Цивільно-правові засоби захисту права власності

Речово-правові Зобов’язально-правові

Віндикаційний позов 1. Позов з договору

Негаторний позов 2. Позов про повернення викраде-

Публіціанський позов ного

Позов проти злодіїв, співучас

Власник мав змогу скористатися ників, пособників і приховувачів також володільницькими

Інтердиктами: 4. Деліктний позов з неправомір-

Ного знищення чи з ушкодження

Інтердикти для утримання володіння(власності) чужого майна

Інтердикти для повернення втраченого володіння

(власності).

FURTUM MANIFESTUMFURTUM NEC MANIFESTUM

Відповідальність у розмірі чотири Відповідальність у розмірі

­кратної вартості викраденого двократ­ної вартості викра­деного

У такому розмірі несе відповідальність

кожен із злодіїв, співучасників,

пособників і приховувачів — комулятивна

відповідальність

Рис. 1. Цивільно-правові засоби захисту права власності

При цьому власник, втративши в будь-який спосіб таке володіння, не втрачав права власності на річ, що і служить підставою для віндикаційного позову.

Якщо відповідач вступав у процес, то він повинен був оспорюва­ти докази, що наводилися позивачем. Якщо позивач придбав річ за договором, відповідач міг оспорювати підстави і способи придбання й не тільки позивачем. На вимогу відповідача позивач повинен був довести, що всі його попередники також придбали цю річ правомір­но на законних підставах. Позивач зобов'язаний був обґрунтувати правомірність набуття спірної речі усіма його попередниками — аж від первісного набуття, тобто він мав поновити всю історію переходу права власності від початку заволодіння — до виникнення спору про власність. Зазначений процес доведення права власності міг бу­ти обмежений строками набувальної давності.

За віндикаційним позовом відповідачами могли бути не тільки справжні володільці і держателі речі. В праві Юстиніана названий позов допускався і проти фіктивних володільців. Ними визнавали­ся фактичні володільці, які з метою уникнути відповідальності за віндикаційним позовом, навмисне самі позбавлялися володіння. До них же належали також й ті особи, які проголошували себе воло­дільцями, не будучи такими, з метою ввести в оману позивача-власника. Проте останні відповідали за особистим позовом.

Відповідальність за віндикаційним позовом полягала в обов'язку відповідача повернути річ з усіма її прирощеннями (рис. 2). Отже, зазначений позов мав суто речовий характер, тобто завжди був спрямований на повернення речі, а не її еквівалента. Щодо приро­щень, то їхнє повернення зумовлювалось характером володіння від­повідача. Добросовісний відповідач зобов'язаний був повернути при­рощення лише за період, коли він дізнався, що володіє чужою річчю. Перед тим, як заявити віндикаційний позов, позивач повинен встановити тотожність належної йому речі і речі, яку він збира­ється віндикувати. Цей засіб інколи міг бути достатнім для припи­нення процесу взагалі, якщо у відповідача не було шансів утрима­ти спірну річ. Тому, перш ніж заявити віндикацію, позивач міг зажадати від володільця речі її показати для огляду шляхом пред'явлення спеціального позову.

Відповідачем за віндикацією був всякий, хто володів спірною річ­чю. Ульпіан визнавав відповідачами всіх володільців і, навіть, дер­жателів: «(Обов'язок судді при розгляді цього позову полягає в то­му, щоб розглянути, чи є відповідач володільцем). Не належить до справи питання про те, за якою підставою він володіє; коли я довів, що річ моя, то володільцю необхідно віддати річ, якщо він не проти­ставить якої-небудь ексцепції. Однак деякі, як, наприклад, Пегас, вважали, що цим позовом охоплюється лише таке володіння, яке є при інтердиктах uti possidetis і utrubi. Нарешті, говорить він, не мож­на віндикувати від того, кому річ передана на схов або надана в пози­ку, або в найм, або хто вступив у володіння для виконання легатів, або внаслідок надання посагу, або для охорони (інтересів) дитини, ще ненародженої, або від того, кому не надано забезпечення внас­лідок шкоди, що йому загрожує, бо всі ці особи не володіють. «Я ж думаю, що можна вимагати від усіх, хто утримує річ, і має можли­вість її віддати» (Д. 6.1.9). (підкреслено автором — О. П.).

Відповідач міг відмовитися вступити в спір про власність. У та­кому разі він зобов'язаний був видати річ позивачеві.

Недобросовісний відповідач був зобов'язаний повернути річ і всі прирощення до неї за весь період володіння.

Володіння в багатьох випадках вимагало певних витрат (наприк­лад, їжа для рабів, корм для тварин тощо), без яких річ не могла існувати. В такому разі відповідач за позовом мав право вимагати від позивача відшкодування понесених витрат. Останні поділялись на три види: а) необхідні, без яких річ не могла існувати; б) корис­ні, які поліпшували річ, але без яких вона могла існувати (наприк­лад, при ремонті даху будинку (необхідні витрати) покрівля була замінена на більш цінну, якісну); в) витрати розкоші, які тільки прикрашали річ.

