Підстави, умови та порядок припинення права власності на земельну ділянку. 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Підстави, умови та порядок припинення права власності на земельну ділянку.



Припинення земельних правовідносин буває повним або частковим. Так, при зменшенні розмірів земельної ділянки виникає припинення користування нею лише в певній частині, яка відповідає зменшенню її розмірів. Можуть бути припинені відносини орендаря і орендодавця в якійсь частині складеного ними договору. Наприклад, погоджене сторонами припинення меліорації угідь, видобутку корисних копалин на цій ділянці.

Згідно з Земельним кодексом України підставами припинення прав на землю є:

а) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку; б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця; в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника;
г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
д) конфіскація за рішенням суду; е) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк. Підставами припинення права користування земельною ділянкою є:а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної
плати.
Наведений перелік є загальним для всіх власників землі. До нього можна віднести: фізичних та юридичних осіб, територіальні громади, державних та недержавних суб’єктів права земельної власності. Передача земель державної власності у комунальну чи земель державної або комунальної власності у приватну власність громадянам у порядку приватизації земельних ділянок, придбання їх у власність за давністю користування (набувальною давністю) та інші способи передачі земельних ділянок цілком обґрунтовано належать до підстав набуття права власності. Проте одночасно вони є і підставами припинення цього права у відповідних суб’єктів, що підпадають під таку передбачену законом підставу, як відчуження земельної ділянки за рішенням власника, оскільки закон не пов’язує його здійснення з платністю або безплатністю. Законодавчі формулювання підстав припинення права власності на землю мають певну універсальність та охоплюють досить широке коло дій власників земельних ділянок і кореспондуючих їм осіб. Добровільна відмова власника від права на земельну ділянку зумовлює необхідність вчинення конкретних юридично значущих дій з боку відмовоодержувача. Але суттєвим у законодавчому визначенні підстав права власності на землю є їх вичерпне закріплення, яке не підлягає розширенню. Це означає, що іншими законодавчими актами та підзаконними нормами не можуть бути передбачені інші підстави припинення права власності на земельні ділянки. Підстави припинення права власності на земельну ділянку можна групувати за різними критеріями. Виділяють добровільне припинення права власності на земельну ділянку без їх примусового вилучення, наприклад, при відчуженні ділянки за рішенням власника, у разі добровільної відмови останнього від права власності на неї або його смерті за відсутності спадкоємця; вилучення ділянки без згоди її власника за наявності його провини, наприклад, при зверненні стягнення на ділянку на вимогу кредитора або при її конфіскації за рішенням суду; вилучення ділянки без згоди її власника з відсутності його провини, наприклад, при відчуженні ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб, чи навпаки, при невідчуженні земельної ділянки іноземними суб’єктами права протягом встановленого строку у випадках, передбачених Земельним кодексом. Реалізація підстав припинення права власності на землю та права користування земельною ділянкою відбувається з настанням певних умов. При цьому припинення, як і набуття одних прав може здійснюватися в добровільному порядку, а інших – при настанні спеціальних умов (ці права реалізуються лише у судовому порядку). Серед добровільних способів припинення прав на землю особливе місце посідає добровільна відмова від використання земельної ділянки на відповідній правовій основі, що становить вільне волевиявлення власника чи землекористувача, спрямоване на припинення належного йому суб’єктивного права подальшого використання земельної ділянки на правових підставах передбачених законодавством. Припинення права власності на земельну ділянку у разі добровільної відмови власника землі на користь держави або територіальної громади здійснюється за його заявою до відповідного органу. Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у разі згоди на одержання права власності на земельну ділянку укладають угоду про передачу права власності на земельну ділянку. Угода про передачу права власності на земельну ділянку підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки.
Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації. Відчуження земельної ділянки за рішенням її власника також можна віднести до добровільного порядку припинення права власності на землю. Воно може здійснюватися самим власником або його представником. Проте право ухвалення рішення про припинення права власності на земельну ділянку належить лише власнику або уповноваженому ним суб’єкту права. Серед різноманітних способів реалізації припинення права власності на землю за рішенням її власника можна виділити земельно-правові способи, наприклад, передачу земельних ділянок, що знаходяться у державній або комунальній власності у приватну власність громадян; цивільно-правові, які передбачають, наприклад, припинення зазначеного права шляхом укладання договорів купівлі-продажу, міни або дарування; адміністративно-правові способи, наприклад, передачу ділянок державної власності у комунальну або навпаки. Примусовий порядок припинення прав на землю закріплено в єдиній нормі земельного закону, що охоплює припинення права власності на землю, так і права користування земельною ділянкою. В інших нормах детально регламентуються особливості умов їх реалізації стосовно кожного способу припинення права земельної власності та права землекористування. Але оскільки примусове припинення зазначених суб’єктивних прав на землю здійснюється не з волі її власників або землекористувачів, загальним для примусових підстав, які припиняють право власності на землю та право землекористування, є судовий порядок їх застосування. Примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі:а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;
б) не усунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими
рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об'єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров'ю населення) в терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів;
в) конфіскації земельної ділянки; г) викупу (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
ґ) примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов'язаннях власника цієї земельної ділянки; д) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк.Диференційований підхід до розгляду змісту ст.. 143 Земельного кодексу дозволяє виділити підстави примусового припинення права власності на землю і права землекористування: невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених земельним законом; викуп (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; примусове звернення стягнень на земельну ділянку за зобов’язаннями власника; конфіскація земельної ділянки. Причому треба зазначити, що, якщо у перших двох випадках примусове припинення права земельної власності може здійснюватися у цивільному судочинства без надання доказів провини власника, то у двох останніх – у порядку як цивільного, так і кримінального судочинства із обоязковим наданням доказів провини власника землі. Примусове припинення права користування земельною ділянкою в судовому порядку може мати місце у двох випадках. Відповідно до ст. 143 Земельного кодексу воно здійснюється у разі використання земельної ділянки не за цільовим призначенням та у разі її використання з порушенням екологічних вимог (якщо допущені порушення не усунені своєчасно). Закон не пов’язує зазначені випадки з видами або строками примусового припинення права землекористування, що дозволяє говорити про їх поширення як на постійне, так і на тимчасове користування ділянками. Порядок припинення права користування земельними ділянками, які використовуються з порушенням земельного законодавства. У разі виявлення порушення земельного законодавства державний інспектор по використанню та охороні земель складає протокол про порушення та видає особі, яка допустила порушення, вказівку про його усунення у 30-денний строк. Якщо особа, яка допустила порушення земельного законодавства, не виконала протягом зазначеного строку вказівки державного інспектора щодо припинення порушення земельного законодавства, державний інспектор по використанню та охороні земель відповідно до закону накладає на таку особу адміністративне стягнення та повторно видає вказівку про припинення правопорушення чи усунення його наслідків у 30-денний строк.
У разі не усунення порушення земельного законодавства у 30-денний строк державний інспектор по використанню та охороні земель звертається до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про припинення права користування земельною ділянкою.
Рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про припинення права користування земельною ділянкою може бути оскаржене землекористувачем у судовому порядку.
Припинення права власності на земельну ділянку особи, якій земельна ділянка не може належати на праві власності. Якщо до особи переходить право власності на земельну ділянку, яка за Земельним Кодексом не може перебувати в її власності, ця ділянка підлягає відчуженню її власником протягом року з моменту переходу такого права. У випадках, коли земельна ділянка цією особою протягом встановленого строку не відчужена, така ділянка підлягає примусовому відчуженню за рішенням суду.
Особа, до якої переходить право власності на земельну ділянку і яка не може набути право власності на землю, має право отримати її в оренду.
Викуп земельних ділянок для суспільних потреб
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень, визначених Земельним Кодексом, мають право викупу земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб, для таких суспільних потреб:
а) під будівлі і споруди органів державної влади та органів місцевого самоврядування;
б) під будівлі, споруди та інші виробничі об'єкти державної та комунальної власності;
в) під об'єкти природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;
