Поняття та види речових прав в законодавстві України.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Поняття та види речових прав в законодавстві України.



Поняття та види речових прав в законодавстві України.

Речове право - це сукупність правових інститутів, норми яких забезпечують особі можливість здійснювати належні їй суб´єктивні цивільні права щодо впливу на річ, яка знаходиться в її господарюванні, за своєю волею або без щоразового погодження своєї волі з волею інших, причетних до цієї речі, осіб.

Речове право поділяється на два інститути:

- повне речове право (право власності);

- обмежене речове право (право на чужі речі).

Згідно з ЦК України речовими правами на чуже май­но є: право володіння; право обмеженого користування (сер­вітут); право забудови земельної ділянки (суперфіції); право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис).

 

 

Ознаки речових прав

Абсолютний характер речових прав

- одна із сторін у речовому право відношенні чітко невизначена, зобов‘язаними щодо суб’єкта речового права є кожен учасник цивільних відносин;

- здійснення речового права забезпечується пасивною поведінкою зобов’язаних осбі, які повинні утриматися від вчинення певних дій;

2) об’єктами цих прав є лише речі (об’єкти матеріального світу) – Суханов Є.О. (лише індивідуально визначені речі);

Наявність такої властивості як право слідування

(з переходом одного речового права на річ не припиняються інші речові права на неї, іншими словами право слідує за річчю – чт. 659 обоязок продавця попередити покупця про права третіх осіб на товар; ст. 769 права третіх осіб на річ, передану у найм; ст. 770 правонаступництво у разі зміни власника речі, переданої у найм;

Вимоги, що випливають з речових прав, підлягають переважному задоволенню

(ст. 112 задоволення вимог кредиторів);

5) захист речових прав здійснюється за допомогою особливих речово-правових спосбів захисту(віндикація, усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном, визнання права власності та ін.).

Речові права і право інтелектуальної власності

Визначаючи поняття "право інтелектуальної власності", слід враховувати, що воно може вживатися у суб'єктивному та об'єктивному сенсі, а також нерідко вживається, в тому числі в ЦК - наприклад, ч. 2 ст. 418, для позначення елементу правосуб'єктності (правоздатності) особи.

Право інтелектуальної масності в об'єктивному сенсі є сукупністю правових норм, які регулюють відносини, що складаються в процесі створення, легітимації, використання та охорони результатів інтелектуальної, творчої діяльності.

Право інтелектуальної власності в суб'єктивному сенсі у ч. 1 ст. 418 ЦК визначається як право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений ЦК та іншими законами.

Якщо конкретизувати деякі положення наведеного визначення цього поняття, то воно може виглядати так:

Право інтелектуальної власності в суб'єктивному сенсі - це право особи володіти, користуватися, розпоряджатися та захищати від порушень з боку всіх інших суб'єктів права результат інтелектуальної, творчої діяльності або інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений законом.

Отже, право інтелектуальної власності є правом творця (та інших осіб, вказаних у законі) на одержаний ним результат інтелектуальної, творчої діяльності, який законом визнається об'єктом правового регулювання і охорони.

Визначаючи співвідношення права інтелектуальної власності з іншими майновими та немайновими правами, варто звернути увагу на те, що сьогодні існує два основних підходи до визначення її правової природи.

В одному випадку права автора результатів творчої діяльності розглядають як право інтелектуальної власності, а відтак, відносять до різновиду (хоча і специфічного) права власності.

Друга концепція полягає в тому, що права авторів результатів творчої діяльності тлумачаться як виключні права, котрі не є правами власника1.

Слід зазначити, що й концепція ЦК з цього питання зазнала трансформацій.

Так, проект ЦК у редакції 1996 р. і навіть у редакції 1999 р. Ґрунтувався, скоріше, на ідеї визнання за творцями виключних прав на використання результатів інтелектуальної діяльності або засобів індивідуалізації (ст. 429). Про "виключні права" йшлося і у ст.ст. 430-433 проекту ЦК.

