Правові відносини батьків і дітей. Батьківська влада

Відносини батька і дітей. Для таких взаємовідносин в римській сім´ї була характерною практично безмежна батьківська влада над дітьми. Жодна правова культура не знала такого неприхованого вияву володарювання. Інститут батьківської влади — це прерогатива римських громадян: «Навряд чи є які інші люди, які мали б таку владу над своїми дітьми, що маємо ми, римські громадяни» (Гай Д. 1.1.55).

Patria potestas (батьківська влада) встановлювалась передусім над дітьми, народженими у римському законному шлюбі. На дітей, народжених у незаконному шлюбі, в конкубінаті, а також у будь-якому фактичному спільному житті, батьківська влада не поширювалася. Вони були чужими для нього.

Мати дитини була завжди відома, навіть якщо вона зачала поза шлюбом. Батьком дитини вважали того, хто перебуває у шлюбі з матір´ю дитини. Це юридична презумпція — положення, що не потребує доказів. Павло писав: «Батько — це той, на кого вказує шлюб» (Д. 2.4.5).

Крім народження дітей у законному шлюбі, батьківська влада встановлювалася шляхом узаконення або усиновлення.

Узаконення — встановлення батьківської влади над власними дітьми, але народженими поза шлюбом. Наприклад, батько міг визнати своїми дітей, народжених в конкубінаті. Узаконення проводилось за встановленою формою.

Усиновлення — встановлення батьківської влади над чужими дітьми, з якими батько кровними узами не пов´язаний. Усиновлення провадилось у формі arrogatio чи adoptio. Аро-гація застосовувалася для усиновлення осіб свого права, тобто повнолітніх і самостійних в правовому плані, адопція — для осіб чужого права, тобто тих, що перебували під владою pater familias. Внаслідок цього існували різні формальні акти усиновлення. З часом формалізм усиновлення був значною мірою спрощений, і його здійснювали на основі заяви перед судом чи перед імператором.

Узаконення й усиновлення дітей прирівнювалися до народження їх у шлюбі, тобто вони мали правовий статус дітей, народжених у шлюбі. Вони отримували правовий статус та ім´я свого усиновителя (батька, що їх узаконив), право взаємного спадкування з ним, поділу його соціального й громадського становища, на них поширювалася батьківська влада тощо.

Батьківська влада припинялася внаслідок:

а) смерті батька чи дітей; б) звільнення з-під батьківської влади. Фактично батьківська влада була довічною навіть у розвиненому римському праві.

Досягнення сином повноліття, заснування власного дому, сім´ї та господарства не припиняли батьківської влади і не послабляли її. Однак досягнення сином високого громадського становища (обіймання посади консула, префекта, магістра) звільняло його від батьківської влади за волею батька. Батько взагалі своїм волевиявленням мав право звільнити сина з-під своєї влади. Це дістало назву еманципації. Форми її були різні. Внаслідок еманципації син ставав «особою свого права», набував повної правоздатності та господарської самостійності, хоч і втрачав спадкові права у своїй колишній сім´ї (останнє обмеження швидко відпало). Проте повністю влада батька не припинялась і після еманципації. Батько зберігав за собою право користування половиною майна сина.

Влада батька над дітьми була безмежною. В архаїчні часи він мав право на життя і смерть дітей з моменту їх народження: міг зберегти життя новонародженому чи викинути його, продати в рабство, застосувати будь-які покарання. Проте згодом свавілля обмежується. В давні часи моральні (але не правові) норми забороняють викидати новонароджених. Законна заборона вводиться лише в період імперії (Д. 9.16.9). Продаж у рабство можливий не більше трьох разів. У період імперії батьківська влада обмежується в праві на життя дітей: вбивство власної дитини прирівнювалося до звичайного вбивства, що тягне карну відповідальність.

У майнових відносинах батька і дітей так само безроздільно володарював батько. Pater familias — єдиний і неподільний власник сімейного майна. Майно, набуте дітьми, автоматично ставало власністю батька. Майнова залежність дітей не послаблювалася з їх віком. Діти не мали права від свого імені здійснювати цивільно-правові угоди, бути власниками майна і в цьому наближалися до становища рабів. Для ведення господарства вони могли наділятися певним майном — пекулієм. У зв´язку з господарською діяльністю за рахунок пекулія діти здійснювали деякі правочини. Однак усе одержане за цими правочинами переходило у власність батька. Батько ніс і відповідальність за цими правочинами.

З часом влада батька обмежується. За Октавіана Августа було встановлено, що майно, яке син-воїн набуває на війні, залишається в його власності. Пізніше вводиться таке саме правило щодо майна, набутого сином на державній службі. Згодом деякі імператорські постанови приписували залишати у власності дітей (а не тільки синів) майно, одержане в спадщину після смерті матері чи інших родичів по її лінії. Це обмежувало майнову владу батька над дітьми, однак не усувало її повністю. На певне майно, набуте дітьми, батько зберігав право довічного користування. Однак майнова самостійність дітей стає загальновизнаною.

Послаблення і диференціація влади батька — наслідок зміни виробничих відносин, розкладу патріархальної сім´ї, індивідуалізації приватної власності, розвитку торгівлі. Ці чинники зумовили необхідність майнової незалежності повнолітніх членів сім´ї.

