Спадкування за законом. Порядок розподілу спадкового майна.

При спадкуванні майна в Україні застосовуються два основ­них порядки визначення спадкоємців та розподілу спадкового майна. При спадкуванні за законом до спадкування закликають­ся ті особи, яких законодавець називає спадкоємцями. Тобто, в цьому випадку спадкове майно розподіляється між особами, які названі в числі спадкоємців у відповідних статтях ЦК Украї­ни. Такі особи називаються законними спадкоємцями, або колом спадкоємців за законом.

 

Спадкування за законом має місце тоді, коли воно не змінене заповітом, тобто спадкодавець у заповідальному розпорядженні не призначив спадкоємців особисто. Тобто, спадкування за зако­ном настає, коли:

 

а) спадкодавець не скористався наданим йому правом і не склав заповіт;

б) заповідач скасував раніше складений заповіт і не залишив нового;

в) заповіт в судовому порядку визнаний недійсним повністю чи частково;

г) складеним заповітом не охоплене все належне заповідачу майно;

д) спадкоємці за заповітом померли раніше спадкодавця, а ін­ших спадкоємців заповідач не підпризначив;

є) спадкоємці за заповітом усунуті від спадщини як «негідні» відповідно до ст. 1224 ЦК, не прийняли спадщину, відмовилися від неї або не виконали умов заповіту.

Кого ж саме законодавець називає в числі спадкоємців за законом? Передусім це особи, які за характером сімейно-побу­тових зв´язків були найближчими до покійного. Незважаючи на те, що спадкодавець не склав заповіту, законодавець нама­гається передбачити, кому б цей громадянин міг залишити своє майно, і цілком обґрунтовано вважає, що це повинні бути най­ближчі до померлого особи. Вирішуючи це питання, законода­вець враховує такі обставини: кровну спорідненість, шлюбні відносини, відносини усиновлення (удочеріння), перебування на утриманні.

Спадкоємці за законом призиваються до спадкування в по­рядку черги. Якщо ЦК УРСР 1963 р. було встановлено дві черги спадкоємців, то діючим законодавством коло черг збільшено до п´яти.

 

Спадкоємцями першої черги є діти (в тому числі й усинов­лені), подружжя, батьки (в тому числі усиновителі), а також ди­тина, яка народилася після смерті спадкодавця.

 

До спадкоємців другої черги відносяться брати, сестри, дід, баба померлого. Чинне законодавство не робить ніяких відмін­ностей між братами та сестрами повнорідними, єдинокровними чи єдиноутробними. Для спадкування у другій черзі після бра­та чи сестри досить походження від спільної матері чи батька. Зведені брати та сестри, тобто діти, батьки яких уклали шлюб між собою, права спадкування один після одного не набувають, оскільки у них відсутні спільні батько та матір.

 

І якщо перша і друга черга спадкоємців за законом змін не зазнала, то у третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця (ст. 1263 ЦК).

 

У четверту чергу право на спадкування за законом мають осо­би, які проживали зі спадкодавцем однією сім´єю не менш як п´ять років до відкриття спадщини ( ст. 1264 ЦК).

 

 

П´яту чергу спадкоємців становлять інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближ­чого ступеня споріднення усувають від права спадкування роди­чів подальшого ступеня споріднення (ст. 1265 ЦК).

 

 

- родичі четвертого ступеня споріднення - діти рідних племінників і племінниць спадкодавця (двоюрідні онуки і онуч­ки, рідні брати і сестри його діда та бабки (двоюрідні дід та баба);

 

- родичі п´ятого ступеня споріднення - діти його двоюрідних онуків і онучок (двоюрідні правнуки та правнучки), діти його двоюрідних братів та сестер (двоюрідні племінниці та племін ники), діти його двоюрідних дідів та бабок (двоюрідні дядьки та тітки);

 

- родичі шостого ступеня споріднення - діти його двоюрід­них правнуків та правнучок (двоюрідні праправнуки та праправ­нучки), діти його двоюрідних племінників та племінниць (тро­юрідні онуки та онучки), діти його двоюрідних дядьків та тіток (троюрідні брати та сестри).

 

Понтяття та види заповітів. Недійсність заповітів.

