Про право цивільне і право природне

1. Усі народи, які керуються законами і звичаями, користуються частково власним правом, частково – загальним правом усіх людей.

Отже, те право, яке кожний народ сам себе встановив, є його власне право і називається правом цивільним, ніби власним правом, притаманним саме громадянам. А те право, що діє між всіма людьми і було встановлене природно, застосовується і захищається однаково у всіх народів і називається правом загальнонародним, – воно є начебто спільним для усіх народів. Таким чином, і римський народ користується частково власним правом, а частково правом, спільним для всіх людей. Нижче ми вкажемо на особливості кожного права окремо.

2. Цивільне право римського народу складається із законів, рішень плебеїв, постанов Сенату, указів імператорів, едиктів тих сановників, які мають право видавати розпорядження, та відповідей правознавців.

3. Закон є те, що народ римський схвалив і ухвалив; плебейське рішення є те, що плебеї схвалили і ухвалили. Плебс же відрізняється від народу тим, що словом «народ» позначаються всі громадяни, включаючи і патриціїв, а найменуванням плебс позначаються інші громадяни, за винятком патриціїв. От чому патриції колись стверджували, що постанови плебеїв для них не обов'язкові, оскільки вони складені без їх волевиявлення і участі. Але згодом був виданий закон Гортензія, яким визначили, що постанови плебейських зборів стали обов'язкові для всього народу. Таким чином, рішення плебеїв були поставлені нарівні зі справжніми законами.

4. Сенатська постанова є те, що сенат звелів і встановив; вона має силу закону, хоча є спірною.

5. Указ імператора є тим, що ухвалив імператор, – або декретом, або едиктом, або рескриптом; і ніколи не було сумніву в тому, що указ імператора має силу справжнього закону, оскільки сам імператор отримував владу на підставі особливого закону, який додавав імператорським розпорядженням силу закону.

6. Едикти – це постанови і приписи тих сановників, що мають право їх видавати. Право ж видавати едикти надавали посадовцям римського народу. Найважливіше ж значення цього погляду мають едикти двох преторів – міського та перегрінів, юрисдикція яких у провінціях належить їх намісникам. Те ж стосується едиктів курульних едилів, юрисдикцію яких у провінціях римського народу мають квестори. В імператорські провінції квесторів узагалі не призначають, а отже, і такий едикт не оприлюднюють.

7. Відповіді правознавців – це думки і судження юристів, яким дозволено було встановлювати і творити право. Якщо думки цих осіб сходяться, то набуває силу закону те, у чому вони згодні. Якщо ж думки юристів не узгоджені, то судді надається право дотримуватися тієї думки, яку він вважає найкращою, що прямо виражається в рескрипті блаженної пам'яті Адріана.

Про поділ права

8. Усе право, яким ми користуємося, стосується або осіб, або речей, або позовів. Передусім розглянемо значення осіб.

9. Головний поділ у праві осіб полягає в тому, що всі люди або вільні, або раби.

10. Далі з вільних людей одні – вільнонароджені, інші – вільновідпущені.

11. Вільнонароджені – це ті, які народилися вільними; вільновідпущені – це ті, які відпущені на волю зі стану законного рабства.

12. Водночас є три роди вільновідпущених: вони або римські громадяни, або латини, або скорені. Розглянемо кожну групу окремо. Спершу поговоримо про скорених зі зброєю в руках, або про закон Елія Сенція.

13. Законом Елія Сенція встановлено, щоб раби, які як покарання були забиті паном в окови, тавровані гарячим залізом, допитані з тортурами за злочин і у результаті викриті в здійсненні такого, так само, як ті, які були призначені боротися з дикими тваринами і кинуті або на арену цирку, або у в'язницю, а потім відпущені на волю тим самим паном або будь-ким іншим, користувалися тими правами, які були надані іноземцям, що здалися в полон римському народу...

КНИГА ДРУГА.

Про речі

1. У попередній книзі ми говорили про особисті права; тепер розглянемо речі, які знаходяться або в нашій власності, або за межами нашого приватного володіння.

2. Отже, головний розподіл речей охоплює дві частини, а саме: одні речі є божественного права, інші – людського.

