Джерела правоутворення в Стародавньому Римі

Право як воля рабовласницького стану знаходить свій об'єктивний вираз і стає державною волею. Воля народних зборів або сенату, принцепса чи імператора набуває значен­ня закону лише за умови, коли вона виражена від імені дер­жави та визнана загальнообов'язковою. Ульпіан зазначав: «Те, що вирішив принцепс, має силу закону, бо народ засобом царського закону, прийнятого з приводу вищої влади прин­цепса, надав йому вищу владу і могутність» (imperium et potestatem) (Д. 1.4.1). Отже, все, що імператор ухвалив шля­хом письма та підпису чи припису засобом едикту, є зако­ном, оскільки проголошується від імені народу, тобто тільки від імені вільних.

Форми виразу волі рабовласницького стану в Стародав­ньому Римі протягом всієї історії римської рабовласницької держави змінювалися відповідно до соціально-економічних відносин і державного ладу Риму. В царський період (754— 753—510—509 pp. до н.е.) основною формою права був зви­чай. В період республіки (510—509—30 pp. до н.е.) спочатку загальновизнаною формою права були постанови народних зборів (lex—leges), а потім едикти преторів та інших магіст­ратів (преторське право). За часів принципату (27 р. до н.е. — наприкінці II ст. н.е.) основною формою виразу волі рабо­власників були постанови сенату — сенатус-консульти, тоді ж дістає визнання діяльність юристів. Під час пізньої імперії (домінат) право виражається в формі волі імператорів — імпе­раторських конституцій.

Коротко розглянемо кожну з цих форм правоутворення. Крім того, слід мати на увазі, що форма закону як прояв волі держави також змінювалася. За часів республіки це були постанови народних зборів (lex—leges), в період принципату — постанови сенату — сенатус-консульти (senatus consulta), під час імперії — імператорські конституції.

Звичай — це правило поведінки, що склалося внаслідок фактичного застосування протягом тривалого часу. Він був основною формою регулювання поведінки в додержавному суспільстві за умов родового ладу. Дотримання звичаїв за­безпечувалось засобами громадського впливу на порушни­ка. Звичай стає джерелом права за виникнення держави і з поділом суспільства на певні стани. Закони XII таблиць, прийняті в 450 р. до н.е., — найперше писане право і пер­ший запис звичаїв (mores majorum — звичаї предків), що існували ще за царів. Історію їх створення нам передає Пом-поній в Дигестах (Д. 1.2.2—4).

Аналіз тексту Законів XII таблиць підтверджує, що це санк­ціоновані Римською державою звичаї. В них зафіксовані пережитки первісного ладу, найпізніші традиції царських часів, а також результати боротьби плебеїв з патриціями. Свою назву закони дістали внаслідок того, що були викарбувані на дванадцяти мідних дошках. Закони XII таблиць мали величезний вплив на подальший розвиток римського суспільства і права.

Давній, пов'язаний з родовим ладом звичай замінюється писаним правом, що закріплює приватну власність, рабо­власництво та нерівноправність. Закони зафіксували право­ву відмінність патриціїв і плебеїв, патронів і клієнтів, вільних і рабів, закріпили повноту батьківської влади, регулювання відносин між подружжям, порядок опіки і спадкування. Важ­ливим завоюванням плебеїв були обмеження позичкового процента та деякі інші привілеї.

Пізніше римські юристи високо оцінили звичаї як дже­рело права. Юліан писав, що колишній укорінений зви­чай заслужено застосовується як закон, і це право нази­вається правом, що встановлено звичаями. Самі закони зв'язують нас лише в силу того, що вони прийняті за рішен­ням народу.

Однак і те, що народ схвалив, хоча й не записав, так само пов'язує всіх. Оскільки немає значення, чи проголосив на­род свою волю шляхом голосування, чи шляхом справ і діянь (Д. 1.3.32.1). Право звичаїв користувалось найбільшим авто­ритетом, чим більше доведеною була відсутність необхід­ності надати йому письмової форми (Д. 1.3.36). Водночас застосування звичаю було обмеженим: звичаю, що довго за­стосовувався, слід дотримуватися як права і закону в тих випадках, коли немає писаного (права) (Ульпіан — Д. 1.3.33).