Проте ст. 418 ЦК від 16 січня 2003 р, яка містить поняття права інтелектуальної власності, не характеризує його як виключне право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності. Натомість, ст. 419 Кодексу, визначаючи співвідношення права інтелектуальної власності і права власності, фактично тлумачить їх як категорії однопорядкові.

Згідно зі ст. 419 ЦК право інтелектуальної власності та право власності на річ існують як самостійні правові категорії, що пов'язано з наявністю між об'єктами права інтелектуальної власності і матеріальними об'єктами права власності таких відмінностей:

1) результат інтелектуальної діяльності може бути визнаний об'єктом права інтелектуальної власності лише у суворій відповідності до вимог закону;

2) існування права інтелектуальної власності, хоча воно і є абсолютним, є виключним правом, обмеженим певним строком.

Оскільки право інтелектуальної власності та право власності на річ є самостійними правовими категоріями передача кожного з цих прав є самостійним юридичним фактом, що породжує, змінює, припиняє самостійні правовідносини. Внаслідок цього перехід права на об'єкт права інтелектуальної власності не означає переходу права власності на річ, у якій було зафіксовано об'єкт творчої діяльності. З тієї ж причини перехід права власності на матеріальну річ не означає одночасного переходу права на об'єкт права інтелектуальної власності. Наприклад, придбання картини не означає автоматичного переходу авторського права до особи, що придбала цю річ.

Таким чином, можна зробити висновок, що згідно з сучасною вітчизняною законодавчою концепцією у цій галузі право інтелектуальної власності розглядається як особливий різновид права власності, а отже, і речових прав на специфічний об'єкт - результати інтелектуальної, творчої діяльності.

Хоча слід зазначити, що за своєю правовою природою право інтелектуальної власності є особливою категорією - інтелектуальними правами, котра містить в собі як особисті немайнові права автора, так і виключні права на результати інтелектуальної діяльності

Поняття та ознаки власності, права власності

Стаття 316. Поняття права власності

1. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

2. Особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном.

ВЛАСНІСТЬ - це суспільні відносини. Без ставлення інших осіб до приналежної власнику речі як до чужої, не були б і відносин до неї самого власника як до своєї. Зміст власності як суспільних відносин розкривається за допомогою тих зв'язків і відносин, в які власнику необхідно вступати з іншими людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ.

Отже, власність - це суспільні відносини, яким властиві матеріальний субстрат і вольовий зміст. Власність - це майнове ставлення, причому в ряді майнових відносин власність займає першочергове місце. Цього, однак, для характеристики власності є недостатнім і тому необхідно показати, у яких конкретних формах мають вираз вольові акти власника в ставленні приналежної йому речі.

Право власності - це зовнішня форма, що законодавчо, інституціонально закріплює реальні економічні процеси.

Забезпечення гарантій прав власності і створення умов їх ефективного забезпечення є фундаментом економічної політики держави. Визначення і розмежування прав власності фіксують основоположні принципи взаємовідносин господарських суб'єктів з приводу привласнення об'єктів власності.

Привласнення - це економічний процес, спосіб перетворення предметів, явищ, природи і суспільства, їхніх корисних властивостей та реальні умови життєдіяльності економічний суб'єктів. Складовими привласнення є відносини володіння, розпорядження і користування. Володіння характеризує необмежену в часі належність об'єкта власності певному суб'єкту, фактичне панування суб'єкта над об'єктом власності і пов’язано з податками (я володію – я сплачую податки). Розпорядження – це здійснюване власником або делеговане ним іншим економічним суб'єктам право прийняття планових та управлінських рішень з приводу функціонування та реалізації об'єкта власності і пов’язано з інвестиціями(тобто турботою про майбутнє власності). Користування – це процес виробничого використання, застосування та споживання корисних властивостей об'єкта власності (тобто вилучення з речей їх корисних можливостей), відповідно створення за їх допомогою благ.