3. До категорії речей божественного права належать речі, присвячені божеству і речі зі священним значенням.

4. Res sacrae суть речі, які присвячені вищим богам; religiosae – присвячені богам підземним.

5. Священною річ вважається тільки унаслідок затвердження і визнання з боку римського народу, наприклад, на підставі закону, виданого на цей випадок, або сенатської постанови.

6. Релігійною вважаємо ми річ за нашим власним бажанням, ховаючи померлого в місце, що нам належить, якщо тільки поховання небіжчика залежить від нас.

7. Проте більшість юристів вважає, що землю в провінції не можна зробити релігійною, оскільки право власності в цій землі належить або римському народу, або імператору; ми ж, як здається, маємо тільки право володіння або повного користування. Проте місце це вважається релігійним, хоча б воно насправді не було таким. Рівним чином речі в провінції, не освячені владою римського народу, наділяються статусом res sacrae, але все ж таки вважаються просто sacrae.

8. Речі зі священним значенням, наприклад, міські стіни і ворота, теж певною мірою належать до категорії речей божественного права.

9. Предмети божественного права не підлягають ні чиєму володінню; ті ж, що утворюють групу речей божественного права, в більшості випадків складають будь-чию власність. Може втім вони і нікому не належать: наприклад, спадщина не належить нікому, доки не з'явиться спадкоємець.

10. Ті ж речі, які належать до категорії речей людського права, складають власність або держави, або приватних осіб.

11. Те, що належить державі або громадам, не складає, мабуть, нічиєї приватної власності, оскільки державне майно належить усьому суспільству громадян. Приватні ж маєтності – це ті, які належать окремим особам.

12. Крім того, деякі речі суть тілесні, фізичні, інші – безтілесні, ідеальні.

13. Фізичні речі – це ті, які можуть бути відчутними, як-от: земля, раб, убрання, золото, срібло і нарешті незліченні інші речі.

14. Безтілесні – це ті, які не можуть бути ними; до таких належать ті, які полягають в праві, наприклад, спадок чи зобов'язання, яким би чином вони не були укладені. Проте аніскільки не важливе те, що спадок складають фізичні речі, бо і плоди, які збираються з землі, суть фізичного характеру, а також і те, що нам належить за будь-яким зобов'язанням, більшою частиною є фізичний предмет, як наприклад земля, раби, гроші; але саме право спадкоємства, право володіння, зобов'язальне право вважаються res incorporales, тобто безтілесними речами. У тому ж числі знаходяться права міських і сільських маєтків, які мають назву сервітутів.

14а. Крім того, існує розподіл речей на два розряди: на ті, які манципуються (res mancipi) і ті, що не можна манципувати (res nес mancipi).

14b. До res mancipi належать раби, бики, коні, віслюки, мули і землі, нарешті, будівлі на італійській землі; до res nес mancipi зараховують також сервітути міських маєтків, а також і маєтки, названі stipendiaria і tributaria.

15. До рухомих речей і тих, які самі спроможні рухатися, належать як res mancipi раби, рабині, чотириногі та приборкані людиною ручні тварини, як-от, наприклад, бики, коні, мули і віслюки; на думку прихильників нашої школи, такі тварини негайно з моменту народження вважаються res mancipi. Нерва і Прокул та осоружні прихильники прокуліанців вважають їх res mancipi тільки у тому випадку, коли ці тварини стають свійськими, і якщо унаслідок надмірної дикості вони приборкані бути не можуть, то, на їх переконання, ці тварини тоді стають res mancipi, коли досягнуть віку, в якому звичайно приборкуються.

16. Водночас дикі звірі, наприклад, ведмеді та леви, зараховуються до категорії res nес mancipi; те ж стосується і тих тварин, які вважаються майже звірами, наприклад, слонів і верблюдів, не дивлячись на те, що вони звичайно стають теж ручними під ярмом або в узді; те ж саме (nec mancipi) стосується різного роду менших тварин, так що навіть між ручними тваринами, окремих представників яких ми згадали вище як mancipi, є такі, які вважаються nес mancipi.

