Набуття і втрата права приватної власності

Правовим формам обороту власності римляни надавали важли­вого значення, бо при її переміщенні завжди виникає питання про те, кому вона переходить, хто стане власником. Від цього залежа­ла усталеність влади пануючого стану, її непохитність. Тому в найдавніші часи перехід права власності від однієї особи до іншої обумовлювався рядом формальностей, без дотримання яких такий перехід юридичного значення не мав.

Гай писав: «Інколи ми набуваємо право власності на речі за за­гальним правом, яке на природній підставі однаково дотримується серед усіх людей, інколи — за цивільним правом, тобто за власним правом нашої громадянської общини» (Д. 41.1.1 рr).

Право власності на річ може виникнути в конкретної особи різ­ними способами: вона виробила річ самостійно, придбала шляхом купівлі-продажу, освоїла землю, яку до цього часу ніхто не оброб­ляв і вона нікому не належала. Римляни рано в усій різноманітнос­ті форм виникнення права власності почали розрізняти два са­мостійних, але тісно взаємопов'язаних моменти — спосіб набуття права власності (modus acquirendi) і титул набуття (titulus acqui-rendi). Факти, з настанням яких виникає право власності конкрет­ної особи, називаються способами набуття права власності (mo­dus acquirendi). Юридичні факти, які є правовою основою виник­нення права власності, називаються титулами набуття (titulus acquirendi).

Римське право з найдавніших часів всі способи набуття права власності поділяло на первісні й похідні (рис. 1). Вважають, що раніше виник первісний спосіб як такий, що ґрунтується на давніх формах набуття права власності. З розвитком цивільного обороту з'явився похідний. Первісний спосіб набуття полягав у тому, що право власності виникало вперше або проти волі колишнього вла­сника. Наприклад, земля, яка нікому не належала, стала власніс­тю того, хто перший став її обробляти. Рибалка, який виловив ри­бу в річці (морі), став її власником, оскільки до цього риба нікому не належала. Ягоди або гриби, зібрані в лісі, стають власністю того, хто їх зібрав. Вперше виникає право власності також на річ, яку тільки що зробили. До первісного способу належить конфіскація майна, оскільки у даному випадку право власності у конфіскатора виникає проти волі колишнього власника. Те ж стається і при рек­візиції та інших примусових переміщеннях власності.

Похідний спосіб набуття полягав у тому, що право власності переходило від однієї особи до іншої за їхньою взаємною волею, за їхнім бажанням. Основним, хоча і не єдиним титулом похідного способу, проте, є договір. До нього належить і перехід права влас­ності за спадкуванням — спадкоємець може стати власником спадкового майна тільки за його згодою. Похідний спосіб набуття ґрунтується на праві попереднього власника, виводиться з його права — звідси і назва способу.

Як уже зазначалося, найбільш давнім способом набуття права власності були первісні способи: захоплення нічиєї речі (заволо-діння) — occupatio rei nullius; переробка речей — specificatio; на­буття права власності за давністю володіння — usucapio; поєднан­ня речей — accessio.

Захоплення нічиєї речі (заволодіння) (occupatio rei nullius) — є способом набуття права власності, який свідчить про час його ви­никнення. Він з'явився тоді, коли існували ще неосвоєні землі, ліси тощо. Власником визнавався той, хто першим почав їх обробляти. Цим способом набувалося право на зібрані ягоди, плоди, коріння, вбитого звіра, виловлену рибу тощо. Об'єктами права власності за цим способом могли стати речі, які до заволодіння ні в чиїй власнос­ті не знаходилися, на які право власності взагалі не встановлюва­лося, тобто нічиї.

Захоплення (occupatio) нічиєї речі у володіння відразу робить захоплювача її власником. Гай з цього приводу писав: «І не тільки те, що робиться нашою власністю шляхом передачі, належить нам за природнім правом, а також й те, що ми набуваємо шляхом заво­лодіння, оскільки ці речі були безгосподарні, як, наприклад, ті, які захоплюються на землі (дикі тварини), в морі (риба) або в повітря­ному просторі (птах)» (Гай, 2.66).

