Основні поняття спадкового права

Поняття і зміст спадку (testamentum) найтіснішим чином було пов'язане з інститутами сімейного права та з усіма видами майнових прав, але спадок не вважався суто матеріальним поняттям. Класичне визначення спадку в Римі дав Юліан: «Це не що інше, як успадкованість усіх прав, що їх мав небіжчик». Сутність спадкового права розкривають певні основні поняття.

Спадкування – це перехід майна після смерті його власни­ка до інших осіб. Спадкове право – сукупність правових норм, що регулю­ють порядок переходу майна небіжчика до інших осіб. Під майном розуміють сукупність прав і обов'язків померлого. Як інститут цивільного права спадкування нерозривно пов'язане з пра­вом власності. Спадкування майна за життя його власника неможливе. Лише фізична особа, після смерті якої залишилося майно, є спадкодавцем. Особи, до яких переходить у законному порядку май­но небіжчика, є спадкоємцями. Ними можуть бу­ти і фізичні, і юридичні особи. Спадкове майно, спадкова маса, або спадщина – це су­купність прав і обов'язків небіжчика, наявних на мо­мент смерті спадкодавця. Перехід майна покійного (наступництво) до інших осіб можливий за однієї із двох правових підстав – за заповітом або за законом. При цьому наступництво у правах і обов'язках небіжчика могло бути або універсальним, або сингулярним. За універсальним наступництвом до спадкоємців переходили як єдине ціле права й обов'язки. Водночас у римському спад­ковому праві розвивалося й сингулярне наступництво, за якого до окремих осіб переходили лише права спадкодавця.

Наступництво в правах і обов'язках мало місце лише після смерті спадкодавця, коли його майно ставало незахищеним. Така правова ситуація отримала назву відкриття спадщини. Для набуття спадщи­ни необхідно було закли­кати до спадкування осіб з попередньо визначеного кола людей, спроможних на це відповідно до закону. Закликана до спадкування особа мала висловити свою волю щодо прийняття спадщини або відмови від неї.

Привласнення спадку третьою особою вважалося особливим злочином кримінального змісту, яким завдавалася шкода публічним інтересам. Цей злочин переслідувався в порядку приватних кримінальних звинувачень.

Тривалий розвиток римського спадкового права відбувався у межах чотирьох історичних етапів спадкування: а) за jus civile; б) преторським едиктом; в) імператорськими законами; г) нормами «права Юстиніана».

Спадкування за jus civile регламентувалося Законами XII таблиць. Там було закріплене спадкування за запо­вітом і спадкування за законом. Наявність патріархальної родини з сімейною власністю на зорі римської державності закріпила традицію, за якою панувало спадкування за законом, оскільки спадкове майно створювалося працею всіх членів сім’ї. Закони ж XII Таблиць переважною формою спадкування визнали спадкування за заповітом.

Спадкування за преторським едиктом повною мірою утвердилося у період принципату внаслідок послаблення сімейного характеру приватної власності. Тоді ж встановився принцип єдиної підстави спадкування: не можна одночас­но спадкувати за заповітом і за законом одну і ту ж спадщину. Преторська система спадкування розширила коло спадко­ємців за законом, оскільки цим римським публічним посадовцям слід було врахувати переваження когнатського споріднення. Важливим нововведенням преторів було ви­знання права спадкового наступництва за особами, які раніше до спадкування не закликалися, оскільки не належали до кола найближчих родичів спадкодавця. Претори проголосили існування чотирьох черг спадкоємців. До першої належали всі діти покійного та особи, прирівняні до них. Другу чергу становили всі агнати, що не потрапили до першої черги. До третьої черги належали когнатські родичі спадкодав­ця, але не далі шостого ступеня. До останньої ж черги належав той з подружжя, хто залишався живим на момент смерті спадкодавця. Якщо ж спадкоємців не було взагалі, спадок визнавався виморочним і належав державі.

У період імперії існувало чимало сенатусконсультів та імператорських конституцій, спрямованих на створення чіткої, закінченої системи. Але спадку­вання за законом залишалось складним і заплутаним інститутом. Спадкове право завдяки діяльності юристів римських імператорів, кожен з яких намагався зробити власний внесок до приватного права, було обтяжене численними уточненнями. Відносний порядок у цей хаос зміг внести василевс ромеїв Юстиніан. Слід, однак, пам’ятати, що його право вже не було суто римським приватним правом.

Реформа Юстиніана завершила становлення системи римського спадкування, створивши чіт­кий правовий інститут. Утвердження когнатського споріднення зміцнило спадкування за законом. Юстиніан поділив усіх родичів померлого на п'ять черг залежно від ступеня споріднення. При цьому до спадкування могли закликатися всі родичі без обмеження ступенів споріднення.

