Наслідки невиконання зобов'язань

У зв'язку із зростанням ролі зобов'язань у цивільному обороті і господарському житті країни приділяється більше увага фактам їх порушення. Будь-яке порушення умов договору чи іншого зобо­в'язання зумовлює певне порушення ритму господарського життя, дезорганізує цивільний оборот. Тому наслідки невиконання зобо­в'язань ретельно регламентувалися римським правом.

Невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання ви­знавалося відступлення від умов договору, порушення однієї із на­ведених вище вимог до виконання. Наприклад, якщо договір не ви­конаний в обумовлений строк — це невиконання, якщо ж викона­ний з простроченням — неналежне виконання. Наслідки в обох випадках наставали однакові. Їх могло бути два — або відповідаль­ність боржника, або звільнення його від такої.

Відповідальність боржника за невиконання або неналежне ви­конання зобов'язання наставала лише за наявності спеціальних умов — вини і наявності збитків. При відсутності хоча б однієї з цих двох умов відповідальність не наставала.

Вина. Відповідальність у римському праві ґрунтувалася на принципі вини: є вина — є відповідальність, немає вини — немає відповідальності. Отже, відповідальність боржника за невиконан­ня або неналежне виконання зобов'язання наставала лише за на­явності вини з його боку. Якщо зобов'язання не було виконано або виконано неналежно, проте в цьому не було вини боржника, він відповідальності не ніс.

Римські юристи розуміли вину як недотримання поведінки, що вимагається правом. Юрист Павло писав: «Якщо особа дотримува­лась всього, що треба..., то вина відсутня» (Д. 9.2.30.3). Іншими сло­вами, вина трактувалась як протиправна поведінка. Сучасна тео­рія розрізняє власне вину і протиправну поведінку.

Римське право знало дві форми вини: а) умисел (dolus), коли бор­жник передбачає настання результатів своєї поведінки і бажає їх настання; б) необережність, необачність (culpa), коли боржник не передбачав результатів своєї поведінки, проте мав би передбачити їх. За словами Павла: «Вина наявна тоді, коли не було передбачено те, що могло бути передбачено уважною людиною» (Д. 9.2.31). Необережність буває різного ступеня — груба і легка. Груба необережність (culpa lata) — це невияв тієї міри турботи, уваги, дбайливості, обережності, яку звичайно виявляють нормальні люди. Ульпіан писав: «Груба вина — це надзвичайна недбайливість, тобто нерозуміння того, що всі розуміють» (Д. 50.16.213.2). За своїм значенням груба вина прирівнювалася до умислу. Юрист Нерва стверджував, що «надміру груба вина є умислом» (Д. 16.3.32).

Легка необережність (вина) (culpa levis) визначається порів­нянням поведінки якого-небудь «хорошого», дбайливого, доброго господаря з поведінкою боржника. Якщо поведінка останнього поступалася дбайливості господаря, вона була винною, але легкою виною. Римські юристи розробили модель такого доброго, турбот­ливого, дбайливого господаря, поведінка якого була еталоном для визначення вини боржника. Таку вину називали ще culpa levis in abstracto — виною за абстрактним критерієм, тобто мірою для по­рівняння слугувала якась абстракція, невизначеність.

Римське право знало ще один ступінь вини — culpa in concre-to— конкретну. її визначали порівнянням ставлення особи до вла­сних і до чужих справ (речей). Якщо боржник до чужих справ (речей) ставився гірше, ніж до своїх, то наявна конкретна вина. Як приклад такої вини в джерелах наводяться відносини товаришів між собою. Якщо товариш ставився до справ товариства як до власних, його поведінка була бездоганною, якщо гірше — винною (Д. 17.2.72).

За умисел і грубу вину (необережність) відповідальність наста­вала без будь-яких винятків, за легку необережність (недбайли­вість) — не завжди. Остання залежала від того, в чиїх інтересах було укладено договір. Якщо в інтересах боржника, то він зобов'я­заний був виявляти максимум дбайливості й уваги, і тому відпо­відав і за легку вину. Наприклад, одержавши за договором позич­ки в тимчасове і безоплатне користування чужу річ, боржник зо­бов'язаний виявити підвищену увагу до її схоронності. Якщо ж річ буде зіпсована або загине, то він повинен відповідати за найменшу необачність, найлегшу недбайливість і необережність.