 

Зміст права власності

Стаття 317. Зміст права власності

1. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

2. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Здійснення права власності

Стаття 319. Здійснення права власності

1. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

2. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.

3. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

4. Власність зобов'язує.

5. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

6. Держава не втручається у здійснення власником права власності.

7. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

8. Особливості здійснення права власності на культурні цінності встановлюються законом.

 

За набувальною давністю

Стаття 344. Набувальна давність

1. Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом.

Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

2. Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є.

3. Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п'ятнадцять, а на рухоме майно - через п'ять років з часу спливу позовної давності.

Втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування.

4. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

 

 

Похідні підстави набуття

Похідні підстави набуття права власності- це такі, за яких набуття права власності даною особою ґрунтується на праві попереднього власника. Як правило, похідними способами набуваеться власність у процесі обігу, а у процесі виробництва право власності виникає первісним способом.
При переході права власності має місце правонаступництво, бо права на придбану похідним способом річ по сул такі, якими вони були у попереднього власника, та ніяк не більше того. Похідне набуття права власності випливає з: а) договорів (купівлі-продажу, міни, дарування тощо); 6) односторонніх правочинів (заповіт), в) закону; г) актів органів державної влади, органів влади АРК та органів місцевого самоврядування (передача державних підприємств з державної до комунальної власності) тощо.
Правонаступництво при цьому обумовлюється положеннями, що випливають з: а) правочинів, у т. ч. договорів; 6) злиття, приєднання, виділу, поділу, перетворення юридичних осіб, процедури яких мають окремі особливості порівняно із загальним розумінням правочинів; в) спадкоємства.
Перехід права власності в порядку спадкування можливий за заповітом або внаслідок прямої вказівки закону. У цих випадках підставою виникнення права власності в спадкоємця є юридична сукупність: а) смерть спадкодавця + заповіт + прийняття спадщини спадкоємцем; або 2) смерть спадкодавця + прийняття спадщини спадкоємцями за законом.

Право власності на житло

 

Стаття 379. Поняття житла

1. Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

Стаття 380. Житловий будинок як об'єкт права власності

1. Житловим будинком є будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання.

Стаття 381. Садиба як об'єкт права власності

1. Садибою є земельна ділянка разом з розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями.

2. У разі відчуження житлового будинку вважається, що відчужується вся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом.

Стаття 382. Квартира як об'єкт права власності

1. Квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання.

2. Власникам квартири у дво- або багатоквартирному житловому будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, а також власників нежитлових приміщень, які розташовані у житловому будинку.

Стаття 383. Права власника житлового будинку, квартири

1. Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.

2. Власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для використання як єдиного цілого, - за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир у багатоквартирному житловому будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку.

Стаття 384. Права житлово-будівельного (житлового) кооперативу та їх членів на квартиру в будинку кооперативу

1. Будинок, споруджений або придбаний житлово-будівельним (житловим) кооперативом, є його власністю.

2. Член житлово-будівельного (житлового) кооперативу має право володіння і користування, а за згодою кооперативу - і розпоряджання квартирою, яку він займає в будинку кооперативу, якщо він не викупив її.

3. У разі викупу квартири член житлово-будівельного (житлового) кооперативу стає її власником.

Стаття 385. Об'єднання власників житлових будинків, квартир

1. Власники квартир для забезпечення експлуатації багатоквартирного житлового будинку, користування квартирами та спільним майном житлового будинку можуть створювати об'єднання власників квартир (житла).

Таке об'єднання може бути створено також власниками житлових будинків.

2. Об'єднання власників квартир, житлових будинків є юридичною особою, яка створюється та діє відповідно до статуту та закону.

Право довірчої власності

25.Конституція України та цивільне законодавство!!!!!

