Спеціальні засоби преторського захисту приватних прав

Крім позовного захисту порушених прав були введені найрізноманітніші форми непозовного захисту від правопо­рушень. Їх створювали магістрати, тим самим втілюючи до життя власну адміністративну владу. Серед них розрізняли інтердикти (interdictum), стипуляції (stipulation), введення у во­лодіння (eatur in possessionem) і поновлення до первінного стану (restitutio).

Інтердикти, тобто розпорядження претора, якими він забо­роняв здійснювати які-небудь протиправні дії, первісно були адресовані конкретним особам. З часом вони стали загальнообов'язковими правилами застосування проти самоуправності, яка виявлялася у відносинах володіння.

Стипуляцією позначалася обіцянка сплатити певну суму або зро­бити будь-що на користь іншої особи, і проголошувалася вона в урочистій обстановці. Зрозуміло, що публічні обіцянки були формою забезпечення виконання зобов'язань чи, навпаки, попередженням щодо можливих негативних наслідків.

Вступ у володіння(найчастіше, спадковим майном)здійснювалося за розпорядженням претора. Воно могло здійснюватися над цілим майном або на певну річ. Поновлення до первісного стануздійснювалося в разі, якщо після здійсненого юридичного факту виявилося, що наслідки невигідні або шкідливі для однієї із сторін правочину. Реституція застосовувалася у разі неповнолітності однієї із сторін (minor aetis), обману (dolus), помилки (еrrог), погрози (metus), відсутності однієї із сторін (absentia justa).

Під час захисту приватних прав претор або суддя могли використовувати також і фікції, тобто постулювати неіснуюче немов би існуючим за допомогою прийомів, подібних до тлумачення права. На відміну від презумпцій, фікції завжди були неспростовними, завдяки чому вони створювали в преторській юстиції нові правові наслідки. Вони, зрозуміло, були вимушеним прийомом через неможливість відмови від формалізму старих законів, а підстава для виникнення фікцій – дія принципу справедливості в праві.

ТЕМА 5. РЕЧОВЕ ПРАВО

5.1. Поняття речового права і підстави класифікації речей.

5.2. Право володіння.

5.3.Право власності.

5.4. Сервітути (jura praediorum).

5.5. Особливі права.

 

Поняття речового права і підстави класифікації речей

Речове право регулює вольові відносини між людьми відносно речей, а саме: форми належності речей окремим особам або групам осіб і засоби встановлення загальнозначущого володіння речами. Найбільш повним правом на річ є право власності (dominium). Власник є така людина, яка, порівняно з іншими людинами, займає абсолютну правову позицію відносно речі. Речове право абсолютне в тому значенні, що його вимоги адресуються безумовно і без виключення всім членам громади і являють собою відособлення прав індивіда з приводу речі відносно інших членів суспільства.

Загального уявлення про річ як специфічний об'єкт прав суб'єкта римське право не сформувало. Речі поділяли на різні категорії залежно від юридичних критеріїв (матеріальні якості речей не мали істотного значення для формування індивідуального речового права на них).

Римляни вважали, що головний розподіл речей слід здійснювати шляхом включення їх до одного з двох класів: одні підпорядковані божественному праву, а інші – людському. Речі, підпорядковані божественному праву, за своїм призначенням слугували релігійним цілям. Режим res divini juris не вивчався фахівцями з цивільного права, оскільки він мав сакральне значення. Об’єктом їх уваги були публічні речі (res publicum), які належали римському народові. Вони були розподілені відповідно до функціональних підстав на такі категорії:

а) речі у публічному використанні (res in usu publico), експлуатацію яких здійснювали члени римського суспільства, які володіли громадянською правоздатністю (порти, шляхи сполучення, стадіони, річки, театри);

б) речі, вилученні державою з публічного обігу задля їх використання зі специфічними державними цілями (військове спорядження, казна і т.д.);

в) речі, які мали використовуватися як об’єкт комерційної діяльності держави, серед яких провідне місце займали землі, що входили до публічного земельного фонду (ager publicus).

Усі інші речі належали до категорії приватних речей (res privatae).

