Основні етапи розвитку римського спадкового права

У багатовіковій історії римського спадкового права можна по­мітити чотири етапи: а) спадкування за давнім цивільним правом; б) спадкування за преторським едиктом; в) спадкування за пре­торськими законами; г) спадкування в праві Юстиніана.

Спадкування за давнім цивільним правом (hereditas) регламен­тувалося Законами XII таблиць, які вже передбачали спадкування за заповітом і спадкування за законом. В результаті сімейного ха­рактеру власності стародавнього періоду основним видом спадку­вання було все ж спадкування за законом. Вважалося абсолютно нормальним після смерті глави сім'ї залишати його майно тій са­мій сім'ї, оскільки воно створювалося працею всіх її членів. Проте Закони XII таблиць спадкування за заповітом визнають уже в ос­новному переважною формою спадкування. Принцип свободи за­повіту майже утвердився. Однак кровне споріднення ще не стало пануючим і тому спадкування за законом не обмежувало свободи заповіту, яка тільки усталювалася.

У цей же період отримує визнання принцип єдиної підстави спадкування, що зберігся в усі часи: nemo pro parte testatus, pro parte intestatus decedere potest — не можна одночасно спадкувати за заповітом і за законом одну і ту саму спадщину (Д. 50.17.7). Цей принцип бере початок також із Законів XII таблиць. Відповідно до них спадкоємець, призначений наступником тільки в частині спад­щини, одержує всю спадщину. Наприклад, заповідач призначив своїм спадкоємцем сина на четверту частину спадщини, решта за­лишилася незаповіданою. В такому разі призначений на четверту частину спадкоємець одержував всю спадщину, оскільки спадко­ємці за законом не закликалися.

Особливістю спадкування за стародавнім цивільним правом бу­ло й те, що воно визнавало так званих необхідних спадкоємців, які не тільки мали право на спадщину, а й були зобов'язані її прийня­ти. Гай писав, що спадкоємці називаються або необхідними, або своїми і необхідними, або сторонніми (Гай, 2.152).

Необхідним спадкоємцем міг бути призначений раб, відпущений на волю.

Особливість необхідних спадкоємців у тому, що вони не могли ухилитися від прийняття спадщини і, отже, зобов'язані були від­повідати за боргами спадкодавця.

Якщо особа, на користь якої відкрилася спадщина, помирала до її прийняття, вона вважалася відкритою. Коли були інші спадко­ємці, то частка померлого спадкоємця приростала до часток інших. Лише післякласичне право почало поступово визнавати транс­місію у спадкуванні. Коли помирала дитина, яка не досягла одно­річного віку, то її право прийняти спадщину переходило до батька (трансмісія спадщини). Трансмісія ще не раз піддавалася певним змінам, поки Юстиніан не встановив правило, за яким спадкоємці особи, яка не встигла прийняти спадщину через смерть, мали пра­во прийняти її протягом року з моменту, коли їм стало відомо про відкриття спадщини.

Право власності на спадщину виникало у спадкоємців лише в результаті її прийняття. Прийняти спадщину можна було або у формі урочистої заяви про її прийняття, або своєю поведінкою за­свідчити факт прийняття спадщини. Спадкоємець мав право утри­матися від прийняття невигідної спадщини, але тільки за дозво­лом претора. Йому також надавалося право подумати протягом певного строку (100 днів від дня відкриття спадщини). Протягом цього строку спадкоємець вважався таким, що не відмовився від спадщини, але й не прийняв її. В класичну епоху спадкоємець, який протягом даного строку не висловив своєї волі на прийняття спадщини, вважався таким, що відмовився від неї. В праві Юстиніана, навпаки, якщо спадкоємець протягом встановленого стро­ку — 9 місяців, а в деяких випадках до року відкрито не відмовив­ся від спадщини, вважався таким, що прийняв її.

Так поступово, подібно до того, як існувала квіритська і бонітарна власність, паралельно з цивільним спадкуванням виникає і роз­вивається преторське спадкування (bonorum possessio).

Преторська система спадкування розширила коло спадкоємців за законом, все більше утверджуючи його одночасно з підставою — когнатським спорідненням. У той період спостерігається обмежен­ня свободи заповіту на користь кровних родичів. Важливим ново­введенням преторів була практика визнання спадкового наступни­цтва за особами, які за цивільним правом до спадкування не за­кликалися. Претор закликає до спадкування наступних родичів, визнаючи в такий спосіб наступництво черг. Справа в тому, що за цивільним правом до спадкування закликалися тільки найближчі родичі померлого на момент його смерті. Якщо їх не було або вони відмовилися від спадщини, то наступні за ними родичі до спадку­вання не закликалися, а спадщина вважалася виморочною.

