Економетричне трактування ролі іноземного капіталу в ек розвитку з позицій країни-експортера

Суб'єкти ЗЕД в Україні

фізичні особи — громадяни України, СНГ, іноземні гро­мадяни та особи без громадянства, які постійно проживають на території Укр;

юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на її території

об'єднання фіз, юр, фіз і юр осіб, які не є юридичними особами згідно з законами України, але які мають по­стійне місцезнаходження на території України спільні підприємства за участю суб'єктів господарської діяльності України та іноземних

Поняття фінансів ЗЕД

Фінанси ЗЕД є особливою сферою економічних (грошових) відносин, пов’язаною з перерозподілом державою національного доходу, створеного у зовнішньоекономічній сфері.

Фінанси суб'єктів ЗЕД виступають у формі фондів валютних коштів, отриманих за поставлену продукцію і послуги на експорт.

Фінанси ЗЕД мають свою специ­фіку, що проявляється у ресурсах, які формуються не тільки в українській національній валюті, але і в іноземній вільноконвертованій валюті.

Для фінансування зовнішньоекономічних операцій суб'єктами господарювання створюється валютний фонд, який формується після обов'язкового продажу валютних коштів за рахунок частини валют­ної виручки, що залишилась у розпорядженні підприємства. Суб'єкти господарювання, які не здійснюють зовнішньоторговельні операції, формують валютні фонди за рахунок валютних ресурсів, придбаних на внутрішньому валютному ринку.

Кошти валютних фондів можуть використовуватися на:

- прове­дення реконструкції, технічного переозброєння та оновлення ви­робництва експортної продукції,

- підвищення якості й конкурен­то спроможності продукції,

- на фінансування науково-дослідних робіт, заку­півлю нових технологій і ліцензій та інші цілі.

Таким чином, фінанси суб'єктів зовнішньоекономічної діяль­ності є сукупністю економічних відносин щодо формування і ви­користання прибутку і фондів грошових коштів, які виникають у процесі розподілу й перерозподілу частини суспільного продукту і національного доходу, отриманого від зовнішньоекономічної діяльності.

1.3. Система управління фінансами ЗЕД

Система управління фінансами ЗЕД – це складова частина державного управління економікою, що виконується спеціальним апаратом з допомогою спеціальних прийомів і методів.

Об'єктами фінансових відносин є відносини по розпо­ділу виручки в іноземній валюті, через механізм продажу валютної виручки та податковий механізм.

Органи державного управління фінансами ЗЕД в Україні

· Кабінет Міністрів України

· Верховна Рада України

· Національний Банк України

· Міністерство Економіки України

· Державна Митна Служба України

· Антимонопольний Комітет України

· Міжвідомча Комісія з Міжнародної Торгівлі

Повноваження Кабінету Міністрів України щодо управління фінансами ЗЕД:

- Вживати заходів щодо здійснення зовнішньоекономічної політики.

- Приймати нормативні акти регулювання з питань ЗЕД

- Проводити переговори та укладати міжурядові договори України з питань ЗЕД

- Вносити на розгляд Верховної Ради пропозиції про систему органів оперативного державного регулювання ЗЕД

- Забезпечувати складання платіжного балансу, зведеного валютного плану Укр.

- Здійснювати заходи щодо забезпечення раціонального використан­ня коштів Державного валютного фонду України.

Повноваження Верховної Ради України:

- Приймати, змінювати та скасовувати закони, що стосуються ЗЕД

- Затверджувати основні напрями зовнішньоекономічної політики України.

- Розглядати, затверджувати та змінювати структуру органів держа­вного регулювання ЗЕД

- Укладати міжнародні договори України та приводити чинне зако­нодавство України у відповідність до правил, встановлених цими договорами.

- Встановлювати спеціальні режими ЗЕД на території України.

- Затверджувати списки товарів, експорт та імпорт яких підлягає ліцензу­ванню або забороняється.

Повноваження Національного банку України:

- Здійснювати зберігання та використання золотовалютного резерву Укра­їни та інших державних коштовностей.

- Представляти інтереси України у відносинах з фінансово — кредитними установами інших країн та укладати міжбанківські угоди.

- Регулювати курс національної валюти України.

- Здійснювати операції з централізованими валютними ресурсами та здій­снювати облік та розрахунки щодо наданих і одержаних державних креди­тів і позик.