Додаткові критерії розподілу речей мали значення для більш зручного користування ними та встановлення приватної власності на них. Так, речі підрозділяли на нерухомі (земельні ділянки, будівлі, дерева і т.д.), тобто ті, які не можна було перенести з місця на місце людськими зусиллями без пошкодження їх цілісності, і на рухомі (тварини, люди, предмети побуту, гроші і т.д.), які можна було легко перемістити з місця на місце. Серед нерухомих речей виділяли також основні та додаткові. Крім того, речі могли бути тілесні (res corporals) і безтілесні (res incorporales), тобто такі, які являли собою абстракцію, правову категорію. Нарешті, речі розподілялися за категоріями familia і pecunia. Як familia сімейний комплекс характеризував становище домовласника у сімейній структурі, а в іншому випадку йшлося про його розпорядчі повноваження з вирішення економічних проблем родини.

З метою зручного користування нормами речового права речі поділяли за способом виникнення над ними права володіння. Найістотнішим в цьому розумінні був поділ речей на манциповані та неманциповані відповідно до того, вимагали ті чи інші речі виконання спеціальних обрядів під час їх відчуження або ні. За матеріальними якостями в інтересах реалізації речового права, а також для виявлення передбаченого результату юридично значущих дій суб’єктів приватного права речі поділяли на споживчі (які докорінно змінювали кількісну характеристику в процесі використовування) і на неспоживчі (які не змінювали своїх основних характеристик в процесі використовування), на складні (що включали декілька самостійних елементів, які можна було б визнати за окремі речі) і на прості. До особливого підвиду були віднесені складні речі, елементи яких не зникали в процесі їх споживання (тобто такі, що визначалися родовими ознаками: зерно, вино, вода, гроші), і речі, індивідуально визначені, яким притаманні унікальні властивості.

За передбаченим суб'єктом правового панування над речами їх поділили на загальні (щодо яких не могло бути конкретного власника), публічні (їх власниками вважався весь римський народ, представлений в особі носіїв публічної влади або монарха), корпоративні (ті, що належали юридичним особам), нічиї (такі, що не мали навіть потенційно конкретного власника в своєму первинному вигляді) і речі, що належали приватним особам.

 

Право володіння

Володіння (possessio) – це право фактичного панування над річчю як такою. Придбання володіння розумілося римськими юристами як суто матеріальний акт. Володіння як інститут приватного права досить суперечливе, оскільки об’єднує в собі правовий і фактичний аспекти. Ще Закони XII таблиць згадують поняття володіння. У період ранньої республіки претори розрізняють фактичне володіння річчю без права на неї і фактичне володіння річчю, засноване на праві. Інститут володіння виник завдяки вирішенню питань поземельної власності, під якою малося на увазі всіляке фактичне панування особи над річчю (corpore possidere), поєднане з наміром здійснювати цю владу на користь собі (rem sidi habende).

Володіння як підстава виникнення фактичного панування над річчю виступало у чотирьох формах – двох основних і двох додаткових. Передусім, залежно від правової підстави фактичного воло­діння річчю, воно поділялося на законне і незаконне, тобто володіння того, хто мав на це право, і того, хто цього права не мав.

Законне володіння (рossessio justа) – це передусім володіння власника, який мав право володіти річчю, володів нею і знав, що має на це право (у разі фактичного неволодіння власник мав право повернути річ в своє законне володіння). Воно могло набуватися тими самими способами, що й право власності: а) первісним (захват нічиїх речей, переробка речей, набуття за давністю, змішування і злиття, прирощення); б) похідним (купівля-продаж, позика, да­рування, перехід за спадкуванням).

Незаконне володіння (рossessio injusta) виникало за різними життєвими підставами. Залежно від підстави виникнення незаконного володіння воно підрозділялося на володіння порочне, або несумлінне (рossessio malae fidei), коли особа фактично володіла річчю, але не мала права на це і знала про відсутність вказаного права (простіше кажучи, вкрала або іншим чином привласнила річ), і добросовісне володіння (рossessio bonae fidei). Останнє виникало тоді, коли володар речі не мав права володіти нею, оскільки у речі був власник, але не знав, що не має цього права.

Специфіку володіння як особливого речового права, захищеного від усіх, виявляє характер володіння. Воно встановлювалося не у ході судового процесу, а через наказ претора (interdictum). Існувало три види інтердиктів володіння: (interdicta adipiscendae, retinendae, recipendae possessionis) накази претора для придбання, утримання і відновлення володіння.

