Поняття та предмет сімейного права.

Поняття та предмет сімейного права.

 

Сімейне право - це сукупність правових норм і принципів, які регулюють та охороняють особисті й пов'язані з ними майнові відносини фізичних осіб, що виникають із шлюбу й належності до сім'ї. Тобто це право регулює відносини між подружжям щодо порядку укладення шлюбу, особистих і майнових відносин між ними" порядку та умов припинення шлюбу, відносин між батьками й дітьми, іншими родичами.

Сімейне право складає підгалузь цивільного права, хоча в системі цивільного права воно характеризується певною уособленістю, яка обумовлюється особливостями відносин, які регулюються нормами сімейного права, та своєрідністю засобів їх правового регулювання. Це твердження більш детально розглядатиметься при аналізі відносин, які складають предмет сімейного права та методу їх правового регулювання.

Предмет сімейного права складають: а) відносини, які виникають у зв'язку зі шлюбом; б) особисті та майнові відносини міжчленами сім'ї; в) особисті та майнові відносини між іншими родичами; г) відносини, які виникають у зв'язку із влаштуванням дітей, які позбавлені батьківського піклування.

Норми сімейного права опосередковують відносини, пов'язані із виникненням та припиненням шлюбу, а також визнанням шлюбу недійсним. Ці відносини виникають у процесі створення сім'ї (реєстрація шлюбу) або, навпаки, її припинення (розірвання шлюбу). У зв'язку з тим, що ці відносини спрямовані на встановлення або припинення сімейних прав, вони складають предмет сімейно-правового регулювання. Сімейне законодавство містить норми, які встановлюють порядок та умови укладання шлюбу, порядок його реєстрації, правові наслідки заручин, умови та порядок припинення шлюбу, визнання його недійсним тощо.

До другої групи відносин, які складають предмет сімейного права, належать майнові та особисті відносини між членами сім'ї — подружжям, батьками та дітьми. Право регулює відносини, які виникають між подружжям стосовно їх особистих прав (право на зміну прізвища при реєстрації шлюбу, право на спільне вирішення усіх питань життя сім'ї, виховання дітей тощо). Існує чимало різноманітних майнових відносин подружжя, які потребують правового врегулювання — це відносини стосовне спільного та роздільного майна подружжя, вчинення правочинів щодо нього, користування, розпорядження тощо.

предмет сімейного права складають особисті немайнові та майнові відносини, які випливають із шлюбу, споріднення, усиновлення, опіки та піклування, прийняттядитини в сім'ю для виховання та з інших підстав, які не заборонені законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства і базуються на рівності та майновій самостійності їх учасників.

 

 

Умови усиновлення.

 

Усино́влення (або удоче́ріння) — влаштування у сім'ях дітей, які залишилися без піклування рідних батьків; адопція (лат. adoptio, від adopto — усиновлюю). Усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду, крім випадку, передбаченого статтею 282 Сімейного Кодексу України

Згідно з сімейним законодавством України усиновлення допускається у відношенні неповнолітніх дітей — і тільки (виключно) в їхніх інтересах. При влаштуванні дитини враховуються етнічне походження, релігійна й культурна приналежність, рідна мова, можливість забезпечення наступності у вихованні та освіті.

Усиновлення братів та сестер різними особами не допускається, за винятком випадків, коли усиновлення відповідає інтересам дітей.

Розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) всупереч волі усиновителя (удочерителя) є злочином.

