Тема 8. Окремі види договорів

8.1. Вербальні контракти (verbis).

8.2. Літеральні договори (litteris).

8.3. Реальні договори (re).

8.4. Консенсуальні договори (consensu).

8.5. Безіменні контракти (contractus innominati) і пакти (pactum).

Вербальні контракти (verbis)

Первісним типом договору в Римі був договір словесний, або вербальний. Юри­дичну чинність він набував з моменту проголошення (verbis). Звідси його назва – вербальний. Узагальненою назвою для контрактів, укладених у формі вимовляння урочистих слів, була стипуляція (stipulatio). Вона була одностороннім актом, оскільки зобов’язання виникало лише з боку особи, що дала обіцянку (reus promitendi). Кредитором ставала лише та особа, яка одержувала обіцянку (reus stipulandi). Ритуальна структура вербального акту зумовлювала абстрактний характер операції. Тому у стипуляційній формі можна було укласти угоду будь-якого змісту.

Найчастіше стипуляція застосовувалась для оформлення поруки –поширеної форми забезпечення зобов'язань. Порука була допоміжним договором, за яким встановлювалася додаткова відповідальність третьої особи (поручника) за невиконання зобов'язання боржником. Абстрактний характер, простота укладення та можливість швидкої реалізації стипуляції надавали великі переваги. Тому в класичну добу розвитку римського приватного права вона стала однією з провідних форм укладання контрактів. При цьому стипуляцію стали укладати у письмовій формі, яка не виключала попереднє здійснення словесної угоди.

Вербальний контракт був дуже зручний для укладення цілого ряду угод, а саме: обіцянка встановити посаг (dotis dictio), клятвена обіцянка вільновідпущеного (promissio iurata liberti), обіцянка на користь громадської общині (pollicitatio).

 

Літеральні договори (litteris)

Цивільне зобов’язання виникало і у тому випадку, коли воля сторін фіксувалася письмово (litteris). Римські юристи були вимушені визнати за законну і цю форму зобов'язань, давши їй назву літеральних контрактів (від «litera» – буква). Найдавнішою формою договору став запис у спеціальному журналі або у прибутково-видатковій книзі. Записи робилися на основі досягнутої угоди, без якої договір був не­можливий. За літеральною формою могли укладатися будь-які договори. Саме за допомогою такої форми договірних відносин римляни забезпечили новації у праві.

Записи в прибутково-видаткових книгах кредитора не виключали зловживань з його бо­ку. Тому в класичний період ця форма договору втратила своє значення, поступившись простішим і доступнішим формам літеральних контрактів. Так з'являється розписка, синграф, яка складалася третьою особою у присутності свідків, щоб засвідчити, що одна особа зобов'язалася сплатити іншій якусь суму. Сто­рони змушені були повідомляти свідкам зміст договору, що не завжди відповідало їх інтересам.

Складний характер укладення синграфу з часом зумовив появу простого письмового договору в його звичній формі. Він складався від першої особи, нагадував звичний для нас вексель і мав назву хірограф.

 

Реальні договори (re)

Судова практика змусила римських юристів виділити особливу групу контрактів, які одержали назву реальних договорів. Такий договір набував чинності не з моменту укладання угоди сторонами (хай навіть і письмової), а лише з моменту фактичної передачі речі. Реальними договорами були договори позики, позички, зберігання і застави.

Позика(mutuum) була найдавнішою формою договірного права і збереглася як один з найголовніших інститутів господарського обігу, а згодом і кредиту. Кредиторами за договором позики виступали заможні люди, а в числі боржників перебували найбідніші вільні люди. Договір позики – це реальний контракт, за яким одна сторона (позикодавець) передає іншій стороні (позичальни­ку) певну суму грошей або родових речей у власність, а позичальник зобов'язаний повернути позикодавцю таку ж суму грошей або кількість родових речей. При цьому необхідна реальна передача речі в пряме володіння і спеціальна згода стсовно умов позики. Спочатку згода виражалася у формі стипуляції, пізніше – у звичайній письмовій формі.

Предметом договору позики вризнавалася не будь-яка річ, а лише матеріальна, з родовими ознаками. Позика вважалася одностороннім зобов'язанням, і користь від неї формально отримує тільки боржник. Тому вона була безоплатним договором, а у випадку з грошима – безвідсотковим. Тому з такого договору випливала відсутність прав на відшкодування втрачених вигод і прибутків.

Позичкою (соmmodatum) був реальний контракт, за яким одна сторона (комодант) передає іншій особі (комодатарію) індивідуально-визначену річ у тимчасове безплатне користування, а позичальник (комодатарій) зобов'язується повернути ту саму річ неушкодженою. Такі речі відрізнялися тільки індивідуальними ознаками (будинок, ділянка землі, конкретне знаряддя праці). Вони надавалися в тимчасове користування із зобов'язанням повернути не тільки із збереженням цілісності речі, але й обумовленої якості.