Набувач, тобто той, хто першим захопив зазначені речі, утри­мує право власності на них доти, доки вони не звільняться з неволі (Гай, 2.67). Проте це правило не поширюється на тих тварин, які мають звичку повертатися до свого господаря. Стосовно тих тва­рин і птахів, що мають звичку відлітати і знову прилітати (наприк­лад, щодо голубів і бджіл, а також оленів, які йдуть до лісу і повер­таються), прийнято таке правило: якщо тварини втрачають звич­ку до повернення, то разом з цим вони перестають бути нашими і стають власністю того, хто ними заволодіє. Схильність до повер­нення зникає у них, очевидно, тоді, коли вони забувають поверта­тися, — писав Гай (2.68).

Приблизно такі ж правила поширюються на викинуті власни­ком речі.

Той, хто підібрав останні, одразу ставав їхнім власником. Проте серед класичних юристів не було одностайної думки з цього при­воду. Прокул вважав, що така річ не перестає бути власністю того, хто її викинув, хіба що нею заволодіє інший. Юліан дотримувався іншого погляду, — викинута річ перестає належати тому, хто її викинув, але не стає власністю іншого до того часу, поки він нею не заволодіє. І правильно (Д. 41.7.2.1).

Майно ворогів також вважалося нічиїм, оскільки належало то­му, хто першим його захопив. Цельс писав: «І ті ворожі речі, що опиняються в нас, не стають громадськими, а власністю тих, хто їх захопив» (Д. 41.1.51.1).

Однак не можна змішувати викинуті речі із загубленими. Влас­ник, що втратив володіння річчю проти своєї волі будь-яким чином, не втрачає права власності на неї, тому загублені речі не мо­жуть бути об'єктом захоплення, оскільки не є нічиїми.

 

СПОСОБИ НАБУТТЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

ПЕРВІСНІ ПОХІДНІ

1. Захоплення нічийних речей 1. Купівля-продаж

2. Переробка речей 2. Позика

3. Набуття права власності за давністю 3. Дарування

4. Поєднання і змішування речей 4. Міна

5. Конфіскація 5. Спадкування

6. Реквізиція 6. Фідуціарна застава

 

Рис. 1. Способи набуття права власності

Привласнення нічиїх речей обґрунтовувалось принципом, про­голошеним ще Законами XII таблиць — res nullius ceclit primo occupanti — нічия (безхазяйна) річ слідує за тим, хто її першим захопив. Майно ворогів вважалось безгосподарним і могло бути предметом заволодіння, але не все. Основна його частина ставала власністю держави.

Особливий правовий статус визначався для скарбу, під яким розуміли знайдені цінності, невідомо ким і коли заховані. Скарб також вважався нічиїм, оскільки не був відомий його власник, і пе­реходив у власність того, хто його знаходив. Але якщо скарб знайдено на землі володільця, то одна половина належала остан­ньому, а друга — тому, хто знайшов.

Проте якщо шукач скарбу здійснював розкопки без дозволу власника землі, то знайдене належало власнику повністю. Скарб, знайдений на священному або поховальному місці, ставав власністю особи, що його знайшла. Згодом половина такого скарбу надхо­дила до фіску.

Скарб, знайдений шляхом чаклунства, позбавляв права шукача на нього, а сам скарб також переходив до фіску.