- Виступати гарантом кредитів, що надаються суб'єктами ЗЕД під заставу Державного валютного фонду.

Таким чином, через вищезазначені уповноважені органи здійс­нюється управління фінансами ЗЕД, з метою забезпечення їх ефективності.

1.4. Теорії зовнішньої торгівлі й управління фінансами зовнішньоекономічної діяльності.

До числа основоположників теорії зовнішньоекономічної ді­яльності належать еко­номісти класичного напрямку та їх послідовники. Економісти класичного напряму відстоювали особливу теорію міжнародної торгівлі з огляду на меншу мобільність ресурсів між націями.

За А. Смітом («Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776 р.)): якщо одна нація має абсолютні пере­ваги у виробництві певного товару, а інша — іншого, то кожна може спеціалізуватися у виробництві і торгівлі товару, витрати виробництва якого найменші.

Д. Рікардо («Початки політичної економії й оподатковування» (1817 р.)) основою теорії вважав відносну нездатність капі­талу до переміщення між країнами; вигід­ність міжнародної спеціалізації і торгівлі, коли країни мають абсо­лютні переваги. З погляду теорії можна припустити існування трьох видів співвідношень витрат виробництва одно­типних товарів у різних країнах: рівні, абсолютні та порівняльні. Відповідно, можна виділити і три типи переваг.

Представниками «класичної» школи вважаються також:

· Роберт Торренс (теорія порівняль­них переваг Рікардо-Торренса визначила принципи міжнародного поділу праці);

· Дж. С. Мілль (ідея «конкуруючої рівноваги»: 1) природне прагнення до міжнародної виробничої спеціалізації веде до вста­новлення рівноваги у вигодах, які дає ця спеціалізація; 2) умови повної або часткової спеціалізації визначаються нерівністю в доходах, одержуваних від виробництва);

1.5. Сучасні концепції зовнішньоекономічної діяльності.

В основі сучасної теорії управління ЗЕД лежать насамперед дві основні течії економічної науки: кейнсіанство і класичний підхід, або неокейнсіанство та монетаризм (неокласичний підхід).

Уся система управління фінансами зовнішньоекономічною ді­яльністю й економікою загалом ґрунтується на вченні Дж. М. Кейнса та класиків монетаризму.

Кінець 20-х — поч.. 30-х років XX ст. Кейнс: створення теорії управління народним господарством. Наукові погляди Кейнса збіглися з історич­ною необхідністю розвитку інституційного управління. Приклад: «Велика депресія» 1929-1932 рр. спричинила можливість переходу до активного втручання в господарське життя, побудоване на принципах вільного підприєм­ництва.

Підсумкова праця Кейнса «Загальна теорія зайнятості, процен­та і грошей» (1936 р.) - фундамент сучасної економічної думки і практики.

50-60 - ті роки поява монетаризму; застосовування на практиці державного регулювання лише на початку 80-х років. Лідер монетаристів - Мілтон Фрідман.

За монетаристами: пропозиція грошей є головною детермінантою короткострокових змін валового національного продукту і довгострокових змін у цінах.

Основні відмінності між двома течіями полягають:

а) у підході до визначення чинників, що впливають на зміну
сукупного попиту (кейнсіанці - сукупний попит формується під впливом багатьох чинників,а монетаристи головним називають пропозицію грошей);

б) у трактуванні ролі держави (кейнсіанці виступають за більший ступінь втручання, монетаристи — за менший, за дерегулювання).

Поч.. 80-х років XX ст.. монетаристські концепції актуалізувалися під впливом десятирічної структурної кризи у світовій економі­ці в уже сформованій залежності між країнами.

Економісти-неокласики мало додали суттєвого до теорії міжнародної торгівлі Мілла. В наш час ця теорія була пере­роблена Хекшером й Оліном.

Теорія Хекшера-Оліна пропонує модель торгівлі в термінах порівняльної забезпеченості країн факторами виробництв: країна матиме відносну перевагу в тих продуктах, виробництво яких по­требує інтенсивного використання ресурсів, що є в даній країні в достатку, і тому вона буде імпортувати ті продукти, виробництво яких потребує інтенсивного використання ресурсів, рід­кісних в даній країні.

1.6. Теорія міжнародного руху капіталу.

