Поняття власності та право власності.

Поняття власності та право власності.

Власність –(законод визн нема)це суспільні відносини щодо речей, в яких одні особи (власники) ставляться до приналежних їм речей як до власних, а інші -(не власники) ставляться до них як до чужих і утримуються від посягань на ці речі.

2) Толстой Ю.К: власність – це відношення особи до приналежної йому речі як до своєї, яке виражається у володінні, користуванні та розпорядженні нею.

3) Грібанов: власність – це відношення суб’єкта до приналежної йому речі.

4) Камишанський: власність як економічне відношення, складається з двох елементів, які обумовлюють його правову форму: 1) відносини між людьми з приводу ПЕВНОГО майна; 2) відношення особи до присвоєного майна як до власного;

Право власності(обєкт розумінні) – це система правових норм,які закріплюють приналежність матеріальних благ певним суб’єктам, регулюють володіння, користування і розпорядження ними, а також способи і порядок захисту повноважень власника.

Право власності в суб’єктивному розумінні (ч 1, ст. 316 ЦКУ) – це право особи на річ, майно, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею,незалежно від волі інших осіб; – це право особи володіти, користуватися і розпоряджатися речами на свій розсуд в межах закону.

 

3.Зміст суб’єктивного права власності.

Зміст ПВ становлять права володіння, користування і розпорядження власника своїм майном. На зміст ПВ не впливають місце проживання власника і місцезнаходження майна. В науковій літературі визначається таке повноваження як управління(законодавчо не закріплено).

Володіння – це безпосереднє фактичне панування над річчю. Володіння треба розуміти як постійну можливість матеріального зв’язку власника з річчю. Його поділяють на законне і незаконне. Законне набувається на підставі певного титулу (за договором оренди переходить право користування майном від орендодавця до орендаря – титул, тобто законним володільцем стає на час дії договору оренди – орендар(титульний володілець)). Незаконне володіння – це таке яке набуте без правової підстави. Незаконне володіння пов’язане з категоріями добросовісного (не знав про набуття, що воно незаконне) і недобросовісного набувача.

Користування – це можливість вилучення корисних властивостей речі. Можливість користування реалізується лише через розпорядження (наприклад,користування грошима). Право користування може бути складовою частиною права власності, може бути як окреме право (сервітут), або як забов*язальне право.

Право розпорядження – це визначенні фактичної і (або) юридичної долі речі. Таке право здійснюється безпосередньо власником або через представника(за довіреністю чи за законом). Це право може бути обмеженим в силу прямої вказівки закону або за договором,(напр – обтяження заставою, іпотекою, тощо).

 

Суб’єкти права власності

Стаття 318. 1. Суб'єктами права власності є Український народ та інші

учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 цього Кодексу. 2. Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом.

Стаття 2. Учасники цивільних відносин 1. Учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи.2. Учасниками цивільних відносин є: держава Україна,

Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

ст..324 Від імені Українського народу права власника здійснюють органи дер­жавної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Кон­ституцією України.Кожен громадянин має право користуватися природними об'єктами пра­ва власності Українського народу відповідно до закону.

ст..325 Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати.

2. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими.Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.

Стаття 326.. У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відпо­відно органи державної влади.Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, ау випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

ст. 327 У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке нале­жить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосеред­ньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

 

5.Здійснення права власності.

Під здійсненням права власності необхідно розуміти умови й порядок реалізації власником своїх правомочностей володіння, користування та розпоряджання щодо належного йому майна.

1. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на влас­ний розсуд. Тобто власник здійснює їх за власною волею і не зобов'язаний отримувати на це дозвіл інших осіб. Дія цього правила не скасовується і тоді, коли правомочності власника реалізуються його представником(управителем), адже останній вчиняє відповідні дії за волею власника, виконує його вказівки. Однак такі особи не набувають статусу суб'єктів права влас­ності. 2.Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не супере­чать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов*язків власник зобо* язаний додержуватися моральних засад суспільства. Наприклад, якщо законодавчі акти встановлюють певні правила щодо містобудування та архітектури, то власник, який будує споруди на земельній ділянці, що знаходиться у його приватній власності, зобов'язаний вчиняти будівництво з дотриманням цих правил.

3. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Водночас законами України визначаються особливості у правовому режимі влас­ності фізичних і юридичних осіб, держави, територіальної громади (ст. 92 Кон­ституції України). Спеціальними законами певним суб'єктам цивільного права встановлюються деякі переваги або обмеження у підприємницькій чи іншій діяль­ності.

3. Власність зобов*язує.5 Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, сво­бодам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну си­туацію та природні якості землі.

6.Держава не втручається у здійснення власником права власності. Однак вона не позбавлена права через відповідні органи влади контролювати власників щодо виконання ними своїх обов'язків, дотри­мання вимог закону та застосовувати до порушників передбачені законодавством заходи впливу.

7.Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

8.Особливості здійснення права власності на культурні цінності встановлюються законом.

Межі здійснення права власності

ПВ ЯК Суб’єктивне право за своїм змістом, а також та свобода, що встановлюється законом для реального здійснення права, не можуть бути безмежними. Всяке суб’єктивне право, будучи мірою можливої поведінки, має певні межі як за своїм змістом, так і за характером його здійснення. Ці межі можуть бути більшими чи меншими, але вони існують завжди. При відсутності таких меж право перетворюється в свою протилежність – сваволю. З іншого боку, право покликане гарантувати і правовий захист суспільства вцілому, а також прав і інтересів інших суб’єктів, що можуть бути порушені при здійсненні права управомоченою особою. Однією із правових форм забезпечення цих інтересів є законодавче закріплення певних меж здійснення суб’єктивних прав, в тому числі права власності, встановлення обов’язку кожної управомоченої особи здійснювати свої права належним чином, не порушуючи прав та охоронюваних законом інтересів інших суб’єктів, додержуючись моральних засад суспільства, не допускаючи зловживань правом.

Скарб

Визначення скарбу, що міститься в ЦК, відтворює визначення, яке містив ЦК 1963 p. Об'єктом відносин є гроші, валютні цінності, інші цінні речі (дорогоцінні метали, перли, дорогоцінні метали у зливках, у виробах і ломі), а не будь-яке інше майно. Названі об'єкти визнаються скарбом лише за наявності певних умов, а саме: - вони повинні бути закопані чи іншим способом приховані в землі; - власник їх є невідомий або якщо відомий, але за законом втратив на них право власності. З огляду на це не є скарбом умисно приховані цінності, якщо їх власник відомий і не втратив права власності на них. ЦК встановив, що право власності на скарб набуває особа, яка його виявила. У тих випадках, коли скарб був виявлений у майні, що належить на праві власності іншій особі (наприклад таким майном може бути земельна ділянка, будівля тощо), право власності на скарб виникає у двох осіб — в особи, якій належить майно, в якому скарб був прихований, та в особи, яка виявила скарб. Між цими особами виникає право спільної часткової власності на скарб, причому їхні частки є рівними. У разі виявлення скарбу особою, яка здійснювала розкопки чи пошук цінностей без згоди на це власника майна, в якому він був прихований, право власності на скарб набуває власник цього майна. За ЦК 1963 p. скарб завжди надходив у власність держави. Відповідно до чинного ЦК держава набуває право власності на скарб лише тоді, коли предмети, що становлять скарб, є пам'яткою історії та культури. Пр. режим пам'яток історії та культури визначається Законом України «Про охорону культурної спадщини». Відп. до вказаного ЗУ, пам'яткою визнається об'єкт культурної спадщини національного або місцевого значення, який занесено до Держреєстру нерухомих пам'яток У-ни. Спір про те, чи є скарб пам'яткою історії та культури, підлягає розгляду в суді.Особа, яка виявила скарб, що є пам'яткою історії та культури, має право одержати від держави винагороду в розмірі до 20%від вартості скарбу на момент його виявлення, якщо вона негайно повідомила міліції або органові місцевого самоврядування про скарб і передала його відповідному державному органові або органові місцевого самоврядування. Якщо пам'ятка історії та культури була виявлена в майні, що належить іншій особі, право на отримання винагороди має як особа, яка виявила скарб, так і особа, в майні якої скарб був прихований, у розмірі до 10 % від вартості скарбу кожна. Винагороду виплачує державний фінансовий орган. Особи, які виявили скарб під час розкопок, пошуків, що проводяться відповідно до їхніх трудових або договірних обов'язків (наприклад геологи, історики), не набувають права власності на скарб, а також позбавляються права на одержання винагороди.

