Внесення інтелектуальної власності до статутного капіталу підприємства

 

Статтею 13 Закону України "Про господарські това­риства" (1991) передбачена можливість використання не­матеріальних активів (у тому числі ОІВ) при формуванні статутних капіталів нових господарських товариств. Отже, інтелектуальну власність можна вносити до статутного ка­піталу замість майна, грошей та інших матеріальних цін­ностей, для чого необхідна лише добра воля всіх заснов­ників. Використання інтелектуальної власності в статутно­му капіталі дозволяє:

- сформувати значний за своїми розмірами ста­тутний капітал без відволікання коштів й забез­печити доступ до банківських кредитів і інвес­тицій, використовуючи інтелектуальну власність як об'єкт застави нарівні з іншими видами май­на,

- амортизувати інтелектуальну власність у стату­тному капіталі і замінити її реальними коштами, включаючи амортизаційні відрахування на собі­вартість продукції, тобто капіталізувати інтелек­туальну власність;

- авторам і підприємствам - власникам інтелек­туальної власності - стати засновниками (власниками) при організації дочірніх і самостійних фірм без відгалуження коштів.

Внесення прав на ОІВ до статутного капіталу за­мість "живих грошей" надає також:

- право на отримання частки прибутку (дивіден­дів);

- право на участь в управлінні підприємством че­рез загальні збори правління;

- право на отримання ліквідаційної квоти у разі лі­квідації підприємства тощо.

Передача прав на об'єкти інтелектуальної власності

 

Якщо правовласник не передбачає використовува­ти об'єкти інтелектуальної власності у власному виробни­цтві чи розпочати новий бізнес або створити спільне під­приємство, він може передати повністю або частково пра­ва власності на об'єкт інтелектуальної власності іншій фі­зичній або юридичній особі.

Майнові права на об'єкт права інтелектуальної вла­сності є сукупністю права володіти, користуватися і розпо­ряджатися цим об'єктом

Продаж прав у повному обсязі здебільшого прово­диться через договір купівлі-продажу як договір обмінної угоди, за яким у результаті передачі права власності на об'єкт інтелектуальної власності (продажу охоронного до­кумента - патенту або свідоцтва) власник як сторона, яка продає, втрачає всі майнові права на нього. Тобто якщо продано патент на винахід, то він перереєстровується на ім'я нового правовласника і до останнього переходять всі майнові права на цей об'єкт

Але частіше передається лише право користування об'єктом інтелектуальної власності.

Власник прав на будь-який об'єкт промислової вла­сності (ліцензіар) може продати ліцензію (видати дозвіл на користування об'єктом інтелектуальної власності) будь-якій особі (ліцензіату), якщо він не хоче або не в змозі ви­користовувати відповідний об'єкт.

Продаючи ліцензію переслідують мету отримати прибуток, не втрачаючи капіталу на виробництво та осво­єння ринку. Продаж ліцензії - це шлях впровадження тех­нології на ринку без продажу товарної продукції Доходами від продажу ліцензій юридичні або фізичні особи покрива­ють свої витрати на наукові дослідження.

Придбання або продаж ліцензії є діловою угодою. Факт продажу або купівлі ліцензії юридично оформляється ліцензійним договором, який відрізняється від інших дого­ворів купівлі-продажу тим, що продається або купується нематеріальний об'єкт. Ліцензіат отримує право на вико­ристання об'єкта інтелектуальної власності лише на обу­мовленій ліцензійним договором території та на певний термін.

У залежності від обсягу прав, що передається, за діючим Цивільним кодексом України розрізняють: виключ­ну, одиничну і невиключну ліцензії.

Виключна ліцензія видається тільки одній особі і ви­ключає можливість використання ліцензіаром об'єкта пра­ва інтелектуальної власності у сфері, що обумовлена цією ліцензією.

Одинична ліцензія також видається тільки одному ліцензіату і виключає можливість видачі ліцензіаром іншим особам ліцензій на використання об'єкта права інтелекту­альної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, але не виключає можливості використання ліцензіаром цього об'єкта у даній сфері.

Невиключна ліцензія не виключає можливості вико­ристання ліцензіаром об'єкта права інтелектуальної влас­ності і видачі ним іншим особам ліцензії на використання цього об'єкту у даній сфері.

За ліцензійним договором завжди передбачається виплата певної грошової винагороди ліцензіару. У більшо­сті випадків продаж ліцензії здійснюється за розрахунко­вою договірною ціною з орієнтиром на ціни внутрішнього та зовнішнього ринків. Основними видами ліцензійних платежів є роялті, паушальний та комбінований плате­жі.

Роялті - вид платежів, який платить ліцензіат лі­цензіару протягом усього терміну дії ліцензійного договору чи як відсоток від суми прибутку чи суми обороту від випуску продукції або диференційованої ставки з одиниці ліце­нзійної продукції.

