Поняття суб'єкта права в Стародавньому Римі 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Поняття суб'єкта права в Стародавньому Римі



Особа, яка була здатна мати суб'єктивні права, бути носієм пра­ва, визнавалася у Римі суб'єктом права, власне особою. Здатність людини бути носієм певних прав називається правоздатністю. Римляни стверджували, що людина як повноправний суб'єкт приватного права з правоздатністю мала відповідати подвійній сукупності умов: 1) їй належало бути людиною з позицій природного права, тобто мати розумну душу і людське тіло з виразними ознаками статі; 2) їй слід було являти собою особу (реrsona) з позицій цивільного права.

Цивільною правоздатністю у Римі вважали здатність вільної людини мати права та обов'язки у приватних відносинах. Вона виникала з моменту народження, а в деяких випадках і до народження дитини. Правоздатність припинялася зі смертю людини. Римське пра­во прирівнювало до смерті не лише біологічну смерть, а й продаж у рабство, полон, засу­дження до тяжких видів покарання. Якщо колишній громадянин знову ставав вільною людиною, його правоздатність віднов­лювалася, хоч і не в повному обсязі.

Правоздатність позначали словом caput і розрізняли у ній такі елементи:

а) jus conubii означало право брати квирітский шлюб, тобто такий, який мав особливі юридичні наслідки відносно дітей;

б) jus commercii означало право володіти майновими правами і реалізовувати їх шляхом здійснення цивільно-правових угод;

в) jus suffragii et honorum означало політичну правоздатність повноправних громадян – активну (право брати участь у роботі народних зборів) і пасивну (право виступати кандидатом на магістратські посади). Відсутність у людини будь-якого з цих прав означала, що вона не була суб'єктом цивільного права.

Зміна характеристикі людини як суб’єкта цивільного права називалася зменшенням правоздатності (capitis deminutio). Вона мала три види: саput maxima, коли римлянин позбавлявся свободи і втрачав право громадянства; caput media, коли він втрачав статус громадянина і status familiae, тобто юридично позбавлявся належності до сім'ї, але зберігав свободу (status libertatis); саput minima, коли римлянин міняв свій сімейний стан і ставав з самостійного домовласника (реrsona sui juris) підвладним (реrsona alieni juris) або з підвладного унаслідок емансипації ставав домовласником.

Для використання правових можливостей римлянину окрім цивільної правоздатності слід було володіти цивільною дієздат­ністю, тобто здійснювати юридично значущі дії і від­повідати за їх результати. На відміну від правоздатності, цивільна дієздатність починалася у людини з досягненням певного віку, коли вона вже могла вільно виявляти свою волю, адекватно оцінювати власні дії і відповідати за вчинені правопорушення.

Римляни розуміли, що дієздатність залежала від певних обставин, передусім – від віку людини. За віковим цензомцивільна дієздатність громадян дифе­ренціювалася на чотири групи. До першої належали діти до 7 років, що були абсолютно недієздатними; до другої – дівчатка з 7 до 12 років і хлопчики з 7 до 14 років, що були обмежено дієздатними і могли здійснювати лише дрібні правочини. Якщо ж виникала необхідність припинення прав або встановлення якого-небудь обов'язку, то треба було отримати дозвіл опікуна, який давав його у момент здійснення правочину. Третю вікову групу складали особи обох статей віком до 25 років, що визна­валися повнолітніми і дієздатними. Проте, уклавши невигідний для себе правочин, вони могли просити претора визнати його недійсним і застосувати реституцію, тобто повернення до стану, в якому вони були до укладення правочину. Зрозуміло, що такі особи не були ще самостійними. Нарешті, четверту групу становили повністю дієздатні осо­би, які досягли 25 років і відносно яких не діяли обмеження цивільної дієздатності за віком. Фізичний стан особи дещо обмежував її діє­здатність, але повна відсутність дієздатності визнавалася стосовно до недоумкуватих та душевнохво­рих людей. Обмеження цивільної дієздатності встановлювали і щодо марнотратників.

Жінка протягом існування у Римі республіки перебувала під постійною опікою сво­го чоловіка, батька або інших родичів чоловічої статі й тому вона істотно обмежувалася в правоздатності та дієздатності. З настанням доби принципату вона набула значної самостійності у реалізації майнових прав і, якщо брала шлюб без чоловічої волі, то зоставалася для свого чоловіка юридично чужою особою. Їх об’єднувала лише необхідність народження дітей.

