Відносини між матір'ю і дітьми.

Правові відносини між ма­тір'ю та її дітьми також існували (хоча мати ніякої влади над дітьми не мала) і повністю залежали від форми шлюбу. При шлюбі з чоловічою владою мати поділяла стан своїх дітей, знаходилася (як і її діти) під владою чоловіка чи його домо-владики. Нарівні з дітьми вона спадкувала після смерті чо­ловіка, діти — після смерті матері. Як агнати дорослі сини здійснювали опіку над матір'ю після смерті чоловіка.

В ранньореспубліканський період при шлюбі без чолові­чої влади мати з дітьми практично не була пов'язана. Вона залишалась агнаткою своїх кровних родичів — батьків, братів, сестер і не була з точки зору права членом сім'ї чоловіка.

Звідси і різні правила спадкування — дружина не мала пра­ва бути спадкоємицею після смерті чоловіка й своїх дітей, як і вони після неї.

Утвердження кровної сім'ї чіткіше визначає права матері. Згодом вона отримує право на спільне проживання зі свої­ми неповнолітніми дітьми внаслідок розлучення з їх бать­ком, на аліменти на дітей. Дітям заборонялося закладати до матері позови, що ганьблять її, притягати до суду без дозво­лу магістрату. Розширюється взаємне спадкування дітей і матері.

 

 

Речове право

Речове та зобов’язальне право

Поняття речового і зобов'язального права

Поняття і види речей

Найуживаніші поняття і вислови з правових питань

actio in rem — речовий позов

actio in personam — особистий позов

res mancipi — манципні речі, тобто такі, які вимагають спеці­ального обряду при передачі права власності на них

res пес mancipi — неманципні речі

mancipatio — обряд (ритуал), який виконувався при пере­дачу права власності на особливо цінні речі (земля, раби, робочий скот)

res corporales — тілесні речі

res incorporates — безтілесні речі

quo tangere potest — які можна відчути дотиком

quo tangere non potest — які дотиком відчути не можна

res mobiles — рухомі речі

res пес mobiles — нерухомі речі (нерухомості)

Superficies solo cedit — зроблене над поверхністю слідує за поверхністю

res in commercio — речі, що знаходяться в торговому обо­роті

res extra commercium — речі, вилучені з торгового обороту

genus — рід, родові речі, які визначаються числом, вагою або мірою

species — індивідуально визначена річ

genus non perit — родова річ не гине

dominus sentit periculum — ризик випадкової загибелі (речі) несе власник

res quae usu consumuntur — речі, які можна споживати

res quae usu non consumuntur — речі, які не споживаються

fructus — користь, плоди, фрукти, молоко, приплід тощо

fructus naturales — природні плоди

fructus civiles — цивільні плоди (доход, прибуток, проценти)

familia — домашнє господарство, сукупність сімейного майна

possessio — володіння

detentio — тримання

corpus possessions — фактичне обладання річчю

animus possessionis — намір вважати дану річ своєю

precarium — безплатне і тимчасове користування чужим майном (річчю)

sequester — довірена особа, якій передається опірна річ на збереження

Nemo sibi causam possessionis mutari potest — ніхто не може сам змінити собі підставу володіння

Nemo ad alterum plus juris transferre potest quam ipse habet — ніхто не може передати іншому більше прав, ніж сам має

possessorium — захист фактичного володіння, за яким не допускається посилання на право

petitorium — цивільний спір, за яким необхідно доводити право

Interdictum retinendae possessionis — інтердикти для утри­мання наявного володіння

Interdictum recuperandae possessionis — інтердикти для по­вернення насильно втраченого володіння

Interdictum uti possidetis — інтердикти для захисту володін­ня нерухомими речами

Interdictum possessorium — забезпечує покупцеві встанов­лення володіння речами, купленими з публічних торгів

Interdictum utrubi — інтердикти для захисту володіння ру­хомим майном

Interdictum unde vi — інтердикт надавався володільцю, на­сильно позбавленому володіння

Interdictum de precario — інтердикт надавався власнику проти прекариста

«Rei» appellatione et causa et jura continentur — назвою «речі» охоплювались юридичні відносини і право

Vim vi repellere licet — насильство дозволяється відбивати силою

Res perit domino — річ гине (на збиток) своєму власнику

Nihil commune habet proprietas cum possessione — немає нічого спільного між власністю і володінням

Possessio appellata est, ut et Labeo ait, a sedibus quasi positio quia naturaliter tenetur ab eo qui ei insistit — (поняття) володі­ння походить, як вчить Лабеон, від «седес» — сидіння (по­сідання), будучи ніби володінням, оскільки воно утримуєть­ся тим, хто на ній (землі) сидить

Melior est causa possidentis — становище володільця краще

Interdictum quod vi aut clam — інтердикт про поновлення в попередній стан або про відшкодування збитків проти того, хто допустив силу проти володільця або захопив володіння таємно

Словник маловідомих термінів та визначень

Сервітут - обумовлене правом право па чужі речі (докладно буде йти мова в модулі «права на чужі речі»).