При здійсненні усиновлення необхідно дотримання декількох важливих умов. Перед усе необхідно бажання усиновителя та письмова згода на усиновлення з боку батьків дитини, що усиновлюється, якщо вони у неї є, або осіб, які замінюють батьків, опікуна (піклувальника). Згода батьків повинна бути свідомою, не примусовою, без отримання будь-якої винагороди, засвідчена державним нотаріусом або адміністрацією державного дитячого закладу, в якому перебуває, утримується чи виховується дитина. Батьки можуть дати згоду на усиновлення лише після народження дитини. Якщо усиновитель перебуває в шлюбі, для усиновлення ним потрібна згода на це іншого з подружжя. Якщо дитині, яка усиновлюється, більше 10 років, для усиновлення необхідна її згода. Згода ця не повинна мати характер формальної підписки, треба прагнути до того, щоб ця підписка засвідчувала дійсне бажання дитини. Не може бути здійснене усиновлення дитини проти її бажання, вмотивоване, наприклад тим, що дитина відмовилась від усиновлення, або будь-якими іншими міркуваннями. З цього приводу вказівка закону (стаття 104 КпШС України) досить виразна та категорична: усиновлення дітей, які досягли 10 років, без їх згоди не допускається.

Якщо про бажання усиновити дитину заявляє тільки один із подружжя, орган опіки і піклування з'ясовує, чому інший з подружжя не подає заяви про усиновлення, а обмежується тільки поданням письмової згоди, та роз'яснює йому можливість усиновлення дитини обома з подружжя.

Можливе усиновлення двох або більше дітей. Таке усиновлення частіше буває, коли усиновлюють братів і сестер інших родичів, для того щоб їх не розлучати. У таких випадках про усиновлення кожної дитини виноситься окреме рішення суду.

Усиновлення може бути проведено, як виняток, і без згоди на це іншого з подружжя (стаття 108 КпШС України) останній є недієздатним внаслідок душевної хвороби, недоумства чи коли він визнаний безвісно відсутнім.

 

До умов усиновлення слід віднести:

– щоб усиновлення відповідало своєму призначенню воно

повинно здійснюватись в інтересах дитини. Під інтересами

дитини треба розуміти забезпечення умов, необхідних для її

повноцінного фізичного, психічного і духовного розвитку,

що є неодмінним атрибутом належного сімейного виховання.

– усиновленою може бути дитина (ст. 208 СК України). Правовий

статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. Дитина,

яка не досягла 14 років, вважається малолітньою. Неповнолітньою

є дитина віком від 14 до 18 років (ст. 6 СК України). Повнолітні

особи, що мають повну дієздатність, не можуть бути усинов-

лені.

– до осіб, які можуть бути усиновлювачами закон пред'являє

певні вимоги: усиновлювачем повинна бути повнолітня дієздатна

особа; різниця у віці між усиновлювачем та усиновленим повинна

становити не менше 15 років, якщо усиновлюється повнолітня

особа – не менше 18 років; усиновлювачами можуть бути подружжя;

особи, які не перебувають у шлюбі між собою, не можуть усиновити одну й ту ж дитину. Якщо такі особи проживають однією сім'єю,

суд може постановити рішення про усиновлення ними дитини

(ст. 211 СК України). Усиновлювачами не мажуть бути: особи

обмежені у дієздатності; визнані недієздатними; позбавлені бать-

ківських прав і не поновлені у батьківських правах; були усиновлю-

чами іншої дитини, але усиновлення було скасовано або визнано

недійсним з їхньої вини; перебувають на обліку або на лікуванні

у психоневрологічному чи наркологічному диспансері; зловжи-

вають спиртними напоями або наркотичними засобами; не мають

постійного місця проживання та постійного заробітку (доходу);

страждають на хвороби, перелік, яких затверджений Міністерством

охорони здоров'я (ст. 212 СК України).

– вільна згода біологічних батьків дитини на усиновлення. Згода на усиновлення – це одне з найважливіших особистих немайнових

прав батьків, порушення якого призводить до істотного пору-

шення їх прав. Адже наслідком усиновлення дитини стає повне

припинення правового зв'язку між нею та її батьками [7, С. 318].

– згода дитини на усиновленн я. Згода дитини на її усиновлення

дається у формі, яка відповідає її вікові. Дитина повинна бути

ознай омлена з правовими наслідками усиновлення. Усиновлення

може бути проведено без згоди дитини, якщо вона у зв'язку з віком

та станом здоров'я не усвідомлює факту усиновлення. Якщо дитина

проживає у сім'ї усиновлювачів та вважає їх своїми батьками такої

згоди дитини не потрібно, вважається що вона вже виражена.