У період принципату ці дві системи спадкування — hereditas і bonorum possessio — існували паралельно, взаємозбагачуючись і проникаючи одна в одну. Проте в цьому процесі взаємного злиття утверджувалися прогресивніші ідеї преторського спадкового пра­ва, що більше відповідали новим соціально-економічним умовам, характеру виробничих відносин. Крім преторів, великий вплив на удосконалення римського спадкового права зробила практика так званих центумвіральних судів, яким підлягали спори про спадку­вання. Вона визначила правила про необхідне спадкування, вста­новила коло осіб, що мали право на обов'язкову частку. При цьому були вироблені чіткі визначення понять обов'язкової і законної ча­стки, розмір і способи визначення обов'язкової частки. Практика центумвірального суду сформувала підстави позбавлення обов'яз­кової частки та інші правила необхідного спадкування.

Спадкування за імператорськими законами. У період принци­пату і абсолютної монархії було прийнято чимало сенатус-консультів й імператорських конституцій, спрямованих на подальше удосконалення римського спадкового права. Під впливом переду­сім виробничих відносин, що змінювалися, обороту, що розвивав­ся, посилення індивідуальної приватної власності, римське спад­кове право далеко відійшло від давнього цивільного спадкування. Проте все ще не було чіткої, закінченої системи. На час Юстиніана римське спадкове право, особливо спадкування за законом, зали­шалося досить складним, обтяженим численними уточненнями і додатками, заплутаним інститутом. У такому вигляді воно і подано в кодифікації Юстиніана.

Спадкування в праві Юстиніана. Трохи пізніше, в 542 p., нове­ла 115 кодифікації Юстиніана приводить у чітку систему спадку­вання за заповітом і, зокрема, так зване необхідне спадкування. У 543 р. новелою 118, а в 548 р. новелою 127 реформується спадку­вання за законом. Таким чином, реформа Юстиніана завершила становлення римського спадкування, створивши чіткий правовий інститут, в якому були враховані нові соціально-економічні умови римської імперії, закінчено утвердження когнатського споріднен­ня, що знайшло відбиток у зміцненні спадкування за законом.

Юстиніан розподілив усіх родичів померлого на п'ять класів (черг) залежно від ступеня споріднення. При цьому до спадкуван­ня могли закликатися всі родичі без обмеження ступеня спорід­нення. Важливим нововведенням Юстиніана було встановлення черговості закликання спадкоємців за класами. Раніше у разі від­сутності у спадкодавця близьких родичів спадщина визнавалася виморочною і переходила до держави. В праві Юстиніана у разі відсутності спадкоємців першої черги до спадкування закликали­ся спадкоємці другої черги і т. д.

Римське спадкове право, реформоване Юстиніаном, увібрало в себе багатовіковий досвід народних традицій і звичаїв, законодав­чої діяльності, що стосувалася спадкування, і особливо плідної преторської практики. В результаті був створений чіткий порядок спадкового наступництва, який покладено в основу сучасного спадкового права.

Не слід, однак, забувати, що воно було продуктом експлуата­торського суспільства, де панувала приватна власність, і це не мог­ло не позначитися на самому спадкуванні. Носієм приватної влас­ності був домовладика, і внаслідок цього дружина після його смер­ті могла бути закликана до спадкування в найостаннішу чергу. Практично вона досить рідко могла стати спадкоємцем.

 

 

Спадкування за заповітом

За часом спадкування за законом з'явилося раніше. Проте в класичному праві спадкування за заповітом настільки зміцнилося, що було переважною формою спадкування. До цього періоду на руїнах сімейної власності утвердилася повна свобода заповіту.

Заповіт (testamentum) — розпорядження власника своїм май­ном на випадок смерті. В римській класичній сім'ї єдиним і повно­владним власником сімейного майна був домовладика, і тільки він міг ним розпоряджатися і на випадок смерті вказати, кому повин­не перейти майно, в яких частках, в якому порядку тощо.

Отже, заповіт — це одностороннє волевиявлення, на підставі якого можуть виникнути права і обов'язки для інших осіб — спад­коємців. Це односторонній правочин, який може реалізуватися ли­ше за умови, що особи, зазначені спадкоємцями, також виявлять свою волю на прийняття спадщини. Виявлення згоди після смерті заповідача є самостійним, незалежним від заповіту волевиявлен­ням, що відрізняє ці відносини від договірних. При заповіті немає збігаючого двостороннього і одночасного волевиявлення, яке вима­гається при укладенні договорів, оскільки заповідача вже немає в живих. Тому заповіт не можна визнати договором, хоча тут і має місце виявлення волі як з боку заповідача, так і з боку спадкоєм­ців. Заповідач може в будь-який час відмінити або змінити своє розпорядження, чого не можна робити в договірних відносинах. Це також вказує на односторонній характер заповіту.

