Поняття, ознаки та система речових прав.

Поняття, ознаки та система речових прав.

Р ечове право як сукупність правових норм регулюють зміст повноважень суб’єкта щодо речі, встановлює види речових прав, підстави їх виникнення чи припинення, порядок та способи захисту (в об’єктивному розумінні).

Речовим є право на річ, яке закріплює приналежність цієї речі особі, безпосередній вплив на неї у межах визначених повноважень і яке користується захистом від будь-якого порушника (в суб’єктивному розумінні). Ознаки: - Об’єктом речового права є річ;-Носій речового права має безпосередній вплив на річ, а забовязальне право, навпаки засвідчує таке повноваження, яке можна реалізувати через посередництво інших осіб -Річ стає об’єктом права власності, якшо вона визначена родовими ознаками( тобто наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей; є незамінною), а от речі, визначені родовими ознаками стають об*єктами ПВ лише за умови їх індивідуалізації(цукор у мішках за певними цифровими або нішими характерними позначками);

- Абсолютний характер (власник може робити з власністю своєю все, що хоче, якщо таке не заборонено законом).

-Володілець речового права може отримати захист від будь-якого порушення. Він забезпечується за допомогою речово-правових способів захисту, необхідною умовою подання яких є наявність речі. Такий захист надається будь-якому речовому праву і він має перевагу над забовязально- правовими. (прикладами позовів є негаторний, віндикаційний, позов про визнання права власності);

СИСТЕМА РЕЧОВИХ ПРАВ:-Право власності (основне реч право);-Речові права на чуже майно:1) право володіння; 2) право користування (сервітут); 3) право забудови земельної ділянки (суперфіцій); 4) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); 5)ін, встановлені законом (наприклад ГКУ передбачає також оперативне управління і господарське відання).

 

2. Поняття власності та право власності.

Власність - це суспільні відносини щодо речей, в яких одні особи (власники) ставляться до приналежних їм речей як до власних, а інші -(не власники) ставляться до них як до чужих і утримуються від посягань на ці речі.

Право власності(обєкт розумінні) – це система правових норм,які закріплюють приналежність матеріальних благ певним суб’єктам, регулюють володіння, користування і розпорядження ними, а також способи і порядок захисту повноважень власника.

Право власності в суб’єктивному розумінні– це право особи на річ, майно, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею,незалежно від волі інших осіб; – це право особи володіти, користуватися і розпоряджатися речами на свій розсуд в межах закону.

3.Зміст суб’єктивного права власності. Зміст ПВ становлять права володіння, користування і розпорядження власника своїм майном. На зміст ПВ не впливають місце проживання власника і місцезнаходження майна.

Володіння – це безпосереднє фактичне панування над річчю. Володіння треба розуміти як постійну можливість матеріального зв’язку власника з річчю. Його поділяють на законне і незаконне. Законне набувається на підставі певного титулу.Незаконне володіння – це таке яке набуте без правової підстави.

Користування – це можливість вилучення корисних властивостей речі. Можливість користування реалізується лише через розпорядження.Право користування може бути складовою частиною права власності, може бути як окреме право (сервітут), або як забов*язальне право.

Право розпорядження – це визначенні фактичної і (або) юридичної долі речі. Таке право здійснюється безпосередньо власником або через представника. Це право може бути обмеженим в силу прямої вказівки закону або за договором.

Суб’єкти права власності

Стаття 318. 1. Суб'єктами права власності є Український народ та інші

учасники цивільних відносин. 2. Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом.

Стаття 2. 1. Учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи.2. Учасниками цивільних відносин є: держава Україна,

Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

ст..324 Від імені Українського народу права власника здійснюють органи дер­жавної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Кон­ституцією України.Кожен громадянин має право користуватися природними об'єктами пра­ва власності Українського народу відповідно до закону.

ст..325 Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати.

2.Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими.Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.

Стаття 326.. У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відпо­відно органи державної влади.Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

ст. 327 У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке нале­жить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосеред­ньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

5.Здійснення права власності. Під здійсненням права власності необхідно розуміти умови й порядок реалізації власником своїх правомочностей володіння, користування та розпоряджання щодо належного йому майна.

