Внесення опів до статутного капіталу підприємства

 

Інтелектуальну власність з 1991 року можна вносити до статутного капіталу замість майна, грошей та інших цінностей за згодою всіх засновників.

Внесення прав на ОІВ до статутного капіталу підприємства дозволяє:

- сформувати значний статутний капітал без відволікання коштів, і забезпечити доступ до кредитів, використовуючи права на ОІВ як заставу;

- амортизувати ОІВ у статутному капіталі і замінити її реальними коштами, включаючи амортизаційні відрахування на собівартість продукції, тобто капіталізувати ОІВ;

- авторам і підприємствам-власникам стати засновниками дочірніх і самостійних фірм без відгалуження коштів.

Внесення прав на ОІВ до статутного капіталу замість живих грошей надає авторам право:

- на отримання частки прибутку (дивідендів);

- на участь в управлінні підприємством через загальні збори правління;

- на отримання ліквідаційної квоти у разі ліквідації підприємства тощо.

 

5.2.4 Передача прав на ОПІВ

 

Майнові права на ОПІВ є сукупністю права володіти, користуватися і розпоряджатися цим об’єктом. Але не завжди власник ОПІВ спроможний сам налагодити виробництво, випускати і продавати продукцію, вироблену за допомогою ОПІВ.

На практиці до договорів про передачу технологій належать усі види ліцензійних угод, договори в галузі науково-технічної і виробничої кооперації, включаючи утворення спільних науково-дослідних і проектних колективів, договори про комплектне постачання для будівництва різних підприємств, у тому числі на умовах оренди, різні договори підрядного типу. Різноманітні форми передачі технологій в індустріальних країнах; зокрема, транснаціональними корпораціями практикується передача технологій через дочірні фірми, а також через спільні підприємства.

Продаж прав у повному обсязі проводиться за договором купівлі-продажу, за яким власник патенту перереєстровує його на нового правовласника, до якого переходять усі майнові права на ОПІВ. Але частіше передають лише право на користування ОПІВ.

Передача прав на ОІВ здійснюється шляхом передачі прав власності (продаж) або передачі права на використання (за ліцензійним договором ліцензіар передає ліцензіату, за договором комерційної концесії (франшизи), за договором лізінгу). Продаж ліцензії – шлях впровадження технології на ринку без продажу товарної продукції, щоб покрити свої витрати на наукові дослідження. Ліцензіат отримує право на використання ОПІВ лише на обумовленій ліцензійним договором території та на певний термін.

В залежності від обсягу прав ліцензія буває:

- виключна – видається тільки одному ліцензіату і виключає можливість використання ліцензіаром ОІВ у сфері, що обумовлена ліцензією;

- одинична – видається тільки одному ліцензіату без права ліцензіара продажу ліцензії іншим особам, але ліцензіар може використовувати ОІВ;

- невиключна – не виключає можливості використання ліцензіаром ОІВ і видачі інших ліцензій іншим особам.

За ліцензійним договором завжди передбачається певна грошова винагорода ліцензіару. Розрізняють такі ліцензійні платежі:

- роялті - ліцензіат платить визначеними частками весь термін дії чи платить відсоток від суми прибутку;

- паушальний – видача зафіксованої суми до початку випуску продукції;

- комбінований – первинний платіж і роялті.

Договір комерційної концесії – франшиза – правовласник дозволяє іншій особі використовувати права на промислові зразки, фірмові найменування, торговельні марки, технології, комерційну таємницю тощо. При цьому ставиться умова, щоб якість товарів у покупця франшизи була не нижче, ніж у власника, котрий здійснює контроль.

Договір лізингу – коли передається і право на ОІВ, і технологічне обладнання для випуску продукції. Вибір такої форми комерціалізації, як лізинг дозво­ляє починаючим підприємцям відкривати і розширяти свій бізнес навіть при досить обмеженому стартовому капіталі, оперативно використовуючи у виробництві сучасні досяг­нення науково-технічного прогресу.

Продаж ліцензій переслідує на меті:

— одержання гарантованого прибутку без вкладання капіталу і створення власного виробництва чи освоєння ринку;

— завоювання ринку;

— скорочення термінів освоєння нових технологій;

— залучення партнерів для спільної діяльності;

— компенсація витрат на створення ОПІВ тощо.

У випадках, передбачених ліцензійним договором, може бути укладений субліцензійний договір, згідно з яким ліцензіат надає іншій особі (субліцензіату) субліцензію на використання об'єкта права інтелектуальної власності. У цьому разі відповідальність перед ліцензіаром за дії субліцензіата несе ліцензіат, якщо інше не встановлено ліцензійним договором.

