Підстави й умови дійсності зобов'язань

Джерела утворення зобов’язань між особами цивільного права пов'язуються не за всіма причинно-наслідковими зв’язками між їх діями відносно одна до одної. Усі ж види утворення зобов'язань зводяться до трьох підстав:

1) обов’язки виникають унаслідок договору, укладеного у різних юридично дієвих формах, тобто в результаті вольових дій двох сторін, спрямованих на утворення між цими сторонами передбаченого правом зв'язку-обов'язку;

2) зобов'язання виникають унаслідок розпорядження закону або іншої загальної за своїм значенням правової вимоги;

3) зобов'язання виникають унаслідок провини однієї особи відносно іншої, тобто – правопорушення.

Для того щоб зобов'язальний зв'язок між особами набув правового характеру, інакше кажучи, він захищався юридичними засобами, зобов'язання повинне було містити певні вимоги, а саме:

1) зобов'язання мало представляти правовідношення між двома певними (у фізичній і юридичній якості) особами, причому, в римському праві вони могли бути лише фізичними особами, тобто індивідами необхідної правової якості;

2) зобов'язання мало припускати підставу для його виникнення, тобто точний і конкретний причинний зв'язок для вимоги однієї особи стосовно дій іншої особи, визнаної правом;

3) зобов'язання, яке припускало виконання майнового характеру, за своєю природою було річчю безтілесною, нематеріальною, але воно спрямовувалося на задоволення потреби в цілком матеріальних речах – предметах або послугах.

Припинення зобов'язання й відповідальність за невиконання

Для того щоб зобов'язання вважалося виконаним, необ­хідно було дотримуватися таких вимог:

1) зобов'язання мало бути виконане в інтересах кредито­ра, про що він повинен був дбати самостійно, будучи дієздатною особою (виконання зобов'язання на користь інших осіб без згоди на те кредитора не допускалось, а після його смерті виконання зобов'язання мали право узяти його спадкоємці);

2) зобов'язання виконував боржник, а для кредитора у більшості випадків не мала значення особа боржника (окрім тих зобов’язань, де особливе значення мала особа дебітора), тобто те, яка людина поверне борг за позикою, щоб було виконане зобов'язання;

3) місце виконаннязобов'язання мало важливе практичне значення для визначення ціни, суми боргу, розміру збитків то­що, особливо коли розвинутий обіг приводив до укладення договорів, контрагенти яких перебували у різних місцях великої Римської держави;

4)виконання зобов'язання мало відбуватись у належний строк, встановлений сторонами у договорі, який забезпечував усталеність цивільного обігу.

Зобов'язання погашалися виконанням (або платежем). Спеціальною вимогою римського класичного права до виконання зобов'язань було дотримання форми, або процедури. Якщо зобов'язання виникало унаслідок манципації (особливої процедури відчуження речі – фактичної або символічної), то і виконання повинне було відбуватися в тих же формах (п'ять свідків, вагар, вимовляння урочистих слів і т.ін.). Якщо зобов'язання виникало унаслідок спеціальної процедури «під умовою самозастави»(пехиm), то і виконання повинне було супроводжуватися тією ж символічною процедурою.

Зобов'язання могли погашатися заліком як випадковою формою погашення. Залік зобов'язань здійснювався або за угодою сторін, або через позовні вимоги в суді за наявності зустрічних вимог кредитора і боржника.

Зміст зобов'язання і взаємні вимоги кредитора і боржника, які випливали з нього, визначали їх тимчасовість. Зобов'язання припинялися відповідно до таких підстав:

а) смерть осіб, що брали участь в зобов'язанні – як фізична, так і юридична;

б) добровільна угода двох сторін – кредитора і боржника – про відсутність між ними на подальший час взаємних прав і обов'язків;

в) пробачення з боку кредитора, який немов би відмовлявся від передбачуваних вимог;

г) давність не вимагання виконання, яка у будь-якому випадку не була більша загальної позовної давності.

Будь-яке порушення умов договору чи іншого зобов'язан­ня дезорганізувало цивільний обіг, тому його наслідки регламентувалися римським приватним правом. Невиконанням або неналежним виконанням зобов’язаннявизнавалося порушення умов договору або однієї з наведе­них вище вимог. Відповідальність за зобов'язаннями в римському праві передбачалася двоякою: особистою в найдавнішу добу існування римського рабовласницького суспільства і матеріально-майновою у наступну епоху.