17. Так само майже все те, що належить до розряду безтілесних речей, зараховується до res nес mancipi, за винятком сільських сервітутів, що, як відомо, вважаються res mancipi, хоча належать до числа речей безтілесних.

18. І все ж таки велика різниця між речами mancipi і nес mancipi.

19. Res nес mancipi переходять у власність іншої особи шляхом простої передачі, за умови, що ці речі – фізичні.

20. Отже, якщо я передам тобі одяг або золото, або срібло чи на підставі продажу, дарування, чи будь-яким іншим чином, то річ ця робиться негайно ж твоєю без дотримання будь-яких урочистих формальностей.

21. У подібних умовах знаходяться провінційні маєтки, зяких одні ми називаємо stipendiaria, інші – tributaria; stipendiaria – цеземельні ділянки, що знаходяться в тих провінціях, які належать народу Риму; tributaria – це маєтки, що знаходяться в провінціях і вважаються власністю імператора.

22. Res mancipi – це речі, які переходять до іншої особи за допомогою манципації; от чому ці речі і названі mancipi. Яке значення і яку силу має манципація, таку ж силу має форма набуття прав, що має назву in jure сеssio.

23. Яким чином здійснюється манципація, ми висловили в попередній книзі.

24. Операція in jure сеssio виконується таким чином: перед магістратом римського народу, наприклад, перед претором або намісником провінції, той, кому річ передається, тримаючи її, вимовляє: «Я стверджую, що ця людина мій раб за правом квіритів». Після виголошення такої віндикації претор питає того, що відчужує, чи не має він будь-якої претензії щодо спірного предмета? Коли цей останній скаже, що ні, або змовчить, тоді претор присуджує предмет тому, хто здійснює віндикацію; ця форма, яку можна здійснювати також в провінціях перед намісником, називається legis асtio.

25. Проте у більшості випадків і майже завжди ми вдаємося до манципаційної форми, для якої завжди легко знайти поміж друзів свідків; тому не потрібно задля здійснення in jure сеssio звертатися до претора або намісника провінції, що пов’язано з певними труднощами.

26. Тому річ, що належить до розряду res mancipi, не була ані манципована, ані передана перед суддею.

26а. Земельні ділянки, що знаходяться в провінціях, не тільки не вважаються власністю володарів, але там навіть немає ніякої вільної громади.

27. Крім того, ми повинні тут помітити, що jus nexi, або nexum властиво італійським землям; провінційна земельна ділянка не може бути предметом цього права; nexum застосовується до землі тільки в тому випадку, якщо вона mancipi, а провінційна земля зараховується до res nес mancipi. Провінційна ділянка, якої стосується квіритське право, вважається італійською і як така може бути манципована.

28. Очевидно, що передача не застосовується до безтілесних речей.

29. Міські сервітути можна передавати тільки перед претором, який судить; сільські ж сервітути можуть бути також предметом манципації.

30. Користування допускає тільки форму передачі перед магістратом; власник обтяженого предмета може in jure поступитися іншому узуфруктом, а сам він утримує за собою тільки право власності. У випадку, якщо особа, яка споживає, поступається перед магістратом правом володіння і користування власнику цієї речі, узуфрукт знищується і повне право власності поновлюється; але якщо узуфруктарій здійснює таку передачу сторонній особі, то він зберігає за собою це право, оскільки цей акт вважається недійсним.

31. Але все наведене стосується лише італійських земель, оскільки вони можуть бути предметом манципації та in jure cessio. А якщо хтось схоче в провінційних землях встановити право проходу, прогону, водогону, сервітут, що надає право забороняти сусіду робити всякі споруди або тільки до відомої висоти, щоб не перешкоджати доступу сонця, або будь-який інший сервітут, то він може це здійснити тільки шляхом відповідних договорів і стипуляцій, оскільки ці землі не можуть бути предметом навіть манципації або in jure cessio.

32. Але оскільки предметом узуфрукта можуть бути раби і тварини, миповинні вивести, що повне користування ними можна також встановити впровінціях за допомогою операції перед тим магістратом, що судить.