Переробка речей (specificatio). Йдеться про виготовлення, тобто створення, вироблення нової речі з якого-небудь матеріалу. Річ, зроблена майстром зі свого матеріалу, безсумнівно, належить майс­тру. Якщо ж вона зроблена з чужого матеріалу, то виникає питан­ня: хто ж її власник? У Римі з цього приводу відбувалася тривала дискусія, в яку були втягнуті визначні юристи, філософи та інші вчені. Виникли дві правові школи. Прихильники однієї обґрунто­вували висновок, що власником нової речі буде майстер, який її зробив, інші доводили належність останньої власнику матеріалу, з якого вона зроблена. Прихильники цих шкіл (їх називали відповід­но прокуліанці і сабініанці за іменами вчителів) ніяк не могли знайти спільної мови. І тільки в праві Юстиніана зафіксоване ком­промісне рішення: якщо нову річ можна знову перетворити на ма­теріал, з якого вона зроблена, то власником буде власник мате­ріалу, якщо ж ні, то право власності на неї буде належати її твор­цю — майстру. Наприклад, чуже зерно мірошник перемолов на борошно, з чужого молока маслороб зробив масло — в цих випад­ках нові речі не можуть бути перетворені знову на матеріал, з яко­го вони зроблені. Отже, право власності на борошно і масло нале­жить відповідно мірошнику і маслоробу. Другий приклад: з чужого золота зроблено браслет. Останній завжди можна знову перетво­рити на золото, тому, право власності на браслет буде належати власнику золота.

Отже, специфікація є надання матеріалу нового вигляду, ство­рення якісно нової речі. Проте така думка не була одностайною. Той же Гай з цього приводу писав, якщо хто-небудь зробить для себе з чужого матеріалу нову річ, Нерва і Прокул вважали, що власником цієї нової речі є той, хто її зробив. Адже те, що створе­но, раніше не належало нікому. Сабін і Касій міркували, що швид­ше діє природний порядок. Отже, той, хто був власником матеріа­лу, є власником того, що створено з нього, оскільки без матеріалу не може бути створена ніяка річ. Наприклад, якщо я з твого золота срібла або міді зроблю яку-небудь вазу чи з твоїх дощок зроблю корабель, шафу або крісло, або з твоєї вовни одяг чи з твого вина і меду напій, або з твоїх ліків пластир чи мазь, або з твого виногра­ду чи слив, колосків — вино або масло, або хліб.

Існує, проте, і думка тих, хто слушно вважав, якщо новий вигляд (тобто нову річ) можна повернути до висхідного матеріалу, правильнішим буде те, як вважали Сабін і Касій, якщо не можна повернути, то слушним буде те, що вирішили Нерва і Прокул (Д. 41.1.7.7).

Отже, для визнання права власності на річ, зроблену з чужого матеріалу, за майстром, який її зробив, необхідно матеріал пере­робити так, щоб його зміни стали неповоротними. Іншими словами, нову річ перетворити на матеріал, з якого вона зроблена, уже не­можливо.

Самовільна переробка чужого матеріалу не призводила до влас­ності майстра, навіть, у тому разі, коли нову річ не можна було пе­ретворити на матеріал. Самовільна переробка визнавалася за кра­діжку, що породжувало право на певні позови до майстра.

Переробку (специфікацію) визнавали тільки юристи прокуліанської школи, але згодом одержала визнання компромісна думка з цього приводу, яка і стала потім домінуючою.

Таке вирішення проблеми в наш час не є логічним. Виходило, що картина, написана на моєму полотні, також моя. Це не було сприйнято наступними правовими системами.

Набуття права власності за давністю (usucapio) — спосіб засно­ваний на давності володіння майном, яке не належало його воло­дільцю. Спочатку придбати право власності за давністю могли тільки римські громадяни і лише на манципні речі. Строк давності встановлювався протягом одного року для рухомих речей і два ро­ки для нерухомих. Претори подовжили межі давнісного набуття, поширивши його і на інші верстви населення. У праві Юстиніана були встановлені строки набувальної давності для рухомого майна три роки і для нерухомого — десять.

Специфічність цього способу полягала в тому, що його об'єктом не могла бути нічийна річ (res nullius). Адже правомірне заволодіння такою річчю відразу робить особу, яка її захопила, власником. Набуття права власності за давністю має місце тоді, коли об'єктом володіння є чужа річ, але не нічия. Наприклад, при відчуженні манципних речей не була виконана манципація. При цьому власником речі за квіритським правом залишався відчужувач, а набувач був лише добросовісним володільцем, який міг набути право власності на дану річ за давністю. Інколи відчужувачем взагалі міг бути не-власник. Щодо цього маємо висловлювання Гая: «Між іншим, ми можемо набути за давністю речі, передані нам невласником, все одно чи будуть ці речі манципними чи неманципними, якщо ми одержали ці речі в добрій вірі, вважаючи, що той, хто передав нам, мав право на відчуження даної речі» (Гай, 2.43).

