Зобов'язання ніби з договорів

Деліктні зобов'язання

3. Зобов'язання ніби з приватних деліктів (квазіделіктів)

Найуживаніші поняття і вислови з правових питань

Negotio gestio — ведення чужої справи без доручення

Condictio indebiti — позов про повернення заплаченого без підстави

Condictio causa data causa non secuta — позов про повер­нення майнового представлення, мета якого не досягнута

Condictio ob causam datorum — позов про повернення ви­конаного безпідставно

Condictio ex causa furtum — позов про повернення краденого

Condictio ex causa injusta — позов про повернення, одер­жаного безпідставно

Animus donandi — намір обдарувати кого-небудь

Condictio sine causa — позов про повернення збагачення, одержаного без правової підстави

Іnjurіа — особиста образа

Furtum — крадіжка

Damnum injuria datum — неправомірне пошкодження або знищення чужого майна

Animus furandi — намір вилучити вигоду протиправним способом і проти волі власника

Actio furti — позов із крадіжки

Furtum manifestum — кряжа, злодій якої спійманий на місці.злочину

Furtum пес manifestum — кража, злодій якої спійманий пізніше, не в момент вчинення крадіжки

Furtum est contrectatio геі fraudulosa lucri faciendi gratia vel ipsius геі vel etiam usus eius possessionisve — крадіжка є зло­вмисне відчуження речі з метою наживи — самої речі, ко­ристування нею, володіння нею

Manifestum furtum est, ut ait Masurius, quod deprehenditur, dum fit. Faciendi finis est cum perlatum est, quo ferri coeperat — крадіжка має місце, коли зловмисник спійманий на місці злочину. Діяння закінчується, якщо річ принесена (на ви­значене місце)

Injurium ex eo dicta est, quod non jure fiat — ін'юріа нази­вається так тому, що вчиняється не по праву

Injuria fieri Labeo ait aut re aut verbis: re, quotiens manus inferuntur, verbis, quod non manus inferuntur convicium fit — відповідно до Лабеона ін'юріа здійснюється дією (тілес­ним посяганням) або словом (лайка без тілесного пося­гання)

Injuria ex affectu facientis consistit — образа коріниться в душевному стані того, хто ображає

Facere injuriam nemo potest, nisi si scit se injuriam facere — не можна нанести образу без умислу образити

Delinquitur aut proposito aut impeto aut causa. Proposito de-linquunt latrones, qui factionem habent: impetu cum per eb-rietatem ad manum aut ad ferrum venitur; casu cum in venando telum in feram missum hominem inter facit — люди порушу­ють право навмисне, в пориві почуттів або випадково. На­вмисне — розбійники в шайці; в пориві почуттів — п'яні в бійці, в тому числі зі зброєю в руках; випадково — коли на полюванні стріла, випущена в звіра, вбиває людину

Nemo delictus exuitur — нікого не можна звільнити від відпо­відальності за правопорушення

Et delicta et noxae caput sequuntur — за правопорушення і шкоду відповідає особисто правопорушник

Is damnum dat, qui jubet dare, ejus vero nulla culpa est, cui parere necesse sit — вчиняє шкоду той, за чиїм наказом це робиться

Quod quis ex culpa sua damnum sentit, non intellegitur dam­num sentire — вважається, що не поніс шкоди той, хто сам в ній винен

Словник маловідомих термінів та визначень

Гестпор - одна зі сторін у позадоговірних зобов'язан­нях.

Реальні контракти - договори, для дійсності яких було необхідне реальне виконання дій чи передача ре­чей (грошей).

Кондикційний позов - вид позову, який передбачав по­вернення потерпілій стороні всього набутого за її рахунок.

Кумуляція - помноження відповідальності при вчиненні делікта кількома особами.

Ноксальна відповідальність - право домовладики віддати в рахунок відшкодовування збитку когось із винних членів сім'ї.

Солідарна відповідальність — однакова, рівномірна майнова відповідальність за квазіделікт усіх учасників.

Зобов'язання ніби з договорів

Назва цієї групи зобов'язань свідчить, що вони виникали не з контрактів або якоїсь іншої угоди, а саме з односторонньої дії якої-небудь особи. Підставою їхнього виникнення міг бути одно­сторонній правочин або інше майнове надання однієї сторони ін­шій. Характерною особливістю таких зобов'язань є одержання пев­ної вигоди однією стороною за волевиявленням і за рахунок іншої, але без наміру обдарувати першу. Разом з тим, зобов'язально-пра­вові відносини, які виникають з такого роду односторонніх дій пев­них осіб, за характером і змістом практично не відрізняються від подібних відносин, що виникали з договору. Саме тому зазначені відносини почали називати ніби договірними, подібними до дого­вірних, що виникають ніби з договору, хоча договору або якоїсь іншої угоди між сторонами зобов'язання не було (рис. 1).