Паушальний платіж - це виплата ліцензіарові визначеної зафіксованої в договорі суми ще до початку масового випуску ліцензійної продукції.

Комбіновані платежі - найбільш поширені та пе­редбачають виплату ліцензіару ліцензіатом первинного сталого платежу до початку виробництва та збуту ліцен­зійної продукції з подальшою виплатою залишку розрахун­кової ціни ліцензії як роялті після того, як буде налагодже­но виробництво ліцензійної продукції. Таким чином, ліцензіар має можливість отримувати відрахування від реально­го доходу ліцензіата протягом усього терміну дії ліцензій­ного договору.

Патентовласник може отримати додатковий прибу­ток від використання свого об'єкта інтелектуальної влас­ності за рахунок платежів за договором франшизи (в Укра­їні - це договір комерційної концесії). Правовласник (franchiser) дозволяє іншій особі (franchisee) використовувати права на промислові зразки, фірмові найменування, тор­говельні марки, технології, комерційну таємницю тощо.

Різниця договору франшизи від звичайного ліцен­зійного договору у тому, що права передаються на пільго­вій, привілейованій основі. Так, користувач отримує вже готову технологію під відомою торговельною маркою. Тому йому не потрібно відвойовувати місце на ринку, а його ри­зики зводяться до мінімуму. Договір франшизи повинен містити умову про те, що якість товарів та послуг franchisee буде не нижчої якості товарів і послуг franchiser, а останній буде здійснювати контроль за використанням цієї угоди.

Відносно новою формою комерціалізації прав на об'єкти інтелектуальної власності є лізинг. За договором лізингу передається різне технологічне обладнання, верс­тати, прилади тощо, які виконані на рівні винаходів і захищені патентами Тобто разом з технологічним обладнан­ням і процесом передається право користуватися об'єктом інтелектуальної власності.

Вибір такої форми комерціалізації, як лізинг дозво­ляє починаючим підприємцям відкривати і розширяти свій бізнес навіть при досить обмеженому стартовому капіталі, оперативно використовуючи у виробництві сучасні досяг­нення науково-технічного прогресу.

4.3 Оцінка вартості прав на об'єкти інтелекту­альної власності

Цілі оцінки прав

 

Вартість є однією з основних ознак товару. Щоб продати права на об'єкти інтелектуальної власності чи ви­користати їх у власному виробництві, необхідно визначити їхню вартість.

Відповідно до Міжнародних стандартів оцінки (МСО-1... МСО-4) розрахунки вартості прав на об'єкти ін­телектуальної власності можуть виконуватися при визначенні:

- оподатковуваної бази майна підприємств;

- вартості виключних прав, переданих на основі ліцензійного договору чи договору

про їхню пе-реу ступку;

- вартості об'єктів інтелектуальної (промислової) власності, що вносяться до

статутного капіталу підприємства;

- розміру компенсації що необхідно виплатити згідно з чинним законодавством

правоволоділь-цю за порушення його виключних (майнових) прав на об'єкт

інтелектуальної власності.

Необхідність оцінки вартості прав на об'єкти інтеле­ктуальної власності виникає також при постановці їх на бухгалтерський облік, приватизації, страхуванні, передачі у заставу з метою отримання кредиту, банкрутстві підпри­ємства тощо.

 

Підходи до оцінки

 

Прийоми, що застосовуються для визначення вар­тості прав на об'єкти інтелектуальної власності, можна розділити на три групи, підходи, методи і методики. Підхо­ди дають принципи визначення вартості. Методи визнача­ють процедуру розрахунку вартості. Методики розгляда­ють застосування того чи іншого методу стосовно конкрет­них об'єктів інтелектуальної власності та конкретних цілей розрахунку.

Оцінка вартості прав на конкретний об'єкт інтелек­туальної власності у конкретному випадку їхнього викорис­тання є досить складною процедурою й у кожному випадку вимагає унікального рішення задачі. Однак при усьому різ­номанітті таких випадків існує три загальновизнаних підхо­ди до оцінки прав на об'єкти інтелектуальної власності витратний підхід, порівняльний (ринковий) підхід, дохідний підхід.

Витратний підхід (підхід на основі активів) засно­ваний на припущенні, що вартість об'єкта інтелектуальної власності дорівнює вартості витрат на його створення, до­ведення до робочого стану й амортизацію. Цей підхід до розрахунку вартості влаштовує покупця, тому що він може документально відстежити витрати на створення об'єкта інтелектуальної власності і, таким чином, переконатися, що ця вартість виправдана. Але він не вигідний для про­давця, оскільки останній одержить суму, рівну тільки поне­сеним витратам на створення об'єкта інтелектуальної вла­сності, тобто без прибутку

Порівняльний (ринковий) підхід до оцінки вартості прав на об'єкти інтелектуальної власності припускає вико­ристання прийому порівняння продажів. Сутність підходу полягає в порівнянні об'єкта, що оцінюється, з аналогічни­ми по призначенню, якості і корисності об'єктами, які були продані на цей час на аналогічному ринку.