 

11.2. Спадкування за законом (succesio legitima)

Спадкування за законом виникло раніше спадкування за заповітом. Підстави для чинності цього правового інституту такі: а) відсутність заповіту; б) визнання заповіту недійсним; в) смерть спадкоємців, зазначених в заповіті, до відкриття спадщини або їх відмови від прийняття спадщини. Унаслідок дії цих факторів мали дотримуватись порядку, встановленого законом.

Спадкування за законом утворилося завдяки римському розумінню сім'ї. Законний перехід спадщини до спадкоємців був пов’язаний з існуванням двох типів спорідненості – агнатичної та когнатичної.

У межах агнатичної спорідненості можливі спадкоємці були розподілені на чотири умовні ступені: перший ступінь – прямі близькі родичі глави родини; другий ступінь – близькі родичі, до числа яких належали брати, сестри, мати; третій ступінь – усі інші родичі аж до 6-7-го ступенів спорідненості; четвертий ступінь уособлював той з подружжя, хто пережив іншого, передусім – дружина.

Когнатична спорідненість відносно спадкоємства встановлювалася через кровний сімейний зв'язок зі спадкодавцем. Усі представники цієї спорідненості були розділені на чотири умовні класи. До першого класу належали прямі низхідні родичі спадкодавця: діти від законного шлюбу, а також онуки від померлих раніше дітей. Другий клас об’єднував висхідних родичів. До третього класу належали неповнорідні родичі (єдинокровні та єдиноутробні брати і сестри), а четвертий спадкоємців склали всі інші бічні родичі.

Основними принципами спадкування за законом були такі:

а) найближчий ступінь спорідненості усуває від спадщини віддалену лінію, розподіл спадку відбувається за ступенями і лініями, а тим особам, що належать до одного ступеня чи однієї лінії, припадають рівні частки;

б) особливе право спадкоємця за законом – право успадковувати частку, що дісталася б батькові, якби він був живий.

Остаточну реформу спадкування за законом здійснив Юстиніан. В основу його права бу­ли покладені кровне споріднення й індивідуальна приватна власність. Усіх потенційних спадкоємців Юстиніан розділив на п'ять класів, встано­вив черговість їх закликання до спадщини.

До першого класу були віднесені низхідні родичі спадкодавця: діти, незалежно від статі й віку, онуки та ін. Але якщо на момент відкриття спадщини серед живих не було вже їх батька, який мав право на за­кликання до спадкування, то спадкоємцями ставали його ді­ти і онуки.

Другий клас репрезентували висхідні родичі: батько й мати, дідусь і бабуся з боку батька, дідусь і бабуся з боку матері та інші висхідні ро­дичі.

Третій клас становили неповнорідні брати і сестри та діти раніше по­мерлих неповнорідних братів й сестер.

Четвертий клас складала решта бокових родичів без обмеження ступенів.

Нарешті, у останньому класі мав бути той із подружжя, хто пережив спадкодавця (чо­ловік після смерті дружини або дружина після смерті чолові­ка).

У праві Юстиніана строго витримувався принцип, відповідно до якого, одно­часне закликання до спадкування спадкоємців різних класів і ступенів не допускалося.

 

11.3. Спадкування за заповітом (succesio testamentaria)

Римське право визнавало законним розпорядження повноправної особи відносно долі її спадщини на випадок смерті у вигляді індивідуального акта – заповіту, який охоплював накопичене майно. Заповіт – це одностороннє волевиявлення, на під­ставі якого виникали права та обов'язки у спадкоємців, якщо вони виявляли волю на прийняття спадщини. Запо­відач міг в будь-який час скасувати або змінити своє роз­порядження, чого не припускали цивільні угоди, що також підкреслило односторонній характер заповіту. Цей акт був розпорядженням з відкладальною умовою, оскільки набував чинності лише з настанням умови – смерті за­повідача. За часів правління римських імператорів заповіт мав дві основні форми: приватну і публічну. У першому випадку розпорядження щодо майна заповідача складалося без участі органів державної влади. Якщо ж в складанні заповіту брали участь представники публічної влади – це був публічний заповіт.

Приватні заповіти могли бу­ти письмовими або усними, тобто розрізнялися за формою во­левиявлення. У випадку складання письмового заповіту спадкодавець повідом­ляв свідкам, що в цьому документі його заповіт, підписував його сам і давав їм для підпису. У свою чергу, свідки засвідчували власні підписи печатками. У разі усної форми заповіту заповідальник по­винен був висловити свою волю вільно, чітко і зрозуміло сло­вами або знаками.

Заповітна здатність була важливим елементом цивільної правоздатності римлянина. Нею володіли тільки повнолітні повноправні римські громадяни. Обмеженою ж заповітною здатністю володіли жінки. Активна заповітна здатність протягом усього життя була головною умовою користуванням права на заповіт. Пасивна заповітна здатність, тобто право одержати будь-що за заповітом, поширювалася на більшу кількість осіб.