Одностороння дія, з якої виникало подібне зобов'язання, за ха­рактером повинна бути правомірною. З недозволеної дії виникає інший тип — деліктні зобов'язання.

До зобов'язань ніби з договору римське право відносило дві ка­тегорії:

а) ведення чужої справи без доручення;

б) зобов'язання, що виникали внаслідок безпідставного збага­чення. Останнє охоплювало три різновиди зобов'язань, що виника­ли: з помилкового платежу незаборгованого; факту майнового на­дання з певною метою, яка не здійснилась; повернення недобросо­вісно одержаного.

Ведення чужих справ без доручення (negatiorum gestio) — це правовідношення, в якому одна сторона (гестор) виявляє турботу про майновий інтерес другої особи (господаря) без якого-не-будь доручення з його боку. Турбота може бути виражена в різно­манітних формах: надання якоїсь юридичної або фізичної послуги, управління майном, годування тварин або рабів, охорона майна. Наприклад, господар раптово виїхав і залишив без догляду худобу або рабів. Його сусід за власною ініціативою вживає заходів щодо їх охорони, годує їх, доглядає тощо.

Позадоговірні зобов’язання

 

1. Зобов’язання ніби з договорів:

1. Ведення чужих справ без доручення

2. Безпідставне збагачення: * Позов про повернення незаборгованого

* Позов про повернення майнового надання, мета якого не досягнута

* Позов про повернення викраденого

* Позов про повернення одержаного несправедливо

* Чи за неправильною підставою

2. Деліктні зобов’язання:

1. Особиста образа

2. Крадіжка

3. Неправомірне знищення або пошкодження чужого майна

4. Пограбування

5. Погроза

6. Обман

7. Обман кредитора

 

3. Зобов’язання ніби з деліктів:

1. Відповідальність судді за постановлення несправедливого вироку

2. Відповідальність господарів жилих будинків за викинуте або вилите

3. Небезпечне для пішоходів виставлене, підвішене або вивішене що – небудь, яке може впасти на людей/

4. Неправомірні дії слуг готелів, заїжджих дворів і кораблів, які завдали шкоду майну жильців і пасажирів/

 

Рис.1. Позадоговірні зобов’язання

У преторському едикті сказано: «Якщо хто-небудь буде вести справу іншої особи або справу особи, що померла, я дам на цій під­ставі позов» (Д. 3.5.3 рг).

Гай підтверджував і уточнював сказане:

«Якщо хто-небудь вів справу відсутньої особи, хоча і без її відо­ма, але щось витратив на її справу по-господарськи доцільно, або навіть сам зобов'язався у справі відсутнього, то має позов на тій підставі: в даному випадку на тій і на іншій стороні виникає позов з ведення справи» (Д. 3.5.2).

Неодмінною умовою названого зобов'язання є піклування про чуже майно без доручення, за власною ініціативою і волевиявлен­ням гестора. Найчастіше мотивом такого ведення чужої справи бу­ло прагнення гестора запобігти настанню негативних майнових на­слідків для іншої особи (наприклад, у разі її відсутності, безпорад­ного стану або збігу інших обставин, за яких господар сам не міг виявити відповідного піклування про своє майно).

Зазначене зобов'язання виникало з одностороннього правочину, за характером було двостороннім — обов'язки покладалися на обидві сторони. З ведення чужої справи претор надавав позови обом сторонам.

Специфічний характер даного зобов'язання зумовив його пра­вові ознаки.

1. Фактичне ведення чужої справи без відповідного на те дору­чення. Останні слова були додані до назви цього зобов'язання піз­ніше, аби підкреслити його позадоговірний характер. Ведення, як уже зазначалося, могло полягати у вчиненні різних дій на користь господаря (одна або кілька справ чи управління майном). Не мали значення обсяг справи, її характер і зміст, важливо було її здійс­нення, прояв піклування про чужу справу фактично, а не на словах.

2. Здійснення турботи про чужу справу, чуже майно повинно мати доцільний, по-господарськи виправданий характер. Гестор має при цьому виходити з припущення, що господар схвалить його дії. Піклування про чужу справу повинне зумовлюватися ін­тересами господаря, бути спрямованим на збільшення або, при­наймні, збереження його майна. Зобов'язання виникає навіть у тому випадку, коли мета, на досягнення якої було спрямовано ве­дення (піклування) справи, не буде досягнута. Наприклад, гестор взявся лікувати хворого раба чи тварину, проте, незважаючи на його старанність, раб помер, тварина загинула, — зобов'язання все ж виникає. Не перешкоджає виникненню зобов'язання небажання господаря схвалити вчинені гестором дії, якщо такі будуть визнані судом доцільними, розумними, виправданими.