Пізніше з'явилися додаткові види інтердиктів: інтердикт про утримання, який захищав інтереси заставних кредиторів. Справа у тому, що на той час вважалося нормальним залишати в заставу орендарям свій інвентар, отже, проти власника інвентаря і видавався цей інтердикт. Сюди входили 2 види інтердиктів:

а) для нерухомості – захист одержував той, у кого знаходилася ця нерухомість, із застереженнями про таємне і насильне володіння;

б) рухомості – одержував захист той, хто володів річчю більшість минулого року з такими ж застереженнями.

 

Право власності

Залежно від змісту відношення суб'єкта права до різного роду речей, що можуть бути у володінні, формувалися різні види (категорії) індивідуальних речових прав.Традиційно вважалося, що римський власник має такі правосильності: право володіння; право користування; пра­во розпорядження; право одержання прибутків; право за­хисту. Якнайповніше правове панування особи над річчю традиційно кваліфікується як власність. Таким чином, власність – це нерозривна сукупність великої або меншої за об'ємом правочинності суб'єкта щодо речі, а в реальному житті – це правочинність, що закріплена тим або іншим речово-правовим інститутом.

Головними правочинами суб'єкта щодо речей слід було вважати наступні: а) право володіння річчю; б) право користування; в) право розпорядження.

Право володіння має на увазі умовне або матеріальне панування особи над річчю, починаючи з можливості тримати її в руках і до права заявити про належність речі перед іншими особами.

Право користування – це більш широка за об­сягом, порівняно з правом володіння, правочинність власника. У ньому закладена можливість задовольняти особисті, побутові, господарські та інші потреби. Право користування означає, що власник має право вилучати з речі її корисні якості, одержувати доходи і прибутки від неї. Користування річчю може здійснюватися в різноманітних (що не суперечать чинному законодавству) формах і способах: пере­дача до найму, оренда, споживання. За загальним правилом обсяг користування, що здійснюється відповідно до закону, практично не обмежений крім випад­ків, коли це випливає із закону, договору чи інших прав третіх осіб. Володар речі міг поступитися правом користування іншим особам, зберігаючи за собою право власності.

Право розпорядження полягало в тому, що власник міг визначати юридичну та фактичну долю речі, тоб­то відчужувати її всіма дозволеними способами, заповідати, встановлювати сервітути на користь інших осіб, знищити її або викинути. Це право могло здійснюватися в різ­них юридичних формах за однієї неодмінної умови – воно мало не суперечити закону. Цю правочинність власник також міг передавати іншим особам.

У сукупності всі три правочини становлять зміст права власності, його сутність, хоч і не ви­черпують усієї різноманітності прояву володарювання особи над річчю, її правового впливу на відносини власнос­ті. Тільки у разі сукупності цих трьох прав можна говорити про право власності. Абсолютність права власності є швидше ідеалом, до якого тяжіють інтереси володаря, але якого він все-таки досягти не в змозі.

Залежно від суб'єкта права власність могла бути індивідуальною, або приватною, коли суб’єктом-володарем була фізична особа, наділена відповідним правовим статусом. Вона могла бути публічною, або суспільною, коли суб'єктом-володарем була юридична особа – корпорація публічного права або державна скарбниця. Нарешті, власність могла бути спільною, коли одна і та ж річ була предметом панування кількох рівноправних осіб.

Залежно від об'єктау права власність була колективною (поширювалася на речі, які не могли бути за своєю природою і суспільним призначенням предметами індивідуального володіння) і приватною (речі визнавалися придатними до індивідуального володіння). Залежно від походження і ступеня володіння власність поділялася на законну, або квіритську, коли володіння було досягнуте строго формальними, визнаними законами правовими способами, і природну, або бонітарну, коли володіння було досягнуте неформальними способами, визнаними преторським правом справедливими і такими, що відповідають інтересам як володарів, так і суспільства.

Слід вказати, що два права власності підлягали спеціальному регулюванню – право користування і право розпорядження. По-перше, в реалізації цих правочинів інтереси власника стикалися з інтересами інших осіб, по-друге, внаслідок того, що підставою власності було фактичне володіння, яке регулювалося лише через умови виникнення. Способами придбання права власності визнавалися формальні обставини, з настанням яких і отримувалося це право. Юридична практика змусила римлян поділити способи придбання права власності на первинні і похідні. Первинні способи набуття права власності полягають у то­му, що право власності виникає вперше (захоплення нічиїх речей; знахідка скарбу; переробка речей; набуття права власності за давністю воло­діння; приєднання речей, змішування речей; виникнення вказаного права на річ, яку щойно виготовили). Похідні способи набуття права власності ґрунтуються на праві попереднього власника. Основним засобом похідного способу є дого­вір як речового, так і зобов'язаль­ного права, а також перехід права власності в порядку спадкування.