Заповіт — це розпорядження з відкладальною умовою, оскільки воно набуває чинності лише з настанням умови — смерті заповіда­ча. Ця обставина і зумовила жорсткі вимоги до заповіту, бо в разі сумніву в якому-небудь його положенні спитати про дійсний намір заповідача уже неможливо. Для визнання за заповітом юридичної сили він має відповідати таким умовам: а) заповідач повинен мати так звану активну заповідальну правоздатність; б) заповіт пови­нен бути складений у формі, що визначається законом; в) у запо­віті має міститися призначення конкретних осіб спадкоємцями, які повинні мати пасивну заповідальну правоздатність. Заповіт, що не відповідає зазначеним вимогам, визнається недійсним.

Для того, щоб заповіт мав юридичне значення, його повинна складати фізична особа. Активна заповідальна правоздатність пе­редбачала, насамперед, наявність у заповідача на момент скла­дання заповіту загальної право- і дієздатності в сфері майнових відносин. Втрата її на момент смерті заповідача не робила заповіт недійсним. У праві Юстиніана заповідальною правоздатністю не володіли раби, перегрини (проте вони могли заповідати за правом перегринів), віровідступники і деякі єретики, душевнохворі, непо­внолітні (навіть за згоди піклувальника), марнотратці, підвладні, глухонімі від народження, а також ті, що не могли висловити свою волю загальнодоступним способом. Особливе правило було встано­влено для жінок — до II ст. вони взагалі не могли бути заповідача­ми, навіть якщо були особами свого права. З II ст. їм надається право заповідати, але тільки зі згоди піклувальника. Повну свобо­ду заповіту жінки дістали лише після зняття піклування над ними.

Кожному історичному періоду відповідала своя форма заповіту. В давньому цивільному праві були одні форми, в республікансь­кий період — інші, в імператорський — ще інші тощо.

У найдавніші часи римської історії існувало дві форми заповіту, Їхнє визначення дає Гай: «Спочатку були в користуванні два роди заповітів: заповіт складали перед обличчям всього народу на ку­ріальних зборах, що скликалися з цією метою двічі на рік, або пе­ред виступом у похід, тобто тоді, коли для війни бралися за зброю і мали намір йти в бій. Словом procinctus позначалося озброєне вій­сько, готове до бою. Отже, одні заповіти складалися під час миру і спокою, а інші — перед виходом на поле битви.

Пізніше став за звичай третій вид заповітів — шляхом терезів і міді. Якщо ніхто не залишив заповіту ні на куріальних зборах, ні на полі битви, то у випадку, коли йому несподівано стала загрожу­вати смерть, він передавав у манципаційній формі другові (сторон­ній особі) свою родину, тобто своє майно і просив розподілити ма­єток відповідно до його останньої волі. Цей вид заповіту називався заповітом шляхом терезів і міді, подібно тому, що здійснювався шляхом урочистого продажу» (Гай, 2.101—102).

У наведених випадках заповідач усно висловлював свою волю, якою призначав собі спадкоємців. Таким же волевиявленням запо­відач міг розпорядитися про видачу легатів, призначити дружині і неповнолітнім дітям опікуна тощо.

Проте усні форми заповітів мали один істотний недолік: вони відразу ставали гласними, що не завжди сприяло сімейній злагоді. Крім цього, такі заповіти могли укладатися лише двічі на рік. За­повіт перед строєм воїнів, готових виступити на поле битви, перед яким проголошувалася воля воїна, також повинна була проголо­шуватися усно.

З часом все більше набувають значення письмові форми запо­віту. В другій половині періоду республіки претор в одному із едик­тів проголосив, що він буде визнавати лише ті заповіти, які скла­дені в письмовій формі і скріплені відповідною кількістю печаток. За конституцією 439 р. законним визнавався будь-який письмовий заповіт, підписаний заповідачем і сімома свідками.