3. Ведення справи повинне здійснюватися за рахунок господаря. Витрати гестора, пов'язані з веденням справи, підлягають відшко­дуванню. Його турботи з ведення справи не можна розглядати як бажання обдаровувати господаря.

4. Зобов'язання з ведення чужої справи виникає в разі, коли ге­стор здійснює дії з особистих покликань, а не внаслідок договору або закону. Виконання опікуном своїх обов'язків не породжувало зобов'язання, оскільки останній зобов'язаний був це робити в силу закону. Проте моральний обов'язок потурбуватися про чуже май­но не перешкоджав виникненню зобов'язання.

5. Вкладена праця у ведення чужої справи оплаті не підлягала. Природа цього положення така, як і в договорі доручення. Правові відносини між гестором і господарем засновані на особливій довірі одного до другого, взаємній повазі і оплачувати таку послугу вва­жалося нижче гідності вільної людини.

Права і обов'язки сторін. Гестор, що взявся за ведення чужої справи, зобов'язаний був виконати її зі всією старанністю і ретель­ністю, як свою власну.

Він відповідав за будь-яку провину, в тому числі і за легку нед­балість. Більше того, якщо дії гестора не будуть схвалені господа­рем і визнані недоцільними, він зобов'язаний поновити попередній стан майна, яким воно було до початку ведення справи. Проте, як уже зазначалося, гестор мав право на відшкодування витрат по веденню справи.

Дії, виконані гестором, накладають на господаря обов'язок лише в тому разі, якщо вони виявилися корисними для господаря, прине­сли йому певну майнову вигоду. Немає значення, в чому полягала остання — в збереженні наявного майна чи в одержанні певного прибутку. Важливо те, що зазначені дії гестора схвалив господар. Останній зобов'язаний схвалити дії гестора і відшкодувати йому витрати лише при визнанні господарської доцільності здійснених дій, причому незалежно від досягнутого ефекту чи результату. Ульпіан писав: «Хто заявляє позов, що випливає з ведення справи, може скористатися цим позовом не тільки в тих випадках, коли справа, яку вела дана особа, дала сприятливий результат, але до-статньо того, що ведення справи було господарськи доцільним, хоча результату і не досягнуто. Тому, якщо він улаштував підпорки до будівлі або лікував хворого раба, то він може заявити позов з веден­ня справи, хоча б будівля згоріла або раб помер» (Д. 3.5.9.1).

З цього приводу серед римських юристів точилися гострі диску­сії. Їх аналіз дає підставу зробити висновок, що дії гестора вважа­лися господарсько доцільними і через це зобов'язували господаря, на користь якого зазначені дії були вчинені, якщо за конкретними обставинами справи з урахуванням об'єктивних і суб'єктивних елементів гестор міг припускати, що і сам господар виконав би ці дії, якби мав таку можливість.

Безперечно, питання про доцільність вчинених гестором дій від­падало за умови, що господар їх схвалював і приймав. Цим самим він визнавав свій обов'язок відшкодувати останньому витрати на ведення справи. За умови, що господар визнав дії гестора доціль­ними, відносини, що між ними склалися з цього приводу, підпада­ли під ознаки договору доручення і регулювалися його правилами.

Вище підкреслювалося, що гестор ніс відповідальність за будь-яку провину. Проте джерела дають підстави стверджувати, що в окремих випадках він ніс відповідальність і за казус.

Із завершенням справи гестор зобов'язаний був повністю відзвіту­вати перед господарем і передати йому все набуте за справою.

У разі схвалення його дій господар зобов'язаний прийняти звіт. Але якщо суд визнає дії гестора доцільними, господар, навіть не схвалюючи їх, зобов'язаний прийняти звіт і відшкодувати витрати за справою. В свою чергу, він може вимагати від гестора ведення справи.

Інколи складається ситуація, за якої вести чужу справу для гес­тора з тих чи інших причин є вигідно. Таке ведення називають ве­денням чужої справи в своєму інтересі. Ульпіан так визначав за­значене ведення: «Проте, якщо хто-небудь вів мої справи не з ува­ги до мене, а з метою своєї вигоди, то, як писав Лабеон, він швидше вів свої справи, ніж мої; хто приступає до справи з метою наживи, той піклується про своє збагачення, а не про мою користь, проте він відповідає за позовом про ведення справи. Однак і він, якщо по­ніс витрати у зв'язку з моїми справами, має проти мене позов, але не в розмірі своїх витрат, оскільки він нечесно приступив до моїх справ, а в розмірі мого збагачення» (Д. 3.5.5.5).

