Правові відносини батьків і дітей. Батьківська влада. Відносини між матір'ю і дітьми.

Для відносин батьків і дітей в римській сім'ї характерна прак­тично безмежна влада батька над дітьми. Правові відносини між матір'ю та її дітьми також існували (хоча матір ніякої влади над дітьми не мала), але повністю залежали від форми шлюбу. При шлюбі з чоловічою владою матір поділяла стан своїх дітей, знахо­дилась (як і її діти) під владою чоловіка або чоловіка і його домо-владики, якщо чоловік сам перебував під його владою. Нарівні з дітьми вона спадкувала після смерті чоловіка, діти — після смерті матері, матір — після дітей. Як агнати дорослі сини здійснювали опіку над матір'ю після смерті чоловіка.

В ранній республіканський період при шлюбі без чоловічої вла­ди матір з дітьми практично не була зв'язана. Вона залишалась агнаткою своїх кровних родичів — батьків, братів, сестер і не була, з точки зору права, членом сім'ї чоловіка. Звідси й різні правила спадкування — дружина не могла бути спадкоємицею після чоло­віка і своїх дітей, як і вони після неї.

З утвердженням кровної сім'ї чіткіше визначається право мате­рі. Згодом вона одержує право на спільне проживання зі своїми неповнолітніми дітьми у разі розлучення з їх батьком, на аліменти на дітей. Дітям заборонялось закладати до матері позови, які б ганьбили її, і взагалі притягати до суду без дозволу магістрату. Розширюється взаємне спадкування дітей і матері.

Відносини батька і дітей. Стрижнем взаємовідносин батьків і дітей була батьківська влада. Жодна правова культура не знала такого неприхованого володарювання батька над дітьми. Інститут батьківської влади — це суворо національний інститут римських громадян: «Навряд чи є які інші люди, які б мали таку владу над своїми дітьми, яку маємо ми, римські громадяни» (Гай, Д. 1.1.55).

Батьківська влада. Вона встановлювалась, насамперед, над дітьми, народженими в римському законному шлюбі. На дітей, на­роджених в іншому (незаконному) шлюбі, в конкубінаті, а також в будь-якому фактичному спільному житті, батьківська влада не поширювалась. Вони були чужими для нього.

Матір дитини завжди відома, навіть якщо вона зачала поза шлюбом. Батьком дитини прийнято вважати того, хто перебуває в шлюбі з матір'ю дитини. Це юридична презумпція — положення, що не вимагає доказування. Юрист Павло писав: «Батько — це той, на кого вказує шлюб» (Д. 2.4.5).

Узаконення (legitimatio) — зміна особистого статусу за загаль­ним правилом, внаслідок якого дитина, що народилася в конку­бінаті, визнавалася батьком. Іншими словами, це встановлення батьківської влади над власними дітьми, народженими поза шлю­бом, але лише в конкубінаті. На інших позашлюбних дітей узаконення не поширювалося. Воно могло мати місце лише за згодою са­мої дитини.

Узаконення виникло як результат популяційної політики хрис­тиянських імператорів і здійснювалося в різних формах: шляхом вступу батька й матері в законний шлюб або шляхом запису бать­ком сина до списку декуріонів, чи видання дочки за декуріона, до­давши при цьому 25 югерів землі. Юстиніан встановив ще одну форму усиновлення — через видання спеціального імператорсько­го указу.

Усиновлення. Батьківська влада над дітьми могла бути вста­новлена шляхом усиновлення, яке здійснювалося у двох формах: a) adrogatio, якщо усиновлюваний був особою свого права; б) adoptio, якщо він був особою чужого права.

Усиновлення особи свого права — це прийняття повнолітньої особи свого права з усією його сім'єю і майном до сім'ї усиновите­ля. У стародавньому праві даний вид усиновлення потребував попе­реднього схвалення колегії понтифіків і здійснювався на куріатних коміціях під їх керівництвом. Особа, яка усиновлювалася, повинна була висловити свою згоду на це. За такою формою уси­новлюваний ставав особою чужого права, тобто відбувалася зміна правового статусу для усиновлюваного, адже він раніше був осо­бою свого права. Усиновлення здійснювалося на користь нового домовладики— до нього переходили всі права усиновлюваного, але без боргів. Проте кредитори усиновлюваного були захищені фік­цією, що такого не відбувалося.