Звичаї довго зберігалися в Стародавньому Римі. Проте їх характер починає змінюватися. З'явилися судові звичаї, су­дова практика. Нові соціально-економічні відносини в пері­од імперії надали звичаям відповідних завдань. Вони стали засобом відміни застарілих норм цивільного і квіритського права, розчистивши місце для нових норм права. В цьому полягає прогресивне значення звичаїв. Норми права звичаїв позначали термінами: звичаєва практика (usus); звичаї, що склалися в практиці жерців (commentarii pontificum); звичаї, що склалися в практиці магістратів (commentarii ma-gistratuum). В імператорський період з'явився термін соnsuetudo (звичай).

Проте, не зважаючи на зміну характеру звичаїв, юридичну силу вони набували лише за санкцією держави, таким чи-нoм перетворившись в державну волю.

Постанови народних зборів (lex—leges). Народні збори Стародавнього Риму вважались найвищим державним орга­ном. Вони приймали чи відміняли закони, оголошували війну та укладали мир, були верховною інстанцією, що розглядала апеляції і протести на рішення судових органів. Народні збори обирали всіх посадових осіб, в руках яких знаходи­лась виконавча влада.

У Римі було три види народних зборів: куріатні, центуріатні і трибутні коміції. Коміціа в перекладі з латинської со-mitia — сходка. Найдавніша форма народних зборів — курі­атні коміції. Це замкнуті об'єднання патриціїв. Внаслідок боротьби плебеїв з патриціями в V—IV ст.ст. до н.е. Сервій Тулій створює так зване центуріатне улаштування. Збори римських громадян проходили по центуріях, до яких нале­жали як патриції, так і плебеї. Всі римські громадяни виставляли 193 центурії (кожна центурія — сотня воїнів), при цьому найбагатші (перший клас) — 98 центурій, тобто більше половини. Голосування проходило по центуріях, кожна мала один голос. Голоси подавалися в суворому порядку: спочат­ку центурії першого класу, потім другого, третього і т.д. Якщо за пропозицію проголосувало понад 50 відсотків голосів цен­турій, голосування припинялось, а пропозиція ставала зако­ном. Зрозуміло, при такому порядку все вирішували цен­турії першого класу (98). В цьому особливо чітко проявля­лася станова сутність народних зборів. Даний порядок голо­сування викликав незадоволення навіть серед римських гро­мадян.

Незадоволені плебеї розпочали проводити свої збори по територіальних округах—трибах,_Територія Рима була по­ділена на 34 округи (4 міських і 30 сільських). Із зростанням політичного значення плебеїв в трибутних коміціях прий­мають участь і патриції. Рішення трибутних плебейських коміцій визнавалися законом, були обов'язковими і для пат­риціїв. До початку II ст. до н.е. цей вид народних зборів став основним і вирішальним в Римській державі.

Проте процедура проходження законопроекту була досить складною і відповідала інтересам рабовласників. Не зважа­ючи на певну демократизацію народних зборів, вирішувати принципові питання вони не могли. Магістрат, який мав право скликати народні збори (консул, диктатор, претор), опрацювавши проект закону, повинен був подати його на обговорення до сенату. Без його схвалення законопроект на обговорення народних зборів не виносився. Народні збори законодавчої ініціативи не мали. Поданий проект вони по-винні були або прийняти в цілому без обговорення або відхи­лити в цілому. Прийнятий народними зборами закон про­ходив ще одну (третю) стадію — схвалення сенату, без чого не міг стати законом. Отже, сенат і контролював, і керував діяльністю народних зборів.

За часів пізньої республіки голосування проходило в тако­му порядку. Кожен голосуючий мав один голос. Спочатку голоси підраховувалися всередині курії, центурії чи триби, і таким чином складався голос цієї одиниці — «за» або «про­ти», який подавався в коміцію. Більшість голосів цих підрозділів давало рішення народних зборів. І в цьому ви­падку зі всією очевидністю проявляється становий характер порядку голосування — більшість голосів центурій чи триб не завжди свідчили про справжню більшість голосів, що приймали участь в голосуванні. Машина голосування на­дійно служила своєму володарю.

