ТОП 10:

Розділ І. Поняття права інтелектуальної власності



Розділ І. Поняття права інтелектуальної власності

Розділ ІІ. Законодавство про інтелектуальну власність

Об'єкти права інтелектуальної власності

Види класифікацій об'єктів права інтелектуальної власності

Звичайно поняття "інтелектуальна власність" розуміють у значенні, визначеному в Конвенції про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності, що підписана в Стокгольмі 14 липня 1967 р. Ст. 2 цієї Конвенції визнає, що "інтелектуальна власність" містить права, що відносяться до:

 

літературних, художніх і наукових творів;

виконавчої діяльності артистів, звукозапису, радіо і телевізійних передач;

винаходів у всіх сферах діяльності людини;

наукових відкриттів;

промислових зразків;

товарних знаків, знаків обслуговування фірмових найменувань і комерційних позначень;

Захист від недобросовісної конкуренції;

всіх інших прав, що стосуються інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній та художній сферах.

 

У сучасному праві України перелік об'єктів права інтелектуальної власності наведено в ст. 420 Цивільного кодексу України. Це:

 

літературні й художні твори;

комп'ютерні програми;

компіляції даних (бази даних);

виконання;

фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;

наукові відкриття;

винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

раціоналізаторські пропозиції;

сорти рослин, породи тварин;

комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення (зазначення походження товарів);

комерційні таємниці.

 

Ця стаття Цивільного кодексу України, однак, не містить визначення категорії "об'єкт права інтелектуальної власності", а наводить тільки їх перелік, який не є вичерпним. Існування невичерпного переліку об'єктів права інтелектуальної власності доцільно тому, що в нашій державі, як і в усьому світі, спостерігається стрімкий розвиток науки і технологій, у зв'язку з чим можуть з'явитися нові об'єкти права інтелектуальної власності, які не передбачені в існуючому національному законодавстві. У такому разі наявність невичерпного переліку дає можливість забезпечити їх правову охорону нормами чинного законодавства.

 

У правовій літературі використовують різні види класифікацій об'єктів права інтелектуальної власності. Найбільш сучасною і визнаною більшістю українських науковців є класифікація за такими інститутами права інтелектуальної власності:

 

об'єкти авторського права і суміжних прав;

результати науково-технічної творчості;

комерційні позначення.

 

Об'єкти авторського права і суміжних прав

 

Ст. 433 Цивільного кодексу України до об'єктів авторського права відносить твори, а саме:

 

літературні й художні твори (романи, поеми, статті та інші письмові твори, лекції, промови, проповіді та інші усні твори, драматичні, музично-драматичні твори, пантоміми, хореографічні, інші сценічні твори, музичні твори (з текстом або без тексту), аудіовізуальні твори, твори живопису, архітектури, скульптури й графіки, фотографічні твори, твори ужиткового мистецтва, ілюстрації, карти, плани, ескізи й пластичні твори, що стосуються географії, топографії , архітектури або науки, переклади, адаптації, аранжування та інші переробки літературних або художніх творів, збірники творів, якщо вони за добором або упорядкуванням їх складових частин є результатом інтелектуальної діяльності;

комп'ютерні програми;

компіляції даних (бази даних), якщо вони за добором або упорядкуванням їх складових частин є результатом інтелектуальної діяльності;

інші твори.

 

У ст. 8 Закону України "Про авторське право і суміжні права" також наведено перелік об'єктів авторського права - твори в галузі науки, літератури і мистецтва тощо.

 

Під твором розуміють результат інтелектуальної, творчої діяльності. Під літературними творами розуміють твори, що мають вираження у словесній формі (поезія, проза, драма). Під художніми творами зазвичай, розуміють діяльність у сфері мистецтва, що зображує дійсність в образах (художні твори, художня література).

 

Згідно із визначенням термінів ст. 1 Закону України "Про авторське право і суміжні права" під комп'ютерною програмою розуміють набір інструкцій у вигляді слів, цифр, кодів, схем, символів чи в будь-якому іншому вигляді, виражених у формі, придатній для зчитування комп'ютером, які приводять його у дію для досягнення певної мети або результату (це поняття охоплює як операційну систему, так і прикладну програму, виражені у вихідному або об'єктному кодах).

 

Компіляція даних (база даних) як об'єкт права інтелектуальної власності представляє сукупність творів, даних або будь-якої іншої незалежної інформації в довільній формі, в тому числі електронній, підбір і розташування складових частин якої та її впорядкування є результатом творчої праці, й складові частини якої є доступними індивідуально і можуть бути знайдені за допомогою спеціальної пошукової системи на основі електронних засобів (комп'ютера) чи інших засобів.

 

Важливим є те, що норми авторського права поширюються тільки на форму вираження твору і не розповсюджену на будь-які ідеї, теорії, принципи, методи, процеси, способи, концепції, відкриття, навіть якщо вони виражені, описані, пояснені, проілюстровані в творі.