Отже, з наведеного фрагменту випливає такий висновок. Якщо особа свідомо взялася за ведення чужої справи не для того, щоб захистити інтереси господаря, а з метою мати певні вигоди для себе, то з таких дій гестора зобов'язання не виникає. В деяких ви­падках зобов'язання може виникнути за умови, що дії гестора принесли господарю певне збагачення. У такому разі господар справи зобов'язаний повернути гестору лише збагачення, а не всі витрати для ведення справи.

У житті може статися й так: певна особа веде справу, яку вона вважає своєю, а насправді — це справа іншої особи. В такому разі дії удаваного гестора могли сприяти його збагаченню за чужий ра­хунок. Якщо таке збагачення буде мати місце, удаваний гестор зо­бов'язаний повернути його тій особі, за рахунок якої він збагатився.

Зобов'язання з безпідставного збагачення. Відомі нам джерела не містять даних про те, чи було загальне правило, внаслідок якого хто-небудь, що збагатився без достатньої для цього правової під­стави, зобов'язаний був повернути збагачення. Але достовірно відомо, що зобов'язання, які виникли з безпідставного збагачення, в римському праві існували. Вони одержали захист засобами кондикційних позовів або просто кондикцій (condictio): a) condictio indebiti — позов про повернення незаборгованого; б) condictio causa data causa non secuta або condictio causam datorum — позов про повернення майнового надання, мета якого не досягнута; в) condictio ex causa furtiva — позов про повернення викраденого; г) condictio ex injusta — позов про повернення одержаного несправе­дливо або на неправильній підставі.

В основі виникнення зазначених зобов'язань лежать дозволені, правомірні дії, але мотиви їхнього здійснення неправомірні або че­рез помилку, або через інші фактори. Вони вільно наближаються до реальних договорів — зобов'язання в обох випадках виникають з моменту фактичної передачі якогось майна однією стороною іншій. Але між зобов'язаннями з реальних договорів і зобов'язан­нями з безпідставного збагачення є істотні відмінності. Вони поля­гають у тому, що в реальних договорах передача майна здійсню­ється на законній підставі (угода сторін), і тому одержане за дого­вором майно не може визнаватися безпідставним збагаченням. Зобов'язання з безпідставного збагачення виникає саме внаслідок того, що певна особа одержала майно за рахунок іншої, тобто зба­гатилася без достатніх для цього правових підстав.

Позов про повернення незаборгованої плати — condictio inde­biti. Якщо одна особа сплачує іншій неіснуючий борг, то друга зба­гачується за рахунок першої без достатніх правових підстав і зо­бов'язана повернути безпідставно одержане. З фактичного складу випливає зобов'язання, за яким безпідставно збагачений зобов'я­заний повернути все одержане особі, за рахунок якої він збагатився. Це зобов'язання належить до зобов'язань з безпідставного зба­гачення, тому що в даному разі немає правової підстави для пла­тежу, бо немає і самого боргу.

Гай так визначав безпідставне збагачення: «Річчю зобов'язу­ється й той, хто одержав неналежне від того, хто помилково за­платив; проти нього може бути вчинений позов за формулою: «якщо випливає, що такий-то зобов'язаний дати», ніби він одер­жав позику. Ось чому дехто вважає, що малолітній або жінка, яким дано без дозволу опікуна помилково те, що їм не належить, так же були зобов'язані повернути це за судовою вимогою, як і на підставі позики. Проте цей вид зобов'язань, очевидно, не походить з договорів, оскільки той, хто дає з наміром заплатити, швидше хоче припинити зобов'язальні відносини, ніж укласти» (Гай, 3.91).

Цим фрагментом достатньою мірою характеризується дане зо­бов'язання, що виникало ніби з договору. Останнє виникає не з до­говору, і в той же час визнаються юридичні наслідки, подібні до тих, які породжуються договорами. Характерною рисою цього зо­бов'язання є також те, що особа платить з наміром припинити юридичні зв'язки з іншою особою, але не з метою їх встановити.

Характерні елементи підстави виникнення зобов'язання з по­милкового платежу.

1. Здійснення платежу за неіснуючим боргом. Форма прова­дження такого платежу значення не має. Це могла бути відмова від певної вимоги (тоді збагаченому залишалось певне майно або сума грошей), передача суми або іншого майна особі, що не мала права на його отримання. Платіж міг полягати в безоплатному ви­конанні робіт на користь певної особи, внаслідок чого вона непра­вомірно зберегла за собою якусь суму грошей тощо.