Пози­чальник не був зобов'язаний винагороджува­ти позичкодавця за користування річчю. Оскіль­ки за договором позичальник одержував право безоплатного користування чужою річчю, він мав виявля­ти до речі особливу увагу і нести відповідальність за будь-яке пошкодження. Якщо пошкодження чи остаточне зіпсування речі сталося навіть через легку необачність, позичальник відшкодовував збитки. Для дійсності угоди була потрібна тільки реальна передача речі-предмета позики і не вимагалося жодних інших спеціальних умов. Тому позичка належить до категорії реальних контрактів, адже момент реальної передачі речі був моментом відліку можливої відповідальності та можливих претензій.

Предметом договору позички визнавалася матеріальна річ і навіть та, що не знаходилася у цивільному обігу, але була дозволена до приватного володіння. Предметом позички могла бути і нерухомість, що мало велике господарське значення. Договір позички міг бути одностороннім (частіше) чи двостороннім. Основне право позичко­давця – вимагати повернення своєї речі відразу після закін­чення строку договору, причому з відшко­дуванням можливих збитків, заподіяних позичальником.

Дого­вір позички був вігідним тільки для однієї сторони – пози­чальника, а позичкодавець виявляв певне благодіяння, не зумовлене господар­ською потребою позичкодавця. Різновидом договору позички був так званий прекарій(ргесаrіum), за яким заможні люди передавали речі зі свого майна в користування іншим особам, завдяки чому забезпечувалася підтримка благодійника у процесі виборів на публічні посади.

Позика і позичка мали багато спільного, але їх відмінності полягали у тому, що у першому випадку предметом договору були родові речі й за їх пошкодження або повне зіпсування відповідальність покладалася на позичальника, а позичка поширювалася на речі індивідуально визначені, що надавалися у тимчасове користування. Позичка могла бути і двостороннім договором, але завжди була безоплатною. Ще один приклад обігу-передачі речі однією стороною іншій являв собою договір зберігання, або поклажі. За договором зберігання передавалася річ будь-якої якості на безвідплатне збереження із зобов'язанням не використовувати річ у господарстві й повернути її в цілою та належної якості.

Відповідно до договору зберігання (depositum) рухома річ передавалася на зберігання іншій особі. Зобов’язання у такому випадку вважалося потенційно двостороннім: кредитором (депонентом) був лише поклажодавець, а поклажоприймальник (депозитарій) міг стягнути з нього витрати на утримання речі шляхом подання зустрічного позову (actio depositi contraria). Цей договір був заснований на дружбі (amitia). Якихось особливих вимог до його суб'єктів не висувалося. Сторонами договору могли бути будь-які суб'єкти приватного права. Договір зберігання був безоп­латним, що і визначало права і обов'язки сторін. Сенс цього договору полягав у тому, що поклажодавець не передавав будь-якого речового права на дану річ. У договорі йшлося про зобов'язання з приводу послуги щодо якоїсь речі, пов'язане з неформальною передачею її у фактичне володіння. Для дієвості договору була необхідна реальна передача речі, здійснена навіть мовчки. Щоправда іноді додаткова угода формулювала умови повернення речі, порядок додаткових гарантій для забезпечення договірних відносин, але не стосувалася основних обов'язків сторін з цього договору. Депозитарійповинен був на вимогу повернути річ у цілісності.

Предметом договору зберігання визнавалася будь-яка матеріальна річ, визначена індивідуально або родовими ознаками, при цьому було не важливо, чи перебувала вона у цивільному обігу.Поклажоприймальник виступав перед всіма сторонніми особами як фактичний добросовісний власник, але його право на утримання речі було вельми обмеженим. Він не мав права господарського використання речі. Ризик випадковового зіпсування речі, відданої на зберігання, залишався на кредиторі. Боржник мав обов'язки тільки сумлінно берегти річ. Будь-які зазіхання на предмет зберіганняі з боку третіх осіб відхилялося засобами преторського захисту. Відповідальність за договором зберігання починалася з моменту залишення речей на зберігання. Основний обов'язок депозитарію – дбайливо зберігати передану йому річ. Тіль­ки у виняткових випадках він може передати річ іншим осо­бам, але під свою відповідальність. Договір зберігання може бути укладений на визначений і на невизначений строки.

Римські юристи розглядали як договір зберігання і так звану секвестрацію (sequestrum). Її особливість полягала у тому, що річ передавали на зберігання кільком особам одночасно. Зазвичай до секвестрації вдавалися тоді, коли йшов судовий процес стосовно речі для того, щоб вона була видана переможцю на підставі actio sequestraria.

Договір застави(pignus datum) укладався у тих випадках, якщо річ, яка не мала бути вжитою (тобто з’їденою) під час використання, переходила у володіння заставодержателя, щоб він повернув її заставодавцю після виконання їм основного зобов’язання. Щодо застави кредитор за основним обов’язком виступав боржником, а боржник за основним обов’язком визнавався кредитором. Заставодавцем міг бути не тільки боржник заставодержателя, а й третя особа. Ранні форми римської застави полягали са­ме у передачі предмета застави іншій стороні. У разі укладання застави заставодержатель не міг користуватися річчю, яку одержав у заставу. Він мав ставитися до предмета застави як добрий госпо­дар і повернути річ після погашення зобов'язання.

Заставодержатель мав право на стягнення витрат на утримання і зберігання речі за actio pigneraria contraria.