33. А якщо ми стверджували, що користування може бути тільки предметом in jure cessio, то це сказано нами не дарма, хоча узуфрукт можна також встановити за допомогою манципаційної форми, саме таким чином, що він відділяється під час манципації власності; але оскільки в цьому випадку сам узуфрукт не манципується, а тільки вичитується під час манципації власності, то в одного буде право володіння, а в іншого – право власності.

34. Спадок можна передавати і за допомогою умоглядної віндикації.

35. Якщо той, до кого переходить спадок згідно із Законом XII Таблиць, поступиться ним in jure іншому до прийняття спадку, тобто перш ніж став спадкоємцем, то той, кому поступилися спадком перед магістратом, що судить, стає спадкоємцем цілком так, ніби він був покликаний до спадкоємства через закон; якщо ж першою особою поступиться спадок після його встановлення, то він успадковує і тому буде відповідальним перед повіреними, а борги погашаються. Таким чином, боржники спадкоємця отримують вигоду, а спадкова маса переходить до того, кому поступилися. Вчинено так, ніби окремі предмети були йому передані перед претором, який судить.

36. Якщо призначений у заповіті спадкоємець поступається in jure своїм спадком іншому до прийняття спадкової маси, то ця дія не має законних наслідків. Але коли він це робить уже після прийняття спадку, то тоді має місце те, що ми сказали вище відносно того, до кого переходить спадок через Закон ХII таблиць, якщо він тільки поступиться in jureпісля взяття на себе зобов'язань померлого.

37. Прихильники іншої школи затверджують те ж саме про необхідних спадкоємців, тому що, мабуть, байдуже чи стає особа спадкоємцем унаслідок добровільного прийняття спадку, або ж всупереч своєму бажанню... Але наші вчителі думають, що необхідний спадкоємець не виконує жодної юридичної дії, коли поступається іншому спадком у формі цесії in jure.

38. До зобов'язань, будь-яким чином укладених, не застосовується жоден з вищезгаданих способів набуття власності; саме тому, якщо я схочу, щоб належне мені належало тобі, то жодним з тих способів, якими передаються до іншого права фізичні речі, досягти цього не можу, але необхідно, щоб за моїм бажанням ти стипулював цей борг від мого боржника, унаслідок чого він звільняється від боргу, належного мені, і стає твоїм боржником, що називається оновленням або перетворенням зобов'язання.

39. Без цього оновлення ти не подаватимеш позовів у праві від твого імені – тільки від мого імені або як мій представник чи заступник.

40. Слід помітити, що в іноземців є тільки один вид власності, а саме – кожен буде або власником, або він таким не вважається; таким самим правом користувався колись і римський народ, і тоді або кожний був власником за квіритським правом, або таким не вважався. Але згодом був ухвалений такий розподіл власності, що один міг бути власником за квіритським правом, а інший – простим володарем.

41.Якщо річ, що належить до res mancipi, я ні манципую, ні поступаюся тобі перед претором, який судить, і лише передаю її тобі, то ти будеш річчю просто володіти, а я буду її квіритським власником доти, доки ти не станеш власником на підставі давності володіння, бо якщо закінчився термін давності, річ стає твоєю повною власністю, не тільки бонітарною, але і квіритською, неначебто вона була передана інший особі манципацією або цесією.

42. За Законами XII таблиць термін давності для речей рухомих – річний, для нерухомих – дворічний.

43. Утім, ми можемо придбати за давністю речі, передані нам не їх власником, однаково належатимуть вони до числа res mancipi або nес mancipi, якщо тільки ми одержали їх доброчесно, вважаючи, що той, хто передавав, мав право на відчуження даної речі.

44. Це, мабуть, запроваджено для того, щоб правовідносини власності не залишалися на довгий час невизначеними, оскільки для власника достатньо року або двох років для того, щоб він встиг своєчасно захистити своє право; цей строк надавався власнику для набуття власності за давністю.

45. Але іноді той, хто володіє чужою річчю доброчесно, не може послатися на право давності, як, наприклад, власник краденої або насильно захопленої речі; саме так, згідно Законом XII Таблиць не підлягають давності вкрадені речі, а за законом Юлія і Плавтія ті, що були насильно відібрані.