Втрата власності могла відбуватися унаслідок зміни фактичних обставин, пов'язаних з матеріальною долею суб'єкта і об'єкта права і змінами правових обставин, що кваліфікували режим речового права. Власність належить не речі, але особі. Тому смерть фізичної особи, припинення існування юридичної особи-корпорації, припинення існування держави призводило до втрати права власності на конкретну річ. Право власності припинялося і внаслідок зменшення статусу власника – цивільного або станового. Втрату права власності на річ зумовлювала і загибель самої речі, як фізична, так і юридична.

Порушення права власності змушувало власника вимага­ти від оточуючих відповідної поведінки, чого потребувало і саме суспільство. Такий захист має різноманітні способи, методи, форми. Захист права власності здійснювався і конкретизувався багатьма спеціальними позовами, що передбачали судову гарантію від посягань на володіння, користування і розпорядження річчю. У римському приватному праві було близько сімдесяти видів позовів. Для захисту права власності основними позовами були віндикаційний і негаторний.

Першим зі способів захисту права власності був віндикаційний позов про повернення власнику речі (rei vindicatio). Відповідачем за віндикаційним позовом завжди був фак­тичний володар речі, тобто будь-яка людина, яка володіла спірною річчю. Позивачем виступав тільки власник речі, володіння якою він втратив. Якщо відповідач вступав у процес, то він мав заперечувати докази, підстави і способи придбання права власності позивачем і вимагати, щоб позивач також мав довести законні підстави придбання речі його попередниками. Відповідальність відповідачаза віндикаційним позовом полягала в покладенні на нього обов'язку повернути річ зі збільшеннями. Доброчесний відповідач зобов'язаний був повернути збільшення лише за період, коли він дізнався, що володіє чужою річчю. Недоброчесний мав повернути прирощення у повному об­сязі за весь той час, що річ перебувала у нього.

Негаторний позов (action negatoria) містив заяву про неприпустимість дій, які порушували безпосередній зв’язок власника з його річчю і створювали перешкоди для реалізації волі власника, спрямованої на річ. Відповідачем за негаторним позовом був той римський громадянин, який претендував на користування якимось чином чу­жою річчю. Водночас відповідачем за таким позовом міг бути і той, хто в будь-який спосіб заважав власнику здій­снювати своє право. Відповідальність за цим позовом зводилась до обов'язку порушника припинити неправомірні дії.

 

Сервітути (jura praediorum)

Крім природних прав особи на свої речі римське право допускало існування прав і на чужі речі. Найважливіша сукупність можливих прав на чужі речі об'єднувалася під найменуванням сервітутів. Сервітут – це функціонально визначене безстрокове обтяження одного господарства на користь іншого. Традиційна підстава сервітутів знаходилася в праві сусідства, коли нормальне господарське користування кількома земельними ділянками і будівлями, які межували, вимагало взаємних поступок і обмежень, тоді як абсолютизація прав власності привела б до суспільної та господарської невигоди. Господарська необхідність була покладена в основу класифікації сервітутів. Римляни виділяли сільські (servitus praediorum rusticorum) і міські (servitus praediorum urbanorum) сервітути. Найдавнішими з них були сільські, а саме: а) право проходу людей через чужу ділянку (itеr); б) право проходу і прогону худоби через чужу ділянку (асtus); в) право проходу, прогону худоби і проїзду возом (vіа); г) право пронести воду з ділянки сусіда на свою землю (aquaeductus).

Сервітути, що випливали з користування міською землею, називали міськими. Найпоши­ренішими з них були: а) право робити собі дах або навіс, втручаючись при цьому в повітряний простір сусіда; б) право спирати колоду на чужу стіну; в) право прибудовувати будівлю до чу­жої стіни або спирати її на чужу опору; г) право відводу на сусідню ділянку дощової води; д) право спуску надмірної кількості води; е) право проведення каналу для нечистот; ж) право вимагати усунення перешкод, які можуть зіпсувати краєвид; з) право вимагати, аби не були затулені вік­на; і) право зведення будо­ви не вище встановленої висоти.