 

До об'єктів суміжних прав законодавство відносить: виконання творів, фонограми, відеограми, програми (передачі) організацій мовлення. При цьому під фонограмою, як об'єктом права інтелектуальної власності розуміють звуко-запис на відповідному матеріальному носії (магнітній стрічці чи магнітному диску, грамофонній платівці, компакт-диску тощо) виконання або будь-яких звуків, крім звуків у формі запису, що входить до аудіовізуального твору. Фонограма є вихідним матеріалом для виготовлення її примірників (копій).

 

Відеограмою є відеозапис на відповідному матеріальному носії (магнітній стрічці, магнітному диску, компакт-диску тощо) виконання або будь-яких рухомих зображень (із звуковим супроводом чи без нього), крім зображень у вигляді запису, що входить до аудіовізуального твору. Відеограма є вихідним матеріалом для виготовлення її копій.

 

Визначення "передачі (програми) організацій мовлення" як об'єкта права інтелектуальної власності в Цивільному кодексі України відсутнє, але в Законі України "Про авторське право і суміжні права" організацією мовлення вважається організація ефірного мовлення чи організація кабельного мовлення. Згідно із законом України "Про авторське право і суміжні права" можна дати наступне визначення передачі (програми) організації мовлення як об'єкта права інтелектуальної власності: це сукупність телерадіопередач, які транслюють безпосередньо або в запису організації ефірного мовлення чи організації кабельного мовлення.

 

 

Розділ IV. Суб'єкти права інтелектуальної власності

Розділ V. Авторське право й суміжні права: поняття, зміст та особливості

Розділ VI Патентне право, його об'єкти і суб'єкти

Розділ VII

ПРАВОВІ ЗАСОБИ ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЇ УЧАСНИКІВ ЦИВІЛЬНОГО ОБОРОТУ, ТОВАРІВ І ПОСЛУГ

Розділ VIII ДОГОВОРИ У СФЕРІ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Ліцензійний договір

Важливе місце серед договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності займає ліцензійний договір. За цим договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог ЦК України та іншого законодавства.

 

У ЦК України відбулося розширення сфери застосування ліцензійного договору. Якщо в спеціальному законодавстві про інтелектуальну власність розрізняється авторський договір у сфері авторського права і ліцензійний договір у сфері промислової власності, то ЦК України закріплює універсальну конструкцію ліцензійного договору, що застосовується як до об'єктів авторського права, так і до об'єктів промислової власності. Основна юридична мета цього договору полягає у наданні дозволу (видачі ліцензії) на використання певного об'єкта права інтелектуальної власності. Ліцензійний договір є одним з варіантів оформлення ліцензії на використання об'єктів права інтелектуальної власності (ч. 2 ст. 1108 ЦК України). Отже положення ст. 1108 ЦК України про ліцензії на використання об'єктів права інтелектуальної власності повинні застосовуватися і до ліцензійних договорів.

 

Відповідно до ч. З ст. 1109 ЦК України в ліцензійному договорі визначаються:

 

вид ліцензії;

сфера використання об'єкта права інтелектуальної власності;

розмір, порядок і строки виплати плати за використання об'єкта права інтелектуальної власності;

інші умови, які сторони вважають за доцільне включити в договір.

 

У ліцензійному договорі мають бути чітко обумовлені права на використання об'єкта, що надаються ліцензіату, й способи такого використання. Це має важливе правове значення, оскільки вважається, що за ліцензійними договором ліцензіату надаються лише ті права щодо використання об'єкта і лише тими способами, які прямо передбачені в ліцензійному договорі.

 

У ліцензійному договорі визначаються розмір, порядок і строки виплати плати за використання об'єкта права інтелектуальної власності. Така плата може визначатися у формі:

 

фіксованого платежу (паушальиий платіж);

періодичних виплат (роялті) у вигляді певної частки від обумовленої сторонами бази роялті;

комбінованих платежів.

 

Важливе значення у ліцензійному договорі відіграє строк, оскільки надане ліцензіату за цим договором право використання об'єкта права інтелектуальної власності обмежене в часі. Після спливу строку ліцензійного договору ліцензіат втрачає право на подальше використання відповідного об'єкта.

 

 

Комерційна таємниця

Відповідно до ст. 418 ЦКУ право інтелектуальної власності — це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності, визначений цивільним та іншим законодавством. Основу правового регулювання відносин, пов’язаних з використанням у господарській діяльності та охороною прав інтелектуальної власності, становлять положення статей 41, 42, 54 Конституції України про право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, недопущення недобросовісної конкуренції та гарантування захисту інтелектуальної власності.

