Форми судочинства в Стародавньому Римі.

 

а) легісакційний судовий процес (lege agere)

Lege agere ( домагатися через закон) означає домагатися у суді розгляду суперечки на свою користь шляхом застосування певних фіксованих слів. Історично легісакційний судовий процес – речовий позов шляхом присяги – відомий з опису Гая. Своє походження найменування легісакційного процесу вело від позовів строгого права, заснованих на розпорядженнях Законів XII таблиць. Дотримання вимог легісакційного процесу було визначене впевненістю у тому, що претензії заявника-позивача строго законні та формальні, що позов не містить елементів аналогії та що йтиметься тільки про передбачені законом наслідки, хоча б вони не мали для позивача переважного інтересу. До того ж слід вказати, що елементи узаконення і правової спрощеності в прихованому вигляді присутні в будь-якій цивільній суперечці.

Залежно від способів дій зацікавлених осіб і змісту вимог, а також можливих наслідків виконання вироку склалося 5 видів цього процесу.

1. Процес - парі, або legis асtio sacramento, бувнайбільшзагальною усередненою формою процесуальних дій стосовно будь-яких узаконених у своєму змісті суперечках. Сторони формально й урочисто висловлювали свої претензії один до одного і призначали заставу, яка мала свідчити про серйозність судового процесу. Формально суд вирішував питання про належність застави, яка символізувала предмет претензії: той, хто виграв справу, одержував власну заставу назад.

У вигляді процесу - парі могли розглядатися як особисті (legis асtio sacramento in personam), так і речові (legis асtio sacramento in rem) позови. У другому випадку була потрібна наявність самої речі, або символічного шматка (наприклад, під час суперечки стосовно прав володіння землею шматок дерну репрезентував земельну ділянку). Потім слідували визначення застави, передача речі на збереження до рішення суду, угода про свідків і т.ін. Цим закінчувалася перша, судово-владна стадія процесу. Потім сторони обирали суддю з-поміж трьох осіб, причому робили вони це перед особою магістрату, як правило, претора. Останній і вирішував суперечку.

2. До найдавніших виконавчих засобів слід віднести legis асtio реr manus injectionern (процес покладенням руки). Ця форма застосовувалася тільки за деякими позовами, передбаченими Законами ХІІ таблиць: у разі невиконання судового рішення або у разі несплати визнаного боргу (aeris confessio), а також внаслідок невиконання спадкоємцем особистого відмовлення від спадку (legatum per damnationem), визначеного заповітом. Проведення такого процесу було обумовлене попереднім оформленням зобов'язання за допомогою операції nexum, внаслідок чого наставала особиста відповідальності за борг (або інакше, операції самозастави). Позивач-кредитор повинен був особисто затримати відповідача, накладаючи руку. Далі відповідачу надавалася відстрочка в 30 днів, а потім 60 днів він перебував у домі кредитора у своєрідному статусі «тимчасово зобов’язаного». Особливістю процесу було те, що відповідач не міг оскаржувати борг. Це робила за нього третя особа.

3. Інша виконавча форма legis асtio реr pignoris capionem (процес за допомогою жертви) була передбачена Законами ХІІ Таблиць задля стягнення ціни тварин, призначених для пожертв. У разі неплатежу за передану річ позивач, вимовляючи певні урочисті слова, самоправно повертав її. Він немов би діяв від імені римського народу і богів Рима, що надавало цій ситуації публічного характеру. Подальші претензії та судочинство проходили майже так, як і у порядку, передбаченому процесом-парі.

4. Розподіл судових функцій, відомий у Римі з давніх часів, передбачав особливий позов legis асtio реr judieus postulationern (через призначення судді). Цей позов являв собою вимушене звернення до суду для закріплення тієї або іншої правоспроможності, якщо вона не була передбачена правом і законами. Законні процесуальні засоби мали вирішити вказану проблему. У даному випадку штрафна сума на користь скарбниці не призначалася, і сторони встановлювали предмет суперечки (nominate causa), а потім просили магістрата призначити суддю. Центральне місце у процесі через призначення судді займав обмін позивача і відповідача урочистими процесуальними формулами, що мали непряме відношення до суті суперечки. У даному процесі був важливим наголос на причині (causa) претензії позивача. Предмет процесу ставився первісно, і суддя лише перевіряв наявність правової основи.

5. Наприкінці ІІІ ст. до н.е. був введений новий тип процесу legis асtio реr condictionem (процес під умовою). Через нього вимагалося виконання зобов’язання з переносу власності (dare). Цей вид процесу був пов'язаний тільки з невизначеними позовами і, мабуть, за умови зобов'язань унаслідок крадіжки. Вимога позивача заявлялася аналогічно попередньому виду легісакційного процесу. Якщо ж він заперечував вимоги позивача, йому надавали 30 днів відсрочки.