У західній економічній науці теорія міжнародного руху капіталу найактивніше розвивалася в останні десятиріччя. Міграція приватних капіталів стала основною серед форм проникнення сильніших у фінансовому плані держав в економіку менш розвинутих країн.

Р.Кевіс, А.Юасей, Р.Кенен та ін.. вважають домінуючим у світовому економічному прогресі міжнародне переміщення факторів виробництва (насамперед міжнародний рух капіталу). Їхні вихідні позиції: в основу міжнародного розподілу праці покладені відмінності у наявності факторів виробництва – капіталу, праці, природних ресурсів, кліматичних умов. поряд з торгівлею в результаті прогресуючої спеціалізації діє й інша тенденція – ліквідація цих відмінностей як наслідок міжнародного переміщення чинників виробництва.

Отже, торгівля замінить рух капіталу, поступово стираючи відмінності між країнами, що мають капітал у надлишку, і країнами, які відчувають його недостачу. І навпаки, міжнародний рух капіталу змінить зовнішню торгівлю, оскільки рух капіталу зробить наділеність факторами однаковою у різних країнах і ліквідує розбіжності у нормах прибутку.

В останні десятиріччя іноземний капітал усе частіше трактується західними економістами як необхідний для прискорення процесів національного нагрома­дження ресурс, що доповнює внутрішні можливості фінансування інвестицій.

Західні економісти такі як С. Кузнец, Г. Хаберлер, Г. Джонсон, Дж. Хікс, Г. Мейер у своїх працях по­силено популяризують ідею про те, що планування економічного зростання у країнах, які розвиваються, у сучасних умовах немислиме без урахування можливості допуску в економіку країни іно­земного капіталу як одного із зовнішніх джерел нагромадження.

При цьому в єдине пов'язуються зовнішньоекономічні функції держав із процесами їх внутрішнього господарського зростання. Унаслідок цього між іноземним капіталом і процесами національного нагромадження встановлюється пряма залежність.

 

 

Методи ЗЕД підприємств

Моделі ЗЕД підприємств

Основними моделями ЗЕД підприємства є зовнішньоторговельна та виробничо-інвестиційна. Зовнішньоторговельна модель включає комплекс експортних та імпортних операцій, які пов’язані з торгівлею товарами, послугами, продукцією інтелектуальної праці. Експортні операції — це діяльність, яка пов’язана з продажем і вивезенням за кордон товарів для пере

дачі їх у власність іноземного контрагента.

Здійснення експортних операцій передбачає:

[1] подання митному органу документів, що засвідчують підстави та умови вивезення товарів за межі митної території країни;

[1] сплату податків і зборів, встановлених на експорт товарів;

[1] дотримання експортером вимог, передбачених законом.

При здійсненні реекспортних операцій товари, що походять з інших країн, не пізніше, ніж у встановлений законодавством строк з моменту їх ввезення на митну територію країни, вивозяться з цієї території в режимі експорту.

Імпортні операції — це діяльність, що пов’язана із закупівлею і ввезенням іноземних товарів для наступної реалізації їх на внутрішньому ринку своєї країни.

Здійснення імпортних операцій передбачає:

[1] подання митному органу документів, що засвідчують підстави та умови ввезення товарів на митну територію країни;

[1] сплату податків і зборів, якими обкладаються товари під час ввезення на митну територію країни відповідно до її законів;

[1] дотримання вимог, передбачених законом, щодо заходів нетарифного регулювання та інших обмежень.

При здійсненні реімпортних операцій товари з країни їх походження та вивезені за межі її митної території, згідно з митним режимом експорту, не пізніше ніж у встановлений строк ввозяться на митну територію цієї країни для вільного обігу.

Зовнішньоторговельна модель включає в себе три складові:

1. Торгівля товарами та її види

2. Торгівля послугами та її види

3. Торгівля продукцією інтелектуальної власності та її види.

Виробничо-інвестиційна модель ЗЕД підприємства включає комплекс операцій, пов’язаних із міжнародним лізингом,міжнародною виробничою кооперацією, діяльністю спільних підприємств.

Лізинг — це форма довгострокової операції,яка пов’язана з передачею у використання обладнання, транспортних засобів та іншого рухомого й нерухомого майна, крім земельних ділянок та інших природних об’єктів.