Згідно зі ст. 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Залежно від змісту заповіту й характеру волевиявлення заповідача доцільно визначити такі види заповітів:

частковий заповіт, яким охоплено не всю спадщину, а лише її частку (ст. 1236 ЦК України); натуральний заповіт, коли кожному спадкоємцю буде визначено, яке майно перейде в його власність після смерті заповідача;

пропорційний заповіт, коли частки спадкоємців визначаються рівними або нерівними; змішаний заповіт, коли частину майна заповідач залишає конкретним особам, а іншу частину спадщини ділить між спадкоємцями на пропорційній основі (до змішаних можна віднести: натуральні заповіти, коли частина майна залишиться не заповіданою);

заповіт з умовами;

заповіт із призначенням спадкоємців (ст. 1244 ЦК України)’;

заповіт із позбавленнямправ на спадкування (ст. 1249 ЦК України).

Окремо виділяють: особистий заповіт (ст. 1233 ЦК України); заповіт подружжя (ст. 1243 ЦК України); секретний заповіт (ст. 1249 ЦК України); заповіт за участі свідків (ст. 1253 ЦК України).

Дійсність заповіту безпосередньо пов’язана з додержанням відповідних умов щодо його форми.

Заповіт має бути складений письмово і посвідчений нотаріусом або іншою посадовою чи службовою особою, зазначеною у ЦК України (ст.ст. 1248,1251,1252). Не допускається посвідчення заповіту через представника. Також не може бути посвідчений заповіт від імені кількох осіб, крім заповіту подружжя відносно спільного майна (ст. 1243 ЦК).

Заповіт повинен бути складений у письмовій формі з вказівкою місця і часу його складання, власноручно підписаний заповідачем і нотаріально засвідчений (посвідчений нотаріусом або іншою посадовою чи службовою особою — ст.ст. 1247 1251,1252 ЦК).

Нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів.

Якщо особа у зв’язку з хворобою чи інтими фізичними вадами, або неграмотна особа не може підписатися власноручно, текст правочину за її дорученням в її присутності підписує інша особа (рукоприкладник) фізична особа за правилами, викладеними в п. 16 цієї Інструкції.

Виконання заповіту

Заповіт повинен відповідати загальним правилам щодо дійс­ності правочину, а саме:

1) заповідач повинен бути дієздатним на момент укладання заповіту;

2) зміст заповіту не повинен суперечити закону;

3) зміст заповіту повинен відображати дійсну волю заповідача;

4) заповіт повинен бути вчинений у визначеній законом формі;

5) умови заповіту повинні бути здійсненними.

Як цивільно-правовий правочин заповіт характеризується і цілою низкою специфічних ознак.

По-перше, заповіт - це односторонній правочин, який вва­жається дійсним після того, як заповідач в установленому по­рядку і в належній формі виявить свою волю. Про складення заповіту заповідач може сповістити своїх спадкоємців чи інших зацікавлених осіб, а може і не знайомити їх із своєю останньою волею, що ніяк не впливає на дійсність заповіту.

По-друге, особливість заповіту полягає в тому, що цей пра­вочин настільки тісно пов´язаний з особистістю заповідача, що виключає його складання за допомогою представника чи довіри­теля.

По-третє, заповіт - розпорядження на випадок смерті запові­дача, тобто безпосередньо правові наслідки, які пов´язані з ре­алізацією його волі, настануть лише за умови смерті заповідача. Заінтересовані особи не можуть оспорити заповіт навіть, якщо їм відомий його зміст, оскільки заповіт вступає в силу лише піс­ля смерті заповідача.

Заповідальний відказ

Найважливішим у будь-якому заповіті є призначення спад­коємців. Заповідач може призначити одну особу своїм спадкоєм­цем, заповівши їй усе майно, в чому б воно не полягало і де б воно не перебувало. Він може скласти заповіт шляхом перерахування певних речей, які він бажав залишити спадкоємцям. Заповідач може призначити кілька спадкоємців, розподіливши між ними своє майно. Спадкодавець також має право доручити одному чи кільком спадкоємцям виконати за рахунок спадкового майна певні дії на користь третьої особи, яка названа в заповіті. Пок­ладання виконання таких обов´язків на спадкоємця називається заповідальним відказом або легатом.

Предметом заповідального відказу можуть бути доручення спадкоємцям передати певну річ чи певну грошову суму третій особі (відказоодержувачу).

Особливим видом заповідального відказу є покладання на спадкоємця, до якого переходить житловий будинок, обов´язку надати іншій особі право довічного користування цим будинком або його частиною.

Якщо спадкоємець, на якого покладений обов´язок виконати заповідальний відказ, відмовиться від спадщини чи помре рані­ше спадкодавця, то цей обов´язок переходить до того спадкоєм­ця, який отримав відповідну частку спадщини. Заповідальний відказ відпадає, якщо пасиви спадщини перевищують її активи, або та частина заповіту, в якій передбачений заповідальний від­каз, у судовому порядку визнана недійсною, або коли відказо-одержувач помре раніше заповідача.

