Поняття і зміст права власності

Обсяг і межі права приватної власності римляни визначали шляхом зазначення правомочностей власника. Сукупність остан­ніх становила зміст названого права. Римський власник мав такі правомочності: право володіння (jus possidendi); право користу­вання (jus utendi); право розпорядження (jus abutendi); право одержувати прибутки (jus fruendi); право захисту (jus vindicandi). Проте з часом, помітивши, що деякі правомочності певною мірою повторюють одна одну, римляни їх звужують. В результаті відпа­ла така правомочність як право захисту (jus vindicandi), оскільки будь-яке право підлягає захисту і виділяти спеціально правомоч­ність захисту для права власності недоцільно; право користування (jus utendi) охопило право одержання прибутків від речі (jus fruendi). Залишилося лише три правомочності — право володіння (jus possidendi), право користування (jus utendi) і право розпоря­дження (jus abutendi), що поєднували будь-які можливі форми і способи впливу власника на річ і в той же час відмежовували по­сягання інших осіб на неї ж. Тому право власності називають ще найбільш повним правом за обсягом, оскільки всі інші права на річ йому в цьому поступаються.

Право, володіння (jus possidendi) — правомочність полягає в то­му, що власник має право фактично володіти своєю річчю. Як йшлося раніше, це означає, що вона повинна знаходитися в госпо­дарстві власника, займати там становище, яке відповідає її госпо­дарському призначенню. Фактичне володіння річчю — реальна можливість здійснення безпосереднього володарювання над нею. Проте наведену правомочність власник може здійснювати не тіль­ки одноособово, а й передавати право володіння іншим особам (на­приклад, за договором), зберігаючи при цьому право власності на річ.

У такому разі фактичні володільці здійснювали володіння не від себе, а від імені власника, що передав їм річ на підставі договору. Так, власник передає свою річ у володіння заставодержцю, прекаристу або секвестрарію. Проте не будь-який договір про передачу речі в тимчасове користування іншій особі переносить на неї воло­діння. Більшість договорів передбачають передачу власником ли­ше фактичного володіння річчю, тобто держання, але не володін­ня. Так, за договором найму власник передає наймачу річ тільки в держання, але не володіння. Наймач фактично володів річчю, але в нього немає володільницької волі, тобто він не може вважати її своєю, отже, не може користуватися засобами посесорного захис­ту — інтердиктами. І, взагалі, наймач може захищатися від пося­гань третіх осіб на річ, передану йому в найм, тільки засобами вла­сника. Сам наймач таких засобів не мав, що ставило його в ще більшому залежність від наймодавця.

Право користування (jus utendi) — місткіша порівняно з правом володіння правомочність власника. Вона полягає у тому, що влас­ник має право вилучати з речі її корисні властивості, одержувати доходи і прирощення від неї. Користування річчю може здійснюва­тися в різноманітних (що не суперечать чинному законодавству) формах і різними способами: передачі в найм, оренду, шляхом спо­живання (наприклад, продукти харчування, сировина, будматеріа­ли тощо). Корисні властивості можна вилучати з речі шляхом її но­сіння як прикраси, одягу, проживання в житлі, одержання припло­ду тварин, птиці, врожаю землі, садів та інших форм прирощення. Іншими словами, вилучення названих властивостей речі може на­бувати різноманітних форм, способів, методів, видів тощо: Проте в римському праві все ж є деякі загальні правила користування річ­чю: а) не можна заподіювати шкоду чи незручності іншим особам; б) користуватися річчю всупереч закону. Так, обсяг користування, що здійснюється відповідно до закону, практично не обмежений, крім випадків, коли це випливає з нього самого, договору або інших прав третіх осіб. Користування може бути обмежене в інтересах сусіда або іншої особи, яка має на це право.