Лізинг виступає як форма отримання кредиту і водночас як форма міжнародної торгівлі, що створює умови для прискореного розвитку новітніх технологій. Лізингова компанія придбаває устаткування та іншу продукцію за

свій рахунок і за контрактом оренди передає її фірмі на певний строк. Після закінчення строку оренди фірма-клієнт може його продовжити або викупити орендоване майно за залишковою вартістю. Орендна плата встановлюється на рівні, що перевищує ціну об’єкта оренди, за якою його можна купити за звичайних комерційних умов.

2.3.(2) Міжнародна кооперація виробництва — це заснований на міжнародному поділі праці внаслідок здійснення на договірній основі про спільну діяльність сталий обмін між країнами виробами, які є елементами кінцевої продукції і виготовляються ними з найбільшою економічною ефективністю. До операцій виробничої кооперації відносяться:

[1] поставка сировини, матеріалів, вузлів, деталей, запасних частин, заготовок, напівфабрикатів, комплектуючих та інших виробів галузевого та міжгалузевого призначення, що технологічно взаємопов’язані і необхідні для спільного виготовлення кінцевої продукції;

[1] надання послуг по виконанню проектних і ремонтних робіт, по технічному обслуговуванню та здійсненню технологічних операцій, що зв’язані з виготовленням та реалізацією кінцевої продукції.

Спільне підприємство — це підприємство будьякої організаційноправової форми, іноземні інвестиції в статутному фонді якого становлять не менше ніж 10%.

Сутність спільних підприємств полягає в тому, що вони базуються на спільному капіталі вітчизняних та іноземних партнерів, на спільному управлінні та на спільному розподілі результатів (прибутку) та ризиків.

Нетарифне регулювання ЗЕД

До нетарифних заходів регулювання відносяться:

1. Заборони експорту та імпорту.

2. Кількісні обмеження експорту та імпорту. Вони являються традиційними методами кількісного обмеження в міжнародній торгівлі. До них відносяться квотування і ліцензування.

Квотування являє собою лімітування розміру імпорту (експорту) з допомогою квот (контингентів). Квота - це встановлення у вартісному чи фізичному вираженні певного об'єму експорту (імпорту) на визначений період (рік, квартал, і т.ін.). Квотування здійснюється з метою ліквідації торгового і платіжного дисбалансу з окремими країнами; регулювання попиту і пропозиції на внутрішньому ринку; виконання міжнародних зобов'язань і досягнення взаємовигідних домовленостей.

В Україні використовують такі види квот:

- глобальні - встановлюються для товарів без визначення конкретних країн, куди вони експортуються чи з яких вони імпортуються;

- групові - для товарів з визначенням групи країн, куди вони експортуються чи з яких вони імпортуються;

- індивідуальні - для товарів з визначенням конкретної країни, куди вони можуть експортуватися чи з якої вони можуть імпортуватися.

Ліцензування - це обмеження у вигляді одержання права чи дозволу(ліцензії) від уповноважених державних органів на ввіз (вивіз) певного об'єму товарів.

На Україні використовуються такі види ліцензій:

- генеральна - відкритий дозвіл на експортні (імпортні) операції по окремому товару чи окремій країні (групі країн) на протязі періоду дії режиму ліцензування по даному товару;

- разова (індивідуальна) - одноразовий дозвіл, який має іменний характер і видається для здійснення кожної окремої операції конкретним суб'єктом ЗЕД на період, необхідний для її здійснення;

- відкрита (індивідуальна) - дозвіл на експорт (імпорт) товару на протязі конкретного періоду (але не менше одного місяця) з визначенням його загального об'єму.

3. Антидемпінгові заходи - специфічні заходи нетарифного регулювання являють собою судові та адміністративні тяжби, претензії, які пред'являють національні підприємці іноземним постачальникам, звинувачуючи їх у продажу товарів по занижених цінах (нижче "нормальних" цін), що може нанести шкоду місцевим виробникам.

4. Технічні бар'єри.

5. Заходи, пов'язані з виконанням митних формальностей. До них відносяться:

- прикордонний податок, який накладається на товари за факт перетину кордону;

- платежі, пов'язані з оформленням документів на митниці, митним оглядом товарів, перевіркою їх якості;

- інші платежі (портові, статистичні, фітосанітарні і т.д.). Наприклад, в Україні за митне оформлення товарів в залежності від митної вартості при перевищенні 1000дол. США береться митний збір в розмірі 0,2% від митної вартості.