В імператорський період і в праві Юстиніана розрізнялися дві основні форми заповіту: приватні і публічні. Приватними запо­вітами називалися такі, які складалися без участі органів держа­вної влади. Якщо ж в їхньому складанні тією чи іншою мірою бра­ли участь органи державної влади, вони називалися публічними. У свою чергу, приватні заповіти могли бути письмовими і усними, тобто розрізнялися формою волевиявлення. При складанні усного і письмового заповітів вимагалася присутність семи, а в деяких ви­падках, навіть, восьми свідків. Це надавало заповідальному акту урочистості. Свідками могли бути тільки вільні і дієздатні особи. Процес здійснення заповідального акту був безперервним з самого початку і до повного завершення.

При здійсненні письмового заповіту спадкодавець оголошував свідкам про те, що в цьому документі його заповіт, підписував його сам і давав для підпису свідкам, які засвідчували свої підписи пе­чатками.

При усній формі заповіту заповідач повинен був висловити свою волю вільно, чітко і зрозуміло словами або знаками. Якщо за­повідач назвав одного або всіх спадкоємців, заповіт вважався складеним. Свідки, що були присутні при складанні заповіту, мог­ли записувати висловлену волю, але для дійсності заповіту це не мало ніякого значення. З часом письмова форма заповітів все біль­ше витісняє усну.

З імператорського періоду ведуть свій початок публічні форми заповітів. Їх також було два види. За однією з них заповідач міг ви­словити свою волю в суді і вона заносилася до протоколу, який зберігався в архіві суду. За другим видом він міг передати останню волю, виражену письмово, імператору, який і оголошував її після смерті заповідача.

В окремих випадках передбачалися більш складні або, навпаки, спрощені форми заповітів. Але при всій їх різноманітності в усі ча­си можна було простежити неухильний принцип — заповіт скла­дався особисто заповідачем, а не його представником.

Призначення спадкоємців — основний зміст будь-якого запо­віту. Якщо в ньому містилися вказівки, кому і в яких частках мало перейти майно померлого, але не називалися спадкоємці (ніхто не одержував nomen heredis — ім'я спадкоємця), заповіт вважався недійсним. Спадкоємцем можна було призначити тільки особу, яка мала пасивну заповідальну правоздатність. Насамперед вона мала бути конкретною (persona certa). До невизначених належали юри­дичні особи і так звані постуми (особи, зачаті за життя заповіда­ча, але народжені після його смерті). Проте Юстиніан визнав за можливе призначати і цих осіб спадкоємцями за заповітом.

Не могли бути спадкоємцями за заповітом жінки після смерті осіб, які володіли майновим цензом в 100 тисяч сестерцій і більше. Ця норма була спрямована проти марнотратства жінок, що нале­жали до вищого стану. Не мали пасивної заповідальної правоздат­ності діти державних злочинців, перегрини, віровідступ-ники, єретики та інші.

У деяких випадках могли призначатися спадкоємцями за запо­вітом і раби. Це передбачало відпущення їх на волю. Відповідно во­ни не могли відмовитися від спадщини і брали на себе всі борги сво­го власника. Якщо раб до відкриття спадщини відчужувався воло­дарем, то приймав спадщину за наказом свого нового власника, якому й переходила спадщина. Якщо раб до відкриття спадщини відпускався на волю, то в такому випадку він сам був спадкоємцем і самостійно вирішував питання про прийняття спадщини чи про від­мову від неї. З цих трьох наведених ситуацій дві слугували рабов­ласникам. За першої ситуації померлий володар на призначеного спадкоємцем раба покладав відповідальність за всі свої борги, за другою — новий власник через раба одержував спадщину, як ніби він сам призначений спадкоємцем, і лише за третьої ситуації — призначення раба спадкоємцем відповідало його інтересам.

Деякі особи, що мали пасивну заповідальну правоздатність, не завжди могли одержати спадщину за заповітом. Так, чоловіки віком 25—60 і жінки 20—50 років, які не перебували у шлюбі, одержували спадщину тільки після найближчих родичів, а також за умови, що вони візьмуть шлюб протягом 100 днів після відкриття спадщини. Ці обмеження були введені законами Августа з ме­тою боротьби з небажанням одружуватися і бездітністю. Були й інші обмеження на одержання спадщини.

Допускалося призначення спадкоємця під відкладальною умо­вою. У такому разі днем відкриття спадщини вважався не день смерті спадкодавця, а день настання зазначеної умови, наприклад, за підпризначення спадкоємця (субститута), коли заповідач ви­значав призначеному спадкоємцю ніби запасного на випадок, якщо перший спадкоємець чомусь відмовиться прийняти спадщину або помре до її відкриття.