2. Відсутність боргу, що також може полягати в різноманітних формах: повна відсутність боргу; борг існує, але плата за ним зро­блена не кредитору, а іншій особі, яка мовчазно прийняла платіж, що їй не належав. До цих випадків незаборгованого платежу при­рівнюється сплата боргу не зобов'язаним боржником, а іншою осо­бою, а також плата умовного боргу до настання умови.

Проте плата боргу достроково, плата за натуральним зобов'я­занням не визнавалися платою за неіснуючим боргом.

3. В основі плати за неіснуючим боргом лежить помилка особи, яка здійснила цей платіж. Бажання обдарувати іншу особу (ani­mus donandi), відмова від вимоги з цією ж метою не можуть бути підставою виникнення даного зобов'язання.

З факту сплати незаборгованого виникало зобов'язання повер­нути неправомірно одержане, яке за своїм змістом нагадувало договірне. Внаслідок цієї причини дане зобов'язання було віднесене до групи ніби договірних, квазіконтрактних.

«Незаборговане — не тільки те, що взагалі не є предметом бор­гу, а й те, що є предметом боргу одному, а заплачено іншому, або те, що заборгував один, а заплатив інший, ніби він був боржником» (Д. 12.6.65.9).

Безпідставно збагачена особа за рахунок іншої зобов'язана по­вернути те, що вона одержала без правової підстави, тобто все те, що надійшло до складу її майна або його еквівалент. Дигести по­відомляють, якщо помилково заплачено незаборговане, то можна витребувати назад як заплачене, так і таку ж кількість (Д. 12.6.7).

Ризик випадкової загибелі предмета платежу лежить на особі, яка його здійснювала.

Визначалася і доля прирощення, яке могло мати місце після пла­тежу. Павло писав: «Стягнення незаборгованого є природнім, і тому до складу кондикції входить прирощення речі, переданої як вико­нання. Наприклад, дитина, яка народилася від рабині, або те, що приєднано намивом, навіть і плоди, які добросовісно вилучив той, кому зроблено виконання, обіймаються кондикцією» (Д. 12.6.16.15).

Позов про повернення майнового надання, мета якого не досяг­нута — condictio causa data causa non secuta або condictio of causam datorum. Квазіконтрактом є зобов'язання, через яке особа, котра одержала майнове надання з певною метою, яка не здійсни­лася, зобов'язана повернути його тому, від кого дане майно одер­жано. Це одностороннє зобов'язання, яке виникає внаслідок одно­стороннього волевиявлення. Його підставами могли бути різнома­нітні надання майнової вигоди однією особою іншій з певною метою. Наприклад, видача боргової розписки в припущення одер­жання позики, встановлення посагу до шлюбу, дарування на випа­док смерті, якщо дарувальник пережив особу, яку обдарував.

Необхідні елементи підстави виникнення зазначеного зобов'я­зання:

— фактичне надання майнової вигоди однією особою іншій. Ви­года може полягати в передачі певної суми або майна, у відмові від вимоги та інших фактичних дій на користь іншої особи;

— надання майнової вигоди з певною метою: боргова розписка видавалася з метою одержання позики, посаг встановлювався для укладення шлюбу, дарування здійснювалося з метою надання майнової допомоги особі, яку бажали обдарувати;

— мета, для досягнення якої надавалася майнова вигода, не здійснилася: особа, що видала боргову розписку, позики не одер­жала; посаг, встановлений на користь нареченого, не призвів до шлюбу; особа, що одержала дарунок, померла раніше дарувальни-ка. Тут не має значення причина, за якої мета не досягнута.

За наявності зазначених елементів виникало зобов'язання, зав­дяки якому безпідставно збагачена особа зобов'язана повернути все одержане.

У даних відносинах має місце протиставлення кауза (causa) і речі (res), яке видно з наведеного фрагменту з Дигест. В ньому ка­уза розуміється як надання, що мало місце в минулому, a res як надання з певною метою в майбутньому. Помпоній ці відносини ви­значав так: «Ми даємо або внаслідок якоїсь підстави (ob causam), або для якоїсь справи (ob rem); внаслідок підстави, що мала місце в минулому, наприклад, коли я даю з тієї причини, щоб я від тебе що-небудь одержав або ти що-небудь зробив, так якщо навіть під­става буде нікчемною, то витребування цих грошей не має місця; дається для якої-небудь справи, щоб щось здійснилось, а якщо не здійсниться, то може бути заявлена вимога про повернення» (Д. 12.6.52).