 

Набувальна давність

Набувальна давність є новим для цивільного законодавства України інститутом. Існування цього інституту покликано впорядковувати цивільні відносини з приводу належ­ності майна певним особам та засновується на тому факті, що тривале невикористання майна його власником та відсутність зацікавленості в нього вважати це майно своїм, від­шукувати річ означає відмову власника від свого майна.
Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном — протягом 5 років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановле­но ЦК.За набувальною давністю у власність можуть набути майно лише фіз та юр особи, однак не держава. Особи, що мають право на придбання права власності на майно за набувальною давністю, мають бути незаконними добросовісними володільцями цього майна протягом встановленого законом строку. Володілець є добросовісним, якщо він не знав і не міг знати про те, що ця річ належить іншій особі. Отже, умовами набуття права власності за набувальною давністю є:- добросовісне заволодіння чужим майном;-володіння чужим майном протягом певного строку: десять років — для нерухомості, п'ять років — для рухомості. Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернен­ня, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п'ят­надцять, а на рухоме майно — через п'ять років з часу спливу позовної давності.При цьому особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм правонаступником вона є: -відкритість володіння чужим майном;-безперервність володіння чужим майном. При цьому втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування. Законом можуть встановлюватися спеціальні випадки набуття права власності за набу­вальною давністю.Так,ЗК встановлює, що для набуття права власності на земельну ділянку на підставі набувальної давності строк володіння становить 15 років. Сплив цього строку є підставою для звернення особи до органу державної влади чи місце­вого самоврядування з клопотанням про передачу земельної ділянки у власність чи у користування.Право власності за набувальною давністю на рухомі речі виникає автоматично. На нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери право власності набувається за рішен­ням суду. Право власності на нерухоме майно, набуте за набувальною давністю, виникає з моменту державної реєстрації.

 

Самочинне будівництво

Житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

На вимогу власника земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права ін осіб. Особа, яка здійснила самочинне будівництво, має право на відшкодування витрат на будівництво, якщо право власності на нерухоме майно визнано за власником земельної ділянки,на якій воно розміщене

 

Поняття спільної власності

Право спільної власності характеризується множинністю суб'єктів та єдністю об'єкта. Це відносини з приводу приналежності майна одночасно кільком особам - співвласникам. Причому відносини спільної власності можуть виникати між будь-якими суб'єктами права власності - фізичними, юридичними особами, державою, територіальними громадами тощо, але найчастіше виникають між фізичними особами. Суб'єкти права спільної власності, як і будь-який власник, на свій розсуд володіють, користуються і розпоряджаються належним їм майном. Але правомочності володіння, користування і розпорядження даним майном вони здійснюють сумісно.

Таким чином, спільна власність не є яким-небудь новим, особливим різновидом власності, не виникає ніякої "змішаної форми власності", адже кожний учасник залишається самостійним власником свого майна, а стосовно спільного об'єкту правомочності власника здійснюються спільно як належні одночасно кільком особам.

Право спільної власності також можна розглядати у об'єктивному та суб'єктивному розуміннях. Право спільної власності в об'єктивному розумінні - це сукупність правових норм, що закріплюють, регламентують і охороняють приналежність майна, що складає єдине ціле, одночасно двом або більше суб'єктам. Право спільної власності в суб'єктивному розумінні - це право двох або більше суб'єктів спільно і на свій розсуд володіти, користуватися та розпоряджатися належним їм майном, що складає єдине ціле.

Спільна власність може бути двох видів: з визначенням часток учасників (спільна часткова) і без визначення таких часток (спільна сумісна). Відносини спільної сумісної власності можуть мати місце тільки у випадках, передбачених законом. Саме тому на практиці значно частіше складаються відносини спільної часткової власності, а ЦК встановлює презумпцію спільної часткової власності

Часткою власників у праві спільної сумісної власності є вираженою арифметично (1/2, 2/3 і т. д.). Натомість частка учасника спільної сумісної власності у спільному майні завчасно не визначена. Вона встановлюється при поділі майна між співвласниками, а також при виділі частки когось із них.

