III.5. Поняття і зміст права власності

Володіти

Користуватися

Розпоряджатися

ВЛАСНІСТЬ

Правом власності є право особи на річ (майно), що воно здійснює відповідно до закону по своїй волі, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ГК).

Суб'єктами права власності є український народ і інші учасникицивільних відносин.

Право власності може бути охарактеризоване як правовий інститут, як правоотношение і як суб'єктивне право.

Право власності як правовий інститут - цивільного права - це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини по володінню, користуванню і розпорядженню майном.

Правовідносини власності - це урегульовані нормами цивільного права суспільні відносини по володінню, користуванню і розпорядженню майном, учасники яких мають взаємні права й обов'язками.

Суб'єктивне право власності - це конкретне право, що належить конкретному суб'єктові на визначене майно. Воно являє собою міру можливого поводження управомоченного особи - власника.

Право власності має свій юридичний зміст, що складають приналежному власникові повноваження по володінню, користуванню і розпорядженню майном. Зазначені правомочності, як і суб'єктивне право власності в цілому, являють собою юридично забезпечені можливості поводження власника, вони належать йому доти, поки він залишається власником.

На зміст права власності не впливають місце проживання власника і місцезнаходження майна.

Володіння об'єктами права власності (тобто фактичне панування над річчю або фактичне утримання її в сфері власних потреб власника) кожен власник здійснює самостійно або разом з іншими особами (як фізичними, так і юридичними). Однак таке спільне володіння не породжує в інших права власності. Власник має право передати приналежне йому майно у володіння інших осіб, не втрачаючи при цьому права власності. Крім того, власник не завжди може бути зацікавлений мати майно у своєму фактичному володінні.

Користування майном також є для власника одним з найважливіших рушійних мотивів у придбанні права власності, оскільки ця правомочність безпосередня сприяє задоволенню його матеріальних, культурних і господарських потреб. Користування, як і володіння, власник може здійснювати самостійно або разом з іншими особами. Він має право вимагати усунення перешкод по користуванню своїм майном, захищати це право іншим способом.

Власник може бути позбавлений можливості, усупереч власній волі, користуватися своєю власністю, зокрема я випадку арешту майна в зв'язку зі здійсненням злочину й в іншим, передбаченим законом випадках.

Розпорядження є не менш важливим правом власника. Воно остаточно затверджує абсолютну владу суб'єкта над майном, дає можливість реалізувати цю владу шляхом тимчасової передачі майна іншим особам або відчуження його шляхом купівлі-продажу, дарування, заповіту тощо.

При здійсненні своїх прав і виконанні обов'язків власник зобов'язаний дотримувати моральних початків суспільства. Він не може використовувати право власності на шкоду правам, волям і достоїнству громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права або обмежений у його здійсненні. У той же час власник може бути по яких-небудь підставах тимчасово позбавлений або обмежений у можливості здійснення одного або декількох правомочий. Однак при цьому право власності за ним зберігається, тому що тимчасове обмежить або позбавлення можливості власника здійснювати свої правомочності не означає позбавлення або припинення самих цих правомочий.

Особа може бути позбавлено права власності або обмежено в його здійсненні лише у випадках і в порядку, установлених законом (ст. 321 ГК).

III.6. Право приватної власності: поняття і зміст

 

Право приватної власності є однієї з головних правових форм індивідуального присвоєння благ у всіх країнах з ринковою економікою.

Право приватної власності передбачає наділення власника юридично забезпеченою можливістю здійснювати у встановлених законом границях права щодо володіння, користування і розпорядження приналежної йому майном.

У настою ідеї час правове регулювання права частої власності здійснюється на підставі Цивільного Кодексу України, Земельного Кодексу України, Закону України «Про власність» і інших законів.

У відповідності зі ст. 325 ГК суб'єктами права приватної власності є фізичні і юридичні особи, що можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів, що відповідно до закону не можуть їм належати.

Склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності фізичних і юридичних осіб, не є обмеженим. Законом може бути встановлене обмеження розміру земельної ділянки, що може бути у власності фізичної і юридичної особи.

Необхідними економіко-правовими ознаками для визначення сутності приватної власності, як і будь-якої іншої існуючої форми власності, у першу чергу можуть бути: її об'єктний і суб'єктний склад; обсяг правомочий власника; особливості співіснування приватної власності з іншими формами власності.

Відповідно до п. 1 ст. 13 Закону України «Про власність» об'єктами права приватної власності є: житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, робоча худоба, насадження на земельній ділянці, засобу виробництва, зроблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

Відповідно до Закону України «Про власність» суб'єктами права приватної власності фізичних осіб в Україні є громадяни України, громадяни інших республік, іноземні громадяни й особи без громадянства. Іноземні громадяни й особи без громадянства мають права і несуть обов'язку щодо приналежних їм на території України майна нарівні з громадянами України, якщо інше не передбачено законодавчими актами України (ст. II). Відповідно до ПС України (ст. 325) суб'єктами права приватної власності можуть бути і юридичні особи.

Важливе значення має встановлення в законодавстві про власність принципу рівності всіх суб'єктів права приватної власності. Це, однак, не виключає встановлення можливих обмежень у придбанні окремими суб'єктами деяких видів майна або його використання.

Іншою ознакою, що характеризує сутність права власності в будь-якому суспільстві, є ступінь волі власника в здійсненні права власності.

У ст. 319 ГК визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном по власному розсуді і має право робити щодо нього будь-які дії, що не суперечать законові.