Набувати речі за давністю могли тільки особи свого права; ма­лолітній міг набувати лише при схваленні опікуна.

Набуття права власності давністю могло статися лише за пев­них умов: а) придатність речі до набуття за давністю (res habilis); б) наявність правової основи володіння (titulus), наприклад, купівля-продаж, дарування тощо, які мали місце, але не призвели до виникнення права власності; в) добросовісність володільця (bona fides), який не знав і не міг знати про незаконність свого володіння; г) безперервність (possessio) володіння протягом встановленого строку; д) закінчення встановленого строку (tempus — три роки для рухомого майна і десять років для нерухомого). Отже, — res habilis, titulus, fides, possessio, tempus.

Придатність речі до набуття права власності на неї за давніс­тю (res habilis). Такими речами визнавалися ті, які можна було на­бути за давністю, тобто вони відповідали умовам набуття за дав­ністю. Наприклад, викрадені речі не могли набуватися за давністю. Це могли бути тілесні речі, за винятком священних, недоторкан­них, громадські речі римського народу й інших общин, за винят­ком вільних людей (Д. 41.3.9).

Не можна було набути право власності за давністю на безтілесні речі, речі, вилучені з цивільного обороту, викрадені і награбовані, та інші речі, які не набуті за давністю в силу прямої заборони за­кону. Проте викрадені речі могли набутися за давністю за умови, що вони повернулися до власника і лише після цього потрапили у володіння іншої особи.

Законна підстава (titulus). Набуття права власності за давністю може мати місце лише в тому разі, якщо володіння було придбане на правомірній підставі. Останніми могли бути різні цивільні пра-вочини, вчинені відповідно до закону, але з тих чи інших причин не призвели до виникнення права власності. Підстава передачі во­лодіння ставала підставою для набуття за давністю тільки у ви­падках: а) якщо об'єктом передачі була манципна річ; б) якщо річ була відчужена невласником.

Добросовісність володіння (bona fides). Для набуття права влас­ності за давністю необхідна добра совість (bona fides) з боку на­бувача, тобто він повинен бути переконаним в тому, що відчужу­вач мав право на відчуження даної речі, тобто є її власником (Д. 50.16.109). Добросовісність володільця повинна бути тільки на момент передачі речі.

Павло вважав, що існує різниця між підставою володіння і на­буттям за давністію: оскільки правильно йдеться, що коли хтось купить річ, навіть якщо він це зробив не по добрій совісті, наприк­лад, купив свідомо чужу річ, володіє як покупець, хоча і не набу­ває її за давністю.

Якщо ж давнісне володіння виникає не внаслідок угоди, то доб­росовісність володільця не вимагалася.

Володіння (possessio) як необхідна умова для набуття права влас­ності за давністю, передусім, означає його безперервність.

Перебіг давнісного строку може бути перерваний порушенням володіння або втратою титулу. Необхідний для набуття права влас­ності строк повинен перебігти без будь-якої перерви.

Строк (tempus) стосується встановленого законом строку набу-вальної давності: два роки для нерухомих речей і один — для ру­хомих (Гай, 2.42.54). Якщо з тих чи інших причин давність перери­валася, то перебіг в такому разі вона починала спочатку.

Проте давнісний строк набувача після його смерті враховувався при обчисленні цього строку для спадкоємця, якщо він продовжу­вав набуття за давністю за тим же титулом, що і спадкодавець. Могло статися й так: набувач за давністю придбав володіння від особи, яка також володіла з метою набуття права власності за дав­ністю. В такому разі строки першого і другого складалися.