– згода другого з подружжя на усиновлення дитини. На уси-

новлення дитини одним із подружжя необхідна письмова згода

другого із подружжя (нотаріально засвідчена). Усиновлення може

бути проведено без згоди другого із подружжя, якщо він визнаний

безвісно відсутнім, недієздатним, а також за наявності інших обста-

вин, що мають істотне значення. Така згода не потребується якщо

між подружжям встановлено режим окремого проживання;

– згода опікуна, піклувальника на усиновлення. На усиновлення

дитини, над якою встановлено опіку або піклування, а також на

усиновлення дитини, над батьками якої встановлено опіку та

піклування, потрібна письмова згода опікуна, незалежно від згоди

батьків. Якщо така згода не отримана від опікуна та піклувальника

її може дати орган опіки та піклування. Усиновлення може бути

проведене без згоди опікуна, піклувальника або органу опіки та

піклування, якщо суд встановить, що усиновлення дитини відпо-

відає її інтересам.

 

Шлюбний договір.

 

Шлюбний договір - це цивільний правочин, що базується на домовленості наречених або подружжя відносно встановлення майнових прав та обов'язків подружжя на період існування та припинення шлюбу.

 

Шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям. На укладення шлюбного договору до реєстрації шлюбу, якщо його стороною є неповнолітня особа, потрібна письмова згода її батьків або піклувальника, засвідчена нотаріусом. Шлюбним договором регулюються лише майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов'язки. Шлюбним договором можуть бути визначені лише майнові права, а також можуть бути визначені майнові права та обов'язки подружжя як батьків.

Шлю́бний контра́кт — угода між особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям.

Шлюбний контракт укладається за бажанням сторін як до реєстрації шлюбу та і в будь який час після його реєстрації подружжям. На укладення шлюбного контракту до реєстрації шлюбу, якщо його стороною є неповнолітня особа, потрібна письмова згода її батьків або піклувальника, засвідчена нотаріусом.Шлюбний контракт може включати низку різних питань, але в основному передбачає визначення майнових прав подружжя в разі розірвання шлюбу. Шлюбний контракт не може регулювати особисті (немайнові) відносини подружжя, а також особисті (немайнові) відносини між ними та дітьми.

У шлюбному контракті передбачаються майнові права та обов'язки подружжя, зокрема питання, пов'язані з правом власності на рухоме та нерухоме майно, яке придбано до шлюбу, так і під час шлюбу, на майно, отримане в дар чи успадковане одним із подружжя, питання, що пов'язані із утриманням подружжя, а також майнові права та обов'язки подружжя як батьків та інші.

 

Подружжя окремо визначають правовий режим подружнього майна — яке майно придбане в шлюбі буде спільним, а яке роздільним.

 

У шлюбному контракті можуть вирішуватись питання про порядок погашення боргів за рахунок спільного чи роздільного майна. Подружжя може також передбачити в контракті питання стягнення аліментів, чи відмови від аліментів.

 

Шлюб може бути припинено шляхом його розірвання внаслідок волевиявлення обох, або одного з них, на підставі постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану, або на підставі рішення суду.

Якщо один з подружжя помер до набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу, вважається, що шлюб припинився внаслідок його смерті.

Якщо у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу один із пожружжя помер, вважається, що шлюб припинився внаслідок його розірвання.

Якщо шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим, припинення шлюбу не потребує спеціального оформлення. Відповідні права та обов’язки в цьому випадку виникають або припиняються внаслідок самого факту смерті або оголошення особи померлою. Реєстрація смерті і отримання свідоцтва про смерть, є достатнім підтвердженням припинення шлюбу. Якщо особа оголошена померлою, то правовою підставою виникнення юридичних наслідків є відповідне рішення суду щодо оголошення особи померлою, яке набрало чинності. Слід зазначити, що дане рішення підлягає державній реєстрації у відділі державної реєстрації актів цивільного стану, на підтвердження якої видається свідоцтво про смерть.