Характерною особливістю всіх видів легісакційного процесу був поділ судової процедури на дві стадії: так зване «звернення до права» (in jure) і «звернення до правосуддя» (in judicio). Перша стадія була власне проголошенням приватної претензії перед законним магістратом у спеціально призначеному місці. Друга стадія була менш формальним розбором справи по суті. У процедурах, дозволених в ході першої стадії, був значний елемент самоуправності. Два види легісакційного процесу (за допомогою накладення руки і за допомогою жертви) взагалі були свавіллям, і єдине, що додавало їм «правового» характеру – це вимовляння урочистих слів і присутність свідків.

Для подальшого розвитку процесу легісакційні форми важливі тим, що вони були судовою владою формально визнані правомочиними.

 

б) судовий процес через формули (per formulas agere)

У третій чверті ІІ ст. до н.е. була створена законодавча базу для нового виду процесу – per formulas. Його виникнення пов'язують з історичним переродженням засад легісакційного судочинства. Розвиток цивільно-правових відносин вимагав гнучкості у судочинстві і на перший план мав вийти такий вид процесу, який був пов'язаний з вільним призначенням судді. Вимагати від претора негайної реформи судового розгляду можна було лише за умови, коли під час організації судового процесу римський посадовець міг ігнорувати форму, засновану на Законі ХІІ таблиць.

Перехід до процесу через формули при розгляді позовів приватного права призвів до панування претора у судочинстві і пов'язаної з ним правотворчості. Тільки з цим процесом був пов'язаний розвиток такого джерела римського права, як jus praetorium. Сутність процесу судового процесу через формули полягала в тому, що юридичний предмет суперечки формулював не позивач, а претор (у муніципіях ці обов’язки були покладені на магістратів, які діяли вдвох). Посадовець міг взагалі відмовитися скласти формулу за загальноправовими обставинами, чим перетворював цивільне право на нікчемне, або, навпаки, міг вчинити позов на підставах, прямо не передбачених законом або правовою традицією. Нарешті, він міг вдатися до специфічних засобів суто преторського захисту права, спираючись не стільки на судово-правову, скільки на адміністративну сторону своєї публічної влади. Зрозуміло, що нова роль претора мала як позитивні, так і негативні наслідки для розвитку римського приватного права.

Процес через формули мав дві стадії: jn iure і apud judicem. Цей процес на всіх його стадіях сторони (позивач і відповідач) вели особисто, але допускалися і представники. Спочатку претор заслуховував претензії сторін суперечки, а потім виводив формулу, якою закликав суддю винести рішення стосовно справи, взявши до уваги наведені факти. Після складання формули відбувалося litis constatio (фіксування предмета суперечки) і процес переходив до судді. Розпорядчі формули являли собою втілення преторської правотворчості, на яку він був уповноважений відповідно до обсягу своєї влади.

Формула починалася ім’ям судді, якому належало розглядати справу. Потім у її змісті передбачалися певні частини: demonstratio, intentio, adjudicatio, condemnatio. Спочатку в спрощеному вигляді, але завжди з фіксацією імен позивача, відповідача і поручителів (якщо такі були), формулювався об'єкт суперечки і характер запереченої правомочності. Подальша частина формули, condemnatio, містила доручення судді, де йому вказували варіанти судового рішення. Потім перераховувався набір фактів і обставин справи, якщо предметом суперечки були претензії з приводу дій, що відбулися в різний час й породжували різну за своєю юридичною сутністю правочинність (demonstratio). Ця частина формули була факультативною, їй передував переказ вимог позивача (intentio). Ще однією, також факультативною, частиною формули був присуд (adjudicatio), присутний лише у позовах про розділення спільної власності та розмежування кордонів. Вона містила наказ претора судді, кому і скільки присудити у даному випадку.

Формула могла містити і спеціальні додаткові елементи. Найважливішими з них були позовні заперечення (exceptiones). За допомогою ексцепції, визнаної правомірним процесуальним засобом, відповідач, що визнавав вимоги позивача в основному обґрунтованими, висловлював незгоду з позовом за мотивом його завищення або несправедливості.

Іншим додатковим елементом було розпорядження (praescriptio). Звичайно його розташовували перед intentio, і воно розглядалося як негативна умова, що обмежує предмет суперечки у ході з'ясування деяких попередніх обставин. Якщо ці обставини були на користь відповідача, судочинство припинялося взагалі, якщо на користь позивача – діяли ті частини формули, якими позовній вимозі надавалося строго обмежене значення.