6. Імпортний депозит. Це попередня застава, яку імпортер повинен внести в свій банк перед закупівлею іноземного товару.

Тарифне регулювання ЗЕД

6.1.(2) Класичним засобом регулювання зовнішньої торгівлі являються митні тарифи, які по характеру впливу відносяться до економічних регуляторів.

Митний тариф являє собою систематизований перелік (зведення) митних ставок, які визначають розмір оплати по експортних та імпортних товарах, тобто мита.

Митно-тарифне регулювання виконує дві функції:

1.Протекціоністську (захист вітчизняних товарів від іноземної конкуренції).

2.Фіксальну (поповнення державного бюджету).

Крім того, може впливати на приплив валюти, розвиток регіонів країни, особливо, якщо мова йде про вільні економічні зони та ін.

Митні тарифи можуть бути:

- простими (одноколонними), тобто мати єдину ставку для одного товару чи товарної групи незалежно від країни походження;

- складними (багатоколонними), коли встановлюються дві і більше ставок по кожному товару в залежності від країни походження.

Ставки підрозділяються на:

- максимальні - діють для країн, з якими відсутні торгові угоди;

- мінімальні - встановлюються по відношенню до країн, яким надається режим найбільшого сприяння;

- префенціальні - встановлюються по відношенню ввозу окремих товарів з окремих країн, в тому числі тих, що розвиваються.

Основним елементом митного тарифу являється мито. По своєму змісту і характеру впливу вони теж відносяться до економічних регуляторів.

Мито являє собою грошовий збір чи податок, який бере держава з товарів, власності та інших цінностей при перетині кордону. В Україні використовуються експортні, імпортні і транзитні види стягнень. В свою чергу вони поділяються:

1.По методу нарахування на:

- адвалорні (нараховуються у відсотках до митної вартості);

- специфічні - (нараховуються в твердій сумі до одиниці виміру ваги, площі, об'єму і т.д.);

- змішані - об'єднують і адвалорні, і специфічні.

2.По характеру походження на:

- автономні - вводяться тією чи іншою державою в односторонньому порядку, без згоди з іншою країною;

- конвенційні - встановлюються в процесі угоди чи домовленості з іншою стороною і фіксуються в одному із цих документів.

3. Особливі види мита. До них відносяться:

- спеціальне- антидемпінгова. - компенсаційне

6.5.(2)

1. Для імпорту -за ціною угоди щодо товарів, які імпортуються; за ціною угоди щодо ідентичних товарів; за ціною угоди щодо подібних товарів; на основі віднімання вартості; на основі додавання вартості; резервний.

2. Для експорту -на основі ціни, яку було фактично сплачено або яка підлягає сплаті за ці товари на момент перетину митного кордону України.

Класифікація ризиків

1)Ризик зниження фінансової стабільності внаслідок недосконалої структури капіталу, що породжує розбалансування вхідних і вихідних потоків

2)ризик неплатоспроможності внаслідок зниження рівня ліквідності оборотних активів, що спричинено розбалансуванням вхідних і вихідних потоків у часі

3)інвестиційний ризик

4)процентний ризик

5)валютний ризик

6)депозитний ризик (ризикнеповернення)

7)кредитний ризик

8)податковий ризик (зміна ставок податку)

9)структурний ризик внаслідок неефективного фінансування поточних витрат під-ва

10)кримінальний ризик – фіктивне банкрутство партнерів, підробка документів, незаконне привласнення і крадіжка активів.

За можливістю передбачення:

а) прогнозований ризик б) не прогнозований ризик.

Виникнення ризику у фінансовій сфері пов’язане з такими причинами:

– зростанням схильності до ризику власників та менеджерів фінансово-економічних інституцій усього світу, що призвело до світової фінансової кризи у 2008 році;

– зростанням обсягів фінансових та банківських операцій та угод;

– ускладненням фінансово-економічних операцій;

– взаємопов’язаністю фінансово-економічних систем країн світу;

– збільшенням обсягів світової торгівлі та неурегульованістю низки правових проблем торгівлі;

– відсутністю належних інструментів регулювання фінансових ринків;

– поширеністю та швидким розвитком похідних фінансових інструментів;

– відсутністю структурних та системних перетворень фінансово-економічних систем у трансформаційних економіках;

– зростанням кількості надзвичайних та форс-мажорних обставин у зовнішньому середовищі.
9.4(1) Основи ризик-менеджменту

Ризик-менеджмент – це управління організацією в цілому або окремими її підрозділами з урахуванням факторів ризику на осн. особливої процедури їх виявлення і оцінки, а також вибору і використання методів нейтралізації наслідків цих подій, обміном інформацією про ризики і контролю застосування цих методів.