Якщо відказоодержувач відмовляється від належного йому пра­ва, то відповідно збільшується частка майна того спадкоємця, на якого було покладено обов´язок виконати заповідальний відказ.

У ЦК не міститься правил щодо недопустимості призначен­ня в заповіті строку виконання відказу. Тому, якщо в заповіті такий строк призначений, то право на позов, а відповідно і поча­ток перебігу позовної давності, починається саме з цього строку, звичайно за умови, що спадкоємець ухиляється від виконання заповідального відказу.

В чому полягає практичне значення заповідального відказу? Чи не простіше призначити відказоодержувача спадкоємцем за заповітом і заповісти йому певну частку майна? Справа в тому, що в певних випадках без допомоги заповідального відказу за­повідач не може досягти мети, яку перед собою ставить. Напри­клад, він бажає передати відказоодержувачу майно в тимчасове користування, а за заповітом це не можливо, оскільки спадкоєм­ці отримують майно у власність. Нарешті, легатарій має право вимагати від спадкоємців, обтяжених відказом, виконання від­казу, а із свого боку, ніяких зобов´язань ні перед спадкоємцями, ні перед кредиторами спадкодавця не несе.

Поруч із заповідальним відказом заповідач може зробити ще одне розпорядження, яке має назву «покладання». Відповідно до покладання заповідач, не обтяжуючи спадкоємця заповідаль­ним відказом, може покласти на нього обов´язок виконати певні дії для загальнокорисної мети.

Так, заповідач може зобов´язати своїх спадкоємців надавати всім бажаючим можливість оглядати зібрану ним колекцію (наприклад, мінералів чи картин), зобов´язати своїх спадкоємців надавати його картини для організації безкоштовних виставок тощо. Один з професорів Київського університету побажав, щоб його спеціальною бібліотекою мали можливість користувати­ся викладачі та студенти факультету, де він протягом багатьох років працював.

Відмінність заповідального відказу від покладання полягає в тому, що за заповідальним відказом доручення виконати певні дії робиться на користь конкретної особи, тобто при заповідаль­ному відказі вимагається завжди наявність трьох суб´єктів: за­повідача, обтяженого відказом спадкоємця і відказоодержувача. А при покладанні конкретна особа, яка має право вимоги, відсут­ня. Виконання покладання може вимагати прокурор, зацікав­лені організації, виконавець заповіту, обов´язок якого полягає в тому, щоб слідкувати за точним виконанням заповіту іншими спадкоємцями.

При складанні заповіту заповідач може передбачити, що на день його смерті спадкоємці за заповітом уже можуть померти, або з будь-яких інших причин не побажають прийняти спадщину.

Підпризначення спадкоємця (субінституція) - це призна­чення заповідачем додаткового спадкоємця на той випадок, коли основний спадкоємець, який вказаний у заповіті, помре раніше заповідача або відмовиться від спадщини.

Підпризначення спадкоємця потрібно відрізняти від спадко­вої трансмісії. Якщо для покликання до спадщини попризначе­ного спадкоємця треба, щоб він пережив момент відкриття спад­щини і щоб основний спадкоємець не претендував на спадщину, то спадкова трансмісія має місце у тих випадках, коли спадкоє­мець, за законом чи за заповітом, помирає після відкриття спад­щини і його частка переходить вже до його спадкоємців, які мо­жуть бути як спадкоємцями за законом, так і за заповітом.

Наприклад, заповідач заповів усе своє майно дружині та сес­трі. Після його смерті помирає сестра, не встигаючи прийняти спадщину. У цьому випадку її частку спадкують її спадкоємці за законом - чоловік, діти (шурин, племінник чи племінниці по­мерлого) або спадкоємці за її заповітом. А це можуть бути зовсім сторонні для її брата особи.

До заповіту може бути включене і розпорядження немайно-вого характеру (про порядок проведення поховання заповідача, бажання призначити опіку над неповнолітнім тощо).

В ЦК України заповідачу надається можливість скласти за­повіт з умовою. Звичайно, заповідач не може зобов´язувати спадкоємців умовами, виконання яких обмежувало б їх правоз­датність, порушувало б закон чи суперечило б нормам моралі. Наприклад, неправомірною умовою отримання спадщини для дружини є заборона укладати повторний шлюб, для дочки - ви­мога укласти шлюб з певною особою, для сина - вибрати певний вид заняття тощо.