1.Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на влас­ний розсуд. Тобто власник здійснює їх за власною волею і не зобов'язаний отримувати на це дозвіл інших осіб. Дія цього правила не скасовується і тоді, коли правомочності власника реалізуються його представником адже останній вчиняє відповідні дії за волею власника, виконує його вказівки. Однак такі особи не набувають статусу суб'єктів права влас­ності. Вони є суб'єктами здійснення права власності в інтересах власника.

2. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не супере­чать закону.При здійсненні своїх прав та виконанні обов*язків власник зобо* язаний додержуватися моральних засад суспільства. Наприклад, якщо законодавчі акти встановлюють певні правила щодо містобудування та архітектури, то власник, який будує споруди на земельній ділянці, що знаходиться у його приватній власності, зобов'язаний вчиняти будівництво з дотриманням цих правил.

3. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Водночас законами України визначаються особливості у правовому режимі влас­ності фізичних і юридичних осіб, держави, територіальної.Спеціальними законами певним суб'єктам цивільного права встановлюються деякі переваги або обмеження у підприємницькій чи іншій діяль­ності.

5 Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, сво­бодам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну си­туацію та природні якості землі.

6.Держава не втручається у здійснення власником права власності. Однак вона не позбавлена права через відповідні органи влади контролювати власників щодо виконання ними своїх обов'язків, дотри­мання вимог закону та застосовувати до порушників передбачені законодавством заходи впливу.

7.Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

8.Особливості здійснення права власності на культурні цінності встановлюються законом.

Набуття права власності за договором чи іншим правочином.

Скарб

Визначення скарбу, що міститься в ЦК, відтворює визначення, яке містив ЦК 1963 p. Об'єктом відносин є гроші, валютні цінності, інші цінні речі (дорогоцінні метали, перли, дорогоцінні метали у зливках, у виробах і ломі), а не будь-яке інше майно. Названі об'єкти визнаються скарбом лише за наявності певних умов, а саме: - вони повинні бути закопані чи іншим способом приховані в землі; - власник їх є невідомий або якщо відомий, але за законом втратив на них право власності. З огляду на це не є скарбом умисно приховані цінності, якщо їх власник відомий і не втратив права власності на них. ЦК встановив, що право власності на скарб набуває особа, яка його виявила. У тих випадках, коли скарб був виявлений у майні, що належить на праві власності іншій особі (наприклад таким майном може бути земельна ділянка, будівля тощо), право власності на скарб виникає у двох осіб — в особи, якій належить майно, в якому скарб був прихований, та в особи, яка виявила скарб. Між цими особами виникає право спільної часткової власності на скарб, причому їхні частки є рівними. У разі виявлення скарбу особою, яка здійснювала розкопки чи пошук цінностей без згоди на це власника майна, в якому він був прихований, право власності на скарб набуває власник цього майна. За ЦК 1963 p. скарб завжди надходив у власність держави. Відповідно до чинного ЦК держава набуває право власності на скарб лише тоді, коли предмети, що становлять скарб, є пам'яткою історії та культури. Пр. режим пам'яток історії та культури визначається Законом України «Про охорону культурної спадщини». Відп. до вказаного ЗУ, пам'яткою визнається об'єкт культурної спадщини національного або місцевого значення, який занесено до Держреєстру нерухомих пам'яток У-ни. Спір про те, чи є скарб пам'яткою історії та культури, підлягає розгляду в суді.Особа, яка виявила скарб, що є пам'яткою історії та культури, має право одержати від держави винагороду в розмірі до 20%від вартості скарбу на момент його виявлення, якщо вона негайно повідомила міліції або органові місцевого самоврядування про скарб і передала його відповідному державному органові або органові місцевого самоврядування. Якщо пам'ятка історії та культури була виявлена в майні, що належить іншій особі, право на отримання винагороди має як особа, яка виявила скарб, так і особа, в майні якої скарб був прихований, у розмірі до 10 % від вартості скарбу кожна. Винагороду виплачує державний фінансовий орган. Особи, які виявили скарб під час розкопок, пошуків, що проводяться відповідно до їхніх трудових або договірних обов'язків (наприклад геологи, історики), не набувають права власності на скарб, а також позбавляються права на одержання винагороди.

