Поняття зобов'язання та його роль у цивільному обороті

Зобов'язальне право є основним розділом римського (і будь-яко­го іншого) приватного права. Воно регулює майнові відносини в сфері виробництва і цивільного обороту. Предметом зобов'язаль­ного права є певна поведінка зобов'язаної особи, її позитивні чи негативні дії.

У джерелах римського права зобов'язання (obligatio) визнача­ється таким чином:

1. Зобов'язання — правові ланцюги, що змушують нас щось ви­конувати відповідно до законів нашої держави — obligatio est juris vinculum, quo necessitate abstringimur solvendae rei secundum nostrae civitatis jura (Д. 1.3.13).

2. Сутність зобов'язання полягає не в тому, щоб зробити нашим якийсь тілесний предмет або який-небудь сервітут, а щоб пов'яза­ти іншого таким чином, щоб він нам що-небудь дав, зробив або на­дав — obligationum substantia non ideo consistit, ut aliquid corpus nostrum aut servitutem nostram faciat, sed ut alium nobis obstringat ad dandum aliquid vel faciendum vel praestandum (Д. 44.7.3).

До виникнення зобов'язання боржник абсолютно вільний: не обтяжений ніякими обіцянками, не стиснутий у своїй поведінці нія­кими обмеженнями. Вступивши в зобов'язання, він певним чином обтяжує себе обіцянками, обмежує свою волю, покладаючи на себе якісь правові обов'язки, правові пута. Саме тому у визначеннях зобов'язань римські юристи говорять про ланцюги, кайдани, пута тощо. За Законами XII таблиць в найдавніші часи до несправного боржника дійсно застосовувалися кайдани і пута. Таблиця III цих Законів містить норму, відповідно до якої кредитор у разі невико­нання боржником зобов'язання мав право забрати його в свій дім і накласти на нього колодки або ланцюги вагою не менше, а якщо забажає, то й більше 15 фунтів.

Отже, зобов'язання — це правове відношення, внаслідок якого одна сторона (кредитор) має право вимагати, щоб друга сторо­на (боржник) що-небудь зробила (facere), дала (dare) або надала (praestare). Боржник зобов'язаний виконати вимогу кредитора.

Зобов'язання — це складне юридичне поняття, правовідношення, в якому сторонами є кредитор і боржник, а змістом — права і обо­в'язки сторін. Сторона, що має право вимагати, називається креди­тором, а сторона, зобов'язана виконати його вимогу, — боржником.

Змістом вимоги кредитора є його право на певну поведінку бор­жника, яка може виявлятися в позитивній чи негативній дії. Отже, предметом зобов'язання завжди є дія, що має юридичне значення і породжує правові наслідки. Якщо дія не носить правового ха­рактеру, то вона не може породжувати юридично значимого зо­бов'язання. Різноманітність господарсько-економічних дій римля­ни згрупували в три групи: dare — дати, praestare — надати і facere — зробити. Цією тріадою і визначається зміст зобов'язання (порівняйте: зміст права власності також визначається тріадою — володіння, користування і розпорядження). Будь-яка дія боржника охоплюється однією із вимог кредитора: дати, надати або зробити.

Таким чином, зміст зобов'язання завжди має бути майновим, особистим, чітко визначеним, можливим до виконання і дозволе­ним. Майновий характер змісту зобов'язання полягає в тому, що в основі вимоги кредитора завжди лежить майновий інтерес. Пове­дінка боржника на вимогу кредитора зводилася до того, що борж­ник зобов'язаний був виконати саме майнову вимогу кредитора. В чому б ця вимога не полягала, її змістом завжди є майновий ін­терес, вона має майновий характер. У давні часи зобов'язання мог­ли зводитися до фізичного покарання боржника, до обмеження його волі. Боржника пов'язували мотузкою або кайданами певної ваги, тобто відповідальність була не майновою, а особистою. Але вже в 326 р. до н. е. заковування боржника в кайдани було відмінене.

Об'єкт зобов'язання був завжди особистий. Вимога кредитора спрямовувалася до конкретної, заздалегідь визначеної особи, з якою кредитор був пов'язаний чи то договором, чи будь-яким ін­шим зобов'язанням, і тільки ця особа була контрагентом кредито­ра. З іншого боку, право вимоги мала також конкретна особа, яка мала право вимагати від боржника певної поведінки. Отже, обидві сторони в зобов'язанні були пов'язані між собою певним правовим зв'язком. Звідси і назва цього правового явища: «зобов'язання», тобто зв'язані між собою.