Правові відносини між матір´ю та її дітьми також існували (хоч мати ніякої влади над дітьми не мала) і повністю залежали від форми шлюбу. При шлюбі з чоловічою владою мати поділяла стан своїх дітей, перебувала (як і її діти) під владою чоловіка чи його pater familias. Нарівні з дітьми вона спадкувала після смерті чоловіка, діти — після смерті матері. Як агнати дорослі сини здійснювали опіку над матір´ю після смерті чоловіка.

У ранній республіканський період при шлюбі без чоловічої влади мати з дітьми практично не була пов´язана. Вона залишалась агнаткою своїх кровних родичів — батьків, братів, сестер і не була з погляду права членом сім´ї чоловіка. Звідси і різні правила спадкування — дружина не мала права бути спадкоємицею після смерті чоловіка й своїх дітей, як і вони після неї.

Утвердження кровної сім´ї чіткіше визначає права матері. Згодом вона дістає право на спільне проживання зі своїми неповнолітніми дітьми внаслідок розлучення з їх батьком, на аліменти на дітей. Дітям заборонялося подавати до матері позови, що ганьблять її, тощо. Розширюються можливості взаємного спадкування дітей і матері.

Відносини між матір'ю і дітьми.

Правові відносини між матір'ю та її дітьми також існували (хоча мати ніякої влади над дітьми не мала) і повністю залежали від форми шлюбу. При шлюбі з чоловічою владою мати поділяла стан своїх дітей, знаходилася (як і її діти) під владою чоловіка чи його домо-владики. Нарівні з дітьми вона спадкувала після смерті чоловіка, діти — після смерті матері. Як агнати дорослі сини здійснювали опіку над матір'ю після смерті чоловіка.

В ранньореспубліканський період при шлюбі без чоловічої влади мати з дітьми практично не була пов'язана. Вона залишалась агнаткою своїх кровних родичів — батьків, братів, сестер і не була з точки зору права членом сім'ї чоловіка.

Звідси і різні правила спадкування — дружина не мала права бути спадкоємицею після смерті чоловіка й своїх дітей, як і вони після неї.

Утвердження кровної сім'ї чіткіше визначає права матері. Згодом вона отримує право на спільне проживання зі своїми неповнолітніми дітьми внаслідок розлучення з їх батьком, на аліменти на дітей. Дітям заборонялося закладати до матері позови, що ганьблять її, притягати до суду без дозволу магістрату. Розширюється взаємне спадкування дітей і матері.

Поняття та види речей

Річ - це певна частина природи, що являє собою певну цінність для її володільця. Римське приватне право речами визнавало все, що оточувало людину, могло бути об’єктом речового права і містило в собі певну цінність.

Важливим, виключно римським поділом речей на окремі види був поділ на речі, які підлягали складній процедурі передачі, та речі, які не підлягали такій процедурі. До речей, які підлягали складній процедурі передачі - манципації, римляни відносили землю, будівлі, рабів, робочу худобу, земельні сервітути та інші цінні речі, що становили економічну основу римського рабовласницького суспільства.

Наступним суто римським поділом речей було розмежування речей за їх субстанцією (суттю, матерією). Речі, які мали матеріальну субстанцію, називалися тілесними, а ті, які не мали матеріальної субстанції, мали назву безтілесних речей.

Однак юридично важливими є інші поділи речей, які перейшли в наступні системи права. Зупинимо свою увагу на таких видах.

1. Речі рухомі і нерухомі. Рухомими вважалися такі речі, які можна було пересувати в просторі, це, зокрема, тварини, раби, дрібні домашні речі. До нерухомих речей відносили найперше землю, будинки, дороги, міські стіни.

2. Речі прості і складні. Простими оголошуються речі, усі частини яких створюють щось фізично зв’язане і однорідне, створене з єдиного матеріалу (коштовне каміння, раб, кінь та ін.). Складні речі складаються із штучно з’єднаних різнорідних речей, які мають між собою матеріальний зв’язок і носять загальну назву (корабель, шафа).

3. Речі подільні і неподільні. За визначенням Ульпіана, подільними слід вважати таку річ, яка від поділу не змінює свого роду, ні своєї якості, ні цінності., неподільними є ті речі, які в разі поділу знищуються або втрачають свою цінність.

4. Речі споживні і неспоживні.

5. Речі, наділені родовими ознаками, і речі індивідуально-визначені

6. Речі головні і побічні (придаткові). Головною називалася річ, яка давала назву цілому, або та річ, без якої інша не може вживатися. Речі побічні певним чином залежали від головної і підпорядковувалися її юридичному становищу. До побічних речей відносили: частини речі, приналежність, плоди і витрати.

7. Речі в обороті і вилучені з обороту. Римські юристи розрізняли речі в обороті і речі, вилучені з обороту. До першої категорії - в обороті - відносилися речі, які становили об’єкти приватної власності і обороту між окремими людьми. Вилученими з обороту називалися такі речі, які не могли бути об’єктом особистої власності в силу свого специфічного призначення, а не за своєю природою.

8. Майно. Сукупність різних речей, об’єднаних господарським призначенням римські юристи розглядали як одне ціле - майно. Майном вони вважали все, що належить певній особі.

Поняття і види володіння

Володіння річчю,:

ñ законне(купівля, продаж)

ñ незаконне