г) оборони та національної безпеки; ґ) під будівництво та обслуговування лінійних об'єктів та об'єктів транспортної і енергетичної інфраструктури (доріг, газопроводів, водопроводів, ліній електропередачі, аеропортів, нафто- та газових терміналів, електростанцій тощо); д) під розміщення дипломатичних та прирівняних до них представництв іноземних держав та міжнародних організацій; е) під міські парки, майданчики відпочинку та інші об'єкти загального користування, необхідні для обслуговування населення. Власник земельної ділянки не пізніше, ніж за один рік до майбутнього викупу має бути письмово попереджений органом, який приймає рішення про її викуп. Викуп земельної ділянки здійснюється за згодою її власника. Вартість земельної ділянки встановлюється відповідно до грошової та експертної оцінки земель, яка проводиться за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України. Якщо власник земельної ділянки не згоден з викупною вартістю, питання вирішується в судовому порядку.
Примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності.
У разі введення воєнного або надзвичайного стану земельні ділянки, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, можуть бути відчужені (вилучені) з мотивів суспільної необхідності у порядку, встановленому законом. Припинення права власності на земельну ділянку у таких випадках здійснюється за умови повного відшкодування її вартості. Особа, у якої була примусово відчужена земельна ділянка, після припинення дії обставин, у зв'язку з якими було проведено примусове відчуження, має право вимагати повернення цієї земельної ділянки.
У разі неможливості повернення примусово відчуженої земельної ділянки власнику за його бажанням надається інша земельна ділянка.
Конфіскація земельної ділянки.
Земельна ділянка може бути конфіскована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.
Порядок вилучення земельних ділянок. Земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.
Сільські, селищні, міські ради вилучають земельні ділянки комунальної власності відповідних територіальних громад, які перебувають у постійному користуванні, для всіх потреб, крім особливо цінних земель, які вилучаються (викупляються) ними з урахуванням вимог статті 150 Земельного Кодексу. Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, районні ради вилучають земельні ділянки спільної власності відповідних територіальних громад, які перебувають у постійному користуванні, для всіх потреб.
Районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства; в) будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі тощо). Обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб. Київська, Севастопольська міські державні адміністрації вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах їх територій для всіх потреб.
Рада міністрів Автономної Республіки Крим вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст республіканського (Автономної Республіки Крим) значення та за межами населених пунктів для всіх потреб.
Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси площею понад 1 гектар для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення. У разі незгоди землекористувача з вилученням земельної ділянки питання вирішується в судовому порядку.
Особливо цінні землі та порядок їх вилучення.
До особливо цінних земель відносяться: чорноземи нееродовані несолонцюваті на лесових породах; лучно-чорноземні незасолені несолонцюваті суглинкові ґрунти; темно-сірі опідзолені та чорноземи опідзолені на лесах і глеюваті; бурі гірсько-лісові
та дерновобуроземні глибокі і середньоглибокі; дерново-підзолисті суглинкові ґрунти; торфовища з глибиною залягання торфу більше одного метра і осушені незалежно від глибини; коричневі ґрунти Південного узбережжя Криму; дернові глибокі ґрунти Закарпаття; землі дослідних полів науково-дослідних установ і навчальних
закладів; землі природно-заповідного фонду; землі історико-культурного призначення. Вилучення особливо цінних земель для несільськогосподарських потреб не допускається.
Земельні ділянки особливо цінних земель, що перебувають у державній або комунальній власності, можуть вилучатися (викуплятися) для будівництва об'єктів загальнодержавного значення, доріг, ліній електропередачі та зв'язку, трубопроводів, осушувальних і зрошувальних каналів, геодезичних пунктів, житла, об'єктів соціально-культурного призначення, нафтових і газових свердловин та виробничих споруд, пов'язаних з їх експлуатацією, за постановою Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради, якщо питання про вилучення (викуп) земельної ділянки погоджується Верховною Радою України.
Погодження матеріалів вилучення (викупу) земельних ділянок особливо цінних земель, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, провадиться Верховною Радою України за поданням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласної, Київської і
Севастопольської міських рад. Порядок погодження питань, пов'язаних із вилученням (викупом) земельних ділянок.
Юридичні особи, зацікавлені у вилученні (викупі) земельних ділянок, зобов'язані до початку проектування погодити із власниками землі і землекористувачами та сільськими, селищними, міськими радами, державними адміністраціями, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, Кабінетом Міністрів України і Верховною Радою України місце розташування об'єкта, розмір земельної ділянки та умови її вилучення (викупу) з урахуванням комплексного розвитку території, який би забезпечував нормальне функціонування на цій ділянці і прилеглих територіях усіх об'єктів, умови проживання населення і охорону довкілля.