46. Так само нерухоме майно в провінціях вилучене з-під дії давнього володіння.

47. Так само колись речі mancipi, що належали жінці, яка знаходилася під опікою агнатів, не підлягали давності, виключаючи той випадок, коли жінка передала їх за участі та з відома опікуна; так визначено Законами XII таблиць.

48. Так само, очевидно, виключалися з-під дії давності вільні люди, речі священні та релігійні.

49. Якщо вище сказано, що речі крадені і захоплені силоміць за законною забороною не підлягають давності, то це значить, що не тільки сам злодій або той, хто насильно володіє річчю, не міг придбавати власності на підставі давності (бо таким особам не надається право давності з іншої причини, саме тому, що вони володіють не доброчесно), але і ніхто інший, хоча б він і придбав річ у вищезазначених осіб доброчесно, не має вигод давнішнього володіння.

50. Тому відносно рухомого майна не легко мати добросовісному власнику права давності, бо хто чужу річ продасть або передає, той скоює крадіжку. Те ж стосується відчуження речі на будь-який іншій підставі. Проте іноді буває інакше; наприклад, якщо спадкоємець річ, надану спадкодавцю в позику або в найми, або віддану йому на збереження, вважаючи її спадковою, продасть або подарує, то він крадіжки не скоює; саме так, якщо той, кому належить узуфрукт рабині, продасть або подарує дитину, народжену нею, вважаючи її своєю, то він крадіжки не скоює; крадіжки немає, як і немає наміру вкрасти. Інакше може статися, що хтось, не скоюючи крадіжки, передає іншому чужу річ, так що останній стає її власником на підставі давності.

51. Так само володіння чужою земельною ділянкою може хтось придбати без насильства, коли маєток унаслідок недбайливості господаря залишається без власника, або через відсутність господаря протягом довгого часу. Добросовісний власник, одержавши у володіння чужий маєток, може придбати і власність шляхом давності. Так і коли особа, яка придбала безгосподарне володіння, взнає, що маєток чужий, це аніскільки не заважає добросовісному власнику користуватися давністю, оскільки знехтувана думка юристів, що припускали можливість крадіжки нерухомості.

52. Водночас може статися, що особа, яка знає, що володіє чужою річчю, придбає власність за давністю (наприклад, коли хтось заволодів предметом спадкової маси ще до того, як спадкоємець одержав своє володіння). Така особа може придбавати шляхом давності, якщо тільки річ ця така, що не виключалася з-під дії давності; подібний вид володіння і давності називається usucapio pro herede.

53. І ця давність настільки широко застосовувалася, що навіть нерухомості отримувалися у власність річним володінням.

54. Причина того, чому в такому випадку і для нерухомостей була встановлена річна давність, полягає у тому, що інколи думали, що володіння спадковою масою спричиняє і придбання самого права спадку шляхом річної давності. Закон же XII таблиць встановив для нерухомості дворічну давність, для інших предметів – річну. Отже, спадок зараховувався до інших речей, оскільки він не фізичний предмет і не res soli. І хоча згодом було прийнято, що спадки не підлягають давності, залишилася річна давність для всіх спадкових предметів, навіть для земель.

55. Причина введення такого несправедливого володіння і такої давності полягає в тому, що стародавні римляни бажали, щоб вступ до спадку здійснювався якнайскоріше, щоб, по-перше, був наявнийі хтось, хто приносив жертви небіжчику, про що тоді вельми піклувалися, і по-друге, щоб довірителі спадкової маси мали, з кого стягати за боргами.

56. Цей же вид володіння і давності називається також прибутковим, тому що кожний, не дивлячись на те що знає, що річ чужа, отримує з неї зиск.

57. Але в наш час цей вид володіння і давності вже невигідний: за указом Адріана вийшла сенатська постанова, щоб такий вид давності (за допомогою захоплення) був відмінений; тому спадкоємець може одержати спадок позовним порядком від того, хто придбав таке шляхом давності, неначе це майно не було придбане за правом давності.