Функції куріатних, центуріатних і трибутних коміцій чітко не розмежовувались, що також було «на руку» правлячій верхівці. Наприкінці І ст. народні збори, хоча їх законодав­ча влада не була усунена, припинили проводити закони.

Едикти магістратів. Преторське право. В період республіки активним джерелом римського приватного права були едикти магістратів, передусім преторів. Те чи інше відношення до правотворчої діяльності мали едикти консулів, преторів, курульних едилів, правителів провінцій та інших магістратів. Однак найбільше проявилась правотворча діяльність преторів (як міського, так і перегрінського).

Посада претора була введена в 366 р. до н.е. З 247 р. до н.е. почали обирати двох преторів: міського і перегрінського. Із збільшенням території Риму кількість преторів зростала і за часів Цезаря досягла 16. Завдання преторів полягало в на­данні допомоги консулам, а за їх відсутністю вони викону­вали обов'язки останніх. Поступово в їх руках зосереджується судова влада і відповідно змінюються їхні функції. Міський претор здійснює правосуддя в Римі, перегрінський вирішує майнові спори, що виникали між перегрінами або перегрінами, з одного боку, і римськими громадянами — з другого.

Посада претора була дуже почесною (honor). Йому як за­ступнику консула були підвідомчі ті самі справи, що й кон­сулу. Як консул, він міг скликати народні збори, засідання сенату, головувати в них. Проте, мабуть, головним було його право проголошувати едикти по судових справах (jus dicere), що відіграло значну роль у розвитку римського приватного права.

На посаду претора мали право претендувати римські гро­мадяни віком понад 40 років, пройшовши нижчі посади. Як і більшість магістратів, претор обирався на рік, обов'язки виконував без оплати. Однак ця посада відкривала значні можливості для відшкодування витрат на її виконання (хоча не завжди праведні), що робило її дуже привабливою. В передвиборній кампанії перемагав той, у кого було більше грошей для підкупу виборців, тобто найбагатший представ­ник вищих кіл рабовласницького стану. Грошей на це не шкодували — витрати покривалися посадою. Цицерон (106— 43 pp. до н.е.) у своїх судових промовах наводить багато фактів зловживань при виборах преторів, магістратів і при вико­нанні ними своїх обов'язків. Підтверджується також це на­явністю спеціальних норм в республіканському законодавстві, спрямованому на припинення подібних зловживань.

Для здійснення своїх функцій і в межах своєї компетенції претор перед вступом на посаду проголошував едикт, в яко­му викладав правила судочинства, обов'язкові для всього населення і самого претора протягом року. Після закінчен­ня його повноважень зазначені правила втрачали свою силу. Новообраний претор перед вступом на посаду оголошував власний едикт, вивчивши едикти своїх попередників. Пра­вила, що довели свою ефективність у практиці їх застосу­вання і виявлялися придатними для захисту нововиниклих відносин, використовувались в новому едикті. Невдалі, не­життєздатні правила відмирали, не діставши застосування в наступних едиктах. Отже, кожний новообраний претор прий­мав свій едикт, який був наслідком творчості не тільки його автора, а й колективним творінням багатьох попередників, що увібрав в себе їх практичний досвід.

Потреба у розробці й проголошенні нових правил судо­чинства та правосуддя була зумовлена нездатністю цивіль­ного права надійно захистити нові відносини, що склада­лися під натиском нових соціально-економічних умов. На­прикінці періоду республіки Рим перетворився у величез­ну рабовласницьку державу. Відкриття нових торговельних шляхів, розвиток ремесел, могутній цивільний оборот ви­магав більш ефективного, надійного, позбавленого формалізму правового регулювання ділових відносин. Колишнє цииільне право або взагалі не мало відповідних норм, або вони не відповідали новим вимогам. Отже, претор змуше­ний був вишукувати нові правові засоби або пристосовува­ні норми застарілого цивільного права до нових економіч­них відносин.