Тобто, заповідач може обумовити виникнення в особи, яка названа в заповіті, права на спадкування наявністю певної умо­ви, як пов´язаної, так і не пов´язаної з її поведінкою, і ця умо­ва повинна існувати на час відкриття спадщини. Така редакція статті є не досить вдалою. Вона практично позбавляє заповідача можливості виявити свою волю. Так, якщо дідусь передбачить умовою отримання спадщини набуття онуком вищої освіти, а на момент смерті заповідача онук буде лише студентом старшого курсу, то він автоматично позбавляється права на спадщину, ос­кільки відсутня умова її отримання. Ми вважаємо, що спадкоє­мець повинен мати право протягом певного часу виконати зазна­чену в заповіті умову´.

Американський космонавт Нейл Армстронг, який 21 чер­вня 1969 р. вперше в історії людства висадився на поверхні Місяця, несподівано став спадкоємцем за заповітом, що був складений ще в 1891 р. палкою прихильницею французького письменника ЗКюль Верна. Умовою отримання спадщини було: «зробити перший крок на поверхні небесного тла». За вітчизня­ним законодавством космонавт права на спадщину не набув би.

Будь-який дієздатний громадянин може залишити за запові­том все своє майно або його частку (не виключаючи предметів до­машньої обстановки та вжитку) одному чи кільком особам, які як входять, так і не входять в коло спадкоємців за законом, а також окремим організаціям чи державі.

Законодавець встановлює свободу заповіту, тобто заповідач може скласти заповіт на користь будь-якої фізичної чи юридич­ної особи, держави. В свій час широкого розголосу набув випа­док, коли громадянка США заповіла все своє майно радянським космонавтам Ю. Гагаріну та Г. Тітову. Одночасно закон забезпе­чує права та інтереси так званих обов´язкових спадкоємців, тоб­то осіб, які, незважаючи на зміст заповіту, завжди мають право на певну частку спадщини.

До обов´язкових спадкоємців належать: неповнолітні або не­працездатні діти померлого (у тому числі й усиновлені); непра­цездатне подружжя; непрацездатні батьки (у тому числі й уси­новителі).

Наведений законодавцем перелік осіб, які мають право на обов´язкову частку спадщини, є вичерпним і розширеному тлу­маченню не підлягає. Інші непрацездатні родичі померлого -брати, сестри, дід, баба не є обов´язковими спадкоємцями.

Незважаючи на зміст заповіту, обов´язкові спадкоємці мають право отримати половину частки спадщини, яка б належала їм за законом. Тобто право заповідача на вільне розпорядження своїм майном у даному випадку обмежується. До обов´язкової частки належить і домашнє майно, і предмети домашнього вжитку, і вклади в банківських установах. Обов´язкова частка спадщини не обтяжується боргами спадкодавця.

Умовою одержання обов´язкової частки не є злиденність спадкоємця. Тобто, якщо особа, яка має право на обов´язкову частку спадщини, матеріально забезпечена, отримує пристой­ну пенсію, має рахунок у банку, нерухомість і не потребує до­помоги, це не позбавляє її права на обов´язкову частку, навіть якщо спадкодавець намагався це зробити. За позовом заінте­ресованої особи, її законних представників, прокурора заповіт у судовому порядку може бути визнаний недійсним у певній частині.

В ст. 1243 ЦК України подружжю надано право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належало йому на праві спіль­ної сумісної власності. Після смерті одного з подружжя частка у праві спільної сумісної власності переходить до подружжя, який пережив, а на майно нотаріус накладає заборону.

У разі смерті останнього права на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті.

На нашу думку, таку новелу в цілому навряд чи можна назва­ти вдалою.

Зазвичай, подружжя володіє не лише спільним сумісним майном, а і певним майном, яке належить йому на праві приват­ної власності. Спільний же заповіт подружжя не охоплює всього належного на праві власності майна, тому кожен із подружжя повинен скласти ще й заповіт,вякому визначити долю тако­го майна на випадок свої смерті. За таких обставин складання спільного заповіту не лише пов´язане із зайвими витратами, а і взагалі позбавлено сенсу.

Законодавець штучно обмежує останню волю громадянина, оскільки позбавляє його можливості у спільному заповіті роз­порядитися всім своїм майном, що суперечить одному із основ­них принципів спадкового права - принципу свободи заповіту. Подружжя, яке пережило, позбавлено також можливості від­кликати заповіт, незважаючи на негідну поведінку (але в ме­жах закону) особи, яка призначена спадкоємцем в спільному заповіті.