Вибір земельних ділянок для розміщення об'єктів проводиться юридичними особами, зацікавленими у їх відведенні. Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування зобов'язані в порядку, визначеному законодавством України,
надавати інформацію юридичним особам, зацікавленим у відведенні земельних ділянок, щодо можливих варіантів розміщення об'єктів відповідно до затвердженої містобудівної документації та документації із землеустрою. Порядок вибору земельних ділянок для
розміщення об'єктів встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Погодження місць розташування об'єктів, розмірів передбачуваних для вилучення (викупу) земельних ділянок та умов їх відведення провадиться відповідними сільськими, селищними, міськими радами, державними адміністраціями, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, Кабінетом Міністрів України відповідно до їх повноважень щодо вилучення цих ділянок, а також Верховною Радою України.
Погодження місць розташування об'єктів на особливо цінних землях, а також місць розташування об'єктів власності інших держав, міжнародних організацій провадиться Верховною Радою України.
Юридичні особи, зацікавлені у вилученні (викупі) земельних ділянок, звертаються з клопотанням про погодження місць розташування об'єктів до відповідної сільської, селищної, міської ради, місцевої державної адміністрації. Клопотання щодо об'єктів,
вилучення яких провадиться Кабінетом Міністрів України, подаються до Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, Севастопольської міської державної адміністрації. До клопотання додаються необхідні матеріали та розрахунки. Відповідна сільська, селищна, міська рада чи місцева державна адміністрація згідно із своїми повноваженнями розглядає клопотання і в п'ятиденний строк з дня реєстрації направляє його разом з матеріалами, на розгляд органів земельних ресурсів, природоохоронних, територіальних органів виконавчої влади з питань лісового господарства і санітарно-епідеміологічних органів, органів містобудування і архітектури та охорони культурної спадщини. Зазначені органи протягом двох тижнів з дня одержання клопотання надають свої висновки відповідній сільській, селищній, міській раді чи місцевій державній адміністрації, які з урахуванням одержаних висновків протягом десяти днів приймають рішення про погодження місця розташування того об'єкта, під який мають право самостійно вилучати земельну ділянку, або мотивоване рішення про відмову.Якщо погодження місця розташування об'єкта провадиться районною, обласною державною адміністрацією, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, Кабінетом Міністрів України, Верховною Радою України, сільська, селищна, міська рада готує свій висновок і подає матеріали на погодження до Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласної, Київської чи Севастопольської міської, районної ради або районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації.
Районна державна адміністрація розглядає у місячний строк матеріали погодження місця розташування об'єкта, під який має право вилучати земельну ділянку, або подає свій висновок до Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної державної адміністрації.
Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласна державна адміністрація розглядають подані матеріали і погоджують місце розташування об'єкта, під який мають право вилучати земельну ділянку.
Матеріали погодження місця розташування об'єкта, що провадиться Кабінетом Міністрів України, подаються Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласною, Київською чи Севастопольською міською державною адміністрацією із своїм висновком центральному органу виконавчої влади по земельних ресурсах, який розглядає ці матеріали і у місячний строк подає свої пропозиції до Кабінету Міністрів України.
Кабінет Міністрів України розглядає ці матеріали і приймає відповідне рішення, а з питань, що погоджуються Верховною Радою України, подає їй свої пропозиції. Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські ради подають до Верховної Ради України пропозиції щодо вилучення особливо цінних земель із земель комунальної власності. Матеріали погодження місця розташування об'єкта повинні включати: викопіювання з генерального плану або іншої містобудівної документації населеного пункту, копію плану земельної ділянки з нанесенням на ній варіантів розміщення об'єкта із зазначенням загальної площі, яку необхідно вилучити. Зазначаються також склад угідь земельної ділянки, що вилучається, та умови її відведення. У разі відмови власника землі або землекористувача, сільської, селищної, міської ради, органів державної влади у погодженні місця розташування об'єкта ці питання вирішуються у судовому порядку. У разі задоволення позову щодо оскарження відмови власника землі або землекористувача, сільської, селищної міської ради, органів державної влади у погодженні місця розташування об'єкта рішення суду є підставою для розробки проекту відведення земельної ділянки.