Методи нейтралізації ризиків ґрунтуються на розроблених Міжнародним комітетом стандартизованого ряду міжнародними організаціями методик.

Актуальність ризик-менеджменту:

1) ек та юр самостійність вітчизняних підприємств (дає можливість визначити фін і виробничу політику та необхідність держ підтримки у разі фін чи інших труднощів)

2) високий рівень зносу основних виробничих фондів

3) залежність доходів місцевих бюджетів від ефективності діяльності на їх територіях

4) зростання ролі і значення фін ринків для ек країни

5) досвід невдалого управління індустріальними і фін організаціями у кризових ситуаціях.

Переваги ризик-менеджменту:

1) є основою для зростання ефективності стратегічного планування

2) полегшує ефективність діяльності організації

3) дає можливість оптимального використання ресурсів

4) сприяє більш відкритій д-ті керівництва і поліпшення кваліфікації

5) дає змогу застрахувати неминучі ризики

6) дає менеджерам ефективну і послідовну методологію вивчення ризику

7) орієнтує топ-менеджерів на використання факторів ризикових можливостей для зростання вартості компанії

Етапи ризик-менеджменту:

1) виявлення ризику з оцінкою імовірності його реалізації і масштабів наслідку

2) розробка ризик-стратегії з метою зниження вірогідності реалізації ризику і мінімізації можливих негативних наслідків

3) вибираються методи і інструменти управління виявленим ризиком

4) безпосереднє управління ризиком

5) оцінка досягнутих результатів і корекція ризик-стратегій

Найбільш часто вживаним інструментом ризик-менеджменту є страхування, яке припускає передачу відповідальності за відшкодування передбачуваного збитку сторонній особі – страховій компанії.

Страхування зовнішньоек ризиків – це комплекс видів страхування, що забезпечує захист інтересів вітчизняних і іноземних учасників тих або інших форм міжнародного співробітництва, включає страхування експ-імп вантажів, засобів транспорту, будівельно-монтажних робіт, експорт кредитів, міжнародних торгівельно-примислових та інших виставок, створення спільного з іноземними фірмами майна, діючих на нашій території іноземних компаній і функціонуючих в ін. країнах відповідно іноземних та укр. Учасників ек співробітництва.

Методи оцінки ризик-менеджменту:

1) якісний аналіз

2) кількісний аналіз, який включає:

9.4(2)

а) ек-статистичний метод

б) розрахунково-аналітичний метод

в) експертний метод

Якісний аналіз – передбачає ідентифікацію ризиків, виявлення джеред і причин їх виникнення, встановлення потенційних зон ризику, виявлення можливих вигод та негативних наслідків від реалізації ризикованого рішення.

Ідентифікація фінризику – виявлення всіх видів можливих ризиків, пов’язаних з кожною конкретною операцією, при цьому необхідно виділити ризики, які залежать від самого підприємства і ризики, які визначаються макроек д-тю.

Виявлення факторів ризику доцільно здійснити за зовнішніми і внутрішніми фін ризиками.

Зовнішні фін ризики можуть бути зумовлені загальноек та ринковими факторами.

До загальноек факторів належать:

- загальний спад обсягів в-ва в кр

- зростання рівня інфляції

- нестабільність податкового законодавства

- зниження купівельної спроможності населення

До ринкових факторів належать:

- падіння попиту

- зростання пропозиції товарів-субститутів

- нестабільність фін і вал ринків

- недостатня ліквідність фондового ринку

9.5. Методи аналізу ризику:

Якісний аналіз.

2) К-сний аналіз:

- економіко – статистичні методи;

- розрахунково – аналітичні;

- експертні;

- аналогові.

Якісний аналіз передбачає ідентифікацію ризиків, виявлення джерел і причин їх виникнення,встановл. потенційних зон ризику, виявл. можливих вигод та негативних наслідків від реалізації ризикового рішення.