Перед претором поставала досить скромна мета — прого­лошувати в едиктах правила, яких бракувало в цивільному праві, тобто надавати цивільному праву допомогу і запов­нювати його прогалини. Правда, і тоді воно істотно не зміню­валось. Однак претор відкрито не протиставляв йому свої едикти. Коли ж розвиток продуктивних сил, розширення цивільного обороту, зміни в економіці почали вимагати най-радикальніших змін в правовому регулюванні, претор зму­шений був зробити наступний крок — тепер він відкрито вносив корективи та доповнення в цивільне право, виправ­ляв його норми, пристосовуючи до вимог часу.

Склалась досить парадоксальна ситуація 3 одного боку, претор не міг творити право (jus facere non potest). Він не був уповноважений відміняти застарілі норми цивільного права і створювати свої власні — це виходило за межі його влади (imperium). З другого боку, створені претором прави­ла в силу їх відповідності інтересам рабовласників і вимогам часу почали застосовуватися в едиктах наступних преторів, переходячи з покоління в покоління, поступово перетворю­ючись в правові норми — преторське право. Керуючись прин­ципом справедливості (aequitas), претор мав право відмови­ти в захисті там, де відповідно до норм цивільного права її належало надавати, і захистити нові відносини у випадках, коли за нормами цивільного права це не передбачалося.

Фактично незаконна діяльність претора не лише дістала визнання рабовласницького суспільства, а й стала досить прогресивною формою оновлення, оздоровлення та удоско­налення правового регулювання майнових відносин в рес­публіканському Римі. Однак не все, що пропонувалося пре­тором в його едикті, сприймалось його наступниками і зна­ходило визнання. Правовою нормою ставали тільки запро­поновані претором правила, що повністю відповідали інте­ресам рабовласників, рабовласницького суспільства і дер­жави. Це легко простежити на таких прикладах.

За цивільним правом при відчуженні особливо важливих, цінних речей вимагалось виконання певного формального ритуалу — манципації. Вона полягала в тому, що при відчу­женні зазначених речей мали бути присутніми не менше п'яти свідків і вагар з терезами. Дотримання цієї форми вимагалося для засвідчення в пам'яті свідків факту відчуження даної речі на випадок, якщо в майбутньому виникне сумнів у цьо­му, тобто спір про право на річ. Завданням манципації було засвідчення факту відчуження речі. Крім цього, правило манципації передбачалося для речей, що становили еконо­мічну основу рабовласницького суспільства. Складна пере­дача давала змогу контролювати, до кого переходить річ: римського громадянина чи перегріна (в ті часи він не міг набувати речі, що відносилися до основних засобів вироб­ництва). Якщо ця формальність не виконувалась і ритуалу не дотримувались, право власності до набувача не перехо­дило. Власником залишався продавець (хоча фактично він передавав річ набувачу, отримуючи за це гроші), який міг на підставі формального права витребувати продану ним річ назад. Отже, формалізм застарілого цивільного права всту­пав у протиріччя з потребами обороту: дотримання зазначе­ного обряду при кожному продажу хай навіть особливо важ­ливих речей почало стримувати, обтяжувати оборот. Часті­ше практикувався продаж без манципації, що, в свою чергу, призводило до зловживань з боку продавця. Внаслідок цьо­го претор Публіцій в останньому столітті до н.е. оголосив у своєму едикті, що буде захищати інтереси набувача речі. Формально право власності на спірну річ відповідно до норм цивільного права належало відчужувачу, проте оскільки навіть з точки зору рабовласників було несправедливим на цій підставі вимагати річ від набувача назад, рабовласницьке суспільство мовчазно сприйняло рішення претора Публіція. Юліан писав: «Тому дуже правильно прийнято, що закони підміняються не тільки голосуванням законодавцями, а й мовчазною згодою всіх шляхом незастосування» (Д. 13.32).