Зобов'язання повинне бути чітко визначеним, тобто вимога кре­дитора зводилася до вимоги певної поведінки боржника. Останній обмежувався у своїй поведінці не взагалі, а лише в конкретному відношенні і в конкретних межах. Наприклад, боржник заборгував кредиторові певну суму, його поведінка (можливості) обмежувала­ся тільки цією сумою, тобто його майнові можливості були обме­жені на цю певну суму боргу.

Об’єктом зобов'язання могли бути тільки такі юридичні дії, які були здатні до їхнього реального здійснення, тобто була фізична можливість фактичного виконання. Те, чого не можна було вико­нати, не могло бути предметом зобов'язання. Визнавалося нікчем­ним зобов'язання, якщо обіцяного об'єкта не існує в природі або він вже знищений. Не могла бути предметом зобов'язання дія, яку фізично в тих чи інших умовах виконати неможливо.

Предмет зобов'язання повинен бути дозволеним, тобто не супе­речити чинному законодавству, зазначена дія повинна бути пра­вомірною.

Стародавнє римське право ще не знало поділу цивільного права на речове та зобов'язальне. Цей поділ усталився вже значно піз­ніше. Римські юристи вбачали лише право на річ і право вимагати здійснення певної дії. Такий поділ був зумовлений відповідними засобами захисту зазначених прав. Це відзначав ще Гай: «Особис­тим позовом буде, якщо ми вчиняємо проти того, хто відповідає за договором чи за злочин, тобто особистий позов буває тоді, коли ми формулюємо позовне прохання таким чином, що противник (від­повідач) повинен або передати, або зробити, або надати що-небудь.

Речовий позов має місце тоді, коли ми заявляємо і стверджуємо, що фізична річ — наша, або порушуємо спір про те, що ми маємо яке-небудь право, наприклад, право користування водоводом, пра­во користування-володіння, проходу, прогону худоби або право зводити будівлі вище встановленої міри, право просвіту, тобто право вимагати від сусіда, щоб він ніяким чином не затуляв ви­ду...» (Гай, 4.3—4).

Таким чином, за особистим позовом кредитор мав право вима­гати що-небудь дати, зробити або надати (dare, facere, praestare).

Dаге означає перенесення власності або встановлення спеціаль­ного речового права. Якщо об'єктом dare був, наприклад, раб (манципна річ), то це зумовлювало необхідність здійснення манципації або поступки речі перед магістратом. Проте таке зобов'язання ставало неможливим до виконання, коли раб гинув або ставав вільним. Коли об'єктом dare була річ, яка не належала відповідачу-боржнику, то він виконував зобов'язання лише за умови, що стане власником даної речі. Якщо об'єктом зобов'язання є річ кре­дитора, то таке зобов'язання буде нікчемним, оскільки власник не може одержати у власність свою ж річ.

Facere означає здійснення певних дій або утримання від цього на користь кредитора незалежно від речово-правового ефекту. Ін­шими словами, якщо боржник зобов'язаний був здійснити манципацію взагалі, то змістом предмета зобов'язання є саме facere, а не dare, хоча результатом манципації може бути саме перенесення власності.

Praestare означає певне надання боржником кредитору, наприклад, речі в тимчасове користування, позики грошей тощо. Проте значення слова praestare є до цього часу дискусійним. Інколи його перекладають як «нести відповідальність».

Таким чином, змістом зобов'язання завжди є певна дія або утримання від її здійснення. Але ці дії можуть стати предметом зобов'язання лише за умови, що вони мають правове значення, тобто породжують певні юридичні наслідки, їхнє невиконання тяг­не за собою юридичну відповідальність. Хлопець поцілував дівчи­ну. Це, безперечно, багатозначний факт в їхньому житті. Але він не має правового значення, оскільки ніяких юридичних наслідків не породжує і тому зобов'язання з цього факту не виникає.

При цьому слід звернути увагу на те, що сторони в зобов'язанні рівні, непідпорядковані одна одній, незалежні одна від одної. Це означає, що боржник повинен поводитися в тих рамках, які визна­чаються правом вимоги кредитора. Іншими словами, боржник за­боргував кредиторові 100 сестерцій, отже, він зобов'язаний перед кредитором лише в межах 100 сестерцій. Іншої поведінки креди­тор від боржника вимагати не може і, якщо вимога кредитора буде перевищувати його право, боржник має право відмовитися від ви­конання такої вимоги.