 

Відповідно до ст. 154 Господарського кодексу України відносини, пов’язані з використанням у господарській діяльності та охороною прав інтелектуальної власності, регулюються цим Кодексом та іншими законами. До відносин, пов’язаних з використанням у господарській діяльності прав інтелектуальної власності, застосовуються положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

 

Для віднесення певного об’єкта права інтелектуальної власності до сфери господарювання необхідно, щоб встановлені законом правомочності щодо нього могли бути реалізовані в господарській практиці. Об’єктами прав інтелектуальної власності у сфері господарювання визнаються:

винаходи та корисні моделі;

промислові зразки;

сорти рослин та породи тварин;

торговельні марки (знаки для товарів і послуг);

комерційне (фірмове) найменування;

географічне зазначення;

комерційна таємниця;

комп’ютерні програми;

інші об’єкти, передбачені законом.

 

Загальні умови захисту прав інтелектуальної власності на зазначені об’єкти визначаються ст. 432 ЦКУ, яка передбачає, що кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та на звернення за захистом свого права до суду. На підставі ст. 16 ЦКУ способами захисту прав інтелектуальної власності судом можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов’язку в натурі, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди тощо.

 

Ст. 432 ЦКУ цей перелік доповнено способами, притаманними захисту прав інтелектуальної власності. Зокрема, суд у випадках та в порядку, встановлених законом, може постановити рішення про:

застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів;

вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності;

вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, які використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності;

опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та змісту судового рішення щодо такого порушення тощо.

 

Відповідно до ст. 156 ГКУ право інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок відповідно до законодавства України засвідчується патентом. За законами “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” від 1 червня 2000 р. та “Про охорону прав на промислові зразки” від 15 грудня 1993 р. патент видається в установленому порядку центральним органом виконавчої влади з питань правової охорони інтелектуальної власності, яким на сьогодні є Міністерство освіти і науки України.

 

У патенті на винахід (корисну модель) зазначається: дата подання заявки та її номер, винахідник(и), формула винаходу (корисної моделі), власник(и) патенту, дата набуття майнових прав на винахід (корисну модель).

 

У патенті на промисловий зразок зазначається: дата подання заявки та її номер, автор(и), зображення промислового зразка, власник(и) патенту, дата набуття майнових прав на промисловий зразок.

 

Використанням торговельної марки у сфері господарювання визнається застосування її на товарах та при наданні послуг, для яких вона зареєстрована, на упаковці товарів, у рекламі, друкованих виданнях, на вивісках, під час показу експонатів на виставках і ярмарках, що проводяться в Україні, у проспектах, рахунках, на бланках та в іншій документації, пов’язаній з провадженням зазначених товарів і послуг у господарський (комерційний) обіг. Право інтелектуальної власності на торговельну марку засвідчується свідоцтвом у випадках і порядку, передбачених законом.

 

Порядок видачі свідоцтва України на знак для товарів і послуг, який є синонімом торговельної марки, встановлено Законом України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” від 15 грудня 1993 р., згідно з яким свідоцтво видається на підставі належно поданої заявки, її експертизи на відповідність встановленим умовам правової охорони та державної реєстрації знака. У свідоцтві зазначається: дата подання заявки та її номер, власник свідоцтва, а також наводяться визначники обсягу правової охорони знака — його зображення та перелік товарів і послуг.

 

Відповідно до ст. 159 ГКУ суб’єкт господарювання — юридична особа або громадянин-підприємець може мати комерційне найменування. Законодавством України не встановлено вимог до структури та змісту комерційного найменування, однак ст. 489 ЦКУ визначає умови надання правової охорони комерційного найменування: воно повинно давати можливість вирізняти одну особу з-поміж інших і не вводити в оману споживачів щодо справжньої її діяльності. Таким чином, комерційне найменування — це найменування, що дає змогу ідентифікувати суб’єкта господарювання під час здійснення ним комерційної діяльності. Зокрема, слугувати комерційним найменування може прізвище чи ім’я громадянина-підприємця.

 

Ст. 8 Паризької конвенції про охорону промислової власності встановила, що комерційне найменування охороняється без обов’язкового подання заявки чи реєстрації. Ч. 2 ст. 159 ГКУ передбачає, що відомості про комерційне найменування суб’єкта господарювання вносяться за його поданням до реєстрів, порядок ведення яких встановлюється законом. Суб’єкт господарювання, комерційне найменування якого було включено до реєстру раніше, має пріоритетне право захисту перед будь-яким іншим суб’єктом, тотожне комерційне найменування якого включено до реєстру пізніше.

 

Поняття географічного зазначення є новелою законодавства України. Джерелом цього поняття є міжнародне право, а саме Угода з торговельних аспектів прав інтелектуальної власності, прийнята Світовою організацією торгівлі. Відповідно до ст. 22 цієї Угоди географічне зазначення — це зазначення, що вказує на походження товару з території певної держави, регіону чи місцевості на цій території, коли якість, репутація чи інша характеристика товару, по суті, зумовлені цим географічним походженням.