Важливе правове значення має встановлення моменту припинення шлюбу у разі його розірвання.

У статті 114 Сімейного кодексу України цей момент визначено з урахуванням існуючого порядку розірвання шлюбу відділом державної реєстрації актів цивільного стану чи судом. Згідно з нею, у разі розірвання шлюбу відділом державної реєстрації актів цивільного стану, шлюб припиняється у день реєстрації розірвання шлюбу і документом, що підтверджує факт розірвання шлюбу є свідоцтво про розірвання шлюбу. При розірванні шлюбу судом він припиняється у день набрання чинності судовим рішенням і документом, що підтверджує факт розірвання шлюбу є судове рішення. Це стосується рішень суду винесених після 01.04.2004.

З припиненням шлюбу змінюються особисті майнові та немайнові правовідносини колишнього подружжя.

 

Розірвання шлюбу за взаємної згоди дружини та чоловіка у яких немає дітей (тобто неповнолітніх осіб) здійснюється на підставі їх заяви, поданої до органу реєстрації актів цивільного стану (надалі РАЦС).

У статті 107 Сімейного кодексу передбачено підстави розірвання шлюбу в так званому " спрощеному порядку " - в органах РАЦСу за заявою одного з подружжяТякщо другий із подружжя:

- визнаний безвісно відсутнім;

- визнаний недієздатним;

- засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі

на строк не менше трьох років.

У даному випадку шлюб розривається незалежно від наявності між подружжям майнового спору.

Судовий порядок розірвання шлюбу здійснюється, якщо один із подружжя не бажає розлучення та якщо обоє з подружжя бажають розлучення, але мають спільних неповнолітніх дітей.

Право спільної власності.

 

При спільній сумісній власності частки не визначені заздалегідь.

Суб'єктами спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.

Учасники відносин спільної сумісної власності спільно здійснюють правомочності володіння, користування і розпорядження. Особливої уваги заслуговує правомочність розпорядження. Згідно зі ст.369 ЦК розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. Проте є певні застереження стосовно визначення та отримання вказаної згоди.

2. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово інотаріально посвідчена.

3. У ЦК а СК визначаються окремі види спільної сумісної власності. Це, по-перше, спільна сумісна власність подружжя(ст.368 ЦК); по-друге, спільна сумісна власність членів сім'ї (вона виникає, коли майно набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї); по-третє, спільна сумісна власність виникає у жінки і чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними (ст.74 СК).

4. Спільна сумісна власність у вищезазначених випадках виникає, якщо правочином або договором між сторонами не встановлена спільна часткова власність. Що стосується спільної сумісної власності подружжя, то вона виникає на підставі закону, якщо шлюб зареєстрований в органах РАЦС.

Припинення шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте під час шлюбу.

5. Загальним правилом є те, що спільне майно подружжя не може бути об'єктом стягнення за борги одного з подружжя. Проте з Цього майна можна виділити цьому з подружжя в натурі частку управі спільної сумісної власності, на яку може бути звернено стягнення (ст.73 СК).

6. Звернення стягнення за борги одного з подружжя має певні особливості. На майно подружжя, яке є спільною сумісною власністю, все ж таки може бути звернено стягнення за зобов'язаннями одного з подружжя, якщо судом буде встановлено, що договір був укладений цим з подружжя в інтересах сім'ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби. Крім того, при відшкодуванні шкоди, заподіяної злочином одного з подружжя, стягнення може бути накладене на майно, набуте під час шлюбу, якщо судом встановлено, що це майно було придбане на кошти, здобуті злочинним шляхом (ст.73 СК).

7. Співвласники мають право на виділ у натурі частки майна,що є в спільній сумісній власності, а також на поділ цього майна. Поділ здійснюється за домовленістю співвласників, при цьому передбачається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом (ст.ст.370, 372 ЦК). За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, що мають істотне значення.

8. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна укладається в письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Для права спільної сумісної власності не застосовується правило про переважне право купівлі-продажу частки в праві спільної власності, і визначення часток не викликає перетворення спільної сумісної власності в спільну часткову. Перетворення відбувається лише при виділі або поділі майна, що є у спільній сумісній власності.

 

 

Спадкування за законом.

 

На відміну від спадкування за заповітом, при якому спадкоємців призначає сам спадкодавець, при спадкуванні за законом до спадкування закликаються ті особи, яких законодавець називає спадкоємцями.

Тобто в цьому випадку спадкове майно розподіляється між особами, які названі спадкоємцями у відповідних статтях ЦК. Такі особи називаються законними спадкоємцями або колом спадкоємців за законом.

Спадкування за законом має місце коли:

- заповіт не складено або він визнаний недійсним повністю чи частково;

- за заповітом визначена доля частини майна;

- спадкоємці за заповітом відмовилися від прийняття спадщини, не прийняли спадщину або померли раніше спадкодавця;

- спадкоємці за заповітом усунуті від спадщини як негідні;

- відсутня умова набуття спадщини спадкоємцями за заповітом, якщо заповіт був складений з умовою.

Тлумачення змісту правочину

Регулюється ст. 213 ЦК. Потреба в тлумаченні виникає в разі різного розуміння змісту правочину його сторонами.

По-перше, тлумачитися правочин може або його стороною (сторонами), або судом. Очевидно, що односторонній правочин може бути витлумачений його стороною. Тлумачення двостороннього та багатостороннього правочину має відбуватися всіма його сторонами, які мають дійти згоди в цьому питанні. За відсутності згоди на вимогу однієї або обох сторін правочину тлумачення його змісту здійснюється судом.

По-друге, у ч. 2 ст. 213 ЦК встановлюється, що суд постановляє рішення про тлумачення правочину, тобто саме з такою вимогою можна звернутися до суду. Згідно з цивільно-процесуальним законодавством це відбувається в позовному провадженні (Розділ III ЦПК)1.

По-третє, може виникнути потреба в тлумаченні правочину й при розгляді справи про визнання правочину недійсним як вчиненого під впливом помилки, що стосується природи правочину.

По-четверте, причинами непорозумінь сторін правочину може бути різне сприйняття сторонами його тексту, вживаних у ньому термінів та виразів, неосвіченість у цих питаннях сторони або сторін, суперечливість між різними частинами правочину тощо.

 

Другим рівнем тлумачення (у разі якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) буває порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також із намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, та з чого вони виходили при його виконанні.

 

Третім рівнем тлумачення (за безрезультативності перших двох) стають: а) врахування мети правочину; б) змісту попередніх переговорів; в)усталена практика відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніш в правовідносинах між собою); г) звичаї ділового обороту (які надають корисний досвід для численних осіб, що постійно повторюють, як правило, тотожні або схожі дії в подібних ситуаціях), що є, до речі, джерелами права (ст. 7 ЦК); г) подальша поведінка сторін, яка часто свідчить про їх дійсну волю та наміри; д) текст типового договору (ст. 630 ЦК); е) інші обставини, що мають істотне значення. Тобто суд має достатній арсенал засобів для тлумачення змісту правочину, який дозволить виявити те, що сторони насправді мали на увазі, вчиняючи його

 

 

Транспортне експедирування.

 

За договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу.

Договором транспортного експедирування може бути встановлено обов'язок експедитора організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, вибраним експедитором або клієнтом, зобов'язання експедитора укласти від свого імені або від імені клієнта договір перевезення вантажу, забезпечити відправку і одержання вантажу, а також інші зобов'язання, пов'язані з перевезенням.

Договором транспортного експедирування може бути передбачено надання додаткових послуг, необхідних для доставки вантажу (перевірка кількості та стану вантажу, його завантаження та вивантаження, сплата мита, зборів і витрат, покладених на клієнта, зберігання вантажу до його одержання у пункті призначення, одержання необхідних для експорту та імпорту документів, виконання митних формальностей тощо).

 

Згідно зі ст. 929 ЦК за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу.