Право користування річчю — найважливіша правомочність власника. В ній закладена можливість задовольняти його особисті, побутові, господарські та інші потреби. З цією метою потрібна річ і

 

ПРАВОМОЧНОСТІ ВЛАСНИКА

Право володіння Право користування Право одержувати прибутки Право розпоря­дження Право захисту

(Пізніше ці правомочності відпали)

 

Рис. Зміст права власності

набувається. Власника цікавить не стільки річ сама по собі, воло­діння нею, скільки реалізація зазначеної правомочності.

У Римі право власності найбільш повно проявлялось саме в пра­вомочності користування. Власник міг вчиняти зі своєю річчю все, що прямо не заборонено законом. Право користування він також міг переуступити іншим особам, зберігаючи за собою право влас­ності. Так, власник міг передати свою річ за договором позики в тимчасове і безоплатне користування іншій особі. В такому разі він позбавлявся права користуватися своєю річчю, не одержуючи на­томість нічого. Позичальник здійснював користування річчю не від свого, а від імені власника. За договором найму (також форма ко­ристування, але видозмінена) право користування переходило до наймача за певну винагороду.

Право розпорядження (jus abutendi) — полягало у тому, що власник міг визначити правову долю речі, тобто відчужувати усіма дозволеними способами, заповідати, встановлювати сервіту­ти на користь інших осіб тощо. Володільці земельних наділів три­валий час не мали даної правомочності і одержали її тільки за за­коном Спурія Торія в III ст. до н. е., відповідно до якого наділи ста­ли об'єктами недоторканної приватної власності, а їх володільці — приватними власниками. Повна свобода власності на землю озна­чала не тільки можливість безперешкодно і необмежено володіти нею, а й змогу відчужувати її. Поки земля була власністю роду, такої можливості не існувало.

Вирішувати правову долю речі — значить визначати її право­вий статус, змінювати його на свій розсуд тощо, тобто змінювати або припиняти відносини власності. Змінити можна, наприклад, встановленням сервітуту на користь іншої особи, а припинити —одним із способів припинення права власності (фізичним знищен­ням речі, вилученням з цивільного обороту, відчуженням). Розум­не фізичне знищення речі може мати місце в тих випадках, коли з однієї речі виробляють іншу, тобто при специфікації. При цьому дійсно змінюється правовий статус речі — право власності на нову встановлюється відповідно до спеціальних правил. За іншими формами фізичного знищення речі право власності на неї припи­няється. Вилучення речі з цивільного обороту також призводить до припинення права приватної власності на неї. Нарешті, відчу­ження може бути здійснене шляхом продажу, міни, дарування, передачі в позику, переходу права власності за спадкуванням то­що. В усіх цих випадках зміна статусу здійснюється за волевияв­ленням власника, тобто за його розпорядженням.

Право розпоряджатися річчю може здійснюватися в різних правових формах за однієї неодмінної умови — воно не повинно суперечити закону. Цю правомочність власник також може пере­давати іншим особам. Наприклад, позбавлений можливості самому здійснити дану правомочність (хвороба, похилий вік тощо), він мо­же доручити іншій особі продати річ тощо.

У сукупності всі три правомочності (відома тріада) становлять зміст права власності, йото сутність, хоча і не вичерпують всієї різноманітності прояву володіння власника над річчю, його право­вого впливу на відносини власності. Право приватної власності є jus utendi et abutendi, право довільного ставлення до речі. Голов­ний інтерес римлян спрямований на розвиток і визначення тих відносин, які є абстрактними відносинами приватної власності.

Таким чином, право приватної власності — це виключне право особи володіти, користуватися і розпоряджатися річчю у своєму інтересі. Виключне тому, що воно неподільне, тобто належить тільки власнику, який ні з ким його не поділяє. Римляни називали право власності ще і необмеженим, підкреслюючи цим повноту во­лодіння власника над річчю, ніби ніким не обмеженого. Насправді право власності у Римі в усі часи піддавалося певним обмеженням. Як один з проявів пануючого стану воно могло обмежуватися в ін­тересах держави, суспільства, на користь сервітутів, заставодерж-ця та інших прав на чужі речі, на користь сусідів.