Цей підхід дає так звану "справедливу ціну", тобто таку ціну, за яку продавець, який володіє інформацією про ринкову вартість аналогічних об'єктів, готовий продати об'єкт інтелектуальної власності, а покупець, який також володіє повною інформацією про об'єкт інтелектуальної власності і ринкову вартість аналогічних об'єктів, готовий купити даний об'єкт інтелектуальної власності. Тобто ціна встановлюється ринком і влаштовує як продавця, так і по­купця.

Дохідний підхід припускає, що ніхто не стане вкла­дати свій капітал у придбання того чи іншого об'єкта інте­лектуальної власності, якщо такий же доход можна одер­жати будь-яким іншим способом

Суть підходу полягає в тім, що вартість прав на ОІВ визначають як функцію доходу, що може принести викори­стання даного ОІВ у майбутньому.

Для розрахунку поточної вартості об'єкта оцінки за­стосовують два основних прийоми - дисконтування і капі­талізації доходу.

 

Методи оцінки

 

У рамках кожного підходу існує один або декілька методів оцінки. Зв'язок між підходами і методами оцінки представлений у табл. 2. Перелік наведених методів не є вичерпним.

Метод прямого відтворення активу визначає суму витрат, які є необхідними для створення нової точної копії активу, що оцінюється. Ці витрати повинні ґрунтуватися на сучасних цінах та сировині, матеріалах, енергоносіях, ком­плектуючих виробах, інформації, а також на середньогалузевій вартості робочої сили певної кваліфікації. Метод

прямого відновлення є переважним методом розрахунку вартості унікальних нематеріальних активів.

Таблиця 2

 

Зв'язок між підходами до оцінки об'єктів інтелектуальної власності та методами оцінки

 

Підхід до оцінки	Метод оцінки
Витратний підхід	Метод прямого відтворення Метод заміщення Метод вихідних витрат
Порівняльний (ринковий) підхід	Метод порівняння продажів
Дохідний підхід	Метод прямої капіталізації доходів Методи непрямої капіталізації доходів: - надлишкового прибутку; - роялті; - звільнення від роялті.

 

Метод заміщення використовує принцип, який стверджує, що максимальна вартість власності визнача­ється мінімальною вартістю, яку необхідно сплатити під час придбання активу аналогічної корисності або з анало­гічною споживчою вартістю. Ця вартість має назву вартості нового активу, який є еквівалентним за функціональними можливостями і варіантами його використання, але не обов'язково подібного об'єкта інтелектуальної власності, що заміщується.

Метод вихідних витрат базується на фактично наведених витратах, що вибрані з бухгалтерської звітності підприємств за кілька останніх років. Особливо треба звер­нути увагу на дві обставини. їх розмір і строк створення активу. Витрати, які були проведені раніше, за необхіднос­ті повинні бути скореговані у відповідному напрямку, а по­тім проіндексовані з врахуванням їх строку давності.

Витратний метод найчастіше використовується для оцінки нематеріальних активів, які не беруть участі в фор­муванні майбутніх прибутків і які не приносять прибутку на цей час, наприклад, коли нематеріальні активи, що оціню­ються, мають соціальне значення або беруть участь в оборонних програмах, програмах безпеки державного або регіонального значення.

Метод порівняння продажів по суті співпадає з по­рівняльним підходом. Визначена за цим методом ціна об'­єкта інтелектуальної власності є найбільш достовірною, оскільки вона сформована ринком Однак в Україні з низки причин (відсутність розвиненого ринку об'єктів інтелектуа­льної власності, недоступність баз даних про результати продажу об'єктів інтелектуальної власності тощо) цей ме­тод практично не використовується.

Метод прямої капіталізації заснований на переве­денні прибутку від комерційного використання об'єкта ін­телектуальної власності у вартість останнього Цей метод використовують найчастіше як експрес-метод для розра­хунку залишкової вартості, а іноді - для оцінки активів, строк життя яких практично не визначений. Процедура цього метода включає, по-перше, виявлення джерел і розмірів чистого прибутку, по-друге, виявлення ставки ка­піталізації, і, по-третє, визначення вартості активу як добу­тку від ділення чистого прибутку на ставку капіталізації.