Характеристика договору транспортного експедирування

 

1. За договором транспортного експедирування має місце виконання або організація виконання послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу; іншими словами, за відповідним договором надаються транспортно-експедиторські послуги, безпосередньо пов'язані з організацією та забезпеченням перевезень експортного, імпортного, транзитного або іншого вантажу за договором транспортного експедирування.

Сторонами договору транспортного експедирування є клієнт і експедитор.

 

Цьому виду договорів притаманні такі ознаки:

1. Договір є консенсуальним, тобто вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов.

2. Двостороннім.

3. Оплатним.

За загальним правилом, господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо всіх його істотних умов.

 

Істотні умови договору транспортного експедирування перелічені у ст. 9 Закону про транспортно-експедиторську діяльність.

Істотними умовами договору транспортного експедирування є:

 

1) відомості про сторони договору:

— для юросіб — резидентів України: про найменування, місцезнаходження та ідентифікаційний код в Єдиному державному реєстрі;

— для юросіб — нерезидентів України: про найменування, місцезнаходження та державу, де зареєстровано особу;

— для фізосіб — громадян України: прізвище, ім'я, по батькові, адресу місця проживання та індивідуальний ідентифікаційний номер у Державному реєстрі фізичних осіб — платників податків та інших обов'язкових платежів;

— для фізосіб — іноземців, осіб без громадянства: прізвище, ім'я, по батькові (за наявності), адресу місця проживання за межами України;

2) вид послуги експедитора;

3) вид та найменування вантажу;

4) права, обов'язки сторін;

5) відповідальність сторін, у т. ч. в разі заподіяння шкоди внаслідок дії непереборної сили;

6) розмір плати експедитору;

7) порядок розрахунків;

8) пункти відправлення та призначення вантажу;

9) порядок погодження змін маршруту, виду транспорту, вказівок клієнта;

10) строк (термін) виконання договору;

11) а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.

 

Виконання заповіту.

 

Виконання заповіту являє собою ряд дій, учинених з метою реалізації волі заповідача, вираженої в заповіті. Виконання покладається на призначених спадкоємців або особливих осіб, зазначених у заповіті, — виконавців.

Обов’язком виконавця є: розподіл і передача спадкоємцям майна (відповідно до заповіту), продаж у випадку потреби спадкового майна та розподіл грошей між спадкоємцями тощо.

Таким чином, виконання заповіту покладається на призначених у ньому спадкоємців. Однак заповідач може доручити виконання заповіту не їм, а іншій особі, зробивши про це спеціальне застереження у заповіті. Така особа називається «виконавець заповіту» і призначається, наприклад, утих випадках, коли необхідно розшукати спадкоємців, повідомити їх про відкриття спадщини тощо.

При призначенні виконавця заповіту недостатньо одного лише волевиявлення заповідача.

У випадку коли цього вимагають обставини, виконавець заповіту може бути призначений самим нотаріусом за місцем відкриття спадщини.

Виконавець заповіту — фізична або юридична особа як із кола спадкоємців, так із тих, які не є спадкоємцями (ст. 1286 ЦК України).

Виконавець заповіту має певні повноваження (ст. 1290 ЦК України). До основних функцій виконавця заповіту можна віднести такі: 1) уживає заходів щодо охорони спадкового майна; 2)витребує майно спадкодавця від інших осіб; 3) повідомляє спадкоємців, відказоотримувачів про відкриття спадщини; 4) розшукує спадкоємців; 5)вимагає виконання зобов’язань боржниками спадкодавця; б) керує спадщиною; 7) забезпечує одержання спадкоємцями спадкового майна 8) розподіляє спадкове майно між спадкоємцями (наприклад предмети хатнього вжитку); 9) забезпечує виконання спадкоємцями дій, передбачених і встановлених заповітом.

Нотаріус повинен рекомендувати заповідачу призначити виконавця заповіту в таких випадках: майно заповідається юридичній особі, державі; майно заповідається неповнолітнім, у яких немає батьків; заповіт складається з заповідальним відказом або з покладенням обов’язків.