Гай з цього приводу писав: «Інколи ми встановлюємо кілька ступенів спадкоємців таким чином: «Л. Тицій хай буде спадкоєм­цем і прийме спадщину протягом ста днів, коли ти взнаєш і будеш в стані (це зробити). Якщо ж ти не приймеш таким чином, то по­збавляєшся спадщини. Тоді хай Мевій буде спадкоємцем і прийме спадщину протягом ста днів» тощо. І далі ми можемо встановлюва­ти підпризначення, скільки забажаємо» (Гай, 2.174).

Підпризначати таких запасних спадкоємців можна було одного кільком і навпаки. Але при цьому слід мати на увазі, що за загаль­ним правилом спадкодавець (заповідач) визначав строк для при­йняття спадщини, і коли протягом цього строку спадкоємець з тих чи інших причин не приймав її, то до спадкування закликався під-призначений спадкоємець (субститут).

При нормальному розвитку подій підпризначений, тобто суб­ститут, закликався до спадкування лише за умови, коли призна­чений спадкоємець втрачав права на спадщину. В такому разі суб­ституція дозволяла зберегти заповіт навіть у разі, коли призначе­ний спадкоємець помирав раніше заповідача.

Римське право знало ще один вид субституції, яка призначала­ся на випадок, якщо спадкоємець помирав до настання повноліття. Гай писав: «Хай мій син Тицій буде моїм спадкоємцем. Якщо мій син не стане моїм спадкоємцем і помре раніше, ніж вийде з-під опіки, тоді хай Сей буде спадкоємцем» (Гай, 2.179).

Гай вважав, якщо син з тих чи інших причин не стане спадко­ємцем, тоді спадкоємцем батька буде підпризначений субститут. Але якщо спадкоємцем стане син, який помре до досягнення пов­ноліття, то спадкоємцем у такому випадку самого сина стане підпризначений субститут. Таким чином, підпризначення ніби включає в себе два заповіти: один батька, другий сина, ніби сам син призначив собі спадкоємця, чи, принаймні, один заповіт про дві спадщини.

Призначення спадкоємця за відміняльною умовою не допуска­лося, оскільки це суперечило загальновизнаному принципу римсь­кого спадкового права — semel heres — semper heres — раз спад­коємець — завжди спадкоємець, тобто, раз призначений спадко­ємцем, то призначений назавжди і заміняти його не можна було.

Важливим принципом римського спадкового права, що тією чи іншою мірою залишився незмінним в усі часи римської історії, бу­ла свобода заповіту. Заповідач мав право призначити спадкоємцем на свій нічим не обмежений розсуд будь-кого як з числа своїх ро­дичів, так і з числа зовсім сторонніх осіб. Така свобода заповіту бу­ла відома вже Законам XII таблиць, які проголошували: «Як хто розпорядився на випадок своєї смерті стосовно свого майна або піклування (над підвладними йому особами), хай те так і буде не­порушним». У ті часи заповіти були усними, публічними і, як пра­вило, оголошувалися на народних зборах.

Суворість моральних засад, повага до сім'ї, гласність вчинення заповіту утримували спадкоємців від можливості скористатися сво­їм правом свободи заповіту попри сімейні інтереси. Спадкоємці, як правило, були членами сім'ї заповідача. Проте зі зміною характеру виробничих відносин, розкладанням старої патріархальної римсь­кої сім'ї, послабленням суворості моральних норм та інших факто­рів свобода заповіту призводила до того, що заповідачі все частіше призначають своїми наступниками сторонніх осіб, обходячи най­ближчих родичів, які своєю працею брали безпосередню участь у створенні спадщини. Це не могло не викликати обурення, особливо з боку вищого стану, оскільки порядок спадкування за заповітом пе­рестав відповідати їхнім інтересам.

Так поступово виникає необхідність в обмеженні свободи запо­віту. Спочатку це зводилося до того, що заповідач, оголошуючи в народних зборах своє розпорядження, зобов'язаний був перераху­вати поіменно всіх безпосередньо підвладних (heredes sui). При цьому він міг позбавити їх спадщини, однак публічно позбавити спадщини своїх підвладних (насамперед, дітей) заповідач не на­смілиться. Від такого нерозважливого кроку його мав утримати страх перед громадською думкою. При цьому підвладні сини по­збавлялися спадщини поіменно, а щодо дочок, то можна було ска­зати взагалі: «Всіх останніх позбавляю спадщини». Недодержання цих правил робило заповіт недійсним.