 

55. Загальна характеристика гарантій прав на землю.

Термін «гарантія» (франц. gагапtіе - порука, яка щось забезпечує) часто використовують для позначення способів забезпечення різного роду зобов'язань. У юридичній літературі їх розглядають як гарантії реа­лізації норм права, прав та обов'язків.

Гарантії прав на землю передбачено розділом V ЗК України. Умов­но їх можна поділити на три різновиди: гарантії захисту прав на зем­лю; гарантії, пов'язані з відшкодуванням збитків власникам землі та землекористувачам;гарантії, пов'язані з розв'язанням земельних спорів.

Гарантії захисту прав на землю мають безпосередньо конституційну основу. Так, ст. 3 Конституції України проголошує, що права і свободи людини та їхні гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності дер­жави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність.

В Основному Законі закріплено положення, згідно з яким держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання (ст. 13). Особливе значення має ст. 14 Конституції, яка передбачає, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. При цьому право власності на землю гарантується. Його набувають і реалізують громадяни, юридичні особи та держава ви­ключно відповідно до закону. Зазначені положення Конституції України безпосередньо втілено у земельному законодавстві.

Серед гарантій захисту прав на землю важливими є гарантії права власності на земельну ділянку. ЗК України передбачає, що власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім ви­падків, передбачених Кодексом або іншими законами України. До таких випадків згідно з ЗК України належать: конфіскація земельної ділянки (ст. 148);

не відчуження земельної ділянки сільськогосподарського призначен­ня іноземним юридичним особам, якщо вони одержали її у спадщину, та не відчужену протягом року (ст. 145);

використання земельної ділянки не за цільовим призначенням (ст.143) та деякі інші.

Гарантії, пов'язані з відшкодуванням збитків власникам землі та зем­лекористувачам, передбачені ст. 156 ЗК України. Зазначеним суб'єктам відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок:

· вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, лісових земель і чагарників для інших видів використання;

· встановлення обмежень щодо використання земельних ділянок; погіршення якості ґрунтового покриву та інших корисних властивос­тей сільськогосподарських угідь, лісових земель і чагарників;

· приведення сільськогосподарських угідь, лісових земель і чагарників у непридатний для використання стан;

· неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки.

Важливого значення набувають гарантії, пов'язані з вирішенням зе­мельних спорів. Звернення до суду для захисту земельних прав сторона­ми у земельних спорах гарантує ст. 8 Конституції України.

Звернення до суду за вирішенням земельних спорів можливе з таких підстав:

претензії суб'єкта земельних правовідносин щодо набуття або припи­нення права власності на землю чи права землекористування; порушення земельних сервітутів і правил добросусідства; порушення зобов'язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди власникам землі та землекористувачам, та деяких інших. Вирішення земельних спорів поновлює порушені права та законні інтереси власників земельних ділянок і землекористувачів, встановлює зміст і межі повноважень сторін спору, а також обов'язкову поведінку од­нієї сторони щодо іншої. Тим самим вирішення земельних спорів гаран­тує реалізацію прав суб'єктів земельних правовідносин на землю.

56. Юридичні засоби захисту прав на земельні ділянки.