Виконавець заповіту має право відмовитися від виконання своїх зобов’язань, повідомивши про це всіх спадкоємців. Однак законом установлено, що виконавець не може відмовитися від виконання покладених на нього зобов’язань у випадку, якщо йому необхідно вжити негайних заходів, невиконання яких призведе до заподіяння матеріальної шкоди спадкоємцям. Усі витрати, що виконавець може понести, виконуючи волю заповідача чи керуючи спадковим майном, підлягають відшкодуванню спадкоємцями; як правило, дані витрати відшкодовуються за рахунок спадкового майна.

Спадкоємці мають право контролювати дії виконавця. У випадку виконання заповіту відносно неповнолітніх спадкоємців, контроль за виконанням покладається на батьків (усиновителів), опікунів/піклувальників, а також органи опіки й піклування. Дії виконавця можуть бути визнані неправомірними. Ст. 258 ЦК України встановлений термін позовної давності в один рік по даній категорії справи.

. Заповідач може доручити виконання заповіту фізичній особі з повною цивільною дієздатністю або юридичній особі (виконавцеві заповіту).

2. Якщо заповіт складено на користь кількох осіб, виконання заповіту може бути доручено будь-кому з них.

3. Якщо заповіт складено на користь однієї особи, виконання заповіту може бути покладено на особу, яка не є спадкоємцем за заповітом.

Поняття та предмет сімейного права.

 

Сімейне право - це сукупність правових норм і принципів, які регулюють та охороняють особисті й пов'язані з ними майнові відносини фізичних осіб, що виникають із шлюбу й належності до сім'ї. Тобто це право регулює відносини між подружжям щодо порядку укладення шлюбу, особистих і майнових відносин між ними" порядку та умов припинення шлюбу, відносин між батьками й дітьми, іншими родичами.

Сімейне право складає підгалузь цивільного права, хоча в системі цивільного права воно характеризується певною уособленістю, яка обумовлюється особливостями відносин, які регулюються нормами сімейного права, та своєрідністю засобів їх правового регулювання. Це твердження більш детально розглядатиметься при аналізі відносин, які складають предмет сімейного права та методу їх правового регулювання.

Предмет сімейного права складають: а) відносини, які виникають у зв'язку зі шлюбом; б) особисті та майнові відносини міжчленами сім'ї; в) особисті та майнові відносини між іншими родичами; г) відносини, які виникають у зв'язку із влаштуванням дітей, які позбавлені батьківського піклування.

Норми сімейного права опосередковують відносини, пов'язані із виникненням та припиненням шлюбу, а також визнанням шлюбу недійсним. Ці відносини виникають у процесі створення сім'ї (реєстрація шлюбу) або, навпаки, її припинення (розірвання шлюбу). У зв'язку з тим, що ці відносини спрямовані на встановлення або припинення сімейних прав, вони складають предмет сімейно-правового регулювання. Сімейне законодавство містить норми, які встановлюють порядок та умови укладання шлюбу, порядок його реєстрації, правові наслідки заручин, умови та порядок припинення шлюбу, визнання його недійсним тощо.

До другої групи відносин, які складають предмет сімейного права, належать майнові та особисті відносини між членами сім'ї — подружжям, батьками та дітьми. Право регулює відносини, які виникають між подружжям стосовно їх особистих прав (право на зміну прізвища при реєстрації шлюбу, право на спільне вирішення усіх питань життя сім'ї, виховання дітей тощо). Існує чимало різноманітних майнових відносин подружжя, які потребують правового врегулювання — це відносини стосовне спільного та роздільного майна подружжя, вчинення правочинів щодо нього, користування, розпорядження тощо.

предмет сімейного права складають особисті немайнові та майнові відносини, які випливають із шлюбу, споріднення, усиновлення, опіки та піклування, прийняттядитини в сім'ю для виховання та з інших підстав, які не заборонені законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства і базуються на рівності та майновій самостійності їх учасників.