Самочинне будівництво

Стаття 376. Самочинне будівництво

1. Житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

2. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

3. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

4. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

5. На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

6. Особа, яка здійснила самочинне будівництво, має право на відшкодування витрат на будівництво, якщо право власності на нерухоме майно визнано за власником (користувачем) земельної ділянки, на якій воно розміщене.

7. У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову.

Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.

 

Поняття та види сервітутів

Стаття 401. Поняття користування чужим майном

1. Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

2. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Стаття 402. Встановлення сервітуту

1. Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

2. Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки.

Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.

3. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

Стаття 403. Зміст сервітуту

1. Сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном.

2. Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку.

3. Особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду.

4. Сервітут не підлягає відчуженню.

5. Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном.

6. Сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений.

7. Збитки, завдані власникові (володільцеві) земельної ділянки або іншого нерухомого майна, особою, яка користується сервітутом, підлягають відшкодуванню на загальних підставах.

 

Принципи сімейного права.

Можна виділити такі принципи сімейного права:

- Державної охорони сім’ї, батьківства і материнства. (ч.2 ст. 5 СКУ). Держава здійснює стосовно сім’ї державну політику, яка є складовою соціальної політики України, принципи державної соціальної політики є: суверенітет і автономія сім’ї в прийнятті рішень щодо свого розвитку, диференційований підхід до надання державою гарантій соціального захисту сім’ї, приорітетність інтересі дитини, застосування гендерної політики державою.

- Принцип рівності учасників сімейних відносин. Цей принцип базується на положеннях статті 21 КУ. А також на положеннях ч. 5 і 6 ст. 7 СКУ. В ст. 24 КУ громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

- Принцип моногамії шлюбу, принцип одношлюбності. Ст. 25 СКУ.

- Свободи та добровільності шлюбу. Ст. 51 КУ. При наявності примусу шлюб визнається не дійсним в судовому порядку.

- Принцип свободи розлучення.

- Принцип матеріальної та моральної підтримки нужденних членів сім’ї. ч. 2 ст. 51 КУ.

- Принцип неприпустимості державного або будь-якого іншого втручання в сімейне життя. Ст. 32 КУ. Ч4 ст.7 СКУ, ст. 301 ЦКУ.

- Принцип сімейного виховання дитини. Ч.3 ст. 5 СКУ. Ст. 8 конвенції «про права дитини».

- Принцип регулювання сімейних відносин за домовленістю.

 

Строки в сімейному праві.

Строк у сімейному праві — це певний період чи момент часу, з яким пов’язані юридичні наслідки1. Ці строки можна класифіку­вати на види за такими критеріями:

1. Залежно від підстав виникнення в сімейному праві роз­різняють:

законні строки — строки, зафіксовані в нормативних актах. Наприклад, рішення органу опіки та піклування є обов’язковим до виконання, якщо протягом 10 днів від часу його виникнення заінтересована особа не звернулася за захистом своїх прав або інтересів до суду, крім випадку, передбаченого ч. 2 ст. 170 СК України (ч. 2 ст. 19 СК України); якщо шлюбний договір укладе­но до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу (ч. 1 ст. 95 СК України) тощо;

договірні строки — строки, які самостійно визначають учасники правовідносин. Зокрема, у шлюбному договорі може бути встановлено загальний строк його дії, а також строки трива­лості окремих прав та обов’язків (ч. 1 ст. 96 СК України); по­дружжя має право укласти договір про надання утримання одно­му з них, у якому визначити умови, розмір та строки виплати алі­ментів (ч. 1 ст. 78 СК України); у договорі про сплату аліментів на дитину батьки визначають розмір та строки виплати (ч. 1 ст. 189 СК України) тощо;

строки, які визначають зазначені в СК України інші органи. Так, органу РАЦС надано право скорочувати або збільшувати місячний строк для реєстрації шлюбу (ст. 32 СК України).