58. Якщо є найближчий спадкоємець, без якого неможливо обійтися, то він, певна річ, розуміє, що не може бути мови про придбання спадкових речей за допомогою давності pro herede.

59. Крім того, можна, свідомо володіючи чужою річчю, придбавати таку шляхом давності та за іншихи підстав, а саме: якщо особа передала комусь в mancipium річ фідуціарним чином або поступилася нею перед магістратом, то вона ж може, якщо володіла тою ж річчю, придбавати цю річ назад шляхом давнішнього володіння, зрозуміло, річного, хоча б це була нерухомість. Цей вид давності називається usureceptio.

60. Fiducia укладається або із заставоприймачем, або з другом, щоб закладена річ тим була більше забезпечена; якщо ми скоюємо фідуціарну операцію з другом, то, в усякому раз, і usureceptio має місце; якщо ж з довірителем, то usureceptio допускається тільки після сплати боргу; до сплати боргу usureceptio можливий тільки в тому випадку, якщо довіритель не передав цієї речі боржнику ані в наймання, ані у прекарне володіння; в останньому випадку виходить вигідна давність.

61. Так само, якщо державна казна продає річ, їй закладену, і якщо власнику вдалося оволодіти нею, то usureceptio можлива. Але в цьому випадку нерухома власність знов отримується за допомогою дворічного строку, що звичайно називається зворотним придбанням володіння задавністю на підставі предіатури; особа, що купує від імені римського народу (або казни), називається praediator.

62. Іноді трапляється, що власник речі не може відчужувати її і, навпаки, невласник має владу відчужувати річ.

63. Насправді, за Юлієвим законом, забороняється чоловіку відчужувати посаг, нерухоме майно всупереч волі дружини, хоча воно є його власністю на підставі того, що манциповане йому як посаг, або передано йому перед магістратом або ж придбане за допомогою давності; але дехто сумнівається в тому, чи відноситься цей закон тільки до італійських нерухомих маєтностей, або також до провінційних нерухомих ділянок.

64. З іншого боку, агнат як опікун особи, що є не сповна розуму, може, згідно із Законом XII таблиць, відчужувати майно божевільного. Так само може відчужувати за цивільним правом повірений, який управляв усіма справами відсутнього; далі, довіритель може відчужувати за договором застави, хоча закладена річ не його власність. Але це відбувається тому, що відчуження закладеної речі скоюється ніби за бажанням заставника, який при укладенні договору умовився, що довіритель може продати закладений предмет, якщо ця особа своєчасно не буде задоволена.

65. Отже, з того, що нами сказано, виявляється, що одні предмети ми отримуємо у власність за природним правом, наприклад, предмети, що відчужуються за допомогою простої передачі, інші – за цивільним правом (манципація, переуступка перед магістратом, давність). І все це способи придбання, властиві праву римських громадян.

66. І не тільки те, що стає нашою власністю шляхом передачі, належить нам за природним правом, а також і те, що ми придбали шляхом заволодіння, оскільки ці речі були без господаря, як, наприклад, ті, які захоплюються на землі (дикі звірі), в морі (риби) або в повітряному просторі (птахи).

67. І якщо ми зловимо дикого звіра або птаха, або рибу, то спіймана нами тварина доти визнається нашою, поки ми тримаємо її в нашій владі. Коли ж вона втече з-під нашого нагляду і стане знов вільною, то знову ж таки робиться власністю першого, хто її схопить, оскільки вона перестала нам належати. Природної свободи тварина, мабуть, досягає тоді, коли вона або зникне у нас із виду, або, хоча і залишається у нас перед очима, переслідування її є важким.

68. Що ж до тих тварин, які мають звичку відлітати і знову прилітати, наприклад, голуби і бджоли, і так само олені, які звичайно йдуть в ліси і повертаються, прийняте наступне правило: якщо тварини ці втрачають схильність до повернення, то разом з тим перестають бути нашими і стають власністю того, хто заволодів ними; схильність же до повернення зникає у них, мабуть, тоді, коли вони залишають звичку повертатися.

69. За природним правом нам належить також і те, що мизахоплюємо у ворогів.