Добросовісний відповідач за позовом мав право на відшкодуван­ня необхідних і корисних витрат. Витрати розкоші він міг забрати собі, якщо їх можна було відділити від речі, не пошкодивши її.

Недобросовісний відповідач мав право тільки на необхідні ви­трати за весь час володіння. Тому при остаточному визначенні об­сягу відповідальності відповідача за віндикаційним позовом врахо­вувались і понесені ним витрати на утримання речі.

Петиторний характер формули при формулярному процесі в окремих випадках дозволяв присудити відповідача за названим позовом замість видачі спірної речі сплатити певну грошову суму. Тому намагалися з оцінки предмета спору зробити засіб примуси­ти відповідача до повернення речі. Позивач давав оцінку спірної речі під присягою.

Право власності на річ, яку не вимагають шляхом позову про річ і яка була оцінена на стільки, на скільки на суді присягнув по­зивач, відразу ж переходить до володільця: адже позивач визна­ється таким, що уклав з ним (відповідачем) мирову за тією ціною, яку встановив сам» (Д. 6.1.1.49).

Негаторний позов застосовувався для усунення перешкод, що заважали власнику нормально здійснювати своє право власності.

 

Добросовісний відповідач

 

Загибель речі Відповідав тільки після закладення позову

Плоди (прибуток) Відповідав лише за плоди, одержані після закладення позову,

і за ті, що виявилися в момент закладення, хоча і одержані

до цього

Необхідні витрати Мав право на відшкодування

Корисні витрати Мав право на відшкодування

Витрати розкоші Мав право зняти прикраси без пошкодження речі

 

Недобросовісний відповідач

 

Загибель речі Відповідав в усіх випадках після закладення позову незалежно від вини

Плоди (прибуток) Відшкодовував вартість одержаних і тих, які міг одержати

сам чи власник

Необхідні витрати Мав право на відшкодування (крім злодія)

Корисні витрати Мав право лише зняти поліпшення без пошкодження речі

Витрати розкоші Не відшкодовувались

 

Рис. 2. Обсяг відповідальності відповідача за віндикаційним позовом

Позивачем виступав власник речі, якому хто-небудь перешкоджав у якийсь спосіб здійснювати право власності (наприклад ходіння або проїзд по земельній ділянці без правової на те підстави) Як правило, відповідачем за, негаторним позовом був той хто претендував на користування якимось чином чужою річчю. Звідси і назва позову - actio negatoria - позов про заперечення. В той же час відповідачем за негаторним позовом міг бути і той, хто в будь-який спосіб заважав власнику здійснювати своє право (наприклад, забруднення води чи землі відходами виробництва). Відповідаль­ність за цим позовом зводилась до обов'язку порушника припини­ти неправомірні дії.

Публіціанський позов, запроваджений претором для захисту преторської (бонітарної) власності, за конструкцією був таким же, як і віндикаційний, який не міг застосовуватися для захисту влас­ності, що тільки виникла. Оскільки преторська власність за харак­тером була нічим іншим як добросовісним володінням, то пуб­ліціанський позов застосовувався також для захисту будь-якого добросовісного володіння. В зв'язку з цим інколи вважають, що да­ний позов був створений для захисту названого володіння.

Публіціанський позов (actio publiciano) створений у І ст. до н. е. За сутністю це був, безперечно, петиторний позов для захисту бо­нітарної власності і добросовісного володіння. Проте він істотно відрізнявся від преторських інтердиктів, призначених для захисту володіння. Класичне право ще розрізнювало бонітарного власника і добросовісного володільця. Перший прирівнювався до квіритської власності. Однак преторський едикт, яким вводився публіціан­ський позов, удосконалений пізніше юристами, проголошував: я дам позов, якщо хто-небудь стане вимагати в позовному порядку те, що передається в манципному порядку і що було (йому) пере­дано на законній підставі і ще не набулося за давністю.

З наведеного випливає, що зазначений позов однаково захищав і бонітарного власника, і добросовісного володільця, який одержав манципну річ лише за традицією. Класичні юристи збільшили сферу застосування даного позову, поширивши його і на випадки придбання неманципних речей.

Для пред'явлення публіціанського позову вимагалося дотри­мання умов, необхідних для набуття власності за давністю. Володілець-позивач мав бути добросовісним і обґрунтовувати своє во­лодіння законною підставою, яка могла виправдати перехід права власності, а також належністю речі до давнісного володіння.

Публіціанський позов створений не для того, щоб відняти річ у власника, і доказом цього є ексцепція: «якщо ця річ не належить володільцю», а для того, щоб добросовісний покупець, який одер­жав цю річ на даній підставі у володіння, краще зберігав за собою річ, свідчать Дигести (Д. 6.2.17).

Отже, публіціанський позов мав значення не тільки для добро­совісних володільців, а й для власників. Поряд з віндикацією він застосовувався для охорони тієї ж рабовласницької власності.

Право на чужі речі