2. За можливістю бути зміненими за згодою сторін розріз­няють:

імперативні — строки, що чітко визначені законом і не підля­гають зміні за згодою сторін;

диспозитивні — строки, що хоча і передбачені законом, але можуть бути змінені за згодою сторін.

На відміну від цивільного права, більшість строків у сімейно­му праві є імперативними. Лише як виняток із загального прави­ла учасники сімейних відносин у деяких випадках мають можливість відходити від строків, передбачених законодавством (на­приклад, добровільне продовження виплати аліментів на дітей після припинення підстав для цього тощо).

3. За точністю визначення строки поділяють на:

абсолютно визначені — передбачають точний момент чи пе­ріод часу, з яким пов’язуються юридичні наслідки. Зокрема, у разі відмови в позові про поновлення батьківських прав повторне звер­нення із позовом про поновлення батьківських прав можливе лише після спливу одного року з часу набрання чинності рішен­ня суду про таку відмову (ч. 6 ст. 169 СК України); у разі розір­вання шлюбу державним органом реєстрації актів цивільного ста­ну шлюб припиняється у день винесення ним відповідної поста­нови (ч. 1 ст. 114 СК України);

відносно визначені — мають меншу точність, але також по­в’язані з певним моментом чи періодом часу. Наприклад, якщо один із подружжя одержує аліменти у зв’язку з інвалідністю, спла­та аліментів триває протягом строку інвалідності (ч. 3 ст. 79 СК України); право одного з подружжя на утримання, а також право на утримання, яке особа має після розірвання шлюбу, припиняєть­ся у разі поновлення його працездатності, а також реєстрації з ним повторного шлюбу (ч. 1 ст. 82 СК України) тощо;

невизначені — мають місце тоді, коли, виходячи із суті, пра­вовідносини мають часові межі, але вони не визначені законом чи договором. Так, у виняткових випадках, при безпосередній загрозі для життя або здоров’я дитини, орган опіки та піклування або про­курор мають право постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків (ч. 2 ст. 170 СК України) тощо.

 

4. За своїм призначенням строки поділяються на:

1) строки здійснення прав — строки, протягом яких особа може реалізувати належне їй право. Зокрема, протягом трьох років від дня розірвання шлюбу має право на утримання той із подружжя, який у зв’язку з вихованням дитини, веденням домашнього гос­подарства, піклуванням про членів сім’ї, хворобою або іншими обставинами, що мають істотне значення, не мав можливості одер­жати освіту, працювати, зайняти відповідну посаду, за умови, що він потребує матеріальної допомоги і що колишній чоловік чи дру­жина може надавати матеріальну допомогу (ч. 4 ст. 76 СК Украї­ни); дружина має право на утримання від чоловіка під час вагіт­ності (ч. 1 ст. 84 СК України); дружина, з якою проживає дитина, має право на утримання від чоловіка — батька дитини до досягнення дитиною трьох років (ч. 2 ст. 84 СК України), а якщо дити­на має вади фізичного або психічного розвитку, то до досягнення дитиною шести років (ч. 3 ст. 84 СК України) тощо;

2) строки захисту цивільних прав — це строки, протягом яких особа, чиє право порушене, може звернутися до компетентних державних органів про примусовий захист свого права. До них належать, зокрема, строки позовної давності.

Строки у сімейному праві можуть бути визначені шляхом: а) посилання до певної обставини чи дії, яка характеризується в законодавстві (реєстрація або припинення шлюбу, народження або усиновлення дитини, подача заяви тощо); б) зазначення пе­ріоду часу (один чи два роки тощо). Перебіг і обчислення строків у сімейних відносинах відбувається відповідно до ЦК України (ст. 12 СК).

 

Юридична природа шлюбу

Фактичні шлюбні відносин.

Патронат.

Патронатом у сімейному праві називається передача за договором дитини, яка є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, на виховання у сім'ю іншої особи (патронажного вихователя) до досягнення дитиною повноліття.