Отже, приватне право знало чимало обмежень правомочностей власника, але при цьому римські юристи (і деякі сучасні дослідники) трактували (трактують) право названої власності як виключне і неподільне. Головним в їхньому розумінні приватного права було здійснення власником необмеженого володіння над річчю. Інколи уточнюють, що це правове володіння. Виходячи з наведеного, пра­во власності трактується як володарювання особи над річчю, як відносини, що виникають між власником і річчю. Звідси його непо­хитність: змінити своє ставлення до речі людина може тільки сама і ніхто інший, тобто відносини власності мають усталений, непохи­тний характер, змінити який ніхто не може.

Насправді ж право власності, як і будь-яке, — лише веління па­нуючого класу, і інструмент, через який регулюються відносини між людьми, і передусім, між станами. Відносини власності є сус­пільними і регулюються правом, внаслідок чого стають правовими. Власник у процесі здійснення свого права вступає зі всіма особами, що його оточують, у певні правові відносини. їхній зміст полягає у тому, що власник як суб'єкт права наділений певними правами (во­лодіти, користуватися і розпоряджатися), як і всі, хто його оточує, зобов'язані не порушувати, дотримуватися, поважати тощо, тобто правам власника кореспондують обов'язки оточуючих осіб. Таким чином, порушником права власності може бути будь-яка особа з числа тих, хто оточує власника. Тому захист права власності засо­бами речових позовів, а також саме право називають абсолютним. Отже, право власності — не володіння людини над річчю, не відно­сини між людиною і річчю. Відносини власності — це відносини сус­пільні, відносини між людьми. Саме суспільство через засоби права встановлює правове володіння власника над річчю. Отже, воля сус­пільства первісна, а володарювання похідне. Суспільство в особі держави завжди може змінити межі цієї влади.

Обмеження права власності. Незважаючи на високу оцінку римського приватного права в цілому, воно, як і будь-яке соціаль­не явище, не позбавлене певних прорахунків, недоліків і, зокрема, суперечливих положень. У попередньому параграфі йшлося про визначення права власності як найбільш повної і необмеженої влади особи над річчю, яка належить їй на праві власності. Джере­ла містять немало свідчень, які підтверджують дане положення. Так, римському праву практично невідомий інститут примусової конфіскації власності в публічних інтересах. Не можна було при­мусити власника земельної ділянки продати її в інтересах сус­пільства. Примусовий викуп землі, навіть, з метою передачі її ве­теранам вважався неправовим актом, — писав Цицерон. У 181 р. до н. е. цензори захотіли побудувати акведук на державні кошти. Але будівництво було зірвано лише тому, що один з власників не дозволив вести роботи на його ділянці. В едикті Августа про це бу­дівництво містилося спеціальне застереження про неприпусти­мість прокладення водопроводу через приватні земельні ділянки проти волі їхніх власників. Приватна особа не могла бути приму­шена до виконання публічних акцій проти волі, якщо остання за­чіпала її майнові інтереси. І тільки в післякласичний період було допущено примусову конфіскацію і примусовий викуп майна в сус­пільних інтересах.

З наведеного випливає нібито недоторканність права власнос­ті, його ширина трохи не до безмежності і використання його на свій розсуд. Одночасно римське приватне право знало чимало правових засобів, які тією чи іншою мірою обмежували право власності проти волі власника. Таким чином, поняття власності не сприймало ідею її обмеження. Але останні, про які йтиметься, стосувалися лише окремих правомочностей власника, а не інсти­туту загалом.

Обмеження деяких правомочностей мали місце відповідно до договору або закону.