У законі немає ні вичерпного, ні хоча б приблизного уніфікованого переліку підстав виникнення права спільної власності.

 

Спільна сумісна власність

ЦКУ передб можливість виникнення спільної сумісної власності з участю гр, юр осіб, держави та терит. громад. Що ж до чинних сусп. відносин у сфері сп. сум. власності, то ЦКУ безпосередньо встановлює 2 підстави виникнення сп. сум. власності:- набуття майна подружжям за час шлюбу;- набуття майна в результаті спільної праці та за спільні гро­шові кошти членів сім´ї, якщо інше не встановлене договором, укладеним в письмовій формі.СКУ встановлює пра­вило, за яким майно, набуте за час сп. проживання однією сім´єю жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі, належить їм на праві сп.сум. власності, якщо ін. не встановле­не письм. договором між ними. Можливість виникнення права сп. сум. власності на підставі договору теж встановлюється законом. Так, ЗУ «Про фермерське господарство» встановив, що члени ферм.господарства за домовленіс­тю між собою можуть утворити спільну (часткову або сумісну) власність з того майна, яке не увійшло до складного капіталу господарства.На підставі ЗУ «Про приватизацію держав­ного житлового фонду» передача займаних квартир у спільну сумісну чи часткову власність здійснюється за письм. згодою всіх повнолітніх членів сім´ї, які постійно мешкають у даній квартирі.Здійснення права спільної сумісної власності: 1. Співвласники майна, що є у сп. сум.власності, володіють і користуються ним спільно, якщо ін. не встановлено домовленістю між ними.2.Розпоряджання майном, що є у сп.сум. власності, здійснюється за згодою всіх співвласників.У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нот. посвідченню і держреєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.3.Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. 4.Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. Особливості співвласництва подружжя:Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення дом.госп-ва, догляд за дітьми) самостійного заробітку.Якщо майно дружини,чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.Якщо один із подружжя своєю працею і коштами брав участь в утриманні майна, належного другому з подружжя, в управлінні цим майном чи догляді за ним, то дохід, одержаний від цього майна, у разі спору за рішенням суду може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.Ще однією особливістю є те,що після розлучення право сп. сум. власності на вже існуюче сумісне майно не припиняється, якщо не буде укладено відповідного договору.

 

Визнання права власності

Науковці дискутують з приводу правової природи такого і певний період часу позов вважали негаторним.

Інші вважали, що це самостійний позов (Єрошенко).

В судовій практиці підтримується позиція, що цей позов може бути самостійним позовом тут визначено, що це самостійний позов. Але це не означає, що цей позов не може бути з іншими позовами (наприклад, про поділ майна і про визнання права спільної власності; ст 60 ЗУ про виконавчі провадження – позов про визнання права власності і про зняття арешту).

Позов про визнання права власності – це вимога власника майна про підтвердження факту належності йому права власності на спірне майно, не пов’язане з витребуванням цього майна або усунення перешкод в його користуванні, розпорядженні ним.

Якщо подаються віндикаційні або негаторні позови, то в ході судового розгляду можуть встановлювати ся обставини, що підтверджують належність майна цій особі, тобто фактично визнавати право власності на це майно.

Предметом такого позову є підтвердження в суді фактів, які свідчать про те, що особа є власником цього майна. До таких фактів можуть належати:

- Факти, які свідчать про володіння цим майном і тут же особа свідчить про те, що особа є не лише титульним володільцем, а тут вона є на праві власності. (наприклад, факт набуття права власності на спадок; факт набуття майна за правочином, укладеним з порушенням форми щодо нотаріального посвідчення, а потім визнано дійсним)

- Факт відкритого безперервного володіння добросовісного

Найчастіше позови про визнання права власності у зв’язку із самовільним будівництвом

В листі від 28.01.2013 – коли до суду звертаються, то він має перевірити перше, чи особа зверталася до відповідного державного органу попередньо.