Поєднання вимог про активну і пасивну заповітну здатність строго визначало форму заповіту. Він міг бути зроблений в усній або письмовій формі. В останньому разі йшлося про документ з певними реквізитами, аж до підпису заповідача. В імператорську добу заповіти зберігалися в державній скарбниці або у нотаріуса. Важливим принципом римського спадкового права була свобода заповіту. Ця свобода вступала в суперечки з правами кровних родичів заповідача внаслідок занепаду старої патріархальної рим­ської родини, оскільки заповідач на власний розсуд, частіше нічим не обґрунтований з правового погляду, призначав своїми наступниками сторонніх осіб.

Під тиском членів сімей заповідальника, які брали участь у накопиченні спадщини, але позбавлялись її рішенням особи, що склала заповіт, виникала необхідність розумно обмежити свобо­ду заповіту. Цю проблему вирішили суди центруій, що розглядали й спори про спадщину. Претори, які визначали хід судових засідань, з часом визначили коло осіб, що ма­ли право на обов'язкову частку в спадщині незалежно від змісту заповіту. Ними були всі низ­хідні та висхідні родичі без винятку, а також повнорідні та єдино­кровні брати й сестри заповідача. Обов'язкова частка визначалась чвертю законної частки.

Заповіт міг бути визнаний недійсним, якщо складався всупереч правилам (з порушенням вимог обряду) або здійснювався недієздатною особою.

Прийняття спадку

Для відкриття спадщини слід було виконати такі юридичні дії:

а) вжити заходів щодо повного виявлення спадкового май­на та його охорони шляхом інвентаризації;

б) виявити і визначити кредиторів і боржників, розміри вимог і боргів;

в) виявити потенційних спадкоємців.

Спадщини приймалася за додержання таких умов: а) здатність закликаних спадкоємців до прийняття спадщини; б) висловлена певним чином воля на прийняття спадщини. Замість недієздатних спадкоємців спадщину приймали їх законні представники (батьки, опіку­ни й піклувальники). Волю на прийняття спадщини спадкоємець міг висловити одним із двох способів: а) заявою про намір прийняти спадщину; б) фактичним вступом в управління спадковим майном. Спадкоємці були зобов'язані виконати також інші обов'яз­ки, зазначені в заповіті. Для захисту своїх спадкових прав вони мали спеціальний позов.

Прийняття спадщини здійснювалося з додержанням певних правил, головним з яких було пряме виявлення волі спадкоємця прийняти на себе всі пов'язані з цим актом зобов'язання. Точно встановленого терміну для прийняття спадку (крім загальної позовної давності) не було. За преторським правом для спадкоємців встановлювався один рік для оголошення про прийняття спадкової маси. Прийняття спадку було регламентованою процедурою. Її основний зміст - здійснення опису спадкового майна у присутності і за участю кредиторів, нотаріуса та інших зацікавлених осіб. Прийняття спадщини було необоротним актом.

Римське спадкове право знало сингулярне наступництво,за яким до окремих осіб переходили лише певні майнові ви­годи без обтяження їх будь-якими обов'язками. Удосконалення заповітних прав, прагнення обійти вимоги права відносно спадкування сформувало спеціальні інститути, пов'язані з заповітом. Найважливішими з них стали легати (legatum) і фідеїкоміси (fideicomissum).

Легат, або заповідальна відмова, – це розпоря­дження спадкодавця про надання будь-якої май­нової вигоди за рахунок спадкового майна третій особі. У найпростішому вигляді легат – спеціально встановлений заповідачем в певній формі дар, призначений конкретній особі як витяг із загальної спадкової маси. У такому випадку до вказаної особи переходило окреме право, а не частина спадщини, і вона неса відповідальність за борги спадкодавця.

Легатарій міг одержати легат після сплати зі спадку всіх боргів спадкодавця. Для отримання легату необхідно було володіти завершеною пасивною заповітною здатністю.

Виконання легатів забез­печувалося позовним захистом. Легати були пов’язані обтяжливим формалізмом. Тому у Римській імперії мали створити ще один вид заповідальних розпоряджень – фідеїкоміси. Останні покладалися на спадкоємців і за заповітом, і за законом у вигляді додаткових розпоряджень.

Фідеїкоміси, або доручення, засновані на вірі, являли собою окремий вид заповітного розпорядження. За допомогою його заповідач доручав спадкоємцю виконати ті або інші дії на користь третьої особи, яка у більшості випадків не мала пасивної заповідальної здатності. Фідеїкоміс був неформальною відмовою, не пов'язаною обмеженнями, які передбачалися для легатів. Але спадкодавець міг покласти на спадкоємця обов'язок передати за фідеїкомісом спадщину третій особі повністю з усіма пра­вами і боргами. У результаті спадкоємець майже нічого не одержував у спадщину, і тоді ніщо не заважало йому відмовитися від неї.

 

 

ДОДАТКИ

Додаток 1

ІНСТИТУЦІЇ ГАЯ

КНИГА ПЕРША