За змістом будь-які обмеження права власності зводилися до обов'язку власника утриматися від вчинення певних дій — нега­тивні обмеження (in non faciendo) або терпіти певні дії інших осіб. Необхідність обмеження власника вчиняти певні дії може бути зу­мовлена низкою факторів. Незважаючи на нібито безмежну владу власника щодо його власності, інколи останню доводилося обме­жувати в інтересах суспільства чи окремих осіб (наприклад, су­сідів). Даний висновок випливає з такої цитати Дигест: «Аристон відповів на консультацію Церелія Вітала: він не вважає, що можна за правом випускати дим з таверни, яка має сироварню, у лежачі вище будови, хіба що це допускає встановлений сервітут. Він же заявляє: не дозволено випускати з лежачих вище маєтків в лежачі нижче ні воду, ні що-небудь інше, оскільки на своїй ділянці влас­ник управомочений на будь-які дії, але за умови, щоб нічого не проникало в чужий маєток...» (Д. 8.5.8.5-7).

Щодо земельних ділянок обмеження власника здійснювати пев­ні дії могли полягати в тому, що він не повинен був саджати дерева близько до межі сусіда, зводити будівлю, яка могла закрити тому світло.

Поширились обмеження власності, за якими власник зобов'яза­ний був терпіти дії інших осіб. Такою правовою формою обмежен­ня права власності стали сервітути, суб'єкти яких користувалися чужими речами незалежно від волі власника. Такі ж обмеження встановлювалися заставою, що також обмежувала право власника. Подібні обмеження могли встановлюватися й іншими правови­ми актами.

Як вже зазначалося, обмеження могли встановлюватися або за­коном, або волею власника. Законом встановлювалися сервітути та інші права на чужі речі.

Обмеження власності, що встановлювалися законом, відомі ще в епоху Законів XII таблиць. Згодом вони були названі легальними сервітутами. До них належали:

— власник земельної ділянки зобов'язаний допускати на свою ділянку сусіда через день для збирання плодів, які падають з де­рев, що ростуть на його ділянці;

— гілки дерева, що росте на ділянці сусіда, схиляються на су­сідню ділянку, і саме дерево переростає на ділянку сусіда. В тако­му разі останній має право обрізати гілки, що звисають на його ділянку, або зрубати дерево, якщо цього не зробить сусід;

— власник має право не терпіти надбудову сусіда над межею своєї ділянки, а також виступ стіни більше ніж на півфута;

— власник зобов'язаний допускати за певну винагороду прохід через свою ділянку до поховань, які на ній опинилися.

Але, з іншого боку, якщо власник проводить роботи на своїй зе­мельній ділянці, які можуть заподіяти шкоду ділянці сусіда, то останній може вимагати припинення таких робіт. Якщо власник продовжуватиме названі роботи, він повинен видати гарантію, що відшкодує заподіяні збитки.

За волею власника також могли встановлюватися сервітути та інші права на чужі речі, а також й будь-які інші обмеження на ко­ристь третіх осіб.

З наведеного вбачається, що римське право знало різні правові форми обмеження власності. Вони мали юридичну чинність лише за умови, що були правомірними, тобто такими, які спиралися на закон або на волю власника. Неправомірні ж обмеження завжди могли бути оспорені власником і спричиняли відповідальність за цивільним правом.

 

Види права власності

З моменту виникнення Риму його право знало однорідну влас­ність, такою саме вона була при завершенні свого розвитку в Ста­родавньому Римі. Проте між виникненням Риму і його падінням під впливом багатьох факторів — економічних, соціальних, істори­чних та розвитку цивільного обороту тощо — власність трансфор­мувалася в різні види відповідно до історичного часу. Але за своєю сутністю власність Стародавнього Риму була в усі часи його існу­вання однорідною — рабовласницькою.

Розвиток права власності в Римі — тривалий і складний процес. Особливо це проявляється в класичну епоху. Безперечно, зміна економічних відносин зумовлювала й відповідні зміни у формах власності.