Потім часто звертаються на визнання права власності при розлученні (поділ сім’ї)

Cт 60 ЗУ про виконавчі провадження – якщо особа,яка вважає, що майно, на яке накладено арешт належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності і зняття арешту.

Позивачем є власник описуваного майна а відповідач- боржник, яиє майно описували, а також особа, в інтересах якої накладався арешт

 

Право забудови(суперфіцій)

Власник земельної ділянки має право надати її в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель (суперфіцій). Таке право виникає на підставі договору або заповіту. Його може бути відчужено землекористувачем або передано у порядку спадкування та встановлено на визначений або на невизначений строк.

Власник земельної ділянки, наданої для забудови, має право:

1) на одержання плати за користування нею або одержання частки від доходу землекористувача;

2) володіти, користуватися нею в обсязі, встановленому договором із землекористувачем.

Своєю чергою, землекористувач має право:

1) користуватися земельною ділянкою в обсязі, встановленому договором;

2) власності на будівлі (споруди), споруджені на земельній ділянці, переданій йому для забудови. Причому перехід права власності на земельну ділянку до іншої особи не впливає на обсяг права власника будівлі (споруди) щодо користування земельною ділянкою.

Окрім прав, землекористувач зобов'язаний:

1) вносити плату за користування земельною ділянкою, наданою йому для забудови, а також інші платежі, встановлені законом;

2) використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення.

Право користування земельною ділянкою для забудови припиняється у разі:

• поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача;

• спливу строку права користування; відмови землекористувача від права користування;

• невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років поспіль, за рішенням суду.

У разі припинення права користування земельною ділянкою, на якій було споруджено будівлю (споруду), власник земельної ділянки та власник цієї будівлі (споруди) визначають правові наслідки такого припинення, у разі недосягнення домовленості власник земельної ділянки має право вимагати від власника будівлі (споруди) її знесення та приведення земельної ділянки до стану, в якому вона була до надання її в користування.

Якщо знесення будівлі (споруди), що розміщена на земельній ділянці, заборонено законом (житлові будинки, пам'ятки історії та культури тощо) або є недоцільним у зв'язку з явним перевищенням вартості будівлі (споруди) порівняно з вартістю земельної ділянки, суд може з урахуванням підстав припинення права користування земельною ділянкою постановити рішення про викуп власником будівлі (споруди) земельної ділянки, на якій її розміщено, або про викуп власником земельної ділянки будівлі (споруди), або визначити умови користування земельною ділянкою власником будівлі (споруди) на новий строк.

 

 

Поняття власності та право власності.

Власність –(законод визн нема)це суспільні відносини щодо речей, в яких одні особи (власники) ставляться до приналежних їм речей як до власних, а інші -(не власники) ставляться до них як до чужих і утримуються від посягань на ці речі.

2) Толстой Ю.К: власність – це відношення особи до приналежної йому речі як до своєї, яке виражається у володінні, користуванні та розпорядженні нею.

3) Грібанов: власність – це відношення суб’єкта до приналежної йому речі.

4) Камишанський: власність як економічне відношення, складається з двох елементів, які обумовлюють його правову форму: 1) відносини між людьми з приводу ПЕВНОГО майна; 2) відношення особи до присвоєного майна як до власного;

Право власності(обєкт розумінні) – це система правових норм,які закріплюють приналежність матеріальних благ певним суб’єктам, регулюють володіння, користування і розпорядження ними, а також способи і порядок захисту повноважень власника.

Право власності в суб’єктивному розумінні (ч 1, ст. 316 ЦКУ) – це право особи на річ, майно, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею,незалежно від волі інших осіб; – це право особи володіти, користуватися і розпоряджатися речами на свій розсуд в межах закону.

 

3.Зміст суб’єктивного права власності.

Зміст ПВ становлять права володіння, користування і розпорядження власника своїм майном. На зміст ПВ не впливають місце проживання власника і місцезнаходження майна. В науковій літературі визначається таке повноваження як управління(законодавчо не закріплено).