Майнова відповідальність могла охоплювати все майно боржника, що належало йому. Римська юриспруденція створила досить струнку систему правових засобів забезпечення зобов'язань, основними з яких є завдаток(arra), штраф, або ж неус­тойка (stipulatio poena), застава (pignus, hypoteca), порука (adpromissio, fidejussio). Єдиним не суто правовим способом забезпечення зобов'язань вважалася застава – специфічне речове право, що передавалося боржником кредитору відносно речей дебітора.

Відповідальність боржника за невиконання або неналежне виконання зобов'язання у римському праві часів імперії настава­ла лише за наявності спеціальних умов – вини і наявності збитків. Римське приватне право визнавало дві форми вини: а) умисел(dolus); б) необережність різного характеру: груба, легка і щонайлегша (сulpa).

Законами XII таблиць (табл. III) встановили, що відповідальність боржника мала особистий характер: його карали фізично (били канчуками і садовили у боргову яму). Розвиток цивільного обігу впевнив римських приватних власників, що тяжке по­карання боржника не відшкодує заподіяних кредитору майнових збитків. Тому було вирішено, що особа, яка заподіяла кредиторові збиток, мала відповідати власним майном. Водночас римські законотворці визнавали, що цілком реальні дві підстави звільнення боржника від відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язання: випадок(casus) і непереборна сила(vis major).

 

ТЕМА 7. ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ДОГОВОРИ

7 1. Поняття і види договорів.

7.2. Умови дійсності договору.

7.3. Воля в договорі.

7.4. Забезпечення договору.

 

Поняття і види договорів

У римському праві контракт(contractus) – це угода, яка була джерелом зобов’язального відношення, захищеного цивільними позовами. У кожному договорі висловлювали волю сторін, спрямовану на досягнення певного правового результату – виникнення, зміни або припинення прав і обов'язків. Договори були універсальною правовою формою, яка обслуговувала відносини і між римськими громадянами, і між перегрінами. Вони стали найбільш масовим джерелом виникнення зобов'язань, оскільки саме вони створювали правову основу для товарного і господарського обігу в Римі. Більшість з них – двосторонні правочини, у яких дві сторони є контрагентами. Що ж стосується багатосторонніх угод, то в Римі вони здійснювалися досить рідко.

Для укладання договору були необхідні такі правові елементи:

а) наявність об’єктивного елемента, дозволеної господарської мети сторін (саusa);

б) наявність суб'єктивного елемента, власне contractus, тобто взаємного і узгодженого прояву волі двох сторін щодо єдиної мети.

Стосовно предмета угоди римські правознавці додтримувалися двох протилежних думок. Одні вважали, що предметом його є зміст зобов'язання (дати, зробити, надати); інші ж стверджували, що предметом договору є той об'єкт, на який поширюються зобов'язання (речі, гроші, роботи, послуги). Таким чином, залежно від характеру угоди, предметом її могли бути і дія, і річ як матеріальний об'єкт зовнішнього світу.

Договір був вольовим актом. Він не міг виникнути всупе­реч волі сторін, але договір був саме актом, дією, внаслідок якої вини­кали зобов'язання. Щоправда, не будь-який договір породжував зобов'язання. Для визнання угоди договором вимагалось дотримання встановлених формаль­ностей, без яких правові наслідки не входили в дію. При цьому поняття зобов'язання було більш широким, ніж поняття договору, оскільки зо­бов'язання виникали не лише з договорів, а й з деліктів, квазіделіктів і квазіконтрактів.

Римська договірна система, як досить розгалужена і бага­тогалузева, охоплювала всі господарські відносини. У ній виділялися два види договорів – контракти і пакти, які істо­тно відрізнялися. Контрактияк формальні угоди визнавалися правом і забезпечувалися позовним захистом. Пакти ж, які в римському праві спочатку були додатковими угодами до основних договорів, з часом стали неформальними угодами, тобто правовою формою господарської діяльності за межами кола контрак­тів. Вони не мали позовного захисту і безумовного юридич­ного значення. Учасники пактів покладалися лише на совість контрагентів, а не на припис норми позитивного права.

Римська контрактна система мала строгу типізацію, що й відобразилося у класифікації контрактів за формою їх укладення:

1) вербальні (verbis), коли для виникнення зобов’язання сторони мали виявити зміст угоди словами;

2) літеральні (litteris), які вирізняє письмова фіксація змісту угоди;

3) реальні (re), коли угода мала супроводжуватися передачею речі від одної сторони до іншої;

4) консенсуальні (consensu), для укладення яких необхідно, щоб сторони дійшли до згоди.