У разі неможливості особи самостійно здійснювати своє суб'єктивне право їй призначали опікуна або піклувальника. Опіка і піклування встановлювалисяза заповітом, за зако­ном і за розпорядженням влади. Опіка призначалася над повністю недієздатними особами, а піклування над неповнолітніми особами. Піклувальник від імені своїх підопічних правочинів не здійснював, але мав право схвалити чи не схвалити здійснений ними правочин. У разі несхвалення ним вчинку підопічного цей правочин юридичної сили не набував.

 

Право осіб

Усе населення Рима за ступенем правоздатності було розподілене на три групи: cives, latini і реregrini. Римські громадянимали повну цивільну правоздатність у майновій та сімейній сферах, тобто статус cives optimo jure. Але поряд з ними існували неповноправні римські громадяни: пролетарі, які не були приватними власниками, та вільновідпущеники.

Особи, що мали правовий статус latini, належали до громадян формально самостійних латинських держав, що знаходилися в союзі з Римом. Вони мали в Римі часткову цивільну правоздатність і користувалися j us commercii практично у тому ж обсязі, що і римляни. Проте їх право j us conubii булообмежене. Згодом римляни приєднали частину латинських міст до своєї території, дарувавши приєднаним право повного римського громадянства. З іншими, неприєднаними містами, укладали нерівноправний союз (foedus iniquum), відповідно до якого населення цих міст продовжувало користуватися jus conubii та jus commercii з певними обмеженнями. Після видання едикту імператора Каракали (212 р.) всі латини начебто набули римського громадянства і повністю зрівнялися з римськими громадянами у цивільній правоздатності. Проте лише мешканці області Лаціо мали право брати законний шлюб з римськими громадянами.

Ім'ям рeregrini називали всіх тих, хто не мали ані римської, ані латинської правоздатності, тобто не були civis romanus або latinus. Перегрін міг бути іноземцем у буквальному значенні цього слова або римським підданим.

Перегріни усфері приватноправових відносин керувалися власним національним правом, закріпленим римськими законами про провін­ції з особливим публічно-правовим статусом. У місцях розселення діяла дуже строката система правового регулювання майнових відносин. Тому претор перегрінів разом з міським пре­тором римлян постійно намагалися знаходити точки перетину інтересів осіб, які користувалися різними системами права.

Вільновідпущені (liberti), тобто раби, які одержали свободу на підставі рішення свого володаря, відрізнялися від вільнонароджених римських громадян за обсягом публічних прав. Цей обсяг визначався тим, від кого лібертин одержував свободу – римського громадянина чи перегріна.

Що ж стосується приватних прав вільновідпущених, то вони перебували у певній залежності від колишнього володаря (patronus) і мали шанувати свого благодійника. Це виявлялося через допомогу патрону у публічних справах і наданні йому приватних послуг.

Відносини патронату були на все життя, але діти лібертинів не вважалися вільнонародженими. Ці відносини передавалися лише низхідною лінією спадкування і переходили як частина спадку патрона до дітей колишнього господаря. Лібертин був позбав­лений судового захисту від сваволі володаря. Він не міг звинувачувати патрона або його дітей у crimen publicum. Він мав звертатися до претора з проханням викликати патрона до суду, але позитивна реакція римського посадовця на це прохання була винятком.

Рабство (servitus) було звичайним явищем у всіх тих країнах, де на уламках первісного ладу виникали територіальні общини. Раб (servus, homo) знаходився за межами політичного суспільства і не був суб’єктом ані jus civile, ані jus gentium. Він вважався річчю (res) і у такій якості міг стати об'єктом будь-якого права (права власності, права застави, особистих сервітутів) і предметом будь-якої приватноправової угоди (купівлі-продажу, міни, майно­вого найму) й цивільного спору. У добу республіки раби не могли мати власність та сім'ю. Зв'язок раба з рабинею, і взагалі з будь-якою жінкою, не ви­знавався шлюбом і не породжував правових наслідків. Діти, народжені жінкою-рабинею, не підпадали під батьківську владу.

Розвиток економічних відносин у Стародавньому Римі викликав не лише перехід від республіки до імперії, а й суттєве послаблення жорсткого режиму утримання рабів. Усупереч повній неправоздатності раба з метою розвинення господарства йому виділяли в управління певне майно (peculium). Поява інституту рабського пекулія сприяла підвищен­ню зацікавленості раба у результатах власної праці. Особливо помітним це було під час здійснення операцій купівлі-продажу, зиск від яких приносив бариші й господарю раба.

Юридична діяльність раба, зумовлена наданням йому пекулія, строго регламентувалася, а все набуте рабом у ході управлінні пекулієм, ставало власністю його володаря. Ясно, що раб всупереч принципам римського права, у реальному житті міг мати певну цивільну правоздатність.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-06-22; просмотров: 259; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.229.151.93 (0.007 с.)