Ідентифікація фін. ризику – це виявлення всіх можливих видів ризиків, пов’язаних з кожною конкретною операцією, при цьому необхідно виділити ризики, які залежать від самого п – ства і ризики, які визнач. макроеконом. д – стю.

Виявлення факторів ризику доцільно здійснювати за зовн. і внутр. фінанс. ризиками.

Зовн. фін. ризики можуть бути зумовлені загальноекномічними та ринковими факторами.

До загальноек. факторів належать:

1) загальний спад обсягів в – цтва в країні;

2) зростання рівня інфляції;

3) нестабільність податкового законодавства;

4) зменш. купівельної спроможності населення.

До ринкових:

1) падіння попиту;

2) збільш. пропозиції товарів – суститутів;

3) нестабільність фінанс. і валютного ринків;

4) недостатня ліквідність фондового ринку.

Ринковий ризик

Ринковий ризик - це наявний або потенційний ризик для надходжень та капіталу, який виникає через несприятливі коливання вартості цінних паперів та товарів, курсу іноземної валюти за тими інструментами, які є в торговому портфелі. Цей ризик випливає з маркетмейкерства, ділингу, прийняття позицій з боргових та пайових цінних паперів, валют, товарів та похідних інструментів (деривативів).

Кредитний ризик

Кредитний (платіжний) ризик, або ризик неплатежів, пов’язаний з можливістю невиконання торговельним партнером своїх зобов’язань щодо розрахунків за одержаний товар або послуги. Цей ризик, в основному, виникає в експортерів. Імпортери мають цей вид ризику, наприклад, у випадку авансових платежів.

Аналіз кредитного ризику здійснюється Банком на двох рівнях відповідно ієрархічного рівня об'єктів, які його породжують:

· на рівні кожного окремого позику;

· на рівні кредитного портфеля Банку.

На першому рівні Банк здійснює управління кредитним ризиком шляхом:

· аналізу кредитоспроможності кожного позичальника;

· документації кредитних операцій;

· постійного поточного моніторингу виданих кредитів.

На другому рівні Банк здійснює управління кредитним ризиком методами:

· диверсифікацією;

· лімітуванням;

· створенням системи контролю дотримання відділеннями Банку процедури супроводу кредитів;

· створення резервів для відшкодування втрат за кредитними операціями.

Валютний ризик

Валютний ризик - це ризик, який проявляється в недоотриманні підприємством планових прибутків в наслідок зміни обмінного курсу іноземної валюти, що використовується в зовнішньоекономічних операціях.

Управління валютним ризиком - це процес, який націлений на досягнення такої структури активів, пасивів і похідних фінансових інструментів у розмірі іноземних валют, при яких збитки, які виникають внаслідок коливання валютних курсів, будуть прийнятними при отриманому рівні прибутковості.

Переважно використовують так звані внутрішні та зовнішні методи управління рівнем валютних ризиків.

До внутрішніх належать такі методи, як прискорення та (або) уповільнення платежів не лише для іноземних партнерів, а й у межах країни; вибір валюти для кожної конкретної товарної чи фінансової операції.

Зовнішні методи управління валютними ризиками здебільшого є банківськими, оскільки ґрунтуються на різноманітних інструментах банківської діяльності.

Методи страхування валютних ризиків — це фінансові операції, що дають змогу або майже повністю, або частково ухилитися від ризику збитків, які виникли в зв'язку з очікуваною зміною валютного курсу, або одержати спекулятивний прибуток, що

 

9.9.(2)

грунтується на сприятливій зміні. До таких методів страхування, хеджування можна віднести:

1. структурне балансування (активів і пасивів, кредиторської та дебіторської заборгованості);

2. зміну терміну платежу;

3. форвардні угоди;

4. операції типу «своп»;

5. опційні угоди;

6. фінансові ф'ючерси;

7. кредитування та інвестування в іноземній валюті;

8. реструктуризацію валютної заборгованості;

9. паралельні кредити;

10. лізинг;

11. дисконтування вимог в іноземній валюті;

12. «валютні кошики»;

13. здійснення філіалами платежів у «зростаючій» валюті;

14. самострахування.

Процентний ризик

Процентний ризик або ризик зміни процентної ставки - це існуючий або потенційний ризик для прибутковості або капіталу Банку, що виникає в результаті зміни рівня ринкових процентних ставок, джерелом якого є дисбаланс активів і зобов'язань, чутливих до зміни процентних ставок і термінів погашення.