Існувала і додаткова класифікація договорів, підставою якої був спосіб розподілу обов’язків між сторонами:

1) односторонні, коли за їх змістом встановлювався обов'язок тільки для однієї сторони, а іншій надавалося лише право вимагати виконання зобов'язання (наприклад, позика);

2) двосторонні, коли встановлювалися такі обов'язки сторін, які взаємно перекликалися;

3) на користь третіх осіб.

Особливу групу договорів склали так звані «безіменні договори», що не мали власної назви і змісту, але були визнані правом.

Більшість прав та обов'язків розподілялися між сторонами не рівномірно. Інколи одна сторона мала за договором більше прав і менше обов'язків і навпаки. Проте існували договори, у яких права й обов'язки розподілялися між сторонами рівномірно. Вони мали назву синалагматичні (sinallagma). Класичним прикладом такої угоди був договір купівлі-продажу.

За критерієм платності розрізняли договори платні, коли майнову вигоду мають обидві сторони (купівля-продажу), і безоплатні, коли вигоду має тільки одна сторона (позичка). Римське право знало також ряд інших договорів: абстракт­ні й каузальні, формальні й неформальні тощо.

 

Умови дійсності договору

Для реального існування в праві договір мав містити об'єктивний та суб'єктивний елементи: мету і зміст операції, а також наявність угоди сторін. Умови не повинні були суперечити закону, моральності, добрим звичаям. Інакше кажучи, сторони не повинні були дбати у своїй угоді про інтереси, пов'язані з посяганням на права інших осіб і на римський правопорядок.

Зміст договору визначався відомою тріадою dare, facere, praestare, якавизначала права і обов’язки сторін.

Вільне волевиявлення правосуб’єктних сторін, продемонстроване у відповідній формі з визначенням предмета договору і реальності виконання дій, становили предмет договору. Ясно, що для укладення договору вимагалась особиста присутність сторін, оскільки зобов'язання трактувалося як строго особисті відносини між певними особами. Юридичні наслідки, що випливали із зобов'язання, поширювалися лише тих на осіб, що брали участь в його установленні.

Не кожна угода ставала договором. Юридичну чинність договір набував лише за умови додержання обов'язкових ви­мог: вільного волевиявлення сторін, правосуб'єктності сто­рін, відповідної форми волевиявлення, визначення предмета договору, реальності виконання дій, що становлять предмет договору. У разі недотримання цих вимог договір міг бути ви­знаний недійсним.

Римське приватне право поділяло зобов'язання на визначені та невизначені. У визна­чених предмет був чітко окреслений, не викликав сумнівів; у невизначених – предмет окреслювався загальними ознаками (наприклад, продається річ, ціну якої встановив фахівець). Залежно від виду речей, які могли бути предметом договору, розрізняли родові зобов'язання (предмет договору – родова річ) і зобов'язання індивідуальні (предмет договору –індивідуально визначена річ). Такий поділ мав практичне значення, оскільки загибель або псування родової речі без вини боржника не звільняла його від обов'яз­ку виконати зобов'язання, тоді як випадкова загибель індивідуально визначеної речі припиняла зобов'язання.

Критеріями можливості вважалися правова дозволеність і звичайна практика господарського обігу. Договір мав становити інтерес для кредитора, а його відсутність ставила під сумнів укладене зобов'язання. Зобов'язання, зафіксоване у договорі, вважалося укладеним на певний строк за його незмінності та єдності умов. Саме строковість договору припускала можливість виконання або погашення зобов'язання.

Умови і строки подібні між собою. Відмін­ність полягає в тому, що умова може настати або не на­стати, а термін завжди виходить, хоча коли це буде договірні сторони не завжди точно уявляли собі. Як­що настання строку зазначено точно – це визначений строк, а якщо ні – невизначений строк (наприклад, договір купівлі-продажу сільськогосподарської продукції набував чинності лише після остаточного збору врожаю). Строки поді­лялися на зволікальні та скасувальні.

Найближча мета, задля якої укладався договір, називалася каузою (causa). Договори, мету яких можна було легко визна­чити, називали каузальними. Інші ж договори, зміст яких не включав юридично значущої мети акту, називалися абстрактними (наприклад, stipulatio), хоча вони теж мали зобов’язальний ефект.

 

Воля в договорі

Угода сторін, що породжує договір і зобов'язання з нього, являє собою узгоджене по'єднання волі осіб стосовно якогось предмету. Юридично визнана воля (voluntas) є необхідним атрибутом договору, чинного з правового погляду. Процес узгодження волі сторін, або ж укладення договору, являв собою складний набір юридичних дій. Він починався з оголошення особою, яка бажала вступити в договірні відносини, про свій намір укласти відповідну угоду для досягнення відповідної мети. Таке оголошення мало назву оферти. Прийняття пропози­ції укласти договір називалось акцептом.