У сімейному законодавстві України поняття "патронат" з'явилось у зв'язку з прийняттям нового СК України. Глава 20 нового Кодексу так і називається "Патронат над дітьми". Вона містить 5 статей (ст. ст. 252-256).

Специфіка патронату в сімейному праві як правового інституту виявляється в тому, що така передача здійснюється за договором про патронат, а не на підставі адміністративно-правового акта - рішення органу опіки чи піклування. Цей договір укладається між органом опіки і піклування та особою, яка дала згоду взяти дитину на виховання (патронатним вихователем).

Аналізуючи зміст ст. ст. 252-256 СК, можна дати наступне визначення договору про патронат над дітьми. За договором про патронат над дітьми орган опіки і піклування передає дитину, яка є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, як правило, з врахуванням згоди самої дитини, патронатному вихователю за плату, а патронатний вихователь зобов'язується виховувати і утримувати дитину у своїй сім'ї, захищати її права та інтереси як опікун або піклувальник без спеціальних на те повноважень.

За термінологією договір про патронат над дітьми має багато спільного з цивільно-правовим договором. У ньому застосовуються цивільно-правові терміни: договір; сторони; оплатність; двосторонність тощо. Але за своєю правовою природою цей договір не є цивільно-правовим і на нього не можуть поширюватись положення зобов'язального права, тому що:

по-перше, предметом цього договору є діяльність, пов'язана з вихованням та утриманням дітей, що є сферою регулювання сімейного права;

по-друге, за невиконання умов договору не встановлена цивільно-правова відповідальність у вигляді відшкодування збитків чи інших майнових санкцій;

по-третє, патронатний вихователь за своїм правовим статусом прирівнюється до опікуна (піклувальника) дитини, права та обов'язки якого встановлено не умовами договору, а нормами сімейного чи адміністративного законодавства.

Має специфіку і стадія підготовки такого договору. Перед укладанням договору про патронат над дітьми орган опіки і піклування повинен переконатися, що передачею дитини у сім'ю патронатного вихователя буде досягнуто основної мети договору - одержання дитиною належного виховання, утримання, захисту належних їй особистих і майнових прав, охорони інших її інтересів. Тому перед тим, як підписати договір, потрібно ретельно обстежити побутові умови і стан здоров'я членів сім'ї патронатного вихователя, вивчити моральний клімат, що склався в сім'ї. Така перевірка повинна бути підтверджена актом перевірки умов життя майбутнього патронатного вихователя, довідками лікувальної установи про відсутність у сім'ї майбутнього патронатного вихователя захворювань, що перешкоджають влаштуванню до нього особи, яка потребує патронатного виховання (п. 3.3 Правил).

Обов'язком органу опіки і піклування є своєчасна плата за виховання дитини. Розмір такої плати встановлюється за домовленістю сторін при укладанні договору про патронат (ст. 254 СК). Спеціального законодавчого акта, який би регулював порядок встановлення розміру такої плати поки що немає, хоча було б доцільним встановити певні параметри, в межах яких орган опіки і піклування міг би домовитись з майбутнім патронатним вихователем щодо плати за виховання дитини.

Згідно зі ст. 255 СК України основними обов'язками патронатного вихователя є:

1) Забезпечення дитини житлом, харчуванням тощо. При перевірці виконання цього обов'язку необхідно виходити із загальних правил забезпечення житлом громадян (особи різної статі старше 9 років не повинні проживати в одній кімнаті). Одягом і харчуванням діти повинні бути забезпечені принаймні не гірше, ніж вони були б забезпечені в дитячих будинках чи інших державних закладах подібного типу;

2) Створення дитині умов для навчання, фізичного та духовного розвитку. Ці умови повинні відповідати вимогам Закону України "Про охорону дитинства";

3) Захист дитини, її прав та інтересів так само як опікун або піклувальник без спеціальних на те повноважень.