Зазначена форма усиновлення мала на меті також збереження знатних патриціанських родів і сімей та культів їх предків.

За часів імперії зазначена форма повинна була забезпечити усиновлюваному допомогу і право спадкування. Згодом усиновлювалися не тільки жінки, а й останні мали право це робити. В період існування ранньої республіки дана форма усиновлення спростилася.

Крім наведеної форми усиновлення, з часів Законів XII таблиць існувала ще одна, яка застосовувалася для прийняття в сім'ю уси­новителя осіб чужого права. Відповідно до Законів XII таблиць заз­начена форма здійснювалася через складну юридичну операцію. Батько сина тричі продавав його в рабство (для дочок достатньо однієї манципації). Набувач, який повинен був бути не обов'язково усиновителем, після першої і другої манципації (продажу в формі манципації) відпускав його на волю, внаслідок чого син кожного разу повертався під владу свого батька. А вже після третьої ман­ципації усиновитель брав його під свою владу. В усиновлюваного відбувається зміна правового статусу — сімейного. Юстиніан до­пустив прирівнювання всіх прав народженого в законному шлюбі для усиновлюваного, але за умови, що усиновителем виступає ви­східний родич останнього. Якщо ж усиновителем була інша особа, то усиновлюваний залишався в сім'ї свого рідного батька, але одержував підставу для спадкування в сім'ї усиновителя. В часи імперії усиновлення, як виняток, дозволялося і для жінок, які так чи інакше втратили своїх дітей.

Узаконення і усиновлення дітей прирівнювалося до правового статусу дітей, народжених в законному шлюбі, тобто вони пов­ністю уподібнювалися повнорідним дітям: одержували правовий статус й ім'я свого узаконителя чи усиновителя, право взаємного спадкування, поділяли його соціальне і громадянське становище На них, безперечно, поширювалася батьківська влада, і вони ста­вали підвладними.

Припинення названої влади могло настати в разі: а) смерті бать­ка або дітей; б) звільнення з-під влади. Фактично батьківська влада була довічною, навіть в розвиненому римському праві.

Досягнення сином повноліття, створення власного дому, сім'ї та господарства не припиняли такої влади і не послабляли її. Лише досягнення повноліття і високого громадянського становища (поса­ди консула, префекта, магістра) звільняло від батьківської влади, що, як право одностороннє, могло бути і припинене в однобічному порядку — волею батька. Останній своїм волевиявленням міг звільнити сина з-під своєї влади, що дістало назву еманципацїі. Її форми були різноманітні. Внаслідок еманципації син ставав осо­бою свого права, набував повну правоздатність і господарську са­мостійність, хоча й втрачав спадкові права у своїй колишній сім'ї. Останнє обмеження незабаром відпало. І все ж повністю влада ба­тька не припинялась і після еманципації. Він зберігав за собою право користування половиною майна сина.

Зміст батьківської влади. Зазначена влада була безмежною. Діти, народжені в законному шлюбі, усиновлені, дружина, що перейшла під владу чоловіка, та інші вільні члени сім'ї знаходили­ся під владою їх домовладики (patria potestas).

Насамперед йому належало право життя і смерті дітей, причому останнє зберігалося весь класичний період. Дане право нібито мало виховну мету, але не тільки. Намір вбити підвладного міг бути зупи­нений публічною владою за умови, якщо домовладика його застосу­вав з перевищенням своєї влади. Римські юристи передають легенду, що колись божественний Адріан покарав римського громадянина, який під час полювання вбив свого сина за те, що той спокусив мачуху. Адріан вислав вбивцю на острів, оскільки батько вбив сина швид­ше як коханець, а не за правом домовладики, бо батьківська влада має полягати в благочесті, а не в жорстокості (Д. 48.9.5).

Проте поступово це право обмежується. Покарання домовладикою підвладного смертю повинно відповідати провині останньо­го. Свавільне вбивство домочадця стало каратися смертю вбивці. З 395 р. така влада обмежується лише виховними заходами, засто­сування ж жорстоких заборонено.

Батьківська влада поширювалася лише на дітей, визнаних бать­ком (коли батько піднімав дитину із землі), і тільки після цього вона ставала членом родини. Якщо ж з тих чи інших причин батько не піднімав новонародженого із землі (наприклад, байстрюк), таку ди­тину викидали. Це робилося під контролем сусідів і родичів.