У договорах, що були укладені в інтересах кредитора, з яких боржник ніякої вигоди не мав, відповідальність наставала лише за грубу вину. Наприклад, в договорі схову хранитель ніякої вигоди не мав, оскільки цей договір в римському праві був безоплатним. Отже, якщо псування або загибель речі, переданої на схов борж­нику, наставали не внаслідок його умислу або грубої вини, — він відповідальності не ніс.

При рівній вигоді сторін, їхньому взаємному інтересі відпо­відальність боржника наставала за будь-яку вину.

Із загального правила про відповідальність за вину в римському праві були винятки. Власники заїжджих дворів, готелів і кораблів несли підвищену відповідальність за пропажу, загибель речей, пе­реданих їм на схов. Вони відповідали без вини, тобто за випадкову загибель — безвинна відповідальність. Претор поклав на цих осіб підвищену відповідальність у зв'язку з грабіжництвом, розбоєм і піратськими нападами, що почастішали, бо нерідко в них співучасни­ками, організаторами або навідниками виступали зазначені особи.

У розвиненому римському праві відповідальність боржника за невиконання або неналежне виконання зобов'язання наставала при неодмінній умові, що неправомірна поведінка боржника запо­діяла майнові збитки кредитору, тобто внаслідок невиконання або неналежного виконання зобов'язання майнові інтереси кредитора порушені й він зазнав певних збитків.

Спочатку відповідальність боржника мала особистий характер (рис. 1): його карали фізично (били різками, садили в боргову яму, башту або, навіть, тюрму). Закони XII таблиць доносять до нас картину жахливих покарань, що застосовувались до несправних боржників. У таблиці III розповідається, що кредитор мав право посадити боржника в тюрму на 60 днів. Протягом цього строку йо­го двічі виводили в базарні дні до претора на коміції, оголошуючи при цьому суму, яку він заборгував.

 

ВИДИ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

ОСОБИСТА МАЙНОВА

Позадоговірна

1. Фізична екзикуція - помста

2. Боргова тюрма 1. В розмірі заподіяної шкоди

3. Страта боржника 2. Ноксальна – за шкоду, заподіяну

4. Продаж за тібр – у рабство рабом або твариною

3. Комулятивна – злодіїв, співучас-

ників, переховувачів, пособників

Договірна – в розмірі заподіяної шкоди

 

Рис.1. Види цивільно-правової відповідальності

Якщо ніхто не виявляв бажан­ня сплатити за нього борг і викупити його на волю, на третій базарний день боржника або страчували, або продавали за Тібр, тоб­то в рабство. Ця ж таблиця проголошувала: «У третій базарний день хай розрубають боржника на частини. Якщо відсічуть більше або менше, то хай це буде їм виною».

З розвитком товарообороту римляни дійшли висновку, що пока­рання боржника навіть смертю не відшкодовує заподіяних креди­тору майнових збитків. Набагато краще і вигідніше замість фізичної розправи примусити його до відшкодування заподіяних збитків —відповідати власним майном. Таким чином, особиста відповідаль­ність замінюється майновою, за якою боржник відповідає своїм майном. У приватному праві вона посіла усталене місце.

Майнова шкода (збитки) — це обчислене в грошовій сумі будь-яке зменшення наявного майна та інше ущемлення майнового ін­тересу однієї особи, заподіяне протиправними діями іншої осо­би. Поняття шкоди в римському праві складалося з двох елемен­тів: a) damnum emargens — позитивна втрата; б) lucrum cessans — втрачена вигода. Ульпіан вчив враховувати не тільки позитивну втрату, а й втрачену вигоду (Д. 13.4.2.8).

Позитивна втрата — будь-яке зменшення наявного майна. Втрачена вигода — неодержання передбачуваного прибутку, на­приклад, вбитий раб-співак, раб-художник. Зменшення майна ра­бовласника на вартість одного раба — позитивна втрата, однак раб приносив власнику певну вигоду своїм талантом, якого рабовлас­ник позбавився — це втрачена вигода.