Набуття права власності на плоди. За загальним правилом, право на плоди завжди виникало для власника плодоносної речі. Плоди стають об'єктом права власності лише за умови їх відокремлення від плодоносної речі. З цього ж моменту вони стають власністю її власника. Але з наведеного правила були винятки на користь но­сіїв окремих прав на плодоносну річ. Наприклад, узуфрукт нада­вав право на плоди його суб'єкту, а не власнику плодоносної речі. Але при цьому вимагалося, щоб плоди були зібрані.

Були напрацьовані спеціальні правила щодо права добросовіс­ного володільця на плоди. Спочатку він набував право власності за давністю на всі плоди, відділені від плодоносної речі. Згодом ці правила були уточнені відповідно до судового процесу. Цитата з Дигест проголошує: «...стосовно збору плодів добросовісному во­лодільцю належить те право, яке надано власникам ділянок» (Д. 22.1.25.1).

З права народів римляни запозичили такий спосіб набуття пра­ва власності як намив. За ним у власність власника берега річки переходить все те, що річка намила до його берега. Якщо внаслідок наносу серед ріки утворився острів, то він належить власникам зе­мельних ділянок, які лежать найближче відповідно до довжини їх берегів.

Збільшення власності може статися шляхом діяльності іншої особи, внаслідок чого має місце так зване прирощення, дві речі, що належать різним власникам, органічно поєднуються. Право влас­ності на нову річ в такому разі визначається за правилом головної речі і приналежності. Приєднана річ стає власністю власника голов­ної речі. Відповідно до різноманітних видів господарської діяль­ності були й різні види таких поєднань (наприклад, будівля, посів і насадження на чужій землі, напис на чужому матеріалі (живопис на чужому), вишивка на чужому полотні тощо). В усіх зазначених випадках власник землі, полотна та іншого матеріалу буде власни­ком того, що вирощено, виросло, написано, вишито тощо. При цьо­му не має значення, що і як написано, висаджено, посіяно, який врожай вродив, що вишито тощо, тобто праця в даному разі для визначення права власності істотного значення не має.

Власник землі та іншого матеріалу був лише зобов'язаний від­шкодувати витрати, вкладені в працю.

Змішування і злиття — це таке поєднання, за яким неможливо встановити, що поглинає інше. У результаті змішування чи злиття однорідних товарів виникає спільна власність двох або кількох власників.

Набувальна давність у праві Юстиніана. Кодифікацію Юстиніана в цілому можна розглядати як підсумок розвитку римського права, в тому числі й приватного. Значною мірою даний висновок стосується і права власності, зокрема набувальної давності. Юстиніан певною мірою уточнив строки названої давності: для рухомих речей — три роки, для нерухомих — десять років за умови, що ко­лишній власник і набувальний володілець проживали у одній про­вінції, і двадцять років, коли вони проживали у різних провінціях. Була встановлена і надзвичайна давність — ЗО років. Вона засто­совувалась у тих випадках, коли добросовісний володілець речі, проволодівши нею до закінчення строку погашення позову влас­ника (також ЗО років), втрачав володіння цією річчю. Він мав право на позов про повернення речі як власник.

Похідні способи набуття права власності. Основною правовою формою похідного набуття є договір (купівля-продаж, позика, міна, дарування, найдавніша форма застави тощо), а також пере­хід права власності в спадщину. В усіх цих випадках перехід права власності від однієї особи до іншої здійснювався за їхнім во­левиявленням, право власності набувача грунтувалося на праві власності відчужувача. Але для переходу права власності від від-чужувача до набувача лише укладення договору недостатньо. Факт такого укладення у набувача ще не породжував права влас­ності, він був тільки правовою підставою для його виникнення. Для перенесення права власності від відчужувача до набувача вимага­лась фактична передача речі у формі манципації (mancipatio), уступки права (in jure cessio) або традиції (traditio). Римське право суворо дотримувалось принципу: власність переноситься переда­чею, а не угодою — tradicionibus dominia rerum, non pactis nudis transferuntur. Тільки при поєднанні цих двох умов (фактична пе­редача, що спиралась на правову підставу) право власності пере­ходило від відчужувача до набувача.