Практика довела неспроможність таких формальних обмежень. Заповідачі без найменшого докору сумління стали перелічувати найближчих родичів, проголошуючи при цьому, що їх вони позбав­лять спадщини. Потрібні були більш радикальні заходи. Їх виробила практика центумвіральних судів, до компетенції яких входив розгляд спорів про спадщину. З'явилося правило, за яким запо­відач зобов'язаний був не просто перелічити найбільш близьких родичів, а й визначити їм у заповіті певну (обов'язкову) частку спадщини. В противному разі обійденим спадкоємцям надавався спеціальний позов про порушення заповідачем моральних обов'яз­ків. Преторська практика визначила коло осіб, що мали право на обов'язкову частку в спадщині незалежно від змісту заповіту. Крім heredes sui (безпосередньо підвладних), до цього кола стали відносити і емансипованих дітей (з тієї чи іншої причини звільне­них від батьківської влади). У класичний період право на обов'яз­кову частку одержали всі низхідні і висхідні родичі безумовно, а повнорідні й єдинокровні брати і сестри заповідача — за умови, що спадкоємцями були призначені недостойні особи.

Обов'язкова частка визначалася четвертиною законної частки, тобто, тієї частки, яку спадкоємець одержав би в разі спадкування за законом. У праві Юстиніана розмір обов'язкової частки визна­чався більш гнучко. Якщо до спадкування за законом закликалися чотири і більше спадкоємців, обов'язкова частка складала полови­ну законної, якщо менше — її третину.

За наявності поважних причин (посягання на життя заповідача, дочка взяла шлюб без згоди батьків до 25 років та ін.) заповідач міг позбавити спадкоємця і права на обов'язкову частку.

Таким чином, заповіт міг бути визнаний недійсним з самого початку з двох підстав: а) в ньому не був зазначений спадкоємець; б) форма заповіту не відповідала вимогам закону. Проте й прави­льно складений заповіт міг також бути визнаний недійсним. Гай говорить, що заповіт може втратити свою чинність, наприклад, то­ді, коли заповідач обмежувався у своїй правоздатності (Гай, 2.145). Максимальне і середнє зменшення правоздатності (capitis deminu-tio maxima et media) призводило до втрати права складати запо­віт. Тільки полон і наступна смерть у полоні не призводили до втрати чинності заповіту. В такому разі вважалося, що заповідач помер у той момент, коли потрапив у полон. Отже, максимальне і середнє зменшення правоздатності, якщо воно наставало після складання заповіту, все ж робило його недійсним, оскільки вважа­лося, що заповідач у момент складання заповіту не мав тієї право­здатності, котра давала йому право його складати.

Найменше зменшення правоздатності на заповідальну право­здатність не впливало. Заповіт вважався складеним правильно, якщо зазначені в ньому конкретні спадкоємці із числа найближ­чих підвладних заповідача були призначені спадкоємцями або прямо позбавлені спадщини. Інститут позбавлення спадщини ви­ник уже в II ст. до н. е. Півладних синів заповідач повинен був на­звати поіменно і сказати, що їх він позбавляє спадщини, а підвлад­них подальших ступенів і осіб жіночої статі спадщини можна було позбавити загальною фразою.

Отже, в заповіті повинні були бути враховані всі найближчі ро­дичі першого ступеня. Проте заповіт — цс акт певної волі запо­відача, яка в будь-який час могла бути змінена ним самим. Рим­ське цивільне право чітко дотримувалося принципу, пізніше пра­вильно складений заповіт відміняв раніше складений. Навіть, якщо пізніше складений заповіт з тих чи інших причин втрачав свою чинність або призначений у ньому спадкоємець помирав чи втрачав право спадкування, раніше складений заповіт своєї чин­ності не відновлював — він визнавався недійсним безповоротно.

Джерела містять свідчення Папініана: «Про заповіт говориться, що він складений не за правом, якщо не були дотримані правові ритуали; або він стає нікчемним, якщо був обійдений син, що зна­ходився під владою домовладики; або він знесилюється іншим за­повітом, на підставі якого може з'явитися спадкоємець, або через природження «свого спадкоємця»; або він виходить із застосуван­ня через те, що спадщина не прийнята» (Д. 28.3.1).

Проте в деяких випадках допускалося спадкування за іншими підставами, навіть за наявності правильно складеного заповіту. За преторським правом рідні діти заповідача також повинні бути або призначені спадкоємцями, або прямо проголошені такими, що позбав­ляються спадщини. Однак, якщо в заповіті вони не будуть згадані, то такий заповіт не визнавався недійсним. У такому разі йшлося про спадкування проти заповіту, а не про спадкування без заповіту.