Володіння – це безпосереднє фактичне панування над річчю. Володіння треба розуміти як постійну можливість матеріального зв’язку власника з річчю. Його поділяють на законне і незаконне. Законне набувається на підставі певного титулу (за договором оренди переходить право користування майном від орендодавця до орендаря – титул, тобто законним володільцем стає на час дії договору оренди – орендар(титульний володілець)). Незаконне володіння – це таке яке набуте без правової підстави. Незаконне володіння пов’язане з категоріями добросовісного (не знав про набуття, що воно незаконне) і недобросовісного набувача.

Користування – це можливість вилучення корисних властивостей речі. Можливість користування реалізується лише через розпорядження (наприклад,користування грошима). Право користування може бути складовою частиною права власності, може бути як окреме право (сервітут), або як забов*язальне право.

Право розпорядження – це визначенні фактичної і (або) юридичної долі речі. Таке право здійснюється безпосередньо власником або через представника(за довіреністю чи за законом). Це право може бути обмеженим в силу прямої вказівки закону або за договором,(напр – обтяження заставою, іпотекою, тощо).

 

Суб’єкти права власності

Стаття 318. 1. Суб'єктами права власності є Український народ та інші

учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 цього Кодексу. 2. Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом.

Стаття 2. Учасники цивільних відносин 1. Учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи.2. Учасниками цивільних відносин є: держава Україна,

Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

ст..324 Від імені Українського народу права власника здійснюють органи дер­жавної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Кон­ституцією України.Кожен громадянин має право користуватися природними об'єктами пра­ва власності Українського народу відповідно до закону.

ст..325 Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати.

2. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими.Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.

Стаття 326.. У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відпо­відно органи державної влади.Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, ау випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

ст. 327 У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке нале­жить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосеред­ньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

 

5.Здійснення права власності.

Під здійсненням права власності необхідно розуміти умови й порядок реалізації власником своїх правомочностей володіння, користування та розпоряджання щодо належного йому майна.

1. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на влас­ний розсуд. Тобто власник здійснює їх за власною волею і не зобов'язаний отримувати на це дозвіл інших осіб. Дія цього правила не скасовується і тоді, коли правомочності власника реалізуються його представником(управителем), адже останній вчиняє відповідні дії за волею власника, виконує його вказівки. Однак такі особи не набувають статусу суб'єктів права влас­ності. 2.Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не супере­чать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов*язків власник зобо* язаний додержуватися моральних засад суспільства. Наприклад, якщо законодавчі акти встановлюють певні правила щодо містобудування та архітектури, то власник, який будує споруди на земельній ділянці, що знаходиться у його приватній власності, зобов'язаний вчиняти будівництво з дотриманням цих правил.

3. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Водночас законами України визначаються особливості у правовому режимі влас­ності фізичних і юридичних осіб, держави, територіальної громади (ст. 92 Кон­ституції України). Спеціальними законами певним суб'єктам цивільного права встановлюються деякі переваги або обмеження у підприємницькій чи іншій діяль­ності.

3. Власність зобов*язує.5 Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, сво­бодам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну си­туацію та природні якості землі.

6.Держава не втручається у здійснення власником права власності. Однак вона не позбавлена права через відповідні органи влади контролювати власників щодо виконання ними своїх обов'язків, дотри­мання вимог закону та застосовувати до порушників передбачені законодавством заходи впливу.

7.Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

8.Особливості здійснення права власності на культурні цінності встановлюються законом.

Межі здійснення права власності

ПВ ЯК Суб’єктивне право за своїм змістом, а також та свобода, що встановлюється законом для реального здійснення права, не можуть бути безмежними. Всяке суб’єктивне право, будучи мірою можливої поведінки, має певні межі як за своїм змістом, так і за характером його здійснення. Ці межі можуть бути більшими чи меншими, але вони існують завжди. При відсутності таких меж право перетворюється в свою протилежність – сваволю. З іншого боку, право покликане гарантувати і правовий захист суспільства вцілому, а також прав і інтересів інших суб’єктів, що можуть бути порушені при здійсненні права управомоченою особою. Однією із правових форм забезпечення цих інтересів є законодавче закріплення певних меж здійснення суб’єктивних прав, в тому числі права власності, встановлення обов’язку кожної управомоченої особи здійснювати свої права належним чином, не порушуючи прав та охоронюваних законом інтересів інших суб’єктів, додержуючись моральних засад суспільства, не допускаючи зловживань правом.