Набувальна давність

Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном — протягом 5 років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановле­но ЦК.За набувальною давністю у власність можуть набути майно лише фіз та юр особи, однак не держава. Особи, що мають право на придбання права власності на майно за набувальною давністю, мають бути незаконними добросовісними володільцями цього майна протягом встановленого законом строку. Володілець є добросовісним, якщо він не знав і не міг знати про те, що ця річ належить іншій особі. Отже, умовами набуття права власності за набувальною давністю є:- добросовісне заволодіння чужим майном;-володіння чужим майном протягом певного строку: десять років — для нерухомості, п'ять років — для рухомості. Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернен­ня, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п'ят­надцять, а на рухоме майно — через п'ять років з часу спливу позовної давності.При цьому особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм правонаступником вона є: -відкритість володіння чужим майном;-безперервність володіння чужим майном. При цьому втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування. Законом можуть встановлюватися спеціальні випадки набуття права власності за набу­вальною давністю.Так,ЗК встановлює, що для набуття права власності на земельну ділянку на підставі набувальної давності строк володіння становить 15 років. Сплив цього строку є підставою для звернення особи до органу державної влади чи місце­вого самоврядування з клопотанням про передачу земельної ділянки у власність чи у користування.Право власності за набувальною давністю на рухомі речі виникає автоматично. На нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери право власності набувається за рішен­ням суду. Право власності на нерухоме майно, набуте за набувальною давністю, виникає з моменту державної реєстрації.

Поняття спільної власності

Право спільної власності характеризується множинністю суб'єктів та єдністю об'єкта. Це відносини з приводу приналежності майна одночасно кільком особам - співвласникам. Причому відносини спільної власності можуть виникати між будь-якими суб'єктами права власності - фізичними, юридичними особами, державою, територіальними громадами тощо, але найчастіше виникають між фізичними особами. Суб'єкти права спільної власності, як і будь-який власник, на свій розсуд володіють, користуються і розпоряджаються належним їм майном. Але правомочності володіння, користування і розпорядження даним майном вони здійснюють сумісно.

Таким чином, спільна власність не є яким-небудь новим, особливим різновидом власності, не виникає ніякої "змішаної форми власності", адже кожний учасник залишається самостійним власником свого майна, а стосовно спільного об'єкту правомочності власника здійснюються спільно як належні одночасно кільком особам.Право спільної власності також можна розглядати у об'єктивному та суб'єктивному розуміннях. Право спільної власності в об'єктивному розумінні - це сукупність правових норм, що закріплюють, регламентують і охороняють приналежність майна, що складає єдине ціле, одночасно двом або більше суб'єктам. Право спільної власності в суб'єктивному розумінні - це право двох або більше суб'єктів спільно і на свій розсуд володіти, користуватися та розпоряджатися належним їм майном, що складає єдине ціле.Спільна власність може бути двох видів: з визначенням часток учасників (спільна часткова) і без визначення таких часток (спільна сумісна). Відносини спільної сумісної власності можуть мати місце тільки у випадках, передбачених законом. Саме тому на практиці значно частіше складаються відносини спільної часткової власності, а ЦК встановлює презумпцію спільної часткової власності Часткою власників у праві спільної сумісної власності є вираженою арифметично (1/2, 2/3 і т. д.). Натомість частка учасника спільної сумісної власності у спільному майні завчасно не визначена. Вона встановлюється при поділі майна між співвласниками, а також при виділі частки когось із них.Важливо підкреслити, що учасникам спільної часткової власності належить не право власності на конкретну частку у спільній власності, а частка у праві власності, адже в протилежному випадку кожен із співвласників мав би можливість самостійно здійснювати право власності щодо даного майна у повному обсязі, що зводило б нанівець саму ідею спільної власності.3. У законі немає ні вичерпного, ні хоча б приблизного уніфікованого переліку підстав виникнення права спільної власності. Пов'язується це з тим, що підставами виникнення права спільної власності є найрізноманітніші юридичні факти: створення або придбання майна спільними зусиллями або за спільні кошти, приватизація житла, перехід майна до кількох спадкоємців, укладення численних договорів тощо.