Римська імперія існувала майже півтора тисячоліття. Держав­ний устрій, економічні відносини, організація суспільства протя­гом цього часу не залишалися незмінними. Можна без перебіль­шення сказати, що процес трансформації власності і права влас­ності був безперервним, тому ми й називаємо його розвитком. Інакше кажучи, власність як певне юридичне явище перебуває в постійному русі. Не важко помітити, що і в наш час розвиток влас­ності не припиняється. Проте свій розвиток вона у Римі почала з так званої квіритської власності.

Тривалий час римляни знали і визнавали найбільш давній, відо­мий ще Законам XII таблиць, вид права власності — квіритську власність. Межі і зміст його встановлені цивільним правом і свої витоки беруть з глибокої давнини. Квіритами спочатку називали тільки римських громадян, які належали до одноіменного стародав­нього роду, а квіритське право власності встановлювалось на особ­ливо важливі, з точки зору господарювання, речі (рабів, землю, худобу, сервітути) і лише пізніше поширилось на інші. Характерно спочатку його суб'єктами могли бути тільки римські громадяни, а потім й латини, оскільки вони одержали римську правоздатність у сфері майнових відносин jus commercii.

Іншою характерною рисою квіритського права власності були суворо встановлені форми її набуття: манципація і уступка права під час процесу (in jure cessio).

Квіритська власність була суто римською, національною, мала замкнутий характер, кастові риси. Поки існувала Римська держа-ва-місто, вона повністю відповідала його внутрішнім потребам, але з виходом Риму за межі міських стін тут же перетворилася на га­льмо розвитку цивільного обороту.

Преторська або бонітарна власність — (in bonis habere). Кон­сервативний характер права квіритської власності не тільки не сприяв цивільному обороту, а й стримував розвиток права власнос­ті. Об'єкти права квіритської власності могли відчужуватися тіль­ки засобами спеціально встановлених для цього правових форм манципації і уступки права (in jure cessio). Якщо ж річ набувалась без дотримання зазначених вимог, то право власності до набувача не переходило з усіма наслідками, що з цього випливали. Відчу­жувач залишався квіритським власником, а набувач — лише доб­росовісним володільцем без права на річ.

Це вбачається з такого уривку Дигест: «Нам варто зазначити, що в перегринів право власності єдине: і кожний або є власником, або власником не вважається. І римський народ колись користував­ся таким правом: і кожен або був власником за правом квіритів, або не вважався таким. Але згодом право власності поділилося так, що один міг бути власником за правом квіритів, а інший мати річ в майні (in bonis).

Якщо я передам тобі манципну річ без виконання манципації і не цидирую її, а просто передам, то ця річ стане твоєю бонітарною власністю (in bonis), за правом же квіритів залишиться моєю до того часу поки ти, володіючи нею, не набудеш її за давністю: адже раз здійснено захоплення (usucapio), відповідно річ стає твоєю за повним правом, тобто і бонітарною власністю, і за правом квіритів, так ніби вона була манципована або уступлена перед магістратом» (Гай, 2.40—41).

Гай тут наводить приклад відчуження манципної речі шляхом простої традиції (traditio). Проте за квіритським правом для пере­несення права власності на манципну річ вимагається виконання спеціального ритуалу або спеціальної цивільної процедури манци­пації або цесії (mancipatio або in jure cessio). Якщо вони не будуть виконані, а манципна річ буде відчужена через просту традицію, то відчужувач залишається квіритським власником, а набувач стає лише бонітарним. Однак у процесуальному плані відчужувач є слаб­шим порівняно з набувачем, оскільки втратив одну з підстав права і перетворився на чистого власника — в nudum ius Quiritum.

Ще один видатний римський юрист Модестін писав: «Вважається, що річ знаходиться в нашому майні, якщо володіючи ми маємо позо­вне заперечення або, втративши річ, — позов для її поновлення».