Розмір шкоди визначався в грошах з урахуванням конкретних обставин, часу і ринкової кон'юнктури. Боржник ніс відповідаль­ність в обсязі заподіяної шкоди.

У приватному праві на визначення обсягу відповідальності бор­жника не впливає ступінь його вини. Вона має значення лише для встановлення відповідальності боржника або звільнення його від такої. Наявність легкої вини дає підставу притягти до відповідаль­ності позичальника за договором позики, але звільняє від відпо­відальності хранителя. Обсяг встановленої відповідальності борж­ника не залежить від ступеня вини. Він однаково відповідає за умисел, грубу і легку вину.

Важливо враховувати ще один момент. Відповідальність одна­кова за будь-яку вину. А якщо немає вини, але є відповідальність? У якому випадку вона буде більш суворою — за умисел, легку чи грубу вину чи без вини? Обсяг її завжди однаковий (за будь-яку вину і без вини) — в розмірі заподіяної шкоди. Але підвищена, більш сувора відповідальність буде у випадках, коли вона настає без вини. Відповідальність за вину природна, закономірна. Коли ж вона настає без вини — це важко усвідомлюється, здається не­справедливим, а тому є більш суворою.

Теорія відповідальності за невиконання або неналежне вико­нання зобов'язання та інше протиправне заподіяння шкоди чужо­му майну, розроблена римськими юристами, виявилась настільки життєздатною, що збереглася в своїй основі і в сучасному праві.

Підстави звільнення боржника від відповідальності. Римське приватне права знало дві підстави звільнення боржника від відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язан­ня: випадок (casus) і нездоланна сила (vis maior).

Випадок — це спеціальний правовий термін для позначення за­гибелі речі або іншої неможливості виконати зобов'язання без ви­ни боржника. Іншими словами, це збіг обставин, за яких немає ви­ни боржника, проте виконати зобов'язання стало неможливим.

За загальним правилом, за випадок боржник відповідальності не несе (за винятком капітанів кораблів, господарів заїжджих дво­рів і готелів). Джерела стверджують: casus a nullo praestatur — за випадок ніхто не відповідає.

Нездоланна (непереборна) сила — дії стихійних сил природи, які неможливо ні передбачити, ні усунути. Загибель речі або інша неможливість виконання зобов'язання, що настала внаслідок дії нездоланної сили, звільняє боржника від відповідальності.

 

 

Забезпечення зобов'язань

Кредитор завжди зацікавлений в тому, щоб зобов'язання було виконане реально і в установлений строк. У разі його невиконання боржником кредитор має право звернути стягнення на його майно. Проте кредитор воліє бути впевненим як у реальному і своєчасно­му виконанні самого зобов'язання, так і в реальній можливості відшкодувати збитки, заподіяні його невиконанням. Нарешті, зо­всім непогано мати правові засоби, які змушували б боржника до добровільного і своєчасного виконання зобов'язання настанням не­гативних для нього наслідків.

Римляни розробили досить широку систему правових засобів забезпечення зобов'язань, основними з яких є: завдаток, неустой­ка, поручительство і застава (рис. 2).

Завдаток (агга) — грошова сума або інша цінна річ, яку одна сторона — боржник (найчастіше покупець) вручає другій сторо­ні — кредитору (продавцю) в момент укладення договору. Спочат­ку завдаток відігравав роль доказу факту укладення договору. Без нього договір не втрачав свого юридичного значення, але завдаток підтверджував його вірогідність. Штрафну функцію завдаток на­був вже в епоху Юстиніана, який встановив її указом (528 p.). Ця функція полягала в примусі боржника до виконання зобов'язання (arra poenalis). При забезпеченні зобов'язання завдатком боржник втрачав його, коли відмовлявся від виконання. Кредитор, який від­мовився від договору, зобов'язаний був повернути завдаток у по­двійному розмірі. При нормальному виконанні договору завдаток зараховувався в рахунок платежу за зобов'язанням.