У ліцензійному договорі визначаються: вид ліцензії, сфера використання об'єкта права інтелектуальної власності (конкретні права, що надаються за договором, способи використання зазначеного об'єкта, територія та строк, на які надаються права тощо), розмір, порядок і строки виплат за використання об'єкта права інтелектуальної власності, а також інші умови, які сторони вважають за доцільне включити у договір. Вважається, що за ліцензійним договором надається невиключна ліцензія, якщо інше не встановлено ліцензійним договором. Предметом ліцензійного договору не можуть бути права на використання об'єкта права інтелектуальної власності, які на момент укладення договору не були чинними. Права на використання об'єкта права інтелектуальної власності та способи його використання, які не визначені у ліцензійному договорі, вважаються такими, що не надані ліцензіату. У разі відсутності в ліцензійному договорі умови про територію, на яку поширюються надані права на використання об'єкта права інтелектуальної власності, дія ліцензії поширюється на територію України.

Ліцензіар може відмовитися від ліцензійного договору у разі порушення ліцензіатом встановленого договором терміну початку використання об'єкта права інтелектуальної власності. Ліцензіар або ліцензіат можуть відмовитися від ліцензійного договору у разі порушення протилежною стороною інших умов договору.

У разі відсутності у ліцензійному договорі умови про строк договору він вважається укладеним на строк, що залишився до спливу строку чинності виключного майнового права на визначений у договорі об'єкт права інтелектуальної власності, але не більше ніж на п'ять років. Якщо за шість місяців до спливу зазначеного п'ятирічного строку жодна із сторін не повідомить письмово іншу сторону про відмову від договору, договір вважається продовженим на невизначений час. У цьому випадку кожна із сторін може в будь-який час відмовитися від договору, письмово повідомивши про це іншу сторону за шість місяців до розірвання договору, якщо більший строк для повідомлення не встановлений за домовленістю сторін.

 

Оцінка вартості прав на об’єкти інтелектуальної власності

Цілі оцінки прав

Вартість – основна ознака товару. Тому, щоб продати ОПІВ чи використати у своєму виробництві, треба його оцінити.

Відповідно до міжнародних стандартів розрахунок вартості прав необхідний при визначенні:

- оподатковуваної бази майна підприємства;

- вартості виключних прав, переданих по ліцензійному договору;

- вартості ОІВ, що вносяться до статутного капіталу;

- розміру компенсації, що необхідно виплатити правоволодільцю за порушення його майнових прав на ОІВ;

- при постановці на бухгалтерський облік, приватизації, страхуванні, передачі у заставу для отримання кредиту, банкрутстві підприємства.

Необхідність оцінки вартості ІВ виникає також у випадках: внесення її до інноваційних, інвестиційних проектів; розширення ринків збуту; страхування; передачі інтелектуальної власності в заставу з метою отримання кредитів; визначення збитку, завданого неправомірним використанням ОПІВ; ліквідації збанкрутілого підприємства з метою задоволення позовів кредиторів.

 

Підходи до оцінки прав

 

Існують три групи прийомів для визначення вартості прав:

- підходи – принципи визначення вартості;

- методи – процедури розрахунку вартості;

- методики – конкретне застосування того чи іншого методу.

Підходи:

- витратний (на основі активів) – заснований на припущенні, що вартість

ОПІВ дорівнює вартості витрат на його створення, доведення до робочого стану й амортизацію. Це вигідно для покупця, але невигідно для продавця, бо не включає прибутку;

- порівняльний (ринковий) – припускає використання прийому порівняння продажів з аналогічними по призначенню, якості і корисності ОПІВ на цей час на аналогічному ринку, тобто ціна встановлюється ринком і є “справедливою ціною”, вигідною як для продавця, так і для покупця;

- дохідний – вартість прав на ОІВ визначають як функцію доходу, що може принести його використання у майбутньому. При цьому припускається, що ніхто не стане вкладати капітал в ОПІВ, якщо такий же доход можна одержати іншим способом.

 

Методи оцінки

 

Існує певний зв’язок між підходами та методами оцінки.

Витратний підхід:

1. метод прямого відтворення – визначається сума витрат, які є необхідними для створення нової точної копії активу, що оцінюється, ґрунтуючись на сучасних цінах на матеріали, обладнання, зарплатню, енергоносії, інформацію тощо;

2. метод заміщення – використовує принцип, що максимальна вартість визначається мінімальною вартістю, яку необхідно сплатити за придбання активу аналогічної корисності;

3. метод вихідних витрат – базується на фактичних витратах з бухгалтерської звітності, які індексуються з урахуванням строку давності.

Порівняльний (ринковий) підхід:

1. метод порівняння продажів – по суті співпадає з порівняльним підходом, але в Україні із-за нерозвиненості ринку ОІВ (нема даних) майже не використовується.

Дохідний підхід:

1. метод прямої капіталізації доходів – заснований на переведенні прибутку від комерційного використання ОІВ у вартість останнього;

2. метод надлишкового прибутку – припускається, що продукція з використанням ОІВ приносить додатковий прибуток, ніж без ОІВ;

3. метод роялті – визначає вартість ОІВ як частку від бази роялті, тобто вартість ОІВ є якийсь процент від загального доходу або прибутку;

4. метод звільнення від роялті – ставка роялті з кожним роком зменшується.