Законодавчо не визначеною залишається доля спадкового майна, якщо одне із подружжя визнано недієздатним, а інше розриває з ним шлюб, а також у випадках, коли шлюб визнано недійсним. Накладення заборони на майно після смерті одного із подружжя може порушити права так званих обов´язкових спад­коємців, які незалежно від змісту заповіту, мають право на пев­ну частку.

Безумовно, норма, яка надає подружжю скласти спільний за­повіт, за своїм характером є прогресивною, оскільки розширює спадкову правоздатність громадян. З іншого боку, ми вважаємо, що її зміст потребує законодавчого редагування.

В ст. 1233 ЦК України законодавець вперше визначив понят­тя заповіту - це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. З цього визначення випливає не лише не­можливість складання заповіту за допомогою представника, а і односторонність правочину, який вчиняється, тобто, залежність його укладення від волевиявлення саме однієї сторони. Таким чином, легалізуючи спільний заповіт подружжя, законодавець повинен був відповідно і визначити поняття заповіту, як особли­вого виду правочину.

Не виключаючи можливість складення заповіту подружжя, ми вважаємо, що під заповітом подружжя необхідно розуміти такий заповіт, в якому кожне із подружжя, висловлюючи свою волю, призначає спадкоємцем на випадок своєї смерті виключно інше подружжя.

Немає також підстав, обмежувати право подружжя в спіль­ному заповіті розпорядитися лише майном, яке належатиме їм на праві спільної сумісної власності. В спільному заповіті под­ружжя може визначити долю всього майна, яке належить йому на праві приватної власності.

Після смерті одного із подружжя іншому подружжю повин­но бути надано право змінити чи скасувати заповіт на загальних підставах, в тому числі і призначити іншого спадкоємця.

ЦК України надає заповідачу право скласти так званий «сек­ретний заповіт», тобто заповіт, зі змістом якого не має право ознайомитися навіть нотаріус (ст.1249 ЦК). Такий заповіт у присутності двох свідків кладуть в конверт і опечатують. Мета секретного заповіту - максимально забезпечити таємницю за­повіту. В історії вітчизняного законодавства такий інститут ана­логів не має.

Чи стане така новела додатковою гарантією таємниці запові­ту - не відомо, але що вона зашкодить насамперед заповідачеві, тут сумніву немає. При посвідченні заповіту нотаріус перевіряє відповідність його змісту чинному законодавству, допомагає заповідачеві точніше сформулювати свої думки, підказує, як уникнути помилок при складанні заповіту. Незважаючи на таку кваліфіковану допомогу, в судовій практиці не поодинокі випад­ки, коли заповіт в судовому порядку визнається недійсним.

Яка правова природа такого правочину? Що посвідчує но­таріус в цьому випадку? Лише ту обставину, що йому певна особа в певний час передала заклеєний конверт. То чи можна вважати такі дії нотаріуса посвідченням заповіту?

Передача нотаріусу на зберігання запечатаного конверту яв­ляє собою не посвідчення заповіту, а різновид нотаріальної пос­луги, передбаченої Законом України «Про нотаріат» - прийнят­тя документів на зберігання. В іншому випадку законодавець повинен легалізувати і «секретні» договори дарування, довічно­го утримання, ренти, купівлі-продажу тощо.

Мета секретного заповіту - уникнути зайвого розголосу. Але недоторканність приватного життя, особисту та сімейну таємни­цю захищає ст. 1255 ЦК «Таємниця заповіту». Саме вона надає заповідачу впевненості, що про складання заповіту та його зміст ніхто не буде ознайомлений передчасно.

Нотаріус чи посадова, службова особа, які посвідчували за­повіт і розголосили його таємницю, повинні притягатися до дис­циплінарної відповідальності, а за достатніх підстав - відшкодо­вувати і моральну шкоду.

Якщо складання секретного заповіту має на меті створити заповідачу додаткові гарантії захищеності змісту заповіту, то навряд чи цих гарантій буде достатньо, щоб при сучасних науко­во-технічних досягненнях «приховати» зміст «таємничого кон­верту» від недобросовісного нотаріуса.

Загальний низький рівень правової обізнаності не дасть пе­ресічним громадянам можливості належним чином реалізувати своє право, а лише обумовить зростання кількості судових спорів щодо визнання заповіту недійсним.

Незважаючи на те, що у ст. 1217 ЦК законодавець зазначає, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом, гла­ва 90 ЦК передбачає спадкування за спадковим договором.

Заспадковим договором одна сторона (набувач) зобов´язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача (ст. 1302 ЦК). За своєю правовою природою цей договір дещо нагадує договір довічного утримання, хоча право власності на майно за спадковим договором виникає лише після смерті від­чужувача.