За давніми цивільними канонами молода жінка, яка вий­шла заміж та перейшла жити в сім'ю чоловіка, не була вже родичкою своїх кровних батьків, одночасно втрачаю­чи право на спадщину. Проте, уявимо собі, що вона була єдиною донькою у своїх кровних батьків, спадщина могла перейти до будь-кого, але не до рідної доньки померлих батьків. За часів дії Законів XII таблиць це здавалося правильним, але пізніше така норма викликала не тільки по­див, а й обурення передусім панівного стану, оскільки вони були найбільш зацікавлені в закріпленні нажитого майна саме за своїми дітьми. Так само, як і в попередньому ви­падку, претор в одному із своїх едиктів проголосив — якщо виникне спір про спадщину кровної доньки спадкодавця, хоча вона й перестала бути агнаткою своїх батьків, він віддасть перевагу їй.

Це правило претора також не вкладалося в прокрустове ложе цивільного права, проте з мовчазної згоди правлячої верхівки поступово перетворилося в норму преторського права, оскільки задовольняло всіх.

Головною рушійною силою розвитку римського приват­ного права були потреби господарського обороту величезної держави, який швидко розвивався. Основним же засобом задоволення цих потреб була плідна правотворча діяльність преторів: оперативне рішення проблем, що назріли, без будь-якої бюрократичної тяганини, таке саме оперативне удос­коналення знайдених рішень. У претора не було ніякого апарату; самостійно, ґрунтовно, зважено він вивчав практи­ку своїх попередників, підбирав рішення, що виправдали себе в практичній діяльності, при необхідності піддавав їх шліфуванню: уточнював, коригував, доповнював, згодом на цій основі розробляв власний едикт, який потім випробову­вав на придатність у своїй практиці.

Оперативність у розв'язанні назрілих правових проблем, можливість швидко і ретельно перевірити відповідність знай­деного рішення потребам практики і в разі непридатності замінити іншим зробили правотворчу діяльність преторів найдосконалішим засобом правотворення республікансько­го Риму. Саме завдяки преторській діяльності римлянам вдалося досягти неперевершеного удосконалення правової культури, преторів же називали живим голосом приватного права (viva vox juris civilis).

Едикти магістратів, насамперед преторів, були джерелом утворення особливої системи правових норм, яка дістала назву преторського права.

За часів принципату правотворча діяльність преторів по­мітно занепадає, оскільки не узгоджується з новими фор­мами державного ладу. За Адріана юрист Сальвій Юліан (бл. 125—126 pp.) здійснює остаточну редакцію постійного горського едикту, а саме провадить кодифікацію претор-ського права. На пропозицію Адріана спеціальним сенатус-консультом едикт був затверджений і визнаний незмінюва­ним. Тільки імператор мав право доповнювати едикт. Коди­фікація преторського едикту — перша велика кодифікадія після Законів XII таблиць.

Постанови сенату — сенатус-консульти (senatus consulta). В період принципату вища державна, в тому числі і законо-давча, влада формально належала сенату. Принцепси ще не наважувалися проголошувати себе абсолютними монарха­ми. Вони виголошували свою волю у формі постанов сена­ту. Гай Цезар Октавіан, який був тріумвіром, в 27 р. до н.е. оголосив, що має намір відійти від державних справ. Однак сенат наказав Октавіану залишатися на чолі управління Римською республікою, що той і «змушений був зробити». Відповідно до постанови сенату Гай Юлій Цезар Октавіан очолював Римську державу з 13 січня 27 р. до н.е. до момен­ту смерті (серпень 14 р. н.е.). Система державного управлін­ня, введена Октавіаном і закріплена його наступниками, одержала пізніше назву принципат. Ця форма державного управління проіснувала до II ст. На словах Октавіан ствер­джував, що відновив республіку, фактично ж він був єдиним правителем Римської держави, діставши від сенату почес­ний титул Августа, який раніше вживався лише в звертанні до богів. Сенат оголосив Октавіана Августа своїм принцепсом. Він міг накласти вето на рішення будь-кого із магіст­ратів, сенату, навіть коміцій. Поступово його влада стала необмеженою.