Отже, якщо кауза належить до майбутнього, але не здійснюєть­ся, то вимога про повернення визнається за кондикцією, яка в пра­ві Юстиніана називалася condictio causa data causa non secuta — кондикція, яка заявляється в тих випадках, коли надання зробле­но з метою певної каузи, а вона не здійснилася.

Ульпіан уточнював: «Якщо особа прийняла зобов'язання, маю­чи на увазі певну підставу, а ця підстава не здійснилася, то слід визнати, що має місце кондикція» (Д. 12.7.1.1).

Отже, кондикція про повернення наданої речі дається в тих ви­падках, коли майнове надання надається з метою досягнення пев­ної мети, певної підстави, а остання не здійснилася.

Кондикція (позов) про повернення одержаного крадіжкою або за іншою незаконною підставою. Випадки заволодіння чужим майном у Стародавньому Римі були не такі вже й поодинокі, що й обумовило виникнення відповідних правових засобів для захисту власності. Сабін вважав, що думка юристів минулих років є прави­льною для всіх випадків, коли річ (майно) опинилася у володінні інших осіб внаслідок неправомірної підстави. Вона може бути ви­требувана власником засобом кондикції. Такої ж думки дотриму­вався і Цельс (Д. 12.5.6).

Спочатку наведене висловлювання вважали за загальне прави­ло, що було вироблене наприкінці періоду республіки і за яким з чужого неправомірного володіння могло бути витребуване будь-яке незаконне збагачення. Проте класичне право чітко визнавало кондикцію з крадіжки, адже крадене ні за яких умов не може стати власністю будь-якої третьої особи. Цікаві міркування з цього приводу залишив Гай: «За таким поділом позовів, ми, очевидно, не можемо вимагати нашу річ від іншого таким чином: «якщо виявить­ся, що він повинен дати», оскільки нам не може бути дано те, що наше; звичайно, нам дається те, що дається з тією метою, щоб воно зробилося нашим; однак річ, яка вже наша, не може другий раз зробитися нашою. Очевидно, з ненависті до злодіїв, щоб вони під­давалися більшій відповідальності, заведено, що злодії, окрім по­двійного і чотирикратного штрафу з метою повернення речі, відпо­відають ще й за позовом, «якщо виявиться, що вони повинні дати», хоча проти них може бути заявлений позов, в якому ми стверджу­ємо, що річ наша» (Гай, 4.4).

Отже, для підвищення відповідальності злодіїв було вироблено кондикційний позов для повернення одержаного крадіжкою. Але це була своєрідна кондикція, адже крадіжка — делікт, а позов все-таки ґрунтується на одержанні злодієм певних речей з майна обікраденого. Згодом вироблені й інші правила про повернення одержаного протизаконним чи ганебним шляхом.

Позов про повернення викраденого — condictio ex causa furtum. Оскільки злодій ні за яких умов не може стати власником викра­деної речі (майна), проти нього завжди можна було застосувати віндикацію — позов про витребування власником своєї речі з незаконного володіння злодія. Це складні процесуальні дії, які по­требують великих витрат часу і енергії. Однак проти злодія потре­бувалася оперативна вимога. Тому було визнано можливим допус­тити кондикційний позов для повернення викраденого. Римські юристи виходили з того, що підставою кондикції з крадіжки є факт збагачення злодія за рахунок власника без достатніх право­вих підстав.

За об'єктивним змістом кондикція з крадіжки схожа з поперед­німи кондикціями, і тому для виникнення зобов'язання вимагалися ті ж елементи юридичної підстави. Це квазіконтрактне зобов'я­зання, внаслідок якого злодій зобов'язаний був повернути викра­дене власнику. Кондикція з крадіжки надавалася тільки власнику викраденого. Відповідачами могли бути лише злодії та їхні спадко­ємці. Посібники злодія відповідали за деліктним позовом. За зобо­в'язанням, що випливало з крадіжки, злодій повинен повернути, передусім, все викрадене в повному обсязі з усіма прирощеннями, не тільки з фактично одержаними, а й з тими, які могли бути одер­жані. Злодій відповідав також за випадкову загибель речі, яка на­ставала в період між крадіжкою і присудженням, у такому разі він зобов'язаний був сплатити найвищу ціну викраденого, що мала місце в цей проміжок часу.