У найпростішому вигляді зобов'язання є відношенням, в якому кредитор має право, а боржник несе обов'язок. Проте в чистому вигляді зобов'язань, де кредитор має тільки право, а боржник тільки обов'язок, виникає порівняно небагато. їх прийнято назива­ти односторонніми, оскільки одна сторона має тільки права, а друга — несе тільки обов'язки. На практиці переважають зобов'я­зання, де кожна із сторін має певні права і несе відповідні обов'язки. Їх називають двосторонніми. Прикладом одностороннього мо­же бути договір позики грошей: позикодавець має тільки право вимагати повернення грошей і не несе ніяких обов'язків, а борж­ник (позичальник) несе тільки обов'язки — повернути своєчасно борг. У нього немає ніяких прав щодо кредитора. Прикладами двосторонніх зобов'язань можуть бути договори купівлі-продажу, найму, доручення та інші. У договорі купівлі-продажу продавець має право вимагати сплати ціни, але він також зобов'язаний пере­дати покупцеві продану річ.

У двосторонніх зобов'язаннях права і обов'язки між сторонами можуть розподілятися рівномірно і нерівномірно. Якщо права і обов'язки кредитора відповідають правам і обов'язкам боржника, то таке зобов'язання називається синалагматичним або просто синалагма.

Як і будь-яке правовідношення, зобов'язання підлягає захисту з боку держави. Проте римське право знало зобов'язання, які не мали позовного захисту, тобто зобов'язання існувало, проте при­мусити боржника до його виконання силою державного примусу було неможливо. Таким було зобов'язання, за яким закінчився строк позовної давності, що випливало з пактів, та деякі інші. Вони одержали назву натуральних.

Проте натуральні зобов'язання, хоча й не мали позовного захис­ту, все ж не були позбавлені правового значення. Воно полягало в тому, що хоча зобов'язання втратило позовний захист, воно все ж не переставало існувати. Право вимоги і обов'язок виконати вимо­гу кредитора зберігалися, однак були позбавлені правового забез­печення. З цього випливало, що виконання натурального зобов'я­зання вважалося виконанням того, що боржнику належало вико­нати. Він не мав права на поворот виконаного.

Натуральні зобов'язання особливо поширилися у зв'язку з прий­няттям сенату - консульта Македонія, внаслідок якого зобов'язан­ня, укладені підвладними, були позбавлені позовного захисту. З розвитком рабського пекулія вони виникали також часто. Рабо­власники, як вже зазначалося, призначали здібних й ініціативних рабів управителями своїх маєтків. Ведення господарства зумов­лювало необхідність укладати цивільно-правові договори. Але че­рез те, що раби не були дієздатними, договори, укладені ними, не мали позовного захисту. Вони також були натуральними.

Таким чином, склалася система цивільних і натуральних зобо­в'язань. Цивільними визнавалися зобов'язання, які захищалися цивільним правом. Проте така назва не зовсім точна, оскільки позовами захищалися не тільки цивільні зобов'язання, а й зобов'я­зання, засновані на законі, преторському праві, праві перегринів тощо. Отже, цивільні зобов'язання варто розуміти в широкому значенні, тобто, ті, які захищалися позовами, на відміну від тих, які позовами не захищалися.

Зобов'язання альтернативні і родові. Предметом альтернативного зобов'язання є не одна річ, а дві або кілька, з яких боржник має право вибрати будь-яку. Наприклад, сторони в зобов'язанні можуть передбачити можливість загибелі речі і на цей випадок визначити їй заміну: дати раба, що-небудь зробити або сплатити певну суму. При цьому зобов'язання припиняється виконанням лише однієї із цих дій. Якщо згодом з'ясується, що одну з дій вико­нати неможливо, то зобов'язання зберігає силу, але його предме­том стає інша, ніби запасна дія.

Близьким до альтернативного є зобов'язання, в якому можливо замінити виконання. В такому зобов'язанні боржник має право за­пропонувати замість визначеного інше виконання. Таке зобов'я­зання почали називати факультативним. Предметом його є лише одна дія і, якщо вона стає неможливою до виконання, то боржнику надається можливість замість обумовленого виконання запропо­нувати інше. Прикладом такого факультативного зобов'язання може бути таке: заставодержець втратив володіння предметом за­стави, який потрапив до третьої особи. Він заявляє позов до цієї третьої особи про витребування предмета застави. Основне зобо­в'язання третьої особи — це повернення предмета застави, але третій особі за цим зобов'язанням надається пільга — заплатити заставодержцю борг, забезпечений цим предметом застави. Павло з цього приводу писав: «...§ 1. При зверненні стягнення на річ на підставі заставного права варто відмовитися від віндикації, якщо володілець, ким би він не був, забажає запропонувати йому (кре­дитору) платіж, і цим повинно бути перевірено право володільця, бо право того, хто заявляє вимогу, усувається внаслідок платежу за заставним зобов'язанням» (Д. 20.6.12.1).

