Тема 10. Поняття і види шлюбу

10.1. Загальна характеристика римської сім’ї (familia).

10.2. Поняття і види шлюбу (nuptiae).

10.3. Правові відносини подружжя.

 

10.1. Загальна характеристика римської сім’ї (familia)

Римська сім'я – це засноване на шлюбі чи кровному спорідненні об'єднання осіб, пов'язаних спільністю побуту, взаємною до­помогою й моральною відповідальністю. Крім того, терміном familia у давнину позна­чали сукупність усього майна, дітей, рабів та іншої робочої сили. Історія сімейних відносин у Римській державі була розпочата зі створеннямоногамної сім'ї, основою якої і була батьківська влада (patria potestas). У ній вирішальним моментом було підкорення членів сім'ї владі голови цього суспільного осередку – pater familias. До складу очоленої ним сім'ї входили його дружина, діти з нащадками, інші родичі, кабальні служники та раби.

Особливість такої сім'ї у тому, що її члени перебували не у кровному (когнатичному) зв'язку між pater familias і підвладними, у зв'язку юридичному (за римською термінологією – агнатичний зв’язок). Залежно від сімейного стану римські громадяни по­ділялися на осіб свого права (реrsona sui juris) та осіб чужого права. У патріархальній родині тільки її голова був персоною власного права. Кров­ний зв'язок на зорі римської державності не мав правового значення. Агнати могли бути пов'язані між собою і кровним зв'яз­ком, як наприклад батько й діти, проте юридичне значення мало лише підпорядкування владі pater familias. При цьому агнатське споріднення визначалося тільки по чоловічій лінії, оскільки йшлося про підпорядкування владі батька сімейства. Нащадки дітей також ставали агнатами свого pater familias. Споріднення агнатів розрізнялося за лініями і ступенями. Визначення лінії і ступеня споріднення мало важливе зна­чення для встановлення прав на спадщину, оскільки в спад­ковому праві діяв принцип: ближчий ступінь споріднення усував від спадщини родичів дальшого ступеня.

Агнати, що народилися від одного спільного предка, були ро­дичами по боковій лінії, а ті, що походили один від одного, були родичами по прямій лінії. Ступінь агнатського спорід­нення визначався числом народжень, що утворювали це спо­ріднення. Ступінь споріднення по боковій лінії також обчислювався кількістю народжень від спільного предка до наступного родича.

Після смерті pater familias його дорослі сини були носіями влади в сім'ї, а дружини й діти підпадали під їх владу. У такому разі вільний від батьківської влади римський грома­дянин, навіть той, що не мав сім'ї, набував статусу pater familias. Розвиток товарно-грошових відносин поступово розмивав патріархальні засади римської сім'ї. Це виявилося у звуженні влади pater familias над членами сім'ї завдяки зростанню їх особистої і майнової самостійності. Тоді й зміцніла родина, яка існувала на засадах когнатського споріднення, суто кровного. У такій спорідненості теж розрізняли лінії і ступені. Лінії були двох видів: пряма (батько, син, внук, правнук) і побічна (брат і сестра, дядько і племінник і т.ін.). Пряма лінія називається висхідною або низхідною залежно від того, чи підіймалася вона від нащадка до предка, чи йшла униз від предка до нащадка. Від спорідненості відмежовували таку властивість, як свояцтво між чоловіком і родичами дружини та між дружиною і родичами чоловіка. Свояцтво, як і спорідненість, диференціювали за ступенями, що з практичного погляду було необхідно під час вирішення питання про те, хто мав одержувати спадщину.

 

Види шлюбу (nuptiae)

Сім'я утворювалася за допомогою шлюбу. Римські юристи ідеалістично визначали шлюб. Так, відомий юрист Модестін писав: «Шлюб є союз чоловіка і жінки, з'єднання всього життя, спільність божественного і люд­ського права». Ідеалістичне трактування шлюбу не відображувало реальний стан речей. Насправді жінка ніколи не мала рівного з чоловіком правового стану, оскільки завжди залежала від батька, чоловіка, бра­та чи опікуна.

Римському праву відомі два види шлюбу: законний рим­ський шлюб (matrimonium ustum) і шлюб, що укладався між перегрінами та іншими вільними, які не мали права укладати римський законний шлюб. Законний римський шлюб укладався відповідно до норм цивільного права лише між римськими громадянами, що мали jus conubii, і поділявся на два види: шлюб з чоловічою владою (cum manu mariti) і шлюб без чоловічої влади (sine manu mariti). Шлюбні відносини між римськими громадя­нами і перегрінами (латинами, вільновідпущениками, колона­ми) заборонялися навіть після того, коли усіх вільних людин Римської імпе­рії було проголошено римськими громадянами. Перегріни брали шлюб між собою відповідно до норм jus gentium, латини, вільновідпущеники, колони – відповідно до свого правового статусу, однак такі шлюби правових наслідків рим­ського законного шлюбу не мали. Дитина, народже­на в такому шлюбі, не набувала статусу римського громадянина. Шлюбні відносини людей, позбавлених права на законний римський шлюб внаслідок розбіжностей у їх правовому стані, отрима­ли назву конкубінат.

Конкубінат практично не мав правових наслідків для жінки, яка не отримувала громадського й соціального стану чоловіка, та їх дітей, які не отримували імені й статусу батька, не мали права на аліменти і на спадкування після його смерті. Внаслідок укладення шлюбу з чоловічою владою дружина підпадала під владу чоловіка або під владу домовласника, якщо сам чоловік був підвладною особою. Дружина займала становище дочки батьків свого чоловіка і позбавлялась агнатських зв’язків з близькими родичами.