Деякий час сенат продовжує відігравати неабияку роль в державному житті Риму. З IV ст. до н.е. його склад попов­нювався магістратами, що відслужили свій строк і після скла­дення повноважень автоматично включалися в сенатський список. Однак, починаючи з Августа, склад сенату повністю формує принцепс. Формально сенат стає єдиним законо­давчим органом. Аби воля принцепса набула значення зако­ну, її вносили у вигляді проекту до сенату, а потім вона отримувала формальне затвердження. Сенат вибирав магіст­ратів (якийсь час вони ще зберігалися), навіть самого прин­цепса, проте це обрання носило чисто формальний характер, оскільки титул принцепса став успадковуваним. На той час сенат зберігав судову та адміністративну владу, однак його повноваження все більше обмежувалися.

З І до середини ІІІ ст. сенатус-консульти стають головною формою законодавства. Сенат при цьому не мав законодав­чої ініціативи і своїми постановами фактично лише оформ­ляв пропозиції принцепсів, які на підставі своєї влади мали право проголошувати свою волю у вигляді усних або пись-мових промов у сенаті. В сенатус-консультах нерідко дава­лися лише загальні принципові положення, які претори по­винні були відображати в едиктах.

До складу сенату входили представники вищих кіл рабо­власницької знаті. Вони так само, як і принцепс, були ви­разниками інтересів пануючого стану — рабовласників. Відповідно до цього постанови сенату (сенатус-консульти) виражали їх волю.

Діяльність юристів. За найдавніших часів юристами були жерці — служителі храмів (понтифіки). Вони складали зам­кнуту касту, юридичні знання тримали в глибокій таємниці, консультації надавали за певну винагороду. Так продовжу­валось досить довго, поки Гней Флавій, син вільновідпуще­ника, не вкрав книгу, в якій містилися позови та інші відо­мості про закони, і не передав її народу. Пі?ніше вона діста­ла назву Флавія цивільне право. На подяку народ обрав Флавія трибуном, сенатором і курульним едилом (Д. 1.2.7). Після обнародування Флавієм позовів юриспруденція перейшла до рук світських юристів.

В період республіки, як і в інші часи, юристи відносилися до пануючого стану і були виразниками його світогляду, в основному посідали високе службове становище. Свої кон­сультації та іншу юридичну допомогу вони здійснювали у вигляді порад, як належить поступити в тих чи інших спірних ситуаціях (respondere). Cavere — консультації з питань укла­дення договорів та інших правочинів, складання ділових документів тощо; Agere — керівництво процесуальними дія­ми сторін при розгляді спорів.

Юристи користувалися авторитетом і популярністю, ос­кільки вони мали глибокі знання права, були майстрами юри­дичного аналізу конкретних правовідносин, хоча їх консультації в цей період носили ще чисто практичний характер. Своїми тлумаченнями законів вони надавали окремим нор­мам потрібного змісту, необхідного напряму і цим самим фактично створювали нові норми. В силу авторитету юристів ти їхніх консультацій такі тлумачення набули загально­обов'язкового характеру і вже в республіканський період ста­ли своєрідним джерелом права. Консультаційна практика юристів, науково-практичні висновки їх безпосередньо впливали на розвиток права.

Проте найвищого розквіту римська юриспруденція досяг­ла за часів принципату, коли центр правотворчої діяльності переноситься від преторів до юристів. Претори як демокра­тичний інститут республіканського Риму не вписувалися в межі принципату, вони поступово втрачали авторитет, нор-мотворчу активність.

Оскільки юристи користувалися великою повагою, Август для надання стійкості своїй владі вирішив залучити їх на свій бік. Найвидатнішим юристам він надав право офіцій­них консультацій (jus publici respondendi).

Юристи, отримавши таке право, давали консультації ніби під імені принцепса, спираючись на його авторитет, що на-давало консультаціям офіційного характеру, а судді об-грунтовували свої рішення, приймаючи їх як обов'язкові. В такому союзі були зацікавлені обидві сторони — і принцеп-си, і юристи. Принцепси через авторитет юристів дістали опору своєї влади і активних провідників політики.

За умов станових протиріч юристи засобами права зміцню­вали рабовласницький лад, вишукували нові рішення пра-вових колізій повсякденного життя, правові засоби задово-лення потреб обороту, який швидко розвивався.

