї має принципове і, разом із тим, ве­личезне практичне значення. В ст. 54 СК закріплений принцип рівності подружжя при вирішенні найважливіших питань життя сім'ї.

Право дружини та чоловіка на особисту свободу. Виходячи із змісту ст. 56 СК під правом на особисту свободу закон розуміє право на вибір кожним із подружжя місця свого проживання; право вживати заходів, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства, щодо підтримання шлюбних відносин; право па припинення шлюбних відносин.

Право на вибір місця проживання..

Дружина та чоловік мають право вживати заходів, які не за­боронені законом і не суперечать моральним засадам суспіль­ства, щодо підтримання шлюбних відносин. Для визначення при­роди цього особистого немайнового права подружжя великого значення набувають особливості права кожного із подружжя на припинення шлюбних відносин. Йдеться, перш за все, про вико­ристання виховних, моральних заходів, але й встановлені зако­нодавством обмеження для розірвання шлюбу також можуть ви­користовуватися кожним із подружжя як засоби, спрямовані на збереження сім'ї.

Подружжя має право па припинення шлюбних відносин. Йдеться про свободу в сфері особливій - особистій свободі, яка, по суті, не обмежена конкретними правовими нормами. Приму­шування до припинення шлюбних відносин або до їх збережен­ня, у тому числі примушування до статевого зв'язку за допомогою фізичного або і психічного насильства, є порушенням права дружини, чоловіка на особисту свободу і може мати наслідки, вста­новлені законом (ч. 4 ст. 56 СК).

 

Поділ майна подружжя.

Майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, може бути поділене між сторонами. Поділ спільного майна подружжя може бути здійснено під час існування шлюбу, у процесі його розірвання, а також після розір­вання шлюбу. Відповідно до ч. 1 ст. 69 СК дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумі­сної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Поділ майна подружжя може бути здійснено у добровільному або судовому порядку. Добровільний порядок застосовується, якщо подруж­жя домовилося щодо визначення часток кожного з них у праві на майно, а також дійшло згоди щодо конкретного поділу майна відповідно до цих часток Якщо між подружжям виникає спір щодо розміру належних їм часток, порядку або способу поділу спільного майна, то добро­вільний порядок поділу майна змінюється на судовий. При поділі майна суду в першу чергу необхідно визначитийого предмет, тобто те майно подружжя, яке підлягає поділу. При поділі майна под­ружжя мають враховуватися три категорії об'єктів: а) речі (окре­ма річ або сукупність речей), які належать подружжю на праві спільної сумісної власності; б) кредиторські вимоги подружжя (право вимоги за договором позики, купівлі-продажу тощо, коли., подружжя виступає як кредитор і вправі вимагати повернення боргу, передачі речі тощо); в) боргові зобов'язання подружжя (зо­бов'язання, за якими подружжя виступає як боржник і зобов'яза­не повернути борг, повернути або передати річ тощо). Поділ май­на здійснюється з урахуванням вартості речей, які належать подружжю на праві спільної власності, а також розміру їх кредиторських вимог та боргових зобов'язань.

Види боргів подружжя.

При поділі спільного майна подружжя суд має враховувати також його боргові зобов'язання, визначати, які з них є особистими, а які - спільними. Власне поділ спільного майна може бути спричинений необхідністю погашення заборгованості одного або обох із подружжя перед третіми особами. Правові засади регулювання цих відносин закладені в ст. 31 КпШС України.
Так, згідно з ч. 1 ст. 31 КпШС України за зобов'язаннями одного з подружжя стягнення може бути звернене лише на його роздільне майно і на частку в спільній сумісній власності подружжя, яка належала б йому при поділі цього майна. Зрозуміло, що визначення частки подружжя-боржника за таким зобов'язанням має здійснюватися за правилами ст. ст. 28-29 КпШС України, які розглядалися вище. Тут варто лише додати, що дружина, який не є боржником, на наш погляд, має переважне право залишити за собою майно, на яке звертається стягнення, за умови сплати грошової компенсації позивачу-кредитору. В усіх випадках роздільним має вважатися борг, зумовлений скоєнням одним із подружжя злочину. Відповідно до ч. З ст. 31 КпШС України при відшкодуванні шкоди, заподіяної злочином одного з подружжя, стягнення може бути звернене на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, коли вироком суду в кримінальній справі встановлено, що це майно було придбано на кошти, здобуті злочинним шляхом. Зрозуміло, що коли такого факту не буде встановлено, то стягнення може бути звернено лише на частку у спільному майні того з подружжя, який скоїв злочин. Згідно із законом стягнення може бути звернене і на все майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, коли рішенням суду встановлено, що зобов'язання одного з подружжя було видано в інтересах усієї сім'ї, а одержане використано на її потреби (ч. 2 ст. 31 КпШС України). Таким чином, при розгляді справ цієї категорії насамперед необхідно встановити обставини, які б засвідчили спільність боргових зобов'язань подружжя. Юридичною наукою вже напрацьовані певні критерії розмежування спільних і роздільних боргів подружжя. Так, спільними вважаються ті борги, які виникають: 1) з угод, укладених подружжям спільно; 2) із заподіяння шкоди спільними діями подружжя; 3) із безпідставного придбання чи збереження подружжям спільного майна за рахунок іншої особи; 4) із зобов'язань, що виникають у зв'язку з заподіянням шкоди неповнолітніми дітьми подружжя.
Для перелічених випадків характерно те, що боргові зобов'язання тут виникають зі спільної для обох із подружжя правової підстави, а тому не можуть з'явитися сумніви щодо необхідності визнання їх спільними боргами. Однак на практиці спільність боргу може бути також результатом самостійних правових дій лише одного з подружжя. У такому разі, якщо ці дії підпадають під вимоги ч. 2 ст. 31 КпШС України, безперечно, можуть виникнути проблеми стосовно того, що необхідно розуміти під зобов'язанням одного з подружжя таким, що видано в інтересах усієї сім'ї.