Віндикація - витребування, вимога повернути щось.

Манципація - давньоримська формально обумов­лена форма відчуження речей.

Латифундії - великі землеволодіння.

Поняття речового і зобов'язального права

Римські юристи не розрізняли речових і зобов'язальних прав, а лише захист прав засобами речових позовів — actiones in rem і особистих позовів — actiones in personam. Якщо спір виникав з приводу права на річ, то для його захисту застосовувався речовий позов, якщо ж приводом для спору були правові чи фактичні дії іншої особи — особистий позов. Наявність того чи іншого права виводили з наявності позову. Якщо претор, вивчивши обставини, доходив висновку, що правові відносини підлягають захисту, він надавав відповідний позов (речовий або особистий), а якщо не да­вав, значить, не було і відповідного права. Позов стає основою, а право ніби тільки наслідком.

Значно пізніше, коли позов був поставлений на відповідне місце, його надання почали виводити з наявності права. Спочатку з'ясо­вували, чи є право, а потім вже надавали позов. Таким чином, з відповідних позовів (речових і зобов'язальних) почали розрізняти права речові й особисті. Якщо об'єктом права були речі, то це — -речове право, якщо ж дії, які мали правове значення, то такі права почали називати особистими. Отже, приватне право своїми об'єк­тами визнавало речі або дії, хоча класифікація майнових прав на речові та зобов'язальні була зроблена не римськими юристами. Таке розмежування зроблене пізніше вченими на основі матеріа­лів римських юристів, які звернули увагу на відмінність майнових прав: у одному випадку потреба в якій-небудь речі задовольня­лась шляхом її набуття (при цьому встановлювався один обсяг прав), в другому — через надання речі в тимчасове користування з умовою повернення володільцю (виникають другі права з іншим обсягом прав). Ці два неоднакові способи задоволення потреби в речі чи дії породжують абсолютно різні правові відносини: а) речо­ві; б) зобов'язальні. Так система майнових прав поділена на дві ве­ликі групи — речові права і зобов'язальні права.

 

Види речових прав

1. Володіння (законне; незаконне (добросовісне і недобросовісне), похідне (володіння заставодержця, секвестрація, прекарій).

2. Право власності (квіритське, перегринів, преторське, провінційне).

3. Право на чужі речі (сервітути, емфітевзис, суперфіцій, застава).

 

Поверхова відмінність наведених двох правових інститутів при­ватного права полягає в об'єкті прав: об'єкт права речі — речове право; об'єкт права дії — зобов'язальне. Проте зовнішнього розріз­нення інколи буває мало для встановлення характеру правових від­носин, наприклад, якщо виник спір з приводу передачі будинку продавцем покупцю. Після укладення договору купівлі-продажу продавець відмовився передати будинок покупцеві. Недосвідченому юристу буває важко визначити, про яке право відбувається спір — речове чи зобов'язальне, хоча встановлення характеру права має важливе значення для визначення способу захисту. В наведеному прикладі покупець ще не став власником придбаного будинку і то­му речового права в нього ще не виникло. Йдеться про виконання договору, тобто про право вимоги, про зобов'язальне право.

Для ґрунтовнішого осмислення характеру речово-правових і зо­бов'язально-правових відносин необхідно проаналізувати відмін­ності між цими двома інститутами:

1. Основна відмінність — в об'єкті права. Об'єкт речового права — завжди річ, зобов'язального права — дії, право вимоги здійснювати певні дії. До речових римське приватне право відносило такі інсти­тути: володіння, право власності, сервітути, інші права на чужі речі (емфітевзис, суперфіцій, заставне право). Зобов'язальні права ви­никають з договорів та інших правомірних і неправомірних дій. Це великий розділ приватного права, що об'єднує договірне, деліктне право та інші зобов'язання, які виникають із позадоговірних право­мірних дій.