Віндикація

ВІНДИКАЦІЙНИЙ ПОЗОВ

Є найбільш притаманним щодо самого права власності. З латинської – оголошую про застосування сили. Віндикаційний – це позов про витребування майна в натурі з чужого незаконного володіння. Умови пред’явлення віндикації:

Власник (титульний володілець) позбавлений можливості фактичного панування над річчю. Таке позбавлення може мати місце ц випадках: викрадення у будь-який спосіб; у випадку втрати; або інше вибуття з володіння власника з володіння власника чи володільця поза їх волею, або вибуття з володіння власника з його волі, але титульного володільця поза його волі. Наприклад, безвідплатне набуття майна відбулося особою (незаконним володільцем) від особи, яка не мала права його відчужувати.

Предметом віндикації може бути лише індивідуально визначене майно, яке збереглося в натурі. Речі, визначені родовими ознаками, можуть стати предметами віндикації, мають бути індивідуалізовані. (наприклад, мішок цукру – якщо на ньому є спеціальна відмітка). Якщо майно не збереглося в натурі (використане, тощо) – тоді позов про відшкодування шкоди

Майно перебуває в незаконному володінні

Суб’єкти індикаційного позову не можуть перебувати в договірних відносинах

Суб’єкти:

Позивачем за віндикаційним позовом може бути власник або титульний володілець (до таких титульних володільців, які мають майно на певній правовій підставі (титулу) – наймачі, орендарі, зберігачі, заставодержатель. Це також юридичні особи, які мають майно на праві особливого відання). Титульний володілець має право на захист навіть проти власника (якщо наприклад, майно передане орендарю, і хтось вкрав це майно – то до викрадача звертаються і власник і володілець – майно мають повернути не власнику, а титульному володільцю (якщо строк дії оренди ще не закінчився)). Спірним питанням є – чи може особа набувач за набувальною давністю, чи може він звернутися за віндикаційним позовом (5 років володіє нерухомим майном, але він не встиг звернутися до суду з визнанням права власності на це майно, то він може звернутися з віндикаційним позовом.)

Відповідач. Ним може бути незаконний володілець, тобто особа, в якої фактично перебуває майно, але без достатнього правого титулу. З приводу цього титулу, то може бути різна ситуація (наприклад, без титулу – вкрав; титул був – і він відпав; титул закінчився)

Незаконний володілець може бути добросовісним або недобросовісним набувачем.

Будь-який набувач вважається добросовісним, поки це не буде спростовано в судовому порядку, тобто застосовується презумпція добросовісності, яку можна спростувати. Добросовісним ж такий набувач, який не знав і не повинен був знати, про те, що він набуває майно в особи,яка не мала права його відчужувати. В цьому листі під поняттям «знав» пропонують розуміти не лише безпосередню обізнаність особи у тому, що вона набуває майно у суб’єкта, який не наділений правом на його відчуження, а й водночас усвідомлює факт порушення своїми діями прав іншої особи. Поняття «повинен був знати» характеризує недобросовісність того набувача, який хоч і не був безпосередньо інформований про відсутність у відчужувача права на відчуження майна, але за обставинами його набуття міг та забовязаний про це знати. (Наприклад, чоловік йде продавати телевізор на базар без згоди жінки і покупець купляє – і він мав знати про те, що той чоловік не має права його продати без згоди).

Недобросовісний є такий набувач, який знав або повинен був знати про незаконність свого володіння, незаконність набуття. У тому листв – особи, які заволоділи майном, або одержали внаслідок злочину (крадіжка, тощо) – в будь-якому разі вважаються недобросовісними.

В літературі звертали увагу на те, чи було в діях незаконного володільця має бути умисел, тощо.

МЕЖІ віндикації – ст. 388.