 

Відповідно до ст. 160 ГКУ право на використання географічного зазначення мають лише суб’єкти господарювання, які виробляють товари (надають послуги), щодо яких здійснено державну реєстрацію відповідного географічного зазначення.

 

Відповідно до Закону України “Про охорону прав на зазначення походження товарів” від 16 червня 1999 р. правова охорона надається кваліфікованому зазначенню походження товару, що за своїм змістом є аналогом географічного зазначення.

 

Право на використання географічного зазначення виникає з його державної реєстрації, яка здійснюється в установленому законом порядку. Воно належить всім суб’єктам господарювання, які на обмеженій цією реєстрацією території виробляють товари (надають послуги), щодо яких здійснено реєстрацію.

 

Відповідно до ч. 2 ст. 160 ГКУ використання географічного зазначення суб’єктом господарювання вважається:

застосування його на товарах, для яких зареєстровано це географічне зазначення, а також на упаковці;

застосування в рекламі, проспектах, рахунках, друкованих виданнях, офіційних бланках, вивісках тощо.

 

Відповідно до ст. 161 ГКУ вироби іноземного походження або у встановлених законодавством випадках їх упаковка, а також вироби вітчизняного виробництва чи їх упаковка, призначені для експорту, повинні містити інформацію про країну походження.

 

Інформація про країну походження виробу дає можливість споживачеві мати більш повне уявлення про якість виробу. Крім того, вона застосовується для вжиття тарифних і нетарифних заходів регулювання ввезення товару на митну територію України та вивезення товару з цієї території, а також забезпечення обліку товарів у статистиці зовнішньої торгівлі. Визначення країни походження товару здійснюється на основі принципів міжнародної практики, Митного кодексу України та на підставі постанови КМУ від 12 грудня 2002 р. “Про затвердження Порядку визначення країни походження товару, що переміщується через митний кордон України”.

 

Інформація про країну походження має знаходитися у доступному місці виробу (упаковки) та нанесена у спосіб, що відповідає встановленим вимогам.

 

Відповідно до ст. 162 ГКУ суб’єкт господарювання, що є володільцем технічної, організаційної або іншої комерційної інформації, має право на захист від незаконного використання цієї інформації третіми особами, за умов, що ця інформація має комерційну цінність у зв’язку з тим, що вона не відома третім особам і до неї немає вільного доступу інших осіб на законних підставах, а володілець інформації вживає належних заходів з охорони її конфіденційності.

 

Отже, комерційна таємниця — це інформація, яка невідома третім особам, і до неї немає вільного доступу інших осіб на законних підставах, у зв’язку з чим вона має комерційну цінність, а її володілець вживає належних заходів до охорони її конфіденційності.

 

Закон України “Про інформацію” від 2 жовтня 1992 р. визначає, що інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Отже, комерційною таємницею є лише відомості, зафіксовані в документах та інших матеріальних об’єктах.

 

Обов’язковою умовою віднесення інформації до комерційної таємниці є невідомість її третім особам. Проте, не кожна інформація, яка не відома третім особам, є комерційною таємницею. Такою може бути лише інформація, що її невідомість зумовлена відсутністю законних підстав для вільного доступу до неї інших осіб. Зокрема, не може бути комерційною таємницею інформація, що невідома третім особам, але за правовим режимом є відкритою. Законодавством можуть бути встановлені випадки, коли інформація не є комерційною таємницею і вільна для доступу певних осіб. Наприклад, КМУ своєю постановою від 9 серпня 1993 р. визначив перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці, та зобов’язав підприємства подавати ці відомості органам державної виконавчої влади, контролюючим і правоохоронним органам, іншим юридичним особам відповідно до чинного законодавства за їх вимогою.

 

Таким чином, до комерційної таємниці можна віднести технічну, організаційну, комерційну, виробничу та іншу інформацію. Однак, для набуття статусу комерційної необхідно, щоб володілець такої інформації вживав належних, тобто адекватних існуючим обставинам, заходів щодо збереження її конфіденційності.

 

Відповідно до ст. 30 Закону України “Про інформацію” комерційна таємниця може бути поширена без згоди її власника, якщо ця таємниця є суспільно значимою, тобто, якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю таємницю переважає право власника на її захист.

 

Господарський кодекс не встановлює певного строку правової охорони комерційної таємниці, він зумовлює сплив цього строку лише припиненням існування будь-якої з умов, зазначених в ч. 1 ст. 162 ГПК.

 

Ч. 3 ст. 162 ГПК передбачається обов’язок особи, яка протиправно використовує комерційну інформацію, що належить суб’єкту господарювання, відшкодувати завдані йому такими діями збитки відповідно до закону.

Розділ І. Поняття права інтелектуальної власності







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.229.122.219 (0.017 с.)