Пізніше дану кондикцію почали застосовувати і для інших ви­падків неправомірного збагачення однієї особи за рахунок другої (наприклад, при отриманні одним з подружжя речі, що належала іншому). Але цю кондикцію вже не називали кондикцією з крадіж­ки, застосовувати до взаємин подружжя таке поняття було незруч­но, не етично. Гай говорив: «Бо для ушанування честі шлюбу запе­речують (можливість закладання) до дружини ганебних позовів» (Д. 23.2.2). Її почали називати condictio ex causa injusta — кондик­цією з незаконної підстави і застосовувати, окрім зазначених ви­падків, для витребування закладеної речі після сплати боргу, за­безпеченого закладом, а також прибутків, одержаних від цієї речі після сплати боргу. Спільною для обох кондикцій була недобросо­вісність збагаченого. Поряд із спеціальними одержала поширення загальна кондикція — condictio sine causa. Можна вважати, що во­на є виразом загального правила: хто збагатився без правової під­стави, зобов'язаний повернути збагачення особі, за рахунок якої він це зробив.

 

Деліктні зобов'язання

До позадоговірних зобов'язань належить група деліктних, тобто зобов'язань, що виникали з цивільних правопорушень. На відміну від квазіконтрактних зобов'язань, в основі яких переважно лежа­ли дозволені дії, основу деліктних, навпаки, складали тільки не­правомірні дії.

Цей вид зобов'язань почав розвиток ще із Законів XII таблиць і пройшов складну трансформацію. Вже на той час було визнано, що приватне правопорушення породжує обов'язок порушника сплатити потерпілому штраф. Приватним правопорушенням delic­tum privatum, на відміну від кримінального злочину, вважалась неправомірна дія, яка порушує інтереси окремих приватних осіб. Вона містила також протиправні дії, які сучасне право відносить до тяжких кримінальних злочинів (наприклад, крадіжка, дія, що призвела до каліцтва).

Деліктні зобов'язання в стародавні часи тягли відповідальність у вигляді кровної помсти «зуб за зуб», «око за око».

Потім ця санкція трансформувалася в систему штрафів. У таб­лиці VIII Законів XII таблиць знаходимо відголоски давніх часів: «Якщо вчинить каліцтво членів і не помириться з (потерпілим), то хай і йому самому буде заподіяно те саме». Проте тут же встанов­лені й інші правила: «Якщо рукою або палицею переломить кістку вільній людині, хай заплатить штраф в 300 асів, якщо рабу — 150 асів. Якщо вчинить образу, хай штраф буде 25». Але вже в ті часи започатковується і майнова відповідальність за заподіяну власни­ку шкоду. Ця ж таблиця проголошує: «Якщо хто поскаржиться, що домашня тварина вчинила збитки, то Закон XII таблиць пове­лівав або видати (потерпілому) тварину, що вчинила шкоду, або відшкодувати вартість нанесених збитків».

Пізніше застосування помсти заборонено, а штрафи все частіше замінювалися майновим відшкодуванням заподіяних збитків, і все ж певні особливості деліктних зобов'язань пояснюються їхнім дав­нім походженням. Так, на відміну від договірних зобов'язань де­ліктні не переходили в спадщину. Спадкоємець боржника взагалі не відповідав за таким зобов'язанням. До них міг бути закладений позов тільки в тому разі, коли останні одержували певну вигоду внаслідок делікту.

Деліктна відповідальність на відміну від договірної будувалася за іншим принципом, а саме — за кумуляцією. Договірна відповідаль­ність могла бути частковою або солідарною, тобто при кількох борж­никах кожний з них відповідав або за своєю часткою, або повною мірою, звільняючи інших співборжників від відповідальності. Делік­тна відповідальність при вчиненні делікту кількома особами ніби множилася на їх число. Кожний з тих, хто заподіяв шкоду, відпо­відав певною мірою (наприклад, за позовом з крадіжки штраф зобо­в'язані сплатити в повному обсязі всі злодії, які її вчинили).

Не збігалася дієздатність осіб у договірному праві і деліктному зобов'язанні. Неповнолітні не могли вступати в договірні відносини і, отже, нести договірну відповідальність. Деліктна відповідаль­ність наставала і для них.

З часу Законів XII таблиць зберігалась і так звана ноксальна відповідальність домовладики за шкоду, заподіяну його підвлад­ними дітьми і рабами. Якщо делікт вчинявся підвладним або ра­бом, домовласнику надавалося право вибору — відшкодувати за­подіяні підвладним рабом збитки або видати винного для розпра­ви, а пізніше — для їх відробітку. Проте в усі часи римське право розглядало делікт як позадоговірне правопорушення. З цієї точки зору приватне право знало два види правопорушень —договірні (що були порушенням умов договору) і позадоговірні, коли поруш­ник і потерпілий у договірних відносинах не перебували. Римляни так і не прийшли до загального правила, за яким деліктна відпо­відальність наставала за будь-яке неправомірне порушення запо­діяння шкоди. Як і система контрактів, так і система деліктів мала замкнутий характер, включаючи вичерпний перелік правопору­шень. Деліктом визнавалося і тягло відповідальність тільки правопорушення, яке в законі визначалося як: a) injuria — особиста об­раза; б) furtum — крадіжка; в) damnum injuria datum — неправо­мірне знищення або пошкодження чужого майна.