Позбавлені в заповіті спадщини близькі родичі заповідача — діти, батьки, брати і сестри — могли намагатися через суд спрос­тувати заповіт тим, що заповідач порушив моральний обов'язок перед ними. У таких випадках претензії названих родичів, як пра­вило, задовольнялися судами на такому припущенні — заповідач у момент складання заповіту був не зовсім психічно здоровим. Та­кий висновок ми знаходимо в Дигестах: «Позову про визнання за­повіту таким, що порушує обов'язки заповідача, надається такий відтінок, ніби заповідач був не при здоровому глузді, коли він складав заповіт. І це говориться не в тому розумінні, що заповідач дійсно був душевно хворим (чи божевільним); але хоча він пра­вильно склав заповіт, проте, без дотримання обов'язку, що випли­вав із батьківської любові. Адже, якщо він дійсно був божевільним (чи безумним), то заповіт був нікчемним» (Д. 5.2.2).

У 542 p. новела 115 ввела суворі критерії для позбавлення пра­ва на спадщину — посягання на життя і здоров'я заповідача, важ­ка образа, вчинення перешкод до складання заповіту, відмова ви­купити заповідача з полону. Отже, позбавлення спадщини не мог­ло бути свавільним.

 

Спадкування за законом

Спадкування за законом (ab intestato) — спадкування проти за­повіту мало місце в таких випадках:

а) за відсутності заповіту;

б) визнання його недійсним;

в) смерті спадкоємців, зазначених у заповіті, до відкриття спадщини або їх відмови від її прийняття.

У зазначених випадках спадкування наставало в порядку, вста­новленому законом, і називалося ще спадкуванням «проти запо­віту». Якщо воля заповідача була висловлена з відхиленням від вимог закону, вона не визнавалася справжньою. Спадкування та­кож здійснювалося за законом (проти заповіту), у разі смерті спадкоємців за заповітом до відкриття спадщини або за їхньої від­мови від неї.

Спадкування за законом виникло раніше спадкування за запо­вітом, пройшовши складний і тривалий шлях свого становлення. Кардинальну реформу спадкування за законом здійснив Юстиніан новелами 118 і 127. Вона була підготовлена усім попереднім ходом розвитку римського спадкового права. Основні принципи спадкування за законом, як зазначалося вище, були вироблені преторською практикою і практикою центумвіральних судів і за­конодавчо закріплені в реформах Юстиніана.

В основу спадкування за законом в праві Юстиніана було по­кладено когнатське (кровне) споріднення й індивідуальна приват­на власність. Всіх потенційних спадкоємців, тобто, кровних роди­чів, Юстиніан поділив на п'ять класів, встановив черговість їх закликання до спадкування і допустив наступництво між спадко­ємцями різних класів і ступенів. У разі відмови від спадщини закликаного спадкоємця спадщина виморочною не ставала (як бу­ло раніше), а до спадкування закликалися наступні за ступенем родичі (рис. 1).

1-й клас спадкоємців за законом — низхідні родичі спадкодав­ця: діти, незалежно від статі і віку, онуки, правнуки та ін. На під­ставі правила про черговість закликання спадкоємців більш бли­зького ступеня усуває від спадкування спадкоємців-більш далеко­го ступеня. Тому за життя дітей спадкодавця їхні діти (онуки спадкодавця) до спадкування, як правило, не закликалися, крім випадків, коли на момент відкриття спадщини не було живого того їхнього батька, котрий був би закликаний до спадкування, якби він був живий. Наприклад, на момент відкриття спадщини вияви­лися два сини спадкодавця і двоє дітей раніше померлої дочки — онуки спадкодавця. До спадкування закликаються два сини і два онуки. При цьому онуки поділять між собою ту частку спадщини, яку одержала б їх мати, якби вона була жива. Так, якщо спадщина складає 6 тисяч сестерцій (її ділили порівну між спадкоємцями од­нієї черги), то кожний із синів отримає по 2 тисячі, а 2 тисячі, які б мала одержати померла дочка, розподілять між собою онуки — по 1 тисячі сестерцій.

 

СПАДКОДАВЕЦЬ

І клас

Діти та інші низхідні родичі (онуки, правнуки) за правом представлення

II клас

Батько, мати, повнорідні брати і сестри, інші висхідні родичі і діти бра­тів і сестер за правом представлення

IIІ клас

Неповнорідні брати і сестри та їх діти за правом представлення

IV клас Решта бокових родичів без обме­ження ступенів V клас Той з подружжя, хто пережив спад­кодавця

Рис. 1. Спадкування за законом

Такий порядок спадкування онуків називається спадкуванням за правом представлення (вони ніби представляють свого помер­лого батька). За римським правом це був не єдиний випадок спад­кування за правом представлення. В такому ж порядку успадко­вували діди і баби спадкодавця, його племінники і племінниці. Ці особи закликалися до спадкування за умови, що на момент від­криття спадщини не було живих того батька чи матері спадкодавця або його сестри чи брата, які могли б самі одержати спадщину, якби вони були живими.