Ст. 13 Конституції України регламентує, що держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість. Вона також закріплює рівність перед законом усіх без винятку суб’єктів права власності. Право власності на землю гарантується відповідно до ст. 14 Конституції України. Визначальне значення ці положення мають, зокрема, і для суб’єктів земельних правовідносин.
Земельне законодавство містить принцип забезпечення захисту прав юридичних і фізичних осіб на землю.
Право на захист можна визначити як надану уповноваженій особі можливість застосування заходів правоохоронного характеру для відновлення її порушеного чи оспорюваного права. Захист суб’єктивного права на землю – захист правомочностей та інтересів власника земельної ділянки чи землекористувача.
Згідно з Конституцією України права і свободи людини і громадянина захищаються виключно судом. Основний Закон кожному гарантує право на оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також посадових осіб, в тому й числі при порушенні земельних прав.
Земельний кодекс України гарантує та забезпечує фізичним і юридичним особам рівні умови і способи захисту права власності і права користування на конкретні земельні ділянки. В ст. 152 Земельного кодексу України наведений перелік способів захисту земельних прав, який не є вичерпним.
Способи захисту – це дії державних органів у межах їх компетенції, які безпосередньо спрямовані на захист земельних прав громадян (наприклад, визнання права на землю судом, розгляд земельних спорів радою, опротестування прокуратурою акта органу державної влади, що порушує земельні права тощо).
Способи захисту прав на землю за своїм змістом та умовами застосування є досить неоднорідними. Одні з них безпосередньо спрямовані на захист права власності на земельну ділянку чи права землекористування, інші – опосередковано. В земельному законодавстві способи захисту прав на землю класифікують на окремі відносно самостійні групи. Зокрема виділяють речово-правові, спеціальні та зобов’язально-правові способи захисту земельних прав.
Речово-правові способи захисту прав на землю безпосередньо пов’язані із цивільним правом вони спрямовані на захист суб’єктивного права власності на землю чи права землекористування осіб, які на момент порушення права не перебувають у зобов’язальних відносинах з порушником. До них, зокрема належать : вимога власника земельної ділянки або землекористувача усунути порушення у здійсненні їх прав, які не пов’язані з позбавленням володіння земельною ділянкою (негаторний позов); витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов); визнання прав на землю; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку.
Вимога власника земельної ділянки або землекористувача усунути порушення у здійсненні їх прав, які не пов’язані з позбавленням володіння земельною ділянкою (негаторний позов) пред’являється у випадках, коли власник має земельну ділянку у своєму володінні, однак дії інших осіб перешкоджають йому вільно її використовувати або розпоряджатися нею. Так, ст. 104 Земельного кодексу України визначає, що власники землі та користувачі земельних ділянок можуть вимагати припинення діяльності на сусідній земельній ділянці, здійснення якої може призвести до шкідливого впливу на здоров’я людей, тварин на повітря, земельні ділянки тощо.
Предметом даного позову є вимога власника землі про усунення тих чи інших перешкод у здійсненні права власності на землю, не поєднаних з позбавленням володіння земельною ділянкою наприклад, інші особи неправомірно зводять будівлі, споруди, саджають дерева, чим унеможливлюють підходи, під’їзди до землі власника чи користувача. А предметом захисту крім суб’єктивних прав є ще й охоронювані законом інтереси.
Підставою позову є вчинення третьою особою перешкод власникові в реалізації повноважень розпорядження чи (та) користування належною йому земельною ділянкою.
Витребування майна із незаконного володіння (віндикаційний позов) - це один із ефективних способом захисту прав на землю. Такий позов пред’являється у випадку самовільного зайняття земельної ділянки, що фактично належить уповноваженій особі, з метою її повернення.
Позивачем за цим позовом може бути власник (фізичні та юридичні особи, держава й територіальні громади в особі уповноважених ними органів).
Предметом віндикаційного позову є вимога власника до незаконного володіючого невласника про повернення землі з чужого незаконного володіння.
Визнання прав на землю є засобом усунення невизначеності у взаємовідносинах суб’єктів, створення необхідних умов для його реалізації і запобігання дій з боку третіх осіб, що перешкоджають його нормальному здійсненню. Позов про визнання прав на землю, може пред’явити власник земельної ділянки в разі оспорювання або невизнання іншою особою його права, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право на землю. Таке визнання прав може бути реалізоване лише в юрисдикційному порядку.
Самостійним способом захисту прав на землю вважається відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.
До спеціальних способів захисту відносяться : визнання угоди щодо земельної ділянки недійсною; визнання недійсним рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.
В ст. 210 Земельного кодексу України встановлено, що угоди, укладенні з порушенням встановленого законом порядку купівлі-продажу, дарування, застави, обміну земельних ділянок, визнаються недійсними за рішенням суду. Відповідно до п. 2 ст. 131 ЗК України укладення таких угод здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог Земельного кодексу України. За Цивільним кодексом недійсність угод виявляється в невідповідності вимогам, які визначені в чинному законодавстві.
Правовим наслідком визнання угоди недійсною повернення стану, який існував до укладення такої угоди, тобто сторони зобов’язанні повернути все одержане за угодою, якщо ж неможливо повернути одержане в натурі, то відшкодовується його вартість у грошовій формі, якщо інше не передбачено законом.
Визнання недійсним рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування регулюються статтями 154, 155 ЗК України. Відповідно до ст. 155 у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їм земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Збитки, завдані власникам земельних ділянок внаслідок видання зазначених актів, підлягають відшкодуванню в повному обсязі органом, який видав акт. Шкода відшкодовується на загальних підставах статей 1166,1172 Цивільного кодексу України.
До земельно-правових способів захисту відносяться : відшкодування збитків, заподіяних невиконанням або неналежним виконанням умов договорів; повернення власникові земельної ділянки, наданої у користування за договором оренди тощо.
Відшкодування збитків являється самостійним способом захисту прав на земельні ділянки. Воно здійснюється на підставі статей 156, 157 Земельного кодексу України. У ст. 156 ЗК України визначений вичерпний перелік підстав відшкодування завданих збитків. Ст. 157 ЗК визначає коло суб’єктів, які зобов’язані згідно закону відшкодовувати збитки власникам землі та землекористувачам.
Відшкодування збитків здійснюється як в добровільному так і в судовому порядку особами, які їх заподіяли, власникам земельних ділянок.
У земельному законодавстві збитки відшкодовуються внаслідок заподіяння їх як правомірними так і не правомірними діями. Правомірними діями заподіяні збитки відшкодовуються у випадках, коли це прямо передбачено законом.
Повернення власникові земельної ділянки, наданої у користування за договором оренди може бути пов'язаний з поверненням незаконно чи самовільно зайнятих земельних ділянок, щодо яких землевласники чи землекористувачі позбавлені володіння ними.
До інших, передбачених законом способів можна віднести : захис





Последнее изменение этой страницы: 2016-06-29; просмотров: 138; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.85.80.239 (0.012 с.)