Для того, щоб реалізувати ці обов'язки і водночас права, патронатний вихователь повинен мати встановленого зразка посвідчення, подібне до того, яке має опікун.

Договір про патронат може бути припинений:

- у разі відмови від нього вихователя або дитини, яка досягла чотирнадцяти років;

- у разі невиконання вихователем своїх обов'язків;

-- якщо між вихователем і дитиною склалися стосунки, які перешкоджають виконанню обов'язків за договором;

- з інших, передбачених законодавством, підстав. Розірвання договору про патронатне утримання дитини може відбутись як за згодою сторін, так і за рішенням суду.

Склад спадкового майна

Виконання заповіту

Заповіт повинен відповідати загальним правилам щодо дійс­ності правочину, а саме:

1) заповідач повинен бути дієздатним на момент укладання заповіту;

2) зміст заповіту не повинен суперечити закону;

3) зміст заповіту повинен відображати дійсну волю заповідача;

4) заповіт повинен бути вчинений у визначеній законом формі;

5) умови заповіту повинні бути здійсненними.

Як цивільно-правовий правочин заповіт характеризується і цілою низкою специфічних ознак.

По-перше, заповіт - це односторонній правочин, який вва­жається дійсним після того, як заповідач в установленому по­рядку і в належній формі виявить свою волю. Про складення заповіту заповідач може сповістити своїх спадкоємців чи інших зацікавлених осіб, а може і не знайомити їх із своєю останньою волею, що ніяк не впливає на дійсність заповіту.

По-друге, особливість заповіту полягає в тому, що цей пра­вочин настільки тісно пов´язаний з особистістю заповідача, що виключає його складання за допомогою представника чи довіри­теля.

По-третє, заповіт - розпорядження на випадок смерті запові­дача, тобто безпосередньо правові наслідки, які пов´язані з ре­алізацією його волі, настануть лише за умови смерті заповідача. Заінтересовані особи не можуть оспорити заповіт навіть, якщо їм відомий його зміст, оскільки заповіт вступає в силу лише піс­ля смерті заповідача.

Заповідальний відказ

Найважливішим у будь-якому заповіті є призначення спад­коємців. Заповідач може призначити одну особу своїм спадкоєм­цем, заповівши їй усе майно, в чому б воно не полягало і де б воно не перебувало. Він може скласти заповіт шляхом перерахування певних речей, які він бажав залишити спадкоємцям. Заповідач може призначити кілька спадкоємців, розподіливши між ними своє майно. Спадкодавець також має право доручити одному чи кільком спадкоємцям виконати за рахунок спадкового майна певні дії на користь третьої особи, яка названа в заповіті. Пок­ладання виконання таких обов´язків на спадкоємця називається заповідальним відказом або легатом.

Предметом заповідального відказу можуть бути доручення спадкоємцям передати певну річ чи певну грошову суму третій особі (відказоодержувачу).

Особливим видом заповідального відказу є покладання на спадкоємця, до якого переходить житловий будинок, обов´язку надати іншій особі право довічного користування цим будинком або його частиною.

Якщо спадкоємець, на якого покладений обов´язок виконати заповідальний відказ, відмовиться від спадщини чи помре рані­ше спадкодавця, то цей обов´язок переходить до того спадкоєм­ця, який отримав відповідну частку спадщини. Заповідальний відказ відпадає, якщо пасиви спадщини перевищують її активи, або та частина заповіту, в якій передбачений заповідальний від­каз, у судовому порядку визнана недійсною, або коли відказо-одержувач помре раніше заповідача.

Якщо відказоодержувач відмовляється від належного йому пра­ва, то відповідно збільшується частка майна того спадкоємця, на якого було покладено обов´язок виконати заповідальний відказ.

У ЦК не міститься правил щодо недопустимості призначен­ня в заповіті строку виконання відказу. Тому, якщо в заповіті такий строк призначений, то право на позов, а відповідно і поча­ток перебігу



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 407; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.234.191.202 (0.012 с.)