Фетишизація правового формалізму в цьому разі грунтовно підривала усталеність цивільного обороту, породжувала невпе­вненість у приватних відносинах. Квіритський власник, який продав свою річ без дотримання формальних вимог манципації (присутність при продажу вагаря з терезами і не менше п'яти — семи свідків), не міг перенести на набувача своє квіритське пра­во власника. По закінченні певного часу відчужувач на підставі права квіритської власності, що формально зберігалось за ним, і за наявності певних умов міг вимагати повернення проданої ре­чі, не зважаючи, що вона фактично передана продавцем покуп­цеві і за неї одержано обумовлену ціну. Внаслідок формалізму римського права ця безпідставна і неправомірна вимога задово­льнялась, що викликало справедливе обурення навіть серед па­нуючого стану.

Виявивши невідповідність цивільної правової норми фактичним відносинам, що складалися, претор вдається до практичних дій для усунення цього протиріччя. В одному з едиктів він оголошує, що далі буде надавати захист покупцеві речі, який її набув без до­тримання встановлених формальностей. Преторське правило як таке, що відповідало інтересам рабовласників, поступово перетво­рюється на правову норму. Власність, яка одержала захист прето­ра, почали називати преторською або бонітарною (від латинсько­го— in bonis habere — мати в своєму добрі), тобто річ, придбана покупцем, стає його майном. Введення названого правила прето­ром призвело до втрати значення поділу речей на манципні і неманципні, оскільки манципацію як спосіб набуття права власності та­кож фактично визнано недоцільною.

Таким чином, усунені формальні обмеження квіритськоі влас­ності. Паралельно виникла преторська власність. Для її захисту встановлено спеціальний публіціанський позов.

Основною причиною виникнення бонітарної (преторської) влас­ності було те, що заформалізовані процедури перенесення права квіритськоі власності від відчужувача до набувача виявилися пев­ним гальмом у розвитку цивільного обороту. Адже не завжди були поруч свідки, вони також не хотіли витрачати час на названу про­цедуру тощо. Крім того, довго набувач, який придбав манципну річ без виконання манципації, фактично залишався без надійного за­хисту. Процесуальні форми захисту такої власності були складні. Зазначені обставини зумовили необхідність пошуку ефективнішо­го засобу захисту бонітарної власності.

Претор Публіцій в середині І ст. до н. е. у едикті проголошує створення преторського петиторного позову Публіція (actio Publi-сіапа). Таким чином, титульний володілець (він же і бонітарний власник) одержав позовний захист. Гай писав: «Цей позов дається тому, хто не встиг набути за давністю річ, передану йому на пра­вомірній підставі, і, втративши володіння нею, витребовує її по су­ду. Оскільки він не може претендувати, що вона належить йому за правом квіритів, то вдається до фікції, що придбав річ давністю, і тоді претендує так, ніби він став уже власником за правом квіри­тів, наприклад, таким чином: «Якби А. Агерій, який купив цю лю­дину, і вона була йому передана, проволодів протягом року цією людиною, про яку йде судовий розгляд, вона повинна була б нале­жати йому за правом квіритів...» (Гай, 4.36).

Зазначений публіціанський позов надавався для захисту будь-якого титульного володільця. Таким чином, римські юристи бонітар-ну власність прирівняли до добросовісного титульного володіння.

Адже бонітарний власник, який придбав манципну річ без манци­пації, ставав саме добросовісним володільцем, оскільки з його боку не було жодних неправомірних дій і він вважав себе власником.

У класичному праві квіритська власність і преторська (чи боніта-рна) існували паралельно. Проте преторська власність розвивалася інтенсивніше, а квіритська через заскорузлість, національну (тобто суто римську міську) обмеженість, занадто заформалізовану, все більше втрачала своє значення. Юстиніан, врешті-решт, усунув відмінність між квіритською і бонітарною власністю. Однак варто підкреслити, що квіритська власність належала тільки римським громадянам, а такими в 212 р. були визнані всі жителі Римської ім­перії. Отже, квіритська власність втратила своє значення значно раніше. Юстиніан лише закріпив її відсутність.