Варто ще раз наголосити, що дії стають об'єктом права лише за умови, якщо вони породжують певні правові наслідки, тобто ма­ють правове значення. Хлопець, що вперше поцілував дівчину, здійснив певну дію, яка для нього стала значною, чи не найбіль­шим щастям у житті. Проте ця важлива подія для молодят ніякого правового наслідку не породжує, правового значення не має і тому об'єктом права не стає.

Дії як об'єкти права часто пов'язані саме з речами. В таких ви­падках зміст дій визначається речами, наприклад, передача речей у власність іншій особі, надання їх в тимчасове користування, пе­редача на збереження тощо. Тому можна сказати, що речові пра­ва — це статистика, яка відображає усталеність, стабільність, не­порушність речових прав. Але речі можуть бути в русі, тобто в обороті, який в праві так і називається цивільний оборот. Правове регулювання названого руху здійснюється зобов'язальним пра­вом, яке відображає динаміку речей.

Проте не всі дії пов'язані з рухом речей. Є дії як об'єкти права, що жодним чином не пов'язані з речами, наприклад, надання пев­них послуг. Дії по їх наданню не завершуються створенням будь-якого матеріального об'єкта, наприклад, послуги няні, сторожа то­що. Але є дії, результатом яких є саме створення певних речей. Останні прийнято називати роботами.

Дії можна поділяти на правомірні і неправомірні. Ті, які вчиня­ються відповідно до закону, називають правомірними; які пору­шують чинний закон — неправомірними.

Характерною особливістю дій є те, що вони за загальним прави-» лом мають конкретну спрямованість на певний результат і одно­часно щодо конкретних осіб. Отже, автором тієї чи іншої дії зав­жди є конкретна особа (особи), і дія в більшості випадків також спрямована на конкретну особу чи осіб.

2. Речові права відрізняються абсолютним характером, зобо­в'язальні — відносним. Звідси випливає, що захист речових прав є абсолютним, а зобов'язальних — відносним. Ця відмінність зумов­лена характером правових відносин. Володілець речових прав у процесі їхнього здійснення вступає у правові відносини з усіма, хто його оточує. З одного боку — суб'єкт речового права, з іншо­го — абсолютно всі, хто його оточує. Суть цих правовідносин поля­гає в тому, що суб'єкт даного права має певні правомочності на річ, а всі, хто його оточує, зобов'язані поважати його права, дотриму­ватися їх і не порушувати. Порушником речового права може вия­витися кожен з числа оточуючих, навіть, якщо він цього не бажав і не знав. Отже, відповідачем за речовим позовом може стати ко­жен, навіть той, хто особисто не порушував названих прав їх но­сія. Наприклад, власник певної речі в процесі здійснення своїх правомочностей вступає у правові відносини з усіма, з ким він сти­кається. Якщо ж він втратить володіння річчю, то при цьому не втрачає свого речового права на неї, а річ може виявитися в неза­конному володінні будь-якої особи. Нею може бути і особа, яка, на­буваючи річ, не знала, що вона чужа. Ставши володільцем чужої речі, її набувач речового права на неї не набуває і тому буде відпо­відачем за закладеним до нього позовом.

Зобов'язально-правові відносини мають відносний характер, оскільки виникають щодо конкретно визначених осіб, наприклад, продавець — покупець. Порушником їх може бути одна з цих двох осіб і ніхто третій. Отже, відповідач за особистим позовом завжди відомий, чого не можна сказати про речовий позов, відповідача за яким не можна назвати навіть приблизно.

3. Переважна більшість речових прав жодними строками не обмежена. Володіння, право власності, земельні сервітути, емфітевзис і суперфіцій набуваються назавжди. І тільки особисті серві­тути обмежені часом життя їх суб'єкта (довічні). За договором по­зики предмет переходить у власність до позичальника на обумов­лений строк.

Всі зобов'язально-правові відносини — тимчасові, розраховані на певний строк. Права, що виникають з цих відносин, припиня­ються разом з припиненням зобов'язань. Наприклад, із закінчен­ням строку за договором найму речей остання повертається наймодавцю, і право користування нею наймачем припиняється.

4. Речові і зобов'язальні права розрізняються за змістом і за об­сягом. Зміст речових прав встановлюється законом, а зобов'язаль­них, як правило, зумовлюється договором. Речові права за своїм обсягом ширші, ніж зобов'язальні (наприклад, права власника і права наймача речі).

Суб'єкт речового права має можливість безпосереднього впливу на річ щодо здійснення своїх правомочностей (наприклад, власник сам володіє, користується і розпоряджається своєю річчю). Най­мач речі сам безпосередньо ці правомочності здійснювати не може. Користування і володіння річчю він вчинює від імені власника, а не від свого. Правомочності розпорядження наймач взагалі не має. При цьому зазначені правомочності можуть бути істотно обмежені (наприклад, наймачу надано право користування не в повному об­сязі, а тільки у певній частині).