Для настання деліктної відповідальності вимагалася наявність певного юридичного складу: а) фактична шкода, заподіяна проти­правними діями однієї особи іншій; б) винна протиправність дій особи, що вчинила шкоду; в) зазначена протиправна дія визнана законом як приватно-правовий делікт.

Особиста образа (injuria). Цим терміном визначалася будь-яка неправомірна дія, все, що вчинялося не за правом — omne quod non jure fit. Поняття мало і спеціальне значення, більш вузьке — особиста образа. Уже в Законах XII таблиць згадуються основні види образи (кривди): каліцтво членів (ушкодження кінцівок люд­ського тіла, внутрішніх кісток тощо), а також інші особисті кривди дією (нанесення побоїв без поранень, образливих ударів).

Таким чином, особиста образа припускала посягання на тілесну недоторканність вільної людини і тягла відповідальність у вигляді штрафів у конкретно встановлених розмірах. Посягання на честь і гідність та інші особисті нематеріальні блага вільної людини не охоплювалися поняттям особистої образи (кривди).

Преторська практика істотно розширила поняття особистої об­рази, включивши до нього згадані честь, гідність та інші особисті нематеріальні блага. Крім того, претори почали практикувати роз­міри штрафів на свій розсуд залежно від характеру такої образи. Поняттям особистої образи почала охоплюватися не тільки будь-яка образа дією, але і будь-яке образливе ставлення до іншої осо­би, що принижувало її гідність.

Пізніше багато із зазначених протиправних дій переходять до категорії публічних деліктів, тобто кримінальних злочинів, й імпе­раторське законодавство встановило за їх вчинення кримінальну відповідальність. Потім взагалі встановлюється правило, відповід­но до якого потерпілий міг вимагати визначення і стягнення вина­городи за заподіяння образи або кримінального переслідування.

Крадіжка (furtum). Своєрідність римських деліктів полягала у віднесенні до них ще одного протиправного діяння, яке визнається зараз кримінальним злочином, — крадіжки. Проте термін furtum не зовсім збігається з теперішнім поняттям останньої. Це поняття охоплювало собою як крадіжку в точному значенні даного слова, так й інші суміжні посягання на чужий майновий інтерес — при­власнення, розтрату, не тільки крадіжку речі, але також і корис­тування або володіння нею. Іншими словами, поняття furtum є ши­ршим порівняно з сучасним розумінням крадіжки, охоплювало ряд посягань на чуже майно. І все ж найближче до нього знаходи­ться поняття сучасної крадіжки.

До крадіжки римське право відносило також наступні діяння:

а) крадіжка користування (furtum usus), коли позичальник за договором позички або хранитель користувалися наданими їм речами понад свої повноваження за договором;

б) крадіжка володіння (furtum possessionis), коли заставода­вець свавільно заволодівав даною ним у заставу річчю: власник при цьому здійснює крадіжку власної речі (Гай, 3.204);

в) крадіжка власності furtum, коли узуфруктуарій змінював господарське призначення речі.

Крадіжка — вилучення речі, здійснене обманно з метою збага­титися шляхом (вилучення) самої речі, або користування, або володіння нею (Д. 47.2.1.3).

Для крадіжки характерним є те, що вилучення як самої речі, так й її корисних властивостей здійснювалося всупереч волі її власника. Гай писав: «Крадіжка буває не тільки тоді, коли хто-не-будь вилучає чужу річ, а й взагалі, коли хтось привласнює собі чу­жу річ всупереч волі її господаря» (Гай, 3.195). Крім цього, необхід­ними елементами крадіжки були мета одержати вигоду і умисел.

Підстави для позову з крадіжки Гай визначав так: «Позов з крадіжки належав тому, хто зацікавлений, щоб річ була в цілості, навіть якщо він не є її власником. Отже, він належить і самому власнику тільки у тому випадку, коли той зацікавлений, щоб річ не пропала.

Звідси зрозуміло, що довіритель може вдатися до позову з кра­діжки в разі крадіжки заставленої речі, і хоча б сам її господар, тобто боржник, украв ту річ, довірителю все ж надається позов з крадіжки.