Похідні способи набуття права власності характеризуються двома особливостями. В них, як правило, збігаються відчуження речі з її набуттям. Крім цього, знову ж таки за загальним прави­лом, відчуження за своєю вартістю завжди збігається з вартістю набуття. Іншими словами, право, яке набувається, за обсягом ніко­ли не може бути більшим від права, яке відчужується. Ульпіан з цього приводу висловився так: «Ніхто не може передати іншому більше прав, ніж сам має» (Д. 50.17.54).

Але особливості похідних способів перенесення права власності характеризуються не тільки зазначеними факторами. їм прита­манний суворий формалізм, за допомогою якого факту перенесен­ня власності надається необхідна вірогідність. Набувач при цьому стає на місце відчужувача і щодо речі робиться її повноправним власником та має можливість усувати від панування над нею усіх третіх осіб, в тому числі і самого відчужувача.

Другою особливістю цих способів є перенесення на набувача ра­зом з власністю також і фактичного володіння, чим публічно ви­знається зв'язок набувача з річчю. Вислів «передати річ» означає не тільки матеріальний акт передачі, а й підкреслює зміну суб'єк­тів права на один і той же об'єкт. При цьому права набувача мають бути абсолютно тотожні правам відчужувача на ці ж речі, з усіма особливостями їх юридичного становища, включаючи, наприклад, обмеження сервітутами та іншими правами третіх осіб. Щодо цьо­го Помпоній залишив думку: «Коли здійснюється відчуження, то ми переносимо на іншу особу власність з усім, що належить їй, що існувало б, якби річ залишалася у нас; це застосовується в усьому цивільному праві (крім тих випадків, коли спеціально встановлено інше)...».

Окремими похідними способами римське право визнавало: манципацію, уступку права і традицію.

Манципація (mancipatio) — символічний акт, за яким у присут­ності п'яти свідків і вагаря з терезами здійснювалася фактична передача речі відчужувачем набувачу в повну власність. Гай її так визначав: «Манципація — це... нібито символічний продаж; даний правочин належить виключно праву римських громадян і здійснюється так: в присутності не менше п'яти свідків з повнолітніх римських громадян і, крім того, ще однієї особи того ж статусу, який тримає мідні терези і називається вагарем, той, хто набуває шляхом манципації, тримаючи в руках мідний брусок, говорить так: «Я заявляю, що цей раб є моїм за правом квіритів, і хай він буде набутий мною шляхом цього мідного бруска і мідних терезів», після цього він вдаряє міддю по терезах і дає брусок тому, від кого він набуває через манципацію, ніби замість ціни» (Гай, 1.119).

З наведеного уривка випливає: манципація мала місце тоді, коли цивільний оборот в Римі ще був незначним, купівля-продаж траплялися не часто, і на той час вона була значною подією в родині і, навіть, у общині. Тому останню здійснювали урочис­то, шляхом виконання певного ритуалу, тим більше, що йшлося про купівлю-продаж особливо важливих для господарювання речей. Спочатку манципацією користувалися тільки римські громадяни.

Ритуальний характер манципації відображений у назві «симво­лічний продаж», якою Гай називає даний правочин, складає вра­ження, що останній абстрактний і створює реальний ефект неза­лежно від угоди. Це положення було зафіксоване ще в Законах XII таблиць: «Коли хто-небудь здійснює ритуал нексум або манципа­ції, що урочисто проголосить вголос, хай те і буде правом» (Закони XII таблиць, 6.1).

Сили закону набирала будь-яка воля, висловлена при здійснен­ні манципації.

Уступка права (in jure cessio) виникла вже в преторському пра­ві і була уявним судовим процесом. Набувач вимагав річ, яку на­був, стверджуючи, що вона належить йому. Відчужувач визнавав вимогу уявного позивача. Претор, перед яким здійснювалася ця процедура, визнавав право власності за набувачем.

Це був універсальний спосіб набуття права власності за цивіль­ним правом, шляхом якого переносилося право власності на будь-які речі.