Воля сторін полягала в їх згоді взяти на себе певні обов'язки за договором. Вона мала бути взаємною, двосторон­ньою і спрямованою на досягнення певної мети. Однак без фіксації волі іншими суб’єктами цивільного права у Римі неможливе було вияв­лення зустрічної волі. Воля ж щодо укладення договору, продемонстрована в певній об'єктивній формі, називалася волевиявленням. Цей акт міг здійснюватися усно і пись­мово або через жес­т, міміку, а іноді навіть мовчання чи за допомогою конклюдентних дій (наприклад, мовчазно виражена воля щодо купівлі якогось товару шляхом покладення грошей навпроти нього). Спосіб виявлення волі має був необхідним для правиль­ного тлумачення договору. Тому в певних договорах чітко обумовлювали вимоги до способу виявлення волі (манципація чи стипуляція).

Воля могла бути визнана недійсною, якщо волевиявлення було помилкою (error) однієї із сторін. Розрізнялися помилки істотні та неістотні. До перших належали помилки характеру правочину (еrrоr іn пеgotio), предмета договору (еrrоr іn согроrе) та особи контрагента (еrrоr іn реrsona).

Волю не визнавали й у тому випадку, якщо волевиявлення було зумовлене обдурюванням (dolus) з будь-якого боку.Зазначеною дією вважали навмисне введення в оману контрагента з метою спонукання до волевиявлення на шкоду власним майновим інтересам. Воля могла бути визнана недійсною, якщо волевиявлення було досягнуте примусом з боку якогось з учасників договору або в ім'я другої сторони (metus). Вказані дії могли бути як фізичними, і психологічними (погрози). При цьому такі дії були протиправними, якщо вони зачіпали інтереси не тільки власне договірної особи, але членів його сім'ї, родичів і навіть майна вказаної сторони.

Забезпечення договорів

Закони XII Таблиць свідчать, що на початковому етапі розвитку римського цивільного права відповідальність неоплатного боржника мала особистий характер. У класичну епоху відповідальність боржника за невиконання або неналежне виконання договору полягала в обов'язковому відшкодуванні збитків. Реальний збиток виражався у вартості речі в її дійсній ціні. Втрачений зиск означав вірогідний прибуток, який міг бути одержаний, якщо б боржник виконав зобов’язання. Крім того, римляни розрізняли збитки прямі та непрямі.

Відшкодування збитків боржником було можливе лише за умови, що до часу стягнення у нього було досить майна, еквівалентного збиткам. Цим цілям служили додаткові засоби, які забезпечували виконання зобов'язань: завдаток, неустойка, порука і застава. Завдаток являв собою майно (грошову суму або цінності), яке один контрагент передавав іншому як свідоцтво укладеної угоди. Неустойка є штрафна сума, яку боржник мав сплатити кредитору у випадку невиконання або неповного виконанні зобов'язання. Порука є взяття на себе третьою особою відповідальності за невиконання зобов'язання (разом з боржником). Вона виникала через просту угоду і виражалася в двох формах. Після виникнення зобов'язання за договором поручитель за угодою з кредитором брав на себе тягар погашення боргу в разі неплатоспроможності боржника. Інша форма полягала в дорученні третьої особи майбутньому кредитору про надання позики майбутньому боржнику з взяттям поручителем на себе відповідальності за своєчасне погашення боргу. Застава (pignus datum) як засіб забезпечення договорів – це річ, яка є не споживаною під час її використання, та переходила у володіння заставоприймача для того, щоб він повернув її власнику застави після виконання ним основного зобов’язання.

Мета заставного права – забезпечити виконання будь-якого зобов'язання. Рим знав три історичні форми застави – фідуцію, пігнус та іпотеку.

За фідуції (fiducia) боржник, укладаючи угоду позики, за допомогою манципації передавав у забезпечення боргу кредитору річ на праві власності. Пігнус (pignus) – це акт надання кредитору закладеної речі не у власність, а у володіння, завдяки чому зміцнювався стан боржника, але послаблялися позиції кредитора. З розвитком товарообігу і збільшенням числа операцій з нерухомістю нагальною стала потреба регламентації такої форми застави, за якої закладена річ до настання строку платежу залишалася у боржника. Така форма застави називалася іпотека (hypotheca).