Від недобросовісного набувача майно може бути витребуване в будь-якому випадку. Від добросовісного набувача – 1) якщо безвідплатно набуте – можна витребувати; 2) якщо відплатно набуте (особа йог окупила) – то лише в таких випадках: майно вибуло з володіння власника або титульного володільця поза їхнею волею. Не можна витребувати в недобросовісного набувача, якщо воно було продано в порядку виконання судового рішення.

Стаття 388. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача

1. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Розрахунки при віндикації стосуються:

- Доходів,Витрат,Поліпшення майна

Доходи.до них відносяться ті, які особа отримала і повинна була одержати.

Недобросовісний набувач віддає доходи за весь час володіння, а добросовісний – з моменту, коли дізнався, або повинен був дізнатися.

Витрати – такі необхідні витрати володільця, які викликані необхідністю підтримувати майно в справному стані, проводити капітальні та поточні ремонти, а також витрати виробничого характеру.

Вони мають право на відшкодування витрат за той період часу, за який вони відшкодовують доходи. Добросовісний і недобросовісний, то х приводу поліпшення, якщо їх відділити можна, якщо не можна – то він має право на відшкодування.Якщо можна відділити – то недобросовісний забере їх, а якщо не можна відділити – то він не має права на то.Незалежно від форми власності позовна давність в віндикації – 3 роки

Негаторний позов

Негаторний позов – заперечуючий позов – це позов вододіючого власника (титульного володільця) про усунення перешкод в користуванні та розпорядженні річчю.

Негаторний позов відноситься до речово – правових засобів права власності і він може проявлятися лише за відсутності договірних відношень з приводу майна, що є предметом спору.

Позивачем може виступати власник (оперативне управління, господарське відання)

Титульний володілець

Відповідачем може бути особа, яка своїми проти правними (спірними є,бо іноді правомірними) створює перешкоди власнику чи титульному володільцю у здійсненню повноважень.

Предметом негаторного позову є вимога про усунення порушень, не пов’язаних з позбавленням володіння. Іноді вимога може стосуватися попередження можливих порушень в подальшому.

Підставою негаторного позову є обставини, якими позивач підтверджує своє право власності чи титульне володіння на майно а також порушення його прав. Таке порушення має бути триваючим.

Якщо неправомірною поведінкою за негаторним позовом було завдану шкоду майну,то крім того може бути позов про відшкодування завданої шкоди,але він не буде складовою негаторним позовом.

Умови задоволення негаторного позову:

Річ знаходиться у володінні власника чи титульного володільця.

Дії чи бездіяльність 3 особи порушують права власника чи титульного володільця

Між позивачем і відповідачем відсутні договірні відносини

На Негаторний позов не поширюється позовна давність (може бути заявлений до тих пір, поки триває правопорушення)

- 33. Позов про визнання ПВ

Науковці дискутують з приводу правової природи такого і певний період часу позов вважали негаторним.

Інші вважали, що це самостійний позов (Єрошенко).

В судовій практиці підтримується позиція, що цей позов може бути самостійним позовом тут визначено, що це самостійний позов. Але це не означає, що цей позов не може бути з іншими позовами (наприклад, про поділ майна і про визнання права спільної власності; ст 60 ЗУ про виконавчі провадження – позов про визнання права власності і про зняття арешту).

Позов про визнання права власності – це вимога власника майна про підтвердження факту належності йому права власності на спірне майно, не пов’язане з витребуванням цього майна або усунення перешкод в його користуванні, розпорядженні ним.

Якщо подаються віндикаційні або негаторні позови, то в ході судового розгляду можуть встановлювати ся обставини, що підтверджують належність майна цій особі, тобто фактично визнавати право власності на це майно.

Предметом такого позову є підтвердження в суді фактів, які свідчать про те, що особа є власником цього майна. До таких фактів можуть належати:

Факти, які свідчать про володіння цим майном і тут же особа свідчить про те, що особа є не лише титульним володільцем, а тут вона є на праві власності. (наприклад, факт набуття права власності на спадок; факт набуття майна за правочином, укладеним з порушенням форми щодо нотаріального посвідчення, а потім визнано дійсним)

Факт відкритого безперервного володіння добросовісного

Найчастіше позови про визнання права власності у зв’язку із самовільним будівництвом

В листі від 28.01.2013 – коли до суду звертаються, то він має перевірити перше, чи особа зверталася до відповідного державного органу попередньо.