70. Але і те, що додається нам «за допомогою наносу», стає нашою власністю через дію того ж права; при цьому за допомогою наносу додається, очевидно, те, що річка додає до нашого поля мало-помалу, так що ми не в змозі визначити, скільки додається в кожну хвилину: ось про це-то і виражаються звичайно, що, мабуть, воно додається «за допомогою наносу», оскільки додається до того потроху те, що непомітне для наших очей.

71. Таким чином, якщо річка відірве будь-яку частину прибережної землі від твоєї ділянки і принесе її до моєї землі, то ця відірвана частина залишається твоєю.

72. Але якщо посередині річки утворюється новий острів, то він складає загальну власність всіх тих, які по обох сторонах річки мають узбережні володіння; якщо ж острів виникає не посеред річки, то він визнається власністю тих, які на найближчій стороні володіють узбережними ділянками землі.

73. Крім того, споруда, яка побудована кимсь на нашій землі для себе, стає за природним правом нашою, оскільки побудоване на поверхні належить власнику землі.

74. У більшому ступені застосовується те ж саме правило до рослини, яку хтось посадив на моїй землі, якщо тільки рослина пустила в неїкорені.

75. Те ж саме трапляється і з хлібом, який хтось посіє на моїй землі.

76. Але якщо ми віндиціруемо від нього землю або споруду і не хочемо його винагородити за витрачене на споруду, розсаду і посів, то йому надається проти нас заперечення злого наміру, якщо тільки він був добросовісним власником.

77. З тієї ж причини прийнято правило, що, якщо хтось напише на моєму папері або на моєму пергамені, хоча б навіть золотими буквами, то все-таки написане моє на тій підставі, що букви поступаються паперу або пергамену. Отже, якщо я замовлю книг і пергаменів і не сплачу витрат написання, то моя претензія може бути усунена за допомогою заперечення про обман.

78. Але якщо хтось намалює на моїй дошці, наприклад, картину, то застосовується інше правило; саме в цьому випадку прийнято більшістю, що дошка у відношенні до картини є побічна річ; проте ця протилежна думка ледве може бути виправданою. Звичайно, якщо ти тоді, коли дошка в моїх руках, вимагатимеш передачі картини у власність, не заплативши вартості дошки, то, згідно цьому правилу, я можу відчужити твою вимогу запереченням про обман; але якщо ти володієш картиною, то з цього виходить, що мені надається проти тебе подібний позов; якщо я в цьому випадку не сплачу витрат живопису, то ти матимеш право відчужити мене запереченням злого наміру, лише б тільки ти володів сумлінно; очевидно і те, що якщо ти або будь-хто інший викрав дошку, то я можу користуватися позовом про крадіжку.

79. Правила природного права можна також застосувати до інших відносин. Так, якщо ти з моїх виноградних ягід, маслин або колосів приготуєш вино чи масло або вимолотиш хліб, то виникає запитання, чи буде це вино, масло чи хліб моїм або твоїм? Так само, якщо ти зробиш судини з мого золота або срібла, або з моїх дощок побудуєш корабель, шафу або лавку, і подібно до того, якщо з шерсті, що мені належить, зробиш одяг або з мого вина чи меду приготуєш напій, або з моїх лікарських матеріалів зробиш цілющий пластир або мазь, то виникає питання, чи твоє буде те, що ти з мого матеріалу виготовив, або воно буде моїм? Деякі юристи вважають, що слід визнати за істотну речовину і матеріал, тобто, на їх думку, новий вид речі належить власнику матеріалу, з якого вона зроблена; такої думки дотримувалися головним чином Сабін і Касій. Інші ж думають, що нова річ повинна належати тому, хто зробив; так дивилися на справу прихильники протилежної школи. Але колишній господар матеріалу має позов про крадіжку проти того, хто викрав, а разом з тим проти тієї ж самої особи він може користуватися особистим позовом, бо, хоча винищені предмети не можуть бути витребувані назад, вони можуть бути переслідувані за допомогою кондикції проти злодіїв і всіх інших власників.

 

Додаток 2

ДИГЕСТИ ЮСТІНІАНА

КНИГА ПЕРША