У дослідженнях останніх років з'явилися твердження, що, окрім квіритськоі власності, римське приватне право ніякої іншої не знало. Аргументація наведених міркувань недостатньо переконли­ва, а сама проблема потребує додаткових досліджень.

Власність перегринів. Римляни змушені були вступати в ци­вільно-правові відносини з особами, які населяли територію нав­коло Риму і не мали статусу римського громадянина. Це так звані перегрини, тобто неримські громадяни. їх тривале безправ'я, вре­шті-решт, виявилось невигідним, передусім, самим римлянам і стало причиною надання перегринам певної правоздатності. В ци­вільно-правовій сфері останні підпорядковувались місцевим пра­вовим системам.

На початку періоду республіки римляни змушені були допусти­ти перегринів до римської власності шляхом здійснення правочи-нів, переважно щодо рухомих речей і в інтересах самих римських громадян. Деяким общинам і окремим громадянам-перегринам на­давалося право брати участь у цивільному обороті римлян — jus in commercii.

Внаслідок цього деякі перегрини могли набувати власність у римських громадян і таким чином ставати власниками речей, які раніше могли бути у власності тільки римлян. Але до вільної учас­ті в цивільному обороті перегрини все ж не допускалися. їхня участь обмежувалась окремими правочинами: манципацією і літе­ральними договорами. Набуте таким способом право власності за­хищалося едиктами перегринського претора шляхом «фіктивних позовів», тобто робилося припущення, що перегрин став римським громадянином і тому на нього поширюються правові засоби захис­ту квіритськоі власності. Таким чином, права останніх порівняно з римськими громадянами були менше захищені. У багатьох випадках перегрини з приводу своїх речових прав могли вдаватися до володільницьких інтердиктів, що не завжди забезпечувало надій­ний захист. Джерела не містять інформації про інші правові засо­би захисту прав власності перегринів.

Провінційна власність. З розширенням загарбницьких воєн ви­никає провінційна власність на землю. Земля підкорених Римом народів стає власністю римського народу (ager populi Romani), тобто державною. Одна частина загарбаних земель поповнювала державний фонд і ставала власністю держави, інша — також пе­реходила у власність Римської держави, але залишалась при цьо­му у володінні і користуванні підкореного народу. Рим у будь-який час міг припинити дане володіння і користування, оскільки був власником землі.

Земля ж з державного фонду передавалась у володіння і корис­тування, але тільки римським громадянам. Володільцями великих наділів провінційної землі ставали представники верхівки рабо­власницького стану (оскільки тільки останні мали кошти і засоби для обробітку земель, що знаходились далеко від Риму). Вони одержували величезні прибутки від провінційної власності за ра­хунок нещадної експлуатації рабів і місцевого населення.

УII ст. н. е. за володільцями провінційних земель визнано право, яке позначалось терміном, близьким до володіння, а фактично це було право власності. Вони могли не тільки володіти і користува­тися наділами, а й розпоряджатися ними. Вважають, що захист названих земель засобами володільницьких інтердиктів настав ще раніше, приблизно в І ст. до н. е. Висока родючість провінційних земель, безконтрольна експлуатація рабів та місцевого населення, а в результаті високий прибуток в поєднанні з розвитком обороту залучали найбільш могутні сили римського населення до цих зе­мель, збільшуючи їхні величезні багатства.

Провінційна власність на італійських землях відрізнялась від квіритської головним чином тим, що власники провінційних зе­мель зобов'язані були вносити до казни спеціальні платежі, які не стягувалися з квіритських власників. Крім того, в цивільному обо­роті власники зазначених земель користувалися тільки засобами права народів (ius gentium). Дія норм цивільного права на них не поширювалась, що значною мірою розкріпачувало цивільний обо­рот у провінціях.