Потім часто звертаються на визнання права власності при розлученні (поділ сім’ї)Cт 60 ЗУ про виконавчі провадження – якщо особа,яка вважає, що майно, на яке накладено арешт належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності і зняття арешту.

Позивачем є власник описуваного майна а відповідач- боржник, яиє майно описували, а також особа, в інтересах якої накладався арешт

Право забудови(суперфіцій)

Суперфіцій (від лат.— будівля слідує за землею) — у Римському праві — спадкове і відчужуване право на користування будівлею, що зведена на чужій землі. В сучасному українському праві суперфіцій — право користування чужою земельною ділянкою для забудови, окремий вид прав на чужі речі. Особливіст ь суперфіцію полягає в тому, що таке право може відчужуватися землекористувачем або передаватись у порядку спадкування на підставі договору або заповіту, а також дає право землевласнику на прибуток від промислових об'єктів, збудованих на наданій земельній ділянці на умовах суперфіцію. Проте таке право може бути припинено в разі: поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача;закінчення строку права користування;відмови землекористувача від права користування;невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років поспіль;за рішенням суду в інших випадках, установлених законом. Суб'єктами суперфіцію можуть бути будь-які фізичні та юридичні особи. Об'єкто м суперфіцію є право користування земельною ділянкою для будівництва певних видів споруд чи будівель з можливістю для суперфіціарія набути право власності на них та для землевласника — отримувати частку прибутку землекористувача. При наданні земельної ділянки в користування з метою забудови необхідно, щоб її подальше використання відповідало цільовому призначенню ділянки. П ідставами встановлення суперфіцію є договір між власником земельної ділянки та майбутнім забудовником, а також заповіт. Строк суперфіцію може бути визначеним або невизначеним. Мінімальний та максимальний строки суперфіцію в ЦКне визначено. Якщо суперфіцій установлено на невизначений строк, він вважається безстроковим і може бути припиненим за бажанням сторін у будь-який час. На відміну від сервітуту суперфіцій не може бути безоплатним. Власник сервітуту має право на відшкодування збитків від установлення суперфіцію. По суті, при укладенні договору суперфіцію право користування, володіння й розпорядження власником земельної ділянки, щодо якої встановлено суперфіцій, не вилучається. Водночас право тимчасового користування землею власник передає за плату іншій особі, що породжує між ними земельні й цивільні правовідносини. Власник земельної ділянки, наданої для забудови, має право на:одержання плати за користування нею для забудови;одержання у випадках, установлених договором, частки доходу землекористувача від збудованих на земельній ділянці промислових об'єктів тощо;володіння та користування ділянкою в обсязі, встановленому договором із землекористувачем;розпорядження ділянкою, у тому числі шляхом відчуження її іншим особам. Власник з обов'язаний:надати певну ділянку під забудову у строки, визначені договором про встановлення суперфіцію або заповітом;не перешкоджати землекористувачеві у здійсненні ним права користування ділянкою. Суперфіціарій (землекористувач ) має право:використовувати ділянку для забудови;користуватися земельною ділянкою в обсязі, встановленому договором;набувати право власності на будівлі (споруди), споруджені на земельній ділянці, переданій йому для забудови;передавати суперфіцій іншим особам шляхом договору або заповіту. Суперфіціарій зобов'язаний: вносити плату за користування земельною ділянкою, наданою йому для забудови;вносити інші платежі, встановлені законом;використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення;приступити до використання земельної ділянки для забудови протягом трьох років з моменту встановлення суперфіцію.

Поняття, ознаки та система речових прав.

Р ечове право як сукупність правових норм регулюють зміст повноважень суб’єкта щодо речі, встановлює види речових прав, підстави їх виникнення чи припинення, порядок та способи захисту (в об’єктивному розумінні).