Для зниження процентного ризику Банк використовує методику GAР-менеджменту.

Податковий ризик - це ризик, який має ряд виявлень: можливість введення нових видів податків, збільшення рівня податкових ставок існуючих податків та зборів, зміни строків та умов здійснення окремих податків, що стосуються зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання як в нашій країні і в іноземній.

Ринковий ризик пов’язаний з проблемами, що стосуються товарів, цін, конкуренції та купівельної спроможності. Це може бути й можливість виникнення та продажу товарів підробок, і раптова зміна споживчого попиту, і неправильний вибір дизайну, і непідходящий розмір товарів тощо.

Управління ризиками направлено на зниження їх рівня. Основними правилами управління ризиками в ЗЕД (зниження ризиків) є наступні:

1. Не можна ризикувати більше, аніж це може дозволити власний капітал.

2. Необхідно думати про наслідки ризику.

3. Не можна ризикувати більшим заради малого.

4. Позитивне рішення про проведення зовнішньоекономічної операції приймається лише за відсутності суттєвих сумнівів.

5. За наявності суттєвих сумнівів приймається негативне рішення.

6. В будь-якій ситуації завжди шукати варто рішення, яке б задовольняло суб'єктів ЗЕД.

Основні принципи стратегії, управління ризиками в ЗЕД:

o Максимум виграшу.

o Оптимальне поєднання виграшу та розміру ризику.

9.9.(3)

o Оптимальна імовірність отримання результату від зовнішньоекономічної операції.

o Допустиме коливання отримання результату від зовнішньоекономічної операції.

Основні методи зниження ризику в ЗЕД:

1. Виключення ризику - це відмова від проведення будь-яких дій, пов'язаних з можливістю появи ризику в ЗЕД.

2. Зменшення ризику передбачає прийняття рішень, які призводять до зниження рівня втрат.

3. Прийняття ризику означає, що підприємець бере на себе повну відповідальність за проведення зовнішньоекономічної операції та ризики пов'язані з нею.

4. Передача ризику означає, що підприємець передає відповідальність за ризик іншому партнеру або іншому суб'єкту господарської діяльності.

Засоби зменшення ризику в ЗЕД:

1. Диверсифікація - це розширення асортименту.

2. Лімітування (обмеження) видів діяльності або обсягів продукції, що випускається.

3. Самострахування.

4. Страхування.

Етапи управління ризиками в ЗЕД:

1. Створення бази для прийняття рішення про допустимість конкретного ризику в ЗЕД.

2. Оцінка ризиків в ЗЕД.

3. Ознайомлення з оцінкою ризиків покупців.

4. Розробка методів урахування ризиків та їх наслідків.

5. Оперативне регулювання ризиків на основі своєчасної інформації.

6. Створення методів зменшення ризиків.

7. Моделювання ризиків за допомогою ЕОМ.

8. Кадрове забезпечення управління ризиками в ЗЕД.

Суб'єкти ЗЕД в Україні

фізичні особи — громадяни України, СНГ, іноземні гро­мадяни та особи без громадянства, які постійно проживають на території Укр;

юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на її території

об'єднання фіз, юр, фіз і юр осіб, які не є юридичними особами згідно з законами України, але які мають по­стійне місцезнаходження на території України спільні підприємства за участю суб'єктів господарської діяльності України та іноземних

Поняття фінансів ЗЕД

Фінанси ЗЕД є особливою сферою економічних (грошових) відносин, пов’язаною з перерозподілом державою національного доходу, створеного у зовнішньоекономічній сфері.

Фінанси суб'єктів ЗЕД виступають у формі фондів валютних коштів, отриманих за поставлену продукцію і послуги на експорт.

Фінанси ЗЕД мають свою специ­фіку, що проявляється у ресурсах, які формуються не тільки в українській національній валюті, але і в іноземній вільноконвертованій валюті.

Для фінансування зовнішньоекономічних операцій суб'єктами господарювання створюється валютний фонд, який формується після обов'язкового продажу валютних коштів за рахунок частини валют­ної виручки, що залишилась у розпорядженні підприємства. Суб'єкти господарювання, які не здійснюють зовнішньоторговельні операції, формують валютні фонди за рахунок валютних ресурсів, придбаних на внутрішньому валю