Особисті сервітути (servitus реrsonarum) – це обмеження права власності на користь конкретної особи, якій тим самим надавалися деякі права відносно твоєї речі. Найважливішим видом особистих сервітутів був узуфрукт. Персональні сервітути відрізнялися від земельних об'єк­том, суб'єктом і строками. Об'єкт земельних сервітутів – земля, персональних – інші речі; суб'єкт земельних – влас­ник основної ділянки, а суб'єктом персонального сервітуту була та особа, на ко­ристь якої він був встановлений. Персональні сервітути не підлягали відчужуванню. Земельні сервітути не обмежували­ся строками, а персональні сервітути, зазвичай, були довіч­ними або встановлювалися на час існування юридичної особи.

Римському праву були відомі деякі різновиди персональних сер­вітутів.

Узуфрукт (ususfructus) і подібні до нього права (право користування чужими примі­щеннями і право користу­вання чужими рабами або тваринами) мали строго персональний характер. Узуфрукт – право корис­тування (usus) й отримування прибутків з чужої неспоживчої речі (fructus)без зміни її субстанції. Узуфрукт не переходив до інших осіб і припинявся зі смертю узуфруктуарія. Найчастіше підставою для виникнення узуфрукта ставав заповіт, яким батько наказував спадкоємцю (сину) встановлювати на користь своєї дружини (матері спадкоємця) сервітут на половину маєтку. Іншими підставами для встановлення сервітутів були судовий вирок, яким визначалася господарська необхідність для інших осіб на користування власністю, а також приватний договір двох осіб, один з яких був власником, а інший – користувачем узуфрукта (тільки для особистих сервітутів).

Припинялися сервітути загибеллю речі – фізичною або юридичною (тобто виходом її з цивільного обігу), смертю особи, якій надавався особистий сервітут, закінченням терміну, на який він встановлювався, зміною сутності речі, злиттям в одній особі власника і користувача особистого сервітуту і не використовуванням сервітуту протягом двох років.

 

Особливі права

Встановлення і зміцнення права приватної власності на землю обумо­вило виникнення інших різновидів прав на чужу землю. Ви­никнення латифундій сприяло розвит­ку довгострокової та успадкованої оренди. Однак дого­вірна оренда не забезпечувала повною мірою захист інтересів орендарів від посягань третіх осіб. Тому преторська практика виробила спеціальні позови для захисту прав орен­дарів землі, перетворюючи договірну оренду на речове право користування чужою землею.

На основі договору оренди з часом виник новий правовий інститут користування чужою землею – емфітевзис, а передача міських земель під забудову в довготривалу стійку оренду зумовила появу суперфіція. Відмінність між ними поля­гала в тому, що у першому випадку земля передавалася з метою обробітку для виробництва сільськогосподарської продукції, а в другому –міська земля передавалася під забудову.

Суб’єктом емфітевзису (emphyteusis), спадкового права користування землею для її обробки був емфітевта, якому належали широкі права. Формально він не був власником землі, однак фактично здійснював усі правочини власника. Емфі­тевта міг змінювати господарське призначення землі (але не погіршувати), встановлювати на неї сервітути й заставу. Як володар він мав посесійний захист, тобто преторські інтер­дикти. Його права переходили у спадок як за заповітом, так і за законом. Емфітевзис міг бути подарований будь-якій третій особі, однак за умови, що власник землі буде вчасно повідомлений про це емфітевтою. Обов'язки емфітевти полягали в добросовісному і сумлін­ному веденні господарства, сплаті належних податків, виконанні державних й громадських повинностей. Емфітевзис міг бути припинений, якщо емфітевта погіршував земельний наділ або протягом трьох років не сплачу­вав ренти та публічних податків. Цей інститут права набув особливого значення у Середньовіччі, коли його використовували в Європі як модель для конструювання феодальної власності.

Суперфіцій (superficies) став важливим засобом вирішення проблеми забудови територій римських міст, де кількість населення швидко зростала, а землі для побудови нових домівок не вистачало. Суперфіцій закріпив право безстрокового користування земельною ділянкою, на якій була проведена забудова або за договором з власником, або якщо власник не заперечив свого часу неправомірності забудови його ділянки. Використання поверхні ділянки будь-якого римського громадянина зобов’язувало його терпіти це і надалі. Споруди вважалися такими об’єктами власності, що немов би знаходилися в довгостроковій оренді, відмовитися від продовження якої власник земельної ділянки не міг. Суперфіцій ставав також відчужуваним і спадковим правом. Його утримувачу надавалися всі засоби правового захисту проти будь-яких посягань з боку власника землі та третіх осіб. За своїм характером це був міський варіант емфітевзису.