Речовим є право на річ, яке закріплює приналежність цієї речі особі, безпосередній вплив на неї у межах визначених повноважень і яке користується захистом від будь-якого порушника (в суб’єктивному розумінні). Ознаки: - Об’єктом речового права є річ;-Носій речового права має безпосередній вплив на річ, а забовязальне право, навпаки засвідчує таке повноваження, яке можна реалізувати через посередництво інших осіб -Річ стає об’єктом права власності, якшо вона визначена родовими ознаками( тобто наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей; є незамінною), а от речі, визначені родовими ознаками стають об*єктами ПВ лише за умови їх індивідуалізації(цукор у мішках за певними цифровими або нішими характерними позначками);

- Абсолютний характер (власник може робити з власністю своєю все, що хоче, якщо таке не заборонено законом).

-Володілець речового права може отримати захист від будь-якого порушення. Він забезпечується за допомогою речово-правових способів захисту, необхідною умовою подання яких є наявність речі. Такий захист надається будь-якому речовому праву і він має перевагу над забовязально- правовими. (прикладами позовів є негаторний, віндикаційний, позов про визнання права власності);

СИСТЕМА РЕЧОВИХ ПРАВ:-Право власності (основне реч право);-Речові права на чуже майно:1) право володіння; 2) право користування (сервітут); 3) право забудови земельної ділянки (суперфіцій); 4) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); 5)ін, встановлені законом (наприклад ГКУ передбачає також оперативне управління і господарське відання).

 

2. Поняття власності та право власності.

Власність - це суспільні відносини щодо речей, в яких одні особи (власники) ставляться до приналежних їм речей як до власних, а інші -(не власники) ставляться до них як до чужих і утримуються від посягань на ці речі.

Право власності(обєкт розумінні) – це система правових норм,які закріплюють приналежність матеріальних благ певним суб’єктам, регулюють володіння, користування і розпорядження ними, а також способи і порядок захисту повноважень власника.

Право власності в суб’єктивному розумінні– це право особи на річ, майно, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею,незалежно від волі інших осіб; – це право особи володіти, користуватися і розпоряджатися речами на свій розсуд в межах закону.

3.Зміст суб’єктивного права власності. Зміст ПВ становлять права володіння, користування і розпорядження власника своїм майном. На зміст ПВ не впливають місце проживання власника і місцезнаходження майна.

Володіння – це безпосереднє фактичне панування над річчю. Володіння треба розуміти як постійну можливість матеріального зв’язку власника з річчю. Його поділяють на законне і незаконне. Законне набувається на підставі певного титулу.Незаконне володіння – це таке яке набуте без правової підстави.

Користування – це можливість вилучення корисних властивостей речі. Можливість користування реалізується лише через розпорядження.Право користування може бути складовою частиною права власності, може бути як окреме право (сервітут), або як забов*язальне право.

Право розпорядження – це визначенні фактичної і (або) юридичної долі речі. Таке право здійснюється безпосередньо власником або через представника. Це право може бути обмеженим в силу прямої вказівки закону або за договором.

Суб’єкти права власності

Стаття 318. 1. Суб'єктами права власності є Український народ та інші

учасники цивільних відносин. 2. Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом.

Стаття 2. 1. Учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи.2. Учасниками цивільних відносин є: держава Україна,

Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

ст..324 Від імені Українського народу права власника здійснюють органи дер­жавної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Кон­ституцією України.Кожен громадянин має право користуватися природними об'єктами пра­ва власності Українського народу відповідно до закону.

ст..325 Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати.

2.Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими.Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.

Стаття 326.. У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відпо­відно органи державної влади.Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

ст. 327 У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке нале­жить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосеред­ньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

5.Здійснення права власності. Під здійсненням права власності необхідно розуміти умови й порядок реалізації власником своїх правомочностей володіння, користування та розпоряджання щодо належного йому майна.

1.Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на влас­ний розсуд. Тобто власник здійснює їх за власною волею і не зобов'язаний отримувати на це дозвіл інших осіб. Дія цього правила не скасовується і тоді, коли правомочності власника реалізуються його представником адже останній вчиняє відповідні дії за волею власника, виконує його вказівки. Однак такі особи не набувають статусу суб'єктів права влас­ності. Вони є суб'єктами здійсн