За Гаєм уступка речі перед магістратом (in jure cessio) вигляда­ла так: «Правочин уступки речі перед магістратом (in jure cessio) виконувався таким чином: перед магістратом (який судив) рим­ський народ, наприклад, перед претором або правителем провін­ції, той, кому річ уступається, тримаючи її, проголошує: «Я ствер­джую, що ця людина моя за правом квіритів». Потім, після того, як він заявив таку віндикацію, претор питає у відчужувача, чи має він які-небудь претензії (стосовно спірного предмета)? Коли остан­ній скаже, що ні або мовчить, тоді претор присуджує річ набувачеві; ця форма, яку можна також здійснювати у провінціях перед правилом, називається легіс акціо (legis actio) (Гай, 2.24).

У разі коли відчужувач у даній акції відмовляється від віндика­ції або мовчить, претору залишається лише визнати власником набувача, оскільки відчужувач відмовлявся або мовчав тому, що сам висловив свою волю на відчуження речі.

Зазначена форма уступки речі використовувалася також і при інших правових акціях, наприклад, при одній з форм усиновлення та інших.

Уступка речі перед магістратом переносить право власності ли­ше у тому разі, коли відчужувач був її власником. Коли це робило­ся невласником, то на боці набувача виникало лише володіння.

Громіздка і незручна процедура цієї форми перенесення права власності призвела до того, що в класичний період вона мала обме­жене використання. До неї вдавалися в основному для встановлен­ня права на чужі речі.

Спочатку вагар зважував метал, за який річ відчужувалась, але з появою карбованої монети зважування стало символічним і лише засвідчувало дійсність передачі права власності набувачу.

Передача (traditio). Розглянуті вище форми передачі права влас­ності були громіздкими і зв'язували цивільний оборот. Вимагалась простіша і доступніша форма перенесення права. Така уже була в праві народів (jus gentium). Вона називалась traditio — традиція і полягала в передачі фактичного володіння річчю від відчужувача до набувача, тобто у виконанні попередньої угоди, якою був дого­вір купівлі-продажу, міни, дарування тощо. Для перенесення пра­ва власності засобом традиції мала значення підстава (causa justa possessionis), за якою здійснювалася передача. Нею і була взаємна воля, виражена в договорі, яка мала передувати передачі речі. Традиція ж була лише її виконанням, заключним актом.

Спочатку традиція в Римі застосовувалась тільки для неманципних речей, набувачі яких не мали римського громадянства. Проте вже в часи Юстиніана вона внаслідок простоти і доступності витіс­нила як манципацію, так і уступку права і стала пануючою фор­мою набуття права власності.

Гай писав: «...Неманципні речі переходять у власність іншої особи в результаті простої передачі, якщо тільки речі ці фізичні і внаслідок цього допускають передачу. Отже, якщо я передам тобі одяг, або золото, або срібло на підставі продажу, дарування чи яким-небудь іншим чином, то річ ця в той же час робиться твоєю без дотримання яких-небудь урочистих формальностей» (Гай, 2.19—20). Проте передача все ж повинна відповідати певним

вимогам чинного права. Вона набуває чинності лише за волевияв­ленням обох сторін, яке збігається. Передача буде дійсною тільки за умови, що здійснюється на правомірній основі.

Перехід власності визначається саме волею відчужувача, отже, можливе перенесення права власності на невизначене коло осіб. Знову ж таки Гай пише: «Тим більше інколи воля власника, навіть спрямована на невизначене коло осіб, переносить власність на річ: як, наприклад, той, хто кидає у натовп милостиню, не знає, що з неї і кому дістанеться, проте оскільки він хоче, щоб те, що кожен спіймає, тому й стало належати, він відразу ж робить його власни­ком» (Гай, Д. 41.1.9.7).