 

Спадкодавець — помер 01.01.82 р н. е.

Дочка — померла 05.08.80 р. н. е.

(до відкриття спадщини), її спадкова част­ка

в спадщині в рівних част­ках переходить дітям Син

(онукам спадкодавця)

Діти сина (онуки спадкодавця)

онукам спадкодавця)

2,5 тисячі Діти дочки 2,5 тисячі (онуки спадкодавця)

Онуки спадкодавця з боку сина до

спадкування не закликаються,

оскільки живий їхній батько

 

Рис. 2. Спадкування за правом представлення

II-й клас — висхідні родичі: батько й мати, дід і баба по лінії ба­тька, дід і баба по лінії матері, інші висхідні, якщо вони були. В цей же клас входили повнорідні брати й сестри спадкодавця та їхні діти. І в цьому випадку діди, баби, діти братів і сестер успадкову­ють за правом представлення. Якщо до спадкування закликалися висхідні, а також брати й сестри, спадщина поділялася порівну між усіма спадкоємцями, якщо тільки висхідні, — то на дві рівні частини по материнській і батьківській лінії. Наприклад, якщо до спадкування закликані батько спадкодавця, дід і баба по лінії ма­тері, то половину спадщини одержував батько спадкодавця, а дру­гу половину ділили між собою дід і баба по лінії матері (рис. 2).

Ш-й клас — неповнорідні брати й сестри та діти раніше померлих неповнорідних братів й сестер. Останні закликалися до спадкуван­ня в порядку представлення. Неповнорідними братами й сестрами були ті, котрі мали або спільного батька й різних матерів (єдино­кровні), або спільну матір, проте різних батьків (єдиноутробні).

Зрозуміло, спадкування для неповнокровних братів й сестер від­кривалося після смерті тих їхніх братів й сестер, з якими вони знаходилися в кровному зв'язку. Діти жінки, що мала шлюб з чо­ловіком, в якого були свої діти, не були пов'язані кровним зв'язком між собою, вважалися зведеними братами й сестрами, а не повно-рідними і не могли успадковувати один після другого.

IV клас — решта бокових родичів без обмеження ступенів. При цьому родичі ближчого ступеня усували родичів більш дальшого ступеня. Наприклад, після смерті спадкодавця залишилися дядь­ко померлого — боковий родич третього ступеня і двоюрідний брат — родич четвертого ступеня. До спадкування буде заклика­ний тільки дядько померлого, а його двоюрідний брат від спадку­вання усувається.

V клас — той із подружжя, хто пережив спадкодавця (чоловік після смерті дружини або дружина після смерті чоловіка). Той із подружжя, хто пережив померлого, закликається до спадкування за умови, що нікого із перерахованих в перших чотирьох класах ро­дичів на момент відкриття спадщини не виявилося або ніхто з них спадщину не прийняв. Практично ця група спадкоємців до спадку­вання закликалася дуже рідко. Проте «бідна удовиця», тобто така, що не мала власного майна, яке дозволяло б жити відповідно до її суспільного стану, мала право на обов'язкову частку в розмірі чет­вертини спадщини. Розмір обов'язкової частки міг змінюватися за­лежно від кількості спадкоємців за законом, але спадкодавець не мав права зовсім позбавити обов'язкової частки дружину.

Отже, в праві Юстиніана суворо дотримувався принцип — крім випадків спадкування за правом представлення — одночасне за­кликання до спадкування спадкоємців різних класів і ступенів не допускалося. Першими до спадкування за законом закликалися спадкоємці першого класу (черги). Ніхто із спадкоємців другого та наступних класів за наявності спадкоємців першого до спадкуван­ня не закликався. Закликання до спадкування спадкоємців другого класу могло мати місце тільки у випадках, якщо: а) спадкоємців першого класу на момент відкриття спадщини не виявилося; б) спадкоємці першого класу відмовилися від прийняття спадщи­ни. Якщо ж спадкоємців другого класу не було або вони відмовили­ся від прийняття спадщини, до спадкування закликалися спадко­ємці третього класу. В разі відсутності останніх чи їхньої відмови від прийняття спадщини до спадкування закликалися спадкоємці четвертого класу. Якщо ж не було спадкоємців цього класу або во­ни відмовилися від прийняття спадщини, до спадкування заклика­вся той із подружжя, який пережив померлого.