Юристи Пули зацікавлені в підтримці принцепсів. В пере-важній більшості вони поділяли їх політику в силу спільності їх станових інтересів і всіляко їм допомагали. Крім того, держава надавала юристам широкий простір для правотвор­чої діяльності, в чому вони були зацікавлені як професіона­ли. Внаслідок такого союзу правотворча діяльність отрима­ла новий могутній імпульс.

Практика надання окремим видатним юристам права офі­ційного тлумачення законів продовжувалося до V ст. Однак за встановленням абсолютної монархії правотворча ак­тивність їх помітно занепала. В 426 р. був прийнятий закон «Про цитування юристів», згідно з яким в основу судового рішення можна було покласти твори Папініана, Павла, Уль-піана, Гая, Модестіна і тих юристів, на кого вони посила­лись.

Класична юриспруденція (І—III ст.ст.) розвивалася досить бурхливо. В основу її покладено дві юридичні школи — про-куліанців і сабиніанців. Першу очолював Лабеон, новатор в галузі права, який мав тривалий і плідний вплив на розви­ток юриспруденції. Школа названа на честь одного з його учнів і продовжувачів — Прокула. Політичним противни­ком Лабеона був Капітон, який заснував другу юридичну школу, названу на честь його учня Мазурія Сабіна — найви-датнішого юриста І ст., великого коментатора цивільного права.

До основних напрямів діяльності класичної юриспруденції можна віднести:

а) твори, присвячені розробці цивільного права (Сабіна, Павла, Ульпіана та ін.);

б) коментарі до преторського права (Лабеона, Гая, Павла, Ульпіана та ін.);

в) збірники творів юристів (дигести), що об'єднували ци­вільне і преторське право;

г) підручники з права — інституції (найвідоміші Інституції Гая — II ст.), а також збірники правил (regulae), міркувань (sententiae);

д) збірники казусів «Питання» (Цельза, Помпонія та ін.) і «Відповіді» (Папініана та ін.).

Науково-практичних творів римських юристів до нас дійшло надзвичайно мало. До них належать імператорські конституції.

Імператорські конституції. Від часів абсолютної монархії (домінату) правотворча діяльність повністю зосередилась в руках імператора як єдиного і необмеженого законодавця. Ще раніше Ульпіан зазначав: «Те, що вирішив принцепс, має силу закону», сам «принцепс вільний від обов'язку (до­тримуватися) закону» (Д. 1.4.1; Д.1.3.31). Всі інші форми пра-вотворчості в цей період фактично припинилися.

Постанови (установлення) імператора дістали назву кон­ституцій від римського слова constituo — установляю.

Ще за часів принципату приймалися конституції чотирьох нидів: едикти, декрети, рескрипти, мандати.

Едикти відрізнялися від преторських. Останні являли со-(бою програму діяльності магістратів, тоді як імператор­ський едикт містив постанови обов'язкові для всього насе­лення Римської імперії. Декрети — рішення імператорів з конкретних судових справ. Рескрипти — письмові відповіді на запити, що надійшли імператору з різних питань. Манда­ти — інструкції чиновникам з адміністративних і судових справ.

У період домінату мандати вже вийшли з практики право-творчої діяльності імператорів. Декрети та рескрипти засто­совувались як рішення імператорів в конкретних справах. Отже, основною формою імператорської правотворчості за­лишився едикт. Імператорські постанови почали називати­ся законами — leges. В цей же час робляться спроби перших приватних кодифікацій імператорських конституцій, яких до того часу накопичилось досить багато. Наприкінці III ст. (295 р.) прийнято Кодекс Грегоріана, названий на честь його укладача, в якому зібрані конституції, починаючи від Адріа-на. Він дістав офіційне визнання, але потім його було відміне­но Кодексом Юстініана.

Як доповнення до Кодексу Грегоріана незабаром прий­мається Кодекс Гермогеніана, також названий на честь його укладача, що складався з 120 конституцій, поділених за змістом на 69 титулів.

Однак першим офіційним зібранням конституцій був Ко­декс Феодосія, прийнятий східно-римським імператором Феодосієм II (402—450 pp.). В ньому знайшли відображення зміни, що сталися в державній і приватно-правовій сферах рабовласницької держави.