Як і легісакційний процес, формулярне судочинство вважалося таким, яке зберігало нормальний порядок приватного суду (ordo judiciorum privatorum).

Виконання присуду зрештою стало спеціальною стадією загального ходу судочинства. Для добровільного виконання судової ухвали (judicatum) сторонам надавалося 30 днів. Примусове виконання присуду відбувалося у вигляді спеціально регламентованих процедур – executio.

 

в) екстраординарний процес (extra ordinem cognitio)

Формулярне судочинство було перехідним типом процесу, і тому воно діяло протягом короткочасного періоду. На зміну йому прийшла інша форма процесуальних засобів – extra ordinem. За нею виклик до суду і судовий розгляд справи здійснювалися урядовцями або суддями.

Зникла фігура приватного судді разом з поділом процесу на фази in jure і apud judicem. Рішення судді ставало наказом державного органу. Сила такого рішення залежала від ієрархії судових інстанцій, вищою з яких був імператор (саме до нього остаточно надходила ареlatio на рішення нижчого суду). Скарга позивача подавалася до судової інстанції згідно зі встановленою підсудністю; вона заносилася в протокол, про що потім повідомляли відповідачу. Явка сторін в суд не була вже безумовною вимогою: її замінило представництво. Розгляд справи здійснювався і за відсутності однієї зі сторін. Суддя розглядав справу по суті. Він оцінював її з погляду права і виносив вирок (decretum), який за приватними позовами міг передбачати виконання в грошовій формі або натурою, причому байдуже, що конкретно із цього приводу передбачала норма закону. Оскарження подавалося відповідно до ієрархічної підлеглості: намісники провінцій – вікарії діоцезів – префекти преторія і міста – імператори (вони приймали апеляції на рішення лише двох вищих судових інстанцій).

Екстраординарне судочинство характеризувалося новими процесуальними рисами:

– по-перше, для нього був характерний принцип змагальності (суд сам не збирав даних у справі, а відігравав роль примусового посередника);

– по-друге, судочинство ставало більш закритим, з обмеженою публічністю розгляду, оскільки процес проходив в адміністративних приміщеннях, закритих для пересічних підданих імператорів;

– по-третє, було встановлено письмове ведення і закріплення основних судових процедур (складання суддівських протоколів стало важливим елементом судочинства).

– по-четверте, екстраординарне провадження передбачило обов'язкові судові збори за участь державного суду в розгляді приватної справи.

Позовна давність

Серед часово-правових категорій у римському судочинстві великого значення набула позовна давність– встановлений за­коном термін для захисту порушеного права в суді. Як право­ва категорія вона виникла досить пізно (класичне римське право цього поняття не знало). За тих часів були законні строки для деяких позовів, з яких поступово розвинулась і позовна давність.

Римське право не виробило спеціальних умов стосовно обмеження права на заяву позовних вимог за часом. Гасильна, або позовна, давність (praescriptio) перепліталася в обґрунтовуванні своїх вимог з набувальницькою давністю, що випливала із специфічних речових прав. Нормальний перебіг позовної давності міг перериватися й призупинятися. Перерванаставала за двох підстав: підтверд­ження боргу і звернення з позовом у встановленому порядку. Призупиненняпозовної давності наставало за певних обставин (війни, епідемії, неповноліття пра­вомочної особи та інше), але після усунення цих причин позовна давність тривала. Виконання зобов'я­зання після спливання строку давності позову вважалося виконанням належного обовязку, а не додаткового.

Встановлення жорстких строків позовної давності вимагало точного визначення початку їх відліку,що залежало від характеру правовідносин. У строкових договорах почат­ком відліку позовної давності вважався наступний день після закінчення договірного строку. У суперечках про речове право відлік позовної давності починається з того часу, коли в суб'єкта речового права (власника) виникає право на позов, тобто коли йому стає ві­домо, де знаходиться його річ.

Позовні вимоги, засновані на звичайному праві, вважалися погашеними «за незапам’ятним часом», якщо люди не могли точно пригадати час виникнення колізії (вважалося, що вказаний час був звичайним для третього покоління). Позовні вимоги, засновані на законних розпорядженнях, вважалися погашеними після закінчення тридцяти років з моменту виникнення підстави для претензії. Гасильна давність відносно складних позовів мала подвійний характер: повна, коли в цілому задовольнялась уся вимога, і часткова, якщо право вимагати штраф за невиконання умов договору не було передбачено, але зберігалося право вимагати виконання договору у повному обсязі.

Особливий характер позовних вимог був притаманний тим позовам, які випливали зі спадкового права. За загальним правилом, вимога про відновлення в правах спадку не мала гасильної давності.