 

 

Захист права власності

Практично вся могутність держави, у тому числі і правова, спрямована, насамперед, на захист, збереження економічної осно­ви свого існування — власності. Способи, методи, форми охорони права власності різноманітні (рис. 1). Розглянемо лише речово-правові засоби її захисту, які римське право ґрунтовно розробило. Власник мав виключне право на свою річ, майно. Це означало, що ніхто інший не мав права претендувати в будь-якій формі на цю ж річ, не міг посягати на неї будь-яким чином, не міг впливати на річ будь-яким способом. Право власності на ту чи іншу річ усу­вало від неї будь-кого. Це абсолютне право, яке означає, що влас­ник здійснює над річчю повне, необмежене і неподільне пануван­ня, тобто здійснює право власності, користуючись усіма правомочностями, якими його наділяє закон. Всі, хто його оточують, повинні дотримуватися прав власника, поважати їх і не порушувати. Вла­сник — суб'єкт права власності, а всі, хто його оточує, — зобов'я­зані, тобто суб'єкти обов'язку.

Порушення права власності надає право власнику вимагати від оточуючих відповідної поведінки. Це вимога не тільки власника, а й суспільства в цілому, втілена в законі.

Залежно від того, втратив власник володіння своєю річчю чи йо­му іншим чином заважають здійснювати право власності без позба­влення володіння, визначався позов. У першому випадку власнику надається віндикаційний позов, у другому — негаторний. Були й спеціальні позови для захисту права власності, наприклад, пуб-ліціанський.

Поняття віндикації. Віндикація (або віндикаційний позов) одержа­ла назву від латинських слів rei vindicatio (vim dicere — оголошувати про застосування сили). Віндикація — витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. У Римі застосову­валась так звана необмежена віндикація, за якою річ витребувалась від будь-якого фактичного володільця незалежно від правової під­стави володільця на володіння нею за принципом — ubi rem meam invenio, ibi earn vindico — де свою річ знаходжу, там її віндикую.

Віндикаційний позов у різні часи Римської держави мав неод­накові форми: законний позов про річ шляхом присяги, позов че­рез спонсію, позов шляхом петиторної формули.

Формула найдавнішого позову через присягу полягала в тому, що претендент на спірну річ повинен був внести суму присяги в до­стовірність своїх позовних вимог. У цьому позові сторони виступали одночасно як позивачі і відповідачі, оскільки обидва претендують на річ. Наявність одних і тих же претензій на одну і ту ж річ, безпе­речно, зумовлює той факт, що одна із сторін не є власником.

Згодом замість нього з'явився віндикаційний позов шляхом прею­диціальної спонсії, який є ще одним з етапів у розвитку приватної власності. В цій формі процесу ролі сторін чітко визначені — хто позивач, а хто відповідач. Неволодіючий претендент пропонував володільцю укласти з ним спонсію — вербальне зобов'язання. Гай розкриває його зміст: «Якщо раб, про який йде спір, є моїм за пра­вом квіритів, обіцяєш 25 сестерцій? Потім пропонуємо формулу з. інтенцією, що обіцяна сума нам повинна бути надана. За цією фор­мулою ми тільки тоді виграємо процес, коли доведемо, що річ на­ша» (Гай, 4.93).

Відмова від спонсії загрожувала відповідачу програшем проце­су. У класичний період утверджується позов про власність через петиторну формулу. Позивач мотивував вимогу своїм правом на річ. Залежно від цього присудження відповідач ставився в залеж­ність від здатності позивача довести своє право власності.

Таким чином, у класичний період остання форма віндикації утверджувалася як головний речовий позов захисту права власнос­ті, основні положення якого збереглися до наших днів. За період свого існування він настільки відшліфувався і абстрагувався від тих умов, за яких з'явився, що став придатним для застосування за будь-яких соціально-економічних відносин.

Отже, відповідачем за віндикаційним позовом завжди був фактич­ний володілець речі. Позивачем виступав тільки власник остан­ньої, володіння якою він втратив. Немало значення, за своєю во­лею чи проти неї втратив володіння власник, важливо, що факти­чний володілець річчю був хтось інший, але не власник. Таким чином, віндикаційний позов застосовувався для поновлення втра­ченого власником володіння річчю.