Інший вид шлюбу – sine manu mariti – мав своїм наслідком збереження підвладності жінки колишньому домовласнику або перетворював її на майже самостійну особу. Зовні цей вид шлюбу був подібний до конкубінату, але, на відміну від останнього, надійніше захищав права дітей. Поява шлюбу без чоловічої влади знаменувала докорінні зміни в істо­рії римського сімейного права, оскільки жінка виходила з-під необмеженої влади голови родини і власного чоловіка. Водночас незалежність дружини, свобода розлучення розмивали сімейно-моральні підвалини римського суспільства.

Укладення шлюбу з чоловічою владою зводилося до одного з трьох способів: а) здійснення релігійних обрядів; б) манципація; в) дія принципу набувальної давнини. Утвердження шлюбу без чоловічої влади практично скасувало ці форми. Замість них ввели просту угоду осіб, що беруть шлюб, з наступним урочистим введенням дружини в дім чоловіка і за присутності родичів. Умови укладення шлюбу були такі: а) угода між тими, хто укладали шлюб, за наявності згоди pater familias (цього не вимагали, якщо він був у полоні або перебував у подорожі); б) досягнення шлюбного віку (12 років для дівчинки і 14 років для хлопчика); в) наявність права брати римський шлюб як необхідного елементу цивільної правоздатності; г) відсутність нерозірваного шлюбу в нареченого чи наре­ченої на момент укладення нового шлюбу; д) відсутність інших перешкод до укладення шлюбу, перед­бачених законом (спорідненості по прямій лінії, свояцтва по пря­мій лінії, а за християнських імператорів – і побічній, відносини опіки та іншої залежності). Шлюб припинявся за наявності таких умов: смерть одного з подружжя, відпадіння якоїсь з умов існування подружжя, за бажанням чоловіка або дружини або їх взаємною згодою на припинення шлюбу.

 

Правові відносини подружжя

Відносини подружжя були як особистого, так і майнового характеру. Вони відрізнялися у шлюбі без чолові­чої влади і у шлюбі з чоловічою владою. В останньому випадку особисті й майнові відносини подружжя відрізнялися патріархальною строгістю. Дружина не мала правоздатності так само, як і раби. Влада чоловіка над нею була необмеженою, аж до продажу її в рабство за спробу втекти. Проте правову сваволю чоловіка певною мірою обмежу­вала рада, до складу якої входили і родичі дружини.

Подібним чином складалися й майнові відносини подружжя. Усе майно, яке дружина мала до шлюбу або набувала за час шлю­бу (наприклад, одержувала спадщину), ставало власністю чоловіка. Тому дружина не могла й укладати правочини. Але обмеження її прав згодом, у разі смерті чоловіка, компенсувалося тим, що жінка могла бути спадкоємницею, і на неї з дітьми поширювалося соціальне становище чоловіка.

Інакше визначалися особисті й майнові відно­сини подружжя у шлюбі без чоловічої влади. Дружина зберігала правовий статус, який мала до шлюбу у власній родині. Влада чоловіка на неї не поширювалася у питаннях способів і ме­тодів виховання дітей та вибору місця проживання. В основу майнових відносин такого подружжя був покладений принцип роздільності майна чо­ловіка і дружини. Остання мала право самостійно володіти, користуватися і розпоряджатися своїм посагом та іншим майном. Вона могла доручити чоловікові управління своїм май­ном на підставі дії позовного захисту.

Такі відносини у подружжі призводили до нестійкості інституту шлюбу. Щоб не допускати такої ситуації, римськими імператорами була встановлена строга кримінальна відповідальність за порушення подружньої вірності, введені майнові обмеження для чоловіків у віці від 25 до 60 років і для жінок у віці від 20 до 50 років, якщо вони не мали дітей. Припинявся шлюб, укладений за всіма правовими вимогами, тільки на правових засадах, а саме: смерть чоловіка, заява про відмову від шлюбного союзу і втрата чоловіком його цивільної правоздатності. Розлучення в класичну епоху було вільним і допускалося як з обопільної згоди подружжя (divortium), так і за односторонньою заявою відмови від шлюбного життя (repudium).

Взаємостосунки батька і дітей були побудовані інакше, ніж відносини матері і дітей. Для цих відносин вид шлюбу не мав правового значення. Діти завжди знаходилися під владою батька, початково безмежною, яка з часом слабішала внаслідок розпаду патріархальної родини і набуття синами домовласника права на ведення самостійного господарства.

Під батьківську владу діти потрапляли таким чином: 1) через народження в законному шлюбі; 2) внаслідок усиновлення; 3) через узаконення. Узаконення – це встановлення батьківської влади над влас­ними дітьми, але народженими поза шлюбом. Наприклад, батько міг визнати своїми дітей, народжених в конкубінаті. Узаконення проводилось за встановленою формою. Усиновлення – це встановлення батьківської влади над чу­жими дітьми, з якими чоловік кровними узами не був пов'язаний.

У галузі майнових відносин діти були допущені до здіснення права jus commercium. При цьому батько контролював комерційні операції дітей і не мав зобов’язань стосовно їх результатів. У Римі була традиція виділення підвладному сину і навіть рабу майна в самостійне управління. Таке майно називалося реculium. Батьківська влада над дітьми припинялася у разі його смерті або добровільного акту домовласника (manumissio), який прирівнювався до акту звільнення раба, або примусово-правовим заходом за порушення обов'язку батька відносно дітей, або внаслідок дії приватного права. Після звільнення з-під батьківської влади (emantipatio) батько зберігав право на користування половиною майна сина.

ТЕМА 11. СПАДКОВЕ ПРАВО

11.1. Основні поняття спадкового права.

11.2. Спадкування за законом (succesio legitima).

11.3. Спадкування за заповітом (succesio testamentaria).

11.4. Прийняття спадку