Якщо предметом зобов'язання є родові речі, то такі зобов'язан­ня так і називаються — родові. В них істотне значення має визна­чення родових речей за кількістю і якістю. В таких зобов'язаннях боржник за своїм вибороти має право здійснити заміну і видати кредитору зазначену кількість таких речей. Зобов'язання, в яких предметом є родові речі, не можуть припинятися неможливістю виконання, оскільки родові речі не гинуть, їх можна завжди за­мінити такими ж чи іншими.

Родові зобов'язання протиставляються зобов'язанням, предме­том яких є індивідуально визначена річ. Істотна відмінність їх в тому, що при загибелі індивідуально визначеної речі виконання зобов'язання стає неможливим і втрачає свою чинність. Загибель родових речей, які складають предмет родового зобов'язання, не припиняє його. Боржник зобов'язаний замінити предмет зобов'я­зання іншими родовими речами такого ж роду і виконати.

Різновидністю є й грошові зобов'язання, предметом яких були гроші — родові речі, тому й вони визначаються правилами про родові зобов'язання. В них предмет вимоги оцінюється в грошовій су­мі. Гроші на той час стали загальною заміною виконання. В разі не­можливості виконання в натурі, що настало з вини боржника, а та­кож у випадках прострочки виконання, збитки оцінювалися в грошах: «Скільки ця річ буде варта, стільки грошей, суддя, прису­ди». Як повідомляє Гай, за законом Аквілія (біля 289 р. до н. е.), шкода, неправомірно заподіяна чужому майну (рабу, тварині, ін­шому майну), відшкодовується шляхом грошового платежу: «Як­що хто-небудь протиправно вб'є чужого раба, або чужу рабиню, або четвероноге, або худобу, то хай він буде присуджений дати власнику стільки міді, скільки було вищою вартістю цього в поточ­ному році» (Д. 9.2.2).

В Інституціях Гай підкреслює: «В усіх формулах, які мають кондемнацію, вона приписує грошову оцінку. Отже, якщо ми від­шукуємо в суді яку-небудь річ, наприклад, землю, раба, одяг, зо­лото, срібло суддя присуджує відповідачу не видачу самої речі, як це було раніше, а, зробивши оцінку спірної речі, присуджує його до грошової сплати» (Гай, 4.48).

При цьому варто пам'ятати, що грошова оцінка спірної речі і її присудження може мати місце лише при неможливості виконати зобов'язання в натурі.

Зрозуміло, що грошові зобов'язання поширились, коли зросло значення грошей у цивільному обороті. В найдавніші часи роль грошей виконувала худоба (про це свідчить походження терміна «гроші» — латинське слово — pecunia від pecus — худоба). Піз­ніше функцію грошей почала виконувати мідь у зливках за вагою, про що свідчить ритуал за допомогою міді і вагів. При вчиненні відчужування речей повинен бути присутнім вагар з терезами, якими визначалася вага міді за відчужувану річ.

Карбована грошова монета з'явилася в Римі біля 335 р. до н. е. За свідченням того ж Гая, до появи такої монети сила грошей ви­значалася їх вагою, а з її появою — тільки кількістю. Ще пізніше з'являється срібна карбована монета (біля 269 р. до н. е.), а в період принципату з'явилася ще й золота.

З розвитком цивільного обороту зростає значення родових і осо­бливо грошових зобов'язань. Адже гроші — своєрідний товар, за користування яким можна брати плату. На грошові борги почали нараховувати проценти, тобто плату за користування капіталом. Проценти визначалися законом, але частіше договором.

Спочатку діяльність лихварів, яка зростала разом з цивільним оборотом, не знаходила підтримки з боку суспільства, вона вважа­лася такою, що не викликала поваги. Папініан засуджував нарахування процентів (Д. 22.1.3.4), а Ульпіан категорично заявляв, що не можна вимагати проценти в розмірі, який перевищує суму боргу: «Проценти вищі подвійного (розміру капіталу) і проценти на про­центи не можуть бути включені в стипуляцію і не можуть бути предметом вимоги, а виплачені можуть бути витребувані назад таксамо як проценти на майбутні проценти» (Д. 12.6.26.1).