Так, в об'єктивному значенні право приватної власності - це сукупність правових норм, що встановлюють і охороняють приналежність визначеним суб'єктам майна споживчого і фінансово-виробничого призначення і забезпечують власникам здійснення права володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном на свій розсуд, використовувати його для будь-яких цілей, якщо інше не передбачене законом.

Право приватної власності в суб'єктивному значенні - це передбачене і гарантоване законом право власника здійснювати володіння, користування і розпорядження приналежної йому майном на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачене законом.

Кожна держава має право визначити об'єкти, що не можуть знаходитися у власності тих або інших суб'єктів правовідносин або повинні здобуватися з дотриманням спеціальних правил. До таких об'єктів відносяться:

1. зброя, боєприпаси, бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси;

2. вибухові речовини і кошти вибуху, усі види ракетного палива, а
також спеціальні матеріали й устаткування для його виробництва;

3. бойові отруйні речовини;

4. наркотичні, психотропні, сильнодіючі отрутні лікувальні кошти;

5. противоградовые установки;

6. державні еталони одиниць фізичних величин;

7. спеціальні технічні кошти негласного одержання інформації
(відзначені кошти не можуть також перебувати у власності юридичних осіб недержавних форм власності);

8. электрошоковые пристрої і спеціальні кошти, застосовувані правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів і
патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої і дратівної
дії.

Також не можуть знаходитися у власності окремих громадян об'єкти права виключної власності народу України.

У відповідності зі ст. 12 Закону України «Про власність» громадянин здобуває право власності на доходи від участі в суспільному виробництві, за рахунок індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення кошт у кредитні установи, акціонерні товариства, а також шляхом спадкування і на підставі укладених договорів. Звичайно, перераховані підстави виникнення в громадян права власності не є вичерпними. Громадяни також можуть здобувати право власності:

1. шляхом приватизації державного майна;

2. унаслідок правомірного заволодіння дарунками природи;

3. шляхом одержання дивідендів від цінних паперів і внесків у фінансово-кредитні установи;

4. шляхом одержання пенсій, різної державної допомоги, стипендій тощо;

5. шляхом одержання грошових сум або іншого майна в порядку відшкодування заподіяного збитку;

6. шляхом одержання кошт по аліментних зобов'язаннях;

7. шляхом одержання різних премій (наприклад, за досягнення в області науки, культури, мистецтва), виграшів (наприклад, лотерейних), призів (наприклад, від участі в конкурсах, спортивних і інших змаганнях).

Визначені юридичні факти необхідні і для припинення права приватної власності. Вони можуть бути загальними для всіх суб'єктів права власності або специфічним, властивим тільки громадянам.

Значна частина юридичних фактів може бути юридичною основою виникнення права власності й у той же час його припинення. Так, укладання договору купівлі-продажу спричиняє припинення удачі власності в продавця й у той же час виникнення його в покупця. Однак так буває не завжди. Створення громадянином власними зусиллями і з власних матеріалів скульптури, картини, іншої речі веде тільки до виникнення права власності. Припиняється право власності у випадку уживання фізичною особою продуктів харчування. Більш того, можуть мати місце випадки переходу права власності в порядку правонаступництва, у яких підставою виникнення права власності є один юридичний факт, а підставою припинення в попереднього власника іншої. Припинення вдачі приватної власності можливо також усупереч волі громадянина-власника (унаслідок реквізиції, конфіскації, націоналізації і тому подібного).

У відношенні юридичних осіб як суб'єктів права приватної власності варто назвати загальні закономірності, що характеризують право власності юридичних осіб:

1. Юридична особа є єдиним власником приналежних йому майна. Засновники (учасники) юридичної особи мають на його майно тільки зобов'язальні вдачі, якщо мова йде про господарчі товариства або кооперативах, або взагалі не мають майнових прав, якщо мова йде про суспільні об'єднання, релігійних організаціях, фондах тощо.

2. Власністю юридичної особи є майно, передане йому як внесок (внесок) засновників (учасників, членів), а також майно, зроблене і придбане юридичною особою в процесі діяльності.

3. Юридичні особи, як і інші власники, мають право здійснювати щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать законові і не порушують охоронювані законом інтереси інших осіб. Зміст права власності, границі і способи здійснення права власності юридичних осіб залежать від обсягу їхньої правоздатності.

4. Юридична особа здобуває цивільні права і бере на себе цивільні зобов'язання за допомогою органів, що діють у відповідностей із законом, іншими правовими актами й установчими документами. Порядок призначення або избирания органів юридичної особи визначається установчими документами. У передбачених законом випадках юридична особа може здобувати цивільні права і брати на себе цивільні обов'язки через своїх учасників.

5. В установчих документах визначаються джерела формування майна юридичної особи, порядок розпорядження майном, поділ прибутків і збитків тощо.

6. Юридичні особи відповідають за своїми обов'язками всім приналежної їм майном. Засновник (учасник) юридичної особи не відповідає по зобов'язаннях юридичної особи, а юридична особа не відповідає по зобов'язаннях засновника (учасника), за виключеннями, передбаченими законодавством або установчими документами юридичної особи.

Перелік майнових об'єктів, джерела формування власності юридичних осіб (господарчих товариств, кооперативів, суспільних і релігійних організацій, об'єднань тощо) передбачених ГК України, законах України «Про власність», «Про господарчі товариства», «Про споживчу кооперацію», «Про сільськогосподарську кооперацію», і ін.