Метод надлишкового прибутку заснований на припущенні того, що продукція, яка виготовлена з викорис­танням об'єкта інтелектуальної власності, приносить до­датковий прибуток в порівнянні з продукцією, яка виготов­ляється без використання цього об'єкта інтелектуальної власності. Розрахунок вартості проводиться за формулою:

 

RV=ⁿ∑_t=1C_t ×1/(1±i)^t

 

де: PV- розрахункова вартість об’єкта інтелектуальної власності;

t - розрахунковий період (роки);

С_t - грошовий потік (надлишковий прибуток) в періоді t;

І - ставка дисконту (зменшення).

Метод роялті визначає вартість об'єкта інтелектуа­льної власності як частку від бази роялті (доходу, прибут­ку, вартості основної сировини). Розмір цієї частки має на­зву ставки роялті:

 

RV=ⁿ∑_t=1C_t×R

 

де: C_t- грошовий потік (база роялті), грн.;

R - ставка роялті, %.

Метод звільнення від роялті передбачає розраху­нок вартості об'єкта інтелектуальної власності за форму­лою:

 

RV=ⁿ∑_t=1C_t ×R×1/(1±i)^t

 

 

де C_t- грошовий потік (база роялті), грн.;

i- ставка дисконту, %.

 

Послідовність оцінки

 

Принципова схема, що відображає послідовність оцінки прав на об'єкти інтелектуальної власності, пред­ставлена на рис. 6.

Рис. 6 Послідовність оцінки прав на об'єкти інтелектуальної власності

 

Процес оцінки розпочинається з ідентифікації об'єк­та інтелектуальної власності, тобто зі встановлення факту його юридичної правомочності та правовласника. Наступ­ним кроком є визначення мети оцінки. Коли встановлені об'єкти оцінки і мета оцінки, визначають базу оцінки. Під базою оцінки розуміють вид вартості, що буде використа­ний під час оцінки.

Оцінка проводиться із застосуванням бази, що від­повідає ринковій вартості або неринковим видам вартості. До неринкових видів вартості відносяться: залишкова вар­тість заміщення, вартість у використанні, інвестиційна вар­тість тощо.

Наступним кроком є вибір підходу до оцінки. Вибір підходу обумовлюється видом об'єкта інтелектуальної власності, метою і базою оцінки. Після того як буде обрано той або інший підхід у його рамках вибирають метод оцін­ки. І, нарешті, проводять розрахунок вартості прав на об'єкт інтелектуальної власності. Бажано виконати розра­хунок не менш ніж двома методами. Процедура оцінки за­вершується оформленням звіту про оцінку, в якому пови­нна бути відображена всебічно обґрунтована вартість прав на об'єкт інтелектуальної власності.

Відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерсь­кого обліку 8 "Нематеріальні активи" об'єкти інтелектуаль­ної власності визнаються нематеріальними активами і пе­редбачається (ст. 5) проведення бухгалтерського обліку для таких груп об'єктів інтелектуальної власності:

- права на знаки для товарів і послуг (товарні знаки, торговельні марки, фірмові найменуван­ня й ін.);

- права на об'єкти промислової власності (право: на винаходи, корисні моделі, промислові зраз­ки, сорт рослин, породи тварин, ноу-хау, захист від недобросовісної конкуренції тощо);

- авторського і суміжні з ними права (право на літературні і музичні твори, програми для ЕОМ, бази даних і ін.).

Придбаний або отриманий на безоплатній основі об'єкт інтелектуальної власності відображається на ба­лансі, якщо існує ймовірність одержання в майбутньому матеріальної вигоди, пов'язаної з її використанням, а його вартість може бути вірогідно визначена. Таким чином, для того, щоб поставити об'єкт інтелектуальної власності на бухгалтерський облік, необхідно визначити його вартість.

Ще однією умовою постановки об'єкта інтелектуа­льної власності на бухгалтерський облік є те, що термін використання прав на об'єкт інтелектуальної власності по­винен бути не менше одного року, або не менше опера­ційного циклу, якщо він перевищує один рік

Використання інтелектуальної власності як немате­ріального активу в господарській діяльності підприємств і відображення в бухгалтерському обліку операцій руху та­ких об'єктів дозволяє:

- документально підтверджувати довгострокові майнові права за допомогою обліку їх у балансі підприємства та створювати відповідні фонди амортизаційних відрахувань,

- одержувати додатковий прибуток від передачі прав на використання об'єктів інтелектуальної власності, а також забезпечувати (у залежності від обсягу переданих прав) обґрунтоване регу­лювання цін на інноваційну продукцію підпри­ємства,

- виплачувати фізичним особам авторські вина­городи минаючи фонд заробітної плати, з від­несенням витрат по виплаті авторської винаго­роди на статтю собівартості продукції "Інші ви­трати", тобто без обмеження розмірів виплат і без традиційних відрахувань у страхові та інші фонди

Таким чином, постановка інтелектуальної власності на бухгалтерський облік є одним із варіантів введення ін­телектуальної власності до господарського обороту і дає можливість підприємству отримати додатковий прибуток.