Лихварський промисел був вигідним і тому процвітав. З боку влади вживалися неодноразові спроби певним чином обмежити плату за користування капіталом, але вони не досягали цілі. Юстиніан з метою стримати зростання процентів за користування креди­тами вирішив установити певні ставки процентів залежно від класу і громадського становища позикодавця. Високопоставлена особа могла стягувати не більше 4 процентів від суми позики, ремісник або купець — не більше 8, в інших випадках — 6. Але лихварі легко обходили ці заборони шляхом використання підставних осіб.

Подільні і неподільні зобов'язання. Якщо предметом_здбов^я-зання є подільна річ, то воно визнається подільним. Так, родові зобов’язання з загальним правилом були подільні, оскільки родові речі можна поділити на будь-які частини і вони при цьому не втрачають свого господарського призначення. Якщо ж предметом зобов'язання є неподільна річ, то воно визнавалося неподільним. Такими були, наприклад, зобов'язання виконати певну роботу (збудувати будинок, викопати рів тощо).

У разі необхідності поділити подільне зобов'язання проблем не виникало — поділили гроші, наприклад, між кількома спадкоєм­цями — і справі кінець. Складніше, коли предметом зобов'язання є неподільна річ і на неї претендують кілька спадкоємців. У такому разі кожен кредитор має право вимагати виконання зобов'язання на свою користь в цілому, але боржник зобов'язаний виконати зо­бов'язання тільки тією мірою, яка визначена цим зобов'язанням. Іншими словами, якщо боржник виконав зобов'язання на користь одного із кількох кредиторів, то він звільняється від вимог інших кредиторів за цим зобов'язанням, оскільки виконати його частина­ми неможливо — воно неподільне. У таких випадках можуть вини­кати проблеми з приводу виконання даного неподільного зобов'я­зання (детальніше про це йтиметься нижче).

Нарешті, за підставами виникнення зобов'язання поділялися на договірні позадоговірні. Якщо підставою виникнення зобов'язан­ня був договір (контракт, пакт), то такі зобов'язання називалися договірними. Але зобов'язання могли виникати і без договору, на­приклад, із неправомірної дії. Одна особа заподіяла майнову шко­ду іншій, при цьому вони не були пов'язані договором. Потерпіла особа має право вимагати від заподіювана шкоди її відшкодуван­ня, отже, зобов’язання виникло без договору, а із факту заподіян­ня щкоди. Це і є позадоговірне зобов'язання.

У майнових відносинах зобов'язання займають провідне місце. Вони опосередковують усі сфери виробництва, переміщення і роз­поділу товарів. Виробництво, будівництво, транспортування, ци­вільний оборот товарів, побутове обслуговування населення, ци­вільно-правові операції щодо руху товарів здійснюються у формі цивільно-правового зобов'язання. Зобов'язання буквально прони­зують сферу майнових відносин у будь-якому суспільстві і в усі часи. В наш бурхливий час кожний громадянин щоденно і багато­разово вступає в зобов'язально-правові відносини. Звертаючись за задоволенням своїх особистих і побутових потреб до сфери обслу­говування, культури, охорони здоров'я тощо, він здійснює багато цивільно-правових дій, що породжують зобов'язання. Громадянин, що вчинив злочин або проступок, яким заподіяв майнову шкоду іншим особам, зобов'язаний цю шкоду відшкодувати, тобто вико­нати вимоги кредитора — це також зобов'язання. За свої неправо­мірні дії, якими заподіяна майнова шкода іншим особам, несуть відповідальність й організації — юридичні особи.

Отже, сфера застосування і впливу зобов'язань у цивільно-пра­вовому обороті будь-якого суспільства на будь-якій стадії його розвитку досить велика. Це однаковою мірою стосується і Старо­давнього Риму. Римські юристи розробили процес регулювання зобов'язально-правових відносин, договірну і позадоговірну май­нову системи. Їхні договірні відносини відзначаються витонченіс­тю, логічністю і гармонійністю.

Проте не слід перебільшувати роль зобов'язань і забувати, що саме зобов'язання було найдосконалішим засобом нещадної експлуатації не тільки рабів, а й нижчих верств населення. До класичне і класичне римське право ставить боржника в абсолютно без­правне становище, в повну залежність від кредитора. Жодне зако­нодавство пізнішого періоду не ставило боржника в таку жорстку і нещадну залежність від кредитора-лихваря, як законодавство Стародавніх Афін і Риму.

Римське зобов'язальне право сприймається пізнішими правови­ми системами. Основні його поняття зберігають життєдіяльність і в сучасному приватному праві.