Домовладика мав право передавати своїх підвладних третім особам з певною метою, наприклад, для відпрацювання боргу або в найм як робочу силу.

Батько мав право продати в рабство, застосувати будь-які пока­рання. Проте з часом безмежне свавілля поступово обмежується. Вже в давні часи моральні (але не правові) норми забороняють ви­кидати новонароджених. Законна заборона була введена лише в період існування імперії (Д. 3.16.9). Продаж в рабство обмежується трьома разами. За часів імперії батько обмежується в праві на життя дітей: синовбивство прирівнювалось до звичайного вбивст­ва і тягло кримінальну відповідальність. Встановлюється контроль над дисциплінарною владою батька.

У майнових відносинах батька і дітей також безрозподільно во­лодарював батько. Єдиним і неподільним власником сімейного майна був домовладика. Майно, набуте дітьми, автоматично става­ло власністю батька. При цьому майнова залежність дітей не по­слаблювалась з їхнім віком. Діти були особами чужого права, не могли від свого імені здійснювати цивільно-правові угоди, бути власниками майна і в цьому наближалися до становища рабів. Для ведення господарства вони наділялись певним майном батька — пекулієм. У зв'язку з господарською діяльністю пекулія дітям до­водилось здійснювати будь-які приватно-правові правочини. Про­те все одержане за ними переходило у власність батька. Однак правочини, вчинені підвладним, домовладику не зобов'язували, отже, за такими зобов'язаннями він відповідальності не ніс.

Вчинені підвладними делікти були підставою цивільної відпо­відальності їх домовладик, а не самих підвладних. Розвиток цивільного обороту зумовив обмеження влади чоло­віка над дружиною і надання їй більшої майнової самостійності. Ці ж фактори спричинили розширення визнання юридичних наслід­ків із правочинів, що вчинялися рабами. Правовий статус підвлад­них поки що залишався незмінним, що не відповідало інтересам цивільного обороту та й самих підвладних. Починається процес поступового розширення право- і дієздатності підвладних дітей. Вони почали одержувати статус особи свого права зі всіма наслід­ками, що з цього випливали: не тільки набували, а й відповідали за своїми правочинами.

Майно, яке виділялося підвладному сину для ведення свого гос­подарства, все ж визнавалося майном домовладики. Це був той самий пекулій, що виділявся рабам. Проте почали виникати си­туації, коли майно, набуте певним чином підвладним сином, ви­знавалося його власністю і автоматично уже не переходило у вла­сність домовладики. Ще наприкінці періоду республіки необхід­ність створення постійного професійного війська зумовила потребу визнати власністю воїна майно, набуте ним на війні. Домовладика права на нього вже не мав. Підвладний син-воїн став повноправ­ним власником всього майна, яке він набував у зв'язку з військо­вою службою. Останній мав право ним володіти, користуватися і розпоряджатися на свій розсуд, в тому числі і заповідати його. Проте якщо син помирав без заповіту, то майно переходило до ба­тька і при цьому без обов'язків сина.

У період імперії її територія зросла, що, в свою чергу, потребу­вало зміцнення державного апарату та заохочення чиновників до сумлінної служби. Тому правила, встановлені щодо майна, здобу­того у зв'язку з військовою службою, поширювалися і на майно, набуте на цивільній службі: на державних, придворних та церков­них посадах.

Згодом виникла ще одна група майна, яку також стали визнава­ти власністю підвладних дітей. Йдеться про спадщину, котру діти одержали від родичів по материнській лінії, в тому числі і від ма­тері після її смерті. Зазначений процес істотно обмежував майнову владу батька над дітьми, проте не усував її повністю. На деяке майно, набуте підвладними дітьми, домовладика зберігав право власності або право довічного користування. І все ж майнова самостійність та­ких дітей поступово ставала загальновизнаною.

Послаблення і диференціація влади домовладики (батька) — результат зміни виробничих відносин, розпаду патріархальної сім'ї, індивідуалізації приватної власності, розвитку торгівлі і ре­месел. Ці фактори зумовили необхідність певної майнової незалеж­ності дорослих членів сім'ї.