 

 

Умови усиновлення.

 

Усино́влення (або удоче́ріння) — влаштування у сім'ях дітей, які залишилися без піклування рідних батьків; адопція (лат. adoptio, від adopto — усиновлюю). Усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду, крім випадку, передбаченого статтею 282 Сімейного Кодексу України

Згідно з сімейним законодавством України усиновлення допускається у відношенні неповнолітніх дітей — і тільки (виключно) в їхніх інтересах. При влаштуванні дитини враховуються етнічне походження, релігійна й культурна приналежність, рідна мова, можливість забезпечення наступності у вихованні та освіті.

Усиновлення братів та сестер різними особами не допускається, за винятком випадків, коли усиновлення відповідає інтересам дітей.

Розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) всупереч волі усиновителя (удочерителя) є злочином.

При здійсненні усиновлення необхідно дотримання декількох важливих умов. Перед усе необхідно бажання усиновителя та письмова згода на усиновлення з боку батьків дитини, що усиновлюється, якщо вони у неї є, або осіб, які замінюють батьків, опікуна (піклувальника). Згода батьків повинна бути свідомою, не примусовою, без отримання будь-якої винагороди, засвідчена державним нотаріусом або адміністрацією державного дитячого закладу, в якому перебуває, утримується чи виховується дитина. Батьки можуть дати згоду на усиновлення лише після народження дитини. Якщо усиновитель перебуває в шлюбі, для усиновлення ним потрібна згода на це іншого з подружжя. Якщо дитині, яка усиновлюється, більше 10 років, для усиновлення необхідна її згода. Згода ця не повинна мати характер формальної підписки, треба прагнути до того, щоб ця підписка засвідчувала дійсне бажання дитини. Не може бути здійснене усиновлення дитини проти її бажання, вмотивоване, наприклад тим, що дитина відмовилась від усиновлення, або будь-якими іншими міркуваннями. З цього приводу вказівка закону (стаття 104 КпШС України) досить виразна та категорична: усиновлення дітей, які досягли 10 років, без їх згоди не допускається.

Якщо про бажання усиновити дитину заявляє тільки один із подружжя, орган опіки і піклування з'ясовує, чому інший з подружжя не подає заяви про усиновлення, а обмежується тільки поданням письмової згоди, та роз'яснює йому можливість усиновлення дитини обома з подружжя.

Можливе усиновлення двох або більше дітей. Таке усиновлення частіше буває, коли усиновлюють братів і сестер інших родичів, для того щоб їх не розлучати. У таких випадках про усиновлення кожної дитини виноситься окреме рішення суду.

Усиновлення може бути проведено, як виняток, і без згоди на це іншого з подружжя (стаття 108 КпШС України) останній є недієздатним внаслідок душевної хвороби, недоумства чи коли він визнаний безвісно відсутнім.

 

До умов усиновлення слід віднести:

– щоб усиновлення відповідало своєму призначенню воно

повинно здійснюватись в інтересах дитини. Під інтересами

дитини треба розуміти забезпечення умов, необхідних для її

повноцінного фізичного, психічного і духовного розвитку,

що є неодмінним атрибутом належного сімейного виховання.

– усиновленою може бути дитина (ст. 208 СК України). Правовий

статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. Дитина,

яка не досягла 14 років, вважається малолітньою. Неповнолітньою

є дитина віком від 14 до 18 років (ст. 6 СК України). Повнолітні

особи, що мають повну дієздатність, не можуть бути усинов-

лені.

– до осіб, які можуть бути усиновлювачами закон пред'являє

певні вимоги: усиновлювачем повинна бути повнолітня дієздатна

особа; різниця у віці між усиновлювачем та усиновленим повинна

становити не менше 15 років, якщо усиновлюється повнолітня

особа – не менше 18 років; усиновлювачами можуть бути подружжя;

особи, які не перебувають у шлюбі між собою, не можуть усиновити одну й ту ж дитину. Якщо такі особи проживають однією сім'єю,

суд може постановити рішення про у