Творчий розвиток римського приватного права в класичний пе­ріод, і особливо права приватної власності, призвели до важливих наслідків. Поступове зближення цивільного права і права народів, відмова від манципації, визнання простої традиції при відчуженні земель та іншого майна, а також усунення інших формальностей обороту зумовили розпад дуалізму між квіритською і бонітарною власністю. Відмінності між ними були усунені.

Зростання потреб Римської держави в грошових коштах виклика­ло поширення спеціального податку й на італійські землі. Крім того, була встановлена єдина форма публічної реєстрації правочинів щодо земель на всій території Риму. Все це призвело до усунення право­вих відмінностей між італійськими і провінційними землями.

Таким чином, відмінності у правовому режимі різних видів влас­ності в епоху Юстиніана повністю зникли. Натомість вироблене єдине поняття права приватної власності — dominium ex jure privatо. Характерними ознаками даного права стали належність приватним особам (фізичним і юридичним) і безмежна можливість одержання нетрудових прибутків засобами нестримної експлуата­ції рабів та інших нижчих верств вільного населення.

 

Спільна власність

Виключний характер права власності передбачав, що власни­ком тієї чи іншої речі може бути тільки одна особа. Якщо остання має повне право власності на дану річ, то інша не може мати тако­го самого права на цю ж річ. Один власник речі виключає іншого такого ж власника. Кілька прав на одну і ту ж річ неможливі. Про­те римські юристи, вивчаючи реальний стан справ, помітили, що в житті часто виникають ситуації, за яких одна і та ж річ може ста­ти власністю кількох осіб, наприклад, у випадках, коли вона пере­ходить у спадщину до двох або кількох спадкоємців, або якщо осо­ба, котра не має достатніх коштів для набуття певної речі, укладає договір з іншими особами з метою придбати останню спільно. В та­ких випадках одна і та ж річ стає власністю кількох осіб. Таким чином, погляди римських юристів про виключний характер права власності суперечили реальності, зумовивши необхідність пошуку пояснення цього факту.

Ще прадавній класик Сцевола висловлював ідею власності бага­тьох осіб на одну річ в ідеальних частках — pars pro indiviso (Д. 50.16.25). Ця ідея одержала подальший розвиток. Цельс-син пи­сав: «Не може бути власності або володіння двох у повному обсязі, але вони мають власність у частині на все тіло роздільно». Іншими словами, кожному з власників належить ідеальна частка речі, яку можна уявити подумки, а не фізично. Отже, не може бути кількох прав власності на одну і ту ж річ, але одне право власності на одну і ту ж річ може належати кільком особам, і тоді наявне право спільної власності, яке римські юристи називали communio чи condominium.

Виходячи з наведеної вище характеристики відносин спільної власності Цельса, кожний з власників має часткове право власнос­ті на всю річ в цілому, тобто кожний з них має право не на частину речі, а на частку в праві на річ. Таке розуміння права спільної влас­ності означає, якщо річ буде зруйнована, зіпсована або якимсь ін­шим чином її вартість зменшиться чи просто остання впаде в ціні, кожний з власників зберігає свою частку права на частку, що за­лишилась, чи на уцінену річ. Наприклад, будинок, що належав на праві спільної власності двом співвласникам, згорів, від нього за­лишилося всього декілька балок, які належать двом співвласникам відповідно до їх часток права.

Такі ж наслідки наставали і у випадках, коли ціна будинку збіль­шувалась. Проте не слід змішувати частку права на річ в цілому з реальною часткою права користування, що належить кільком спів­власникам. Наприклад, трикімнатний будинок належить двом спів­власникам в рівних частках права — по 1/2 кожному. Ідеальна част­ка кожного буде складати 1/2 будинку. Кожному з них належить 1/2 права на будинок в цілому. При цьому реальна частка користу­вання може бути іншою — одному дві кімнати з трьох, другому — одна з трьох. Отже, реальні й ідеальні частки не збігаються.