5. Суб'єкт речового права пов'язаний з річчю ніби невидимою ниткою — куди б річ не пішла від її володільця, він має право ви­магати її повернення від будь-кого, хто її незаконно утримує. Рим­ське приватне право знало так звану необмежену віндикацію, за якою власник міг витребувати свою річ від кожного, у кого вона знаходилась. Наприклад, власник передав свою річ в тимчасове користування сусідові, а той продав її третій особі. Власник має право витребувати річ у третьої особи, навіть, якщо вона не знала, що річ чужа. Заставодавець продав предмет застави третій особі, заставодержець має право витребувати річ для звернення на неї стягнення.

Зобов'язальні права так не пов'язані зі своїм суб'єктом.

 

 

Поняття і види речей

Римські юристи не розробили визначення поняття речі. Вони ши­роко користувалися цією категорією, ретельно регламентували пра­вовий статус речей, їх види, проте поняття не залишили. Проблема речей займала одне з центральних місць і в самому приватному пра­ві, і в присвяченій цій проблемі давньоримській юриспруденції.

Багата казуїстика римських юристів з приводу речей дає мож­ливість сформулювати загальну уяву про них, з якої римляни фак­тично виходили.

Річ — певна частина природи, що є якоюсь цінністю для її во­лодільця. Дана частина може бути ізольована від решти природи (наприклад, тварина, раб, будинок), а може бути і невіддільна від неї (наприклад, земля, вода, ліс). Не має значення й те, чи жива ця природа чи нежива (наприклад, тварина і будинок). З точки зору римського приватного права, речами визнавалось все, що оточувало людину, могло бути об'єктом речового права і містило в собі пев­ну вартість. Проте названі ознаки не обов'язкові для визнання того чи іншого об'єкта річчю. Так, розвинене приватне право знало так звані безтілесні речі, тобто ті, які не мали матеріального субстра­ту. Речами визнавалося як те, що створене самою природою, так і те, яке створене людською працею. Але поняття товару і речі за правовим змістом не збігаються. Товаром може бути об'єкт, який на момент продажу ще не існував (наприклад, майбутній врожай, річ, яка буде ще зроблена), а річчю визнається тільки те, що вже є, наявне в даний момент.

Оточуючий нас матеріальний світ складається з певних речей, їх різноманітність настільки велика, що встановити які-небудь критерії для розмежування останніх просто неможливо, а часто і недоцільно. З приватноправової точки зору, речі поділяються на ряд певних груп. Такий поділ зумовив їх різний правовий режим, що має важливе значення. Деякі види речей залишилися суто римськими, інші групи надовго пережили римське право (рис. 1).

Гай у своїх інституціях головним визнав поділ речей на речі бо­жественного права і речі людського права (1.2.2). До перших він відносить речі, присвячені божеству, і речі, які мають священне значення (Гай, 2.3), тобто це речі сакральні і речі релігійні. До них належали храми, вівтарі, статуї, культові та інші предмети, при­свячені божествам. До речей божественного права Гай відносив та­кож міські стіни і ворота. Їх правовий режим визначався публічни­ми рішеннями.

Релігійними речами могли стати речі з волі окремих фізичних осіб. Той же Гай їх так визначає: «Релігійною ми робимо річ з на­шої власної волі, ховаючи померлого в місці, яке належить нам, якщо таке поховання покійного залежить від нас». Але місце похо­вання може стати релігійним лише за однієї умови — земля, на якій розташовано поховання, є об'єктом права власності особи, кот­ра його здійснила.

Правовий режим речей божественного права визначається сак­ральним правом. Вони вилучені з цивільного обороту, тобто такі речі не належать нікому.

Речі, які належать до речей людського права, поділяються на публічні та приватні.

Публічними визнаються ті, які належать римському народу. Вони також поділяються на кілька груп:

а) речі, котрі знаходяться в громадському користуванні (публічні), якими користувалися члени суспільства як громадяни — ріки, порти, театри, стадіони тощо;

б) речі, що служать спеціальним призначенням держави і вилучені з безпосереднього користування громадян — скарбниця, військове спорядження і т. ін.;

в) речі, які були об'єктом комерційної діяльнос­ті держави (але не громадян) — земельний публічний фонд.